Шпаргалка по "Украинской культуре"

31) Релігійно-національне і культурне відродження другої половини XVI — першої половини XVII ст. обмежується двома подіями, значення яких в історії України важко переоцінити. 1569 р. — Люблінська унія, яка означала включення основної частини українських земель до складу шляхетської Речі Посполитої. 1648 р. — початок українсько-польської війни і поєднаного з нею соціально-політичного руху, що вже в ході першого етапу цієї війни завершився утворенням Української козацької держави. Люблінська унія була здійснена завдяки підтримці її українською шляхтою і всупереч опорові українських князів, які вважали, що в умовах Великого князівства Литовського краще зберігся б їхній привілейований статус, що спирався ще на традиції старокиївської доби. Важливо зазначити, що окремі впливові українські князі і після Люблінської унії намагалися вести самостійну зовнішню політику, щоб змінити статус українських земель. За умовами Люблінської унії польські шляхтичі й магнати отримали право набувати земельні маєтки в тих воєводствах, які перейшли до Корони, тобто на більшій частині України. Політичні зміни супроводилися новими явищами в економічному житті. Великі землевласники (магнати, заможні шляхтичі, церква) стали розширювати свої власні господарства (фільварки) на основі панщинної праці. Загалом час від Люблінської унії до середини XVII ст. характеризується пожвавленням господарської і політичної активності старих еліт і появою на арені нової суспільної сили — козацтва. Стосовно політичного статусу українських земель, Люблінська унія була переломною подією, натомість, якщо йдеться про культурне відродження, то істотні його вияви спостерігаються ще до Люблінської унії, а найінтенсивніший культурний рух починається не одразу після унії, а наприкінці 70-х — 80-х рр. XVI ст. У межах розглядуваного у цьому розділі часу можна виділити три етапи. В 60-х — першій половині 70-х рр. культурні процеси були жвавішими, ніж раніше, але назагал, рух був ще порівняно повільним і не мав належного організаційного забезпечення.Наступний етап — приблизно останні два десятиріччя XVI ст. і перші два десятиріччя XVII ст. Це час могутніх козацьких повстань, які показали сучасникам впливовість і державотворчі можливості української козаччини, час особливо активної боротьби козаків як захисників південних степових кордонів України і одночасно це доба важливих реформ релігійного життя, формування таких нових громадських структур, як братства, виникнення нових типів навчальних закладів, небаченого раніше пожвавлення літературного життя, нових культурно-релігійних ініціатив представників різних конфесій, в тому числі православних, католиків, протестантів. Невипадково саме перелом XVI — XVII ст. був часом найбільшої інтенсивності в Україні реформаційних рухів як сприйнятих із Заходу і частково зі Сходу, так і витворених на місцевій основі; одночасно саме тоді в українській культурі найпомітнішими стали складники, що заслуговують на назву ренесансних або принаймні таких, що дуже подібні до ренесансних, і становлять своєрідну українську аналогію до ренесансних явищ у західній культурі. Дальші десятиріччя, з 20-х рр. XVII ст. і до 1648 р., були часом пожинання плодів попередньої активності, в деяких сферах — вимушеного відступу, в інших — дальшого розвитку культури та освіти, успішнішої консолідації українських церков — православної і, до деякої міри, греко-католицької. Нова православна ієрархія, не визнана польським урядом, була змушена спиратися на підтримку козацтва, хоч вже з середини 20-х рр. наполегливо домагалася легалізації. Є підстави говорити про формування в Україні того типу суспільного руху, який був властивий "північному ренесансові", і тієї культури, яка виникла на цій основі.

32 У тексті Крип*якевич ставить перед людиною таке питання: як виникає наш світогляд? Текст поділен на дві частини. Перша частина про плив світогляду, а друга частина про культуру. Розглянемо більш детальніше про першу частину. Першу частину Крип*якевич розглядає про світогляд двох великих доб: про князівську та світогляд міщансько- козацької доби. Що стосується князівської епохи, хоч вона і проходила різні переміни у своїм розвитку, все таки виявляє деякі основні риси, що ввесь час залишалися незмінними. По тексту можна виділити їх чотири: 1) тісний зв'язок світогляду з землею, 2) військово-лицарські елементи, 3) хліборобські замилування, 4) живе, радісне наставлення до життя.Але були різні впливи, які хотіли змінити світогляд українців. Впливи находили з трьох сторін: з азійського орієнту, із скандинавської півночі та з візантійського півдня. Але давні українці так виробили свою культуру, що на неї було дуже важко вплинути та змінити. Хоча, чужосторонні набутки і впливи предки українців сприймали і перетоплювали в свою гармонійну цілість. Яскраво ми це можемо побачити у «Слові о полку Ігореві», наприклад, коли там згадуються аварські шоломи, латинські мечі, готські дівчата — і Крип*якевіч чітко підкреслює , що «це сліди різнородних культурних позичок». Що стосується міщансько-козацької доби, то тут завдяки Запорозьської Січі було об*єднано багато народів проти Польщі і Московщини, і врешті запорізьке військо з'єднало всіх до боротьби за державну самостійність.А це творить спільний національний світогляд. Крім того, любов до рідної землі давала тогочасним людям незвичайну відпорність проти чужих намов та інтриґ. Боролися усі за «вольності» та за ідею, що всі повинні бути рівні. Усе це перечислене ще більш об*єднувало різні народи того часу.У другій частині цього тексту розповідається про культуру. Культурна творчість розширювалася через колонізаційну експансію і поширення освіти, тобто відкривалося багато шкіл, друкарнь. Виникла різнородна і різнобарвна культура, що глибоко проникла в народні маси і творила їх світогляд. Отже, роблячи висновки, то найбільш характерні прикмети тогочасного світогляду такі: 1) любов до батьківщини, що виходить із зросту національної свідомости;2) свободолюбність і цінування рівности;3) зрозуміння громадської дисципліни і державного авторитету;4) консерватизм у доброму і лихому значенні.

33) Зрозуміння культури неможливе без вивчення її мовного коду, ролі мови як форми самовираження культури і засобу її формування. Саме мова, будучи одним з основних елементів тяглості культурного життя, окреслює етнічну приналежність носіїв культури і, тим самим, стає важливим чинником етнонаціонального розвитку. У сучасному суспільстві національні мови формуються переважно на основі народнорозмовних, тому писемна мова є різновидом тієї самої мовної системи, інший різновид якої представлений усним мовленням. Як відомо, в Київській Русі від часу запровадження християнства розвинулася писемність у церковнослов’янській мові, на яку перекладали Євангеліє та інші літургічні та богословські книги. Як сакральна ця мова вживалася православними українцями, а згодом і греко-католиками впродовж всього розглядуваного періоду. На її основі створено і ту мову, якою писалися літописи, житія святих, публіцистичні пам’ятки. Природно, що до літописів, юридичних актів, приватних листів проникало так багато рис живої мови, особливостей східнослов’янських діалектів, зокрема протоукраїнських, а пізніше українських.  "давньоруська мова"-мова книжних актів. Уже в XIII — XIV ст. народнорозмовна мова була не єдиною мовою, а групою близькоспоріднених українських діалектів. Ці діалекти розвинулися на базі існуючих раніше діалектів протоукраїнських племен внаслідок перегрупування і дальшого розвитку. Найбільш діалектно розчленованими є території, заселеність яких була безперервною. З другої половини XIV — початку XV ст. до нашого часу дійшли грамоти, писані українською мовою. Це була так звана ділова мова, що на цьому етапі формувалася переважно на основі народнорозмовної. Укр.мова набуває більш виражених білоруських особивостей. В діловій мові відбувається розширення жанрів літ.мови. Пам’ятки розповідні, літературні, записи судових справ писалися "західноруською" мовою, яку пізніше стали називати "простою" мовою, щоб відмежувати її від церковнослов’янської, що сприймалася як "більш високий" стиль. У пам’ятки, писані "простою" мовою, широко впроваджувалася церковнослов’янська і польська лексика, типовими для неї стали граматичні й фонетичні полонізми. Однак це не була цілком "проста" мова, а швидше своєрідний "середній" стиль, проміжний між "високим" стилем і мовою розмовною. взаємини мови писемної з розмовною були двоякими: з одного боку, розмовна мова не могла не впливати на писемну, з другого — в ряді випадків відбувалося свідоме відштовхування мови писемних пам’яток від усного мовлення.

• 34) Крім української, в Україні функціонували мови етнічних меншин: польська, німецька, єврейська. Незважаючи на те, що в Україну прибували і євреї, які розмовляли іншими мовами (насамперед євреї-сефарди, які користувалися юдео-романськими діалектами), ідиш став спільною розмовною мовою євреїв України. З часом тут витворилися характерні риси специфічно українського діалекту ідиш. Як мова культу, освіти й літератури євреями вживалася гебрайська мова (іврит). Німецька мова була поширена в середовищі німецьких колоністів у великих містах Галичини й міських поселеннях Закарпаття, однак в XV — на початку XVI ст. у Галичині її витіснила польська, яка з часом проникла і до актів. Більшість вірменів України у побуті користувалися вірменокипчацькою мовою (тюркська мова, близька до кримськотатарської), натомість у релігійному житті — старовірменською писемною мовою (грабар). Таким чином, на українських землях, крім українсько-білоруської ("руської") писемної мови, були поширені мови церковнослов’янська, латинська, польська, а в певних регіонах також німецька, гебрайська та ін. Статус кожної з них був різним, і це відбивалось на їхньому функціонуванні в системі жанрів, яка закріпилася в рукописній книжності і була успадкована друкованою книгою. Проте за всіх відмінностей щодо кожної з мов вживання церковнослов’янської, латинської, польської і навіть "простої" мов у писемності було виявом загальної закономірності розвитку мов у донаціональний період: тенденції до використання у літературі, культі та офіційних текстах не наближеної до народнорозмовної, а окремої, писемної мови, якою міг бути архаїчний варіант рідної мови (церковнослов’янська у православних слов’ян, грабар у вірменів) або й зовсім інша мова (арабська у тюркських та іранських народів, іранська — у деяких тюркомовних країнах, латинська — в середньовічній Європі, гебрайська — у євреїв тощо). Вживання однієї мови у ряді країн полегшувалося тим, що графічно ідентичні тексти мали різну вимову: в Росії "ять" вимовлялося як "е" , в Україні — як "і", "г" в Росії звучало як експлозивний звук, в Україні й Білорусі — як фрикативний. Була різниця і в системі наголосів церковнослов’янської мови, але це не заважало функціонуванню її як засобу міжслов’янського спілкування і культурного взаємообміну впродовж значного періоду.

35) Церковнослов’янська мова вживалася (переважно у літургічних книгах, церковно-богословських текстах і в літературній творчості "високого стилю") не лише в Україні, а й всіма православними слов’янськими народами, а почасти і за межами православного світу (хорвати-глаголаші) і Слов’янщини (румуни). "високою" у всіх православних слов’янських народів була саме церковнослов’янська мова, пояснюється їхнім прагненням спертися на давні традиції вітчизняної культури. Церковнослов’янська мова мала особливий престиж як мова сакральна, що своїми засобами і можливостями виразу, за твердженням тодішніх українських книжників, не поступалася латинській і навіть грецькій. церковнослов’янська, особливо у її східнослов’янському варіанті, сприймалася як літературна мова кожного зі східнослов’янських народів, то і її часто називали "руською".Як зазначалося, перші рукописи з виразними рисами української книжної мови середньої доби ("руської", "простої") відомі з середини XIV ст., поширенішою вона стає з другої половини XVI ст. "Руська" ("західноруська" за термінологією, яка нині вже сприймається як застаріла) актова мова і "проста руська", книжна — це різновиди спільної білорусько-української писемної мови. Деномінант "руський" в українській мові цілком ясний, означаючи для раннього періоду східних слов’ян, а для середнього — українців та білорусів. Слово "проста" інколи тлумачиться дослідниками в тому сенсі, що ця мова дуже близька до народнорозмовної. Насправді це не зовсім так. Ті, хто писав "простою" мовою, наближали її до розмовної настільки, щоб зробити зрозумілішою, і водночас прагнули зберегти різницю, яка засвідчила б, що це все ж не просторіччя, а своєрідний "середній стиль" писемної мови. По суті, вони свідомо робили цю мову штучною, насичуючи її "нерозмовними" словами і формами. "проста" мова протиставлялась і церковнослов’янській, і польській, але щодо останньої достатнім засобом диференціації вважалася кирилична графіка. розмовної мови "просту" відрізняла також більша нормованість. "Проста" мова була досить зрозумілою, і українські й білоруські освічені кола не відчували потреби піти за прикладом чеської та польської літератур. Отже, було три "стилі" чи, швидше, рівні престижності: найвищий репрезентувала церковнослов’янська мова, середній — "проста" мова, найнижчий — народнорозмовна або наближена до неї.

36) Становище України між Заходом і Сходом відбилося і в тому факті, що перша відома друкована книга автора, який походив з України, вийшла в Італії латинською мовою, а перші видання, значна частина тиражу яких призначалася для України, видані церковнослов’янською мовою у Польщі друкарем-німцем. Йдеться про астрологічний трактат Юрія Дрогобича та богослужбові книги, видрукувані у Кракові Швайпольтом Фіолем. Здійснене Ф.Скориною у Празі видання Біблії вперше в друкарстві відбило тенденцію до інтеграції двох мовних систем — церковнослов’янської і "руської". Це було можливе з позицій диглосії — сприймання цих мов як різновидів однієї. Як побачимо далі, наступники Скорини пішли іншим шляхом, чітко диференціюючи церковнослов’янські та "прості" тексти. Зважаючи на те, що майже всі видання Івана Федорова були літургічними за призначенням, цілком природно, що вони вийшли церковнослов’янською мовою. Ідея зробити друковані книги зрозумілими для "простих людей" була близька Г.Ходкевичу. Особливе значення для дальшої стабілізації церковнослов’янської мови мала славетна Острозька Біблія. Щодо перекладу Біблії з латини, то, на думку Гозія, він міг би здійснюватися здавна стабілізованою церковнослов’янською ("словенською або далматською") мовою. Пожвавлення суспільно-політичного руху в другій половині XVI ст. супроводилося не тільки активізацією літературної творчості українською та білоруською літературними мовами, а й посиленням уваги до церковнослов’янської мови, виявом чого було впровадження її у школах вищого рівня, створення граматичних праць і словників. Культивування церковнослов’янської мови в Острозі було пов’язане з діяльністю колегіуму ("академії"). Надаючи великого значення церковнослов’янській мові як мові літургії, теології та "вищих шарів" культури, острозькі книжники одночасно стали на шлях паралельного вживання "простої" мови як засобу освіти, публіцистики, поточної літературної творчості. 1587 р. були написані Герасимом Смотрицьким "Ключ царства небесного" і "Календар римський новий".Твори Смотрицького — перша книга, друкована в Україні не церковнослов’янською, а "простою" мовою. К.19 ст 90ті.-розкріпачення друкарства. 1606 р. в Острозі вийшов Требник з "предмовою" Д.Наливайка "руською" мовою, в 1607 р. — двомовний (церковнослов’янсько-український) збірник. З 366 видань 1574 — 1648 рр., зареєстрованих у бібліографії, церковнослов’янською мовою надруковано 68 (18,6 %), церковнослов’янською і українською — 51 (13,9 %), українською — 41 (11,2 %), польською — 105 (28,7 %), латинською — 96 (26,2 %). Разом церковнослов’янською і українською мовами опубліковано 43,7 % усіх видань. У 1586 — 1616 рр. тексти "простою" українською мовою становили 8,5 % всієї книжкової продукції в 1616 — 1645 рр. — 9,1 %.

37) Українська мова впродовж XIII — першої половини XVII ст. була важливим чинником єдності всіх українських земель, передумовою їхнього культурного єднання. Супутником історичного розвитку українського народу було вдосконалення і урізноманітнення його мови — і на рівні повсякденного мовлення, і на рівні писемності. Той факт, що спочатку як мова літургійна і головна мова писемності використовувалася мова споріднена, хоч і відмінна від народнорозмовної, сприяв поширенню грамотності, полегшував оригінальну літературну творчість. Грецька ж мова не набула такого поширення серед православних, як латинська в католицьких країнах, і це загальмувало міжнародний культурний обмін на професійному рівні. Мова галицько-волинських грамот, пізніше грамот Молдавського князівства, стала формуватися на основі української мови, ділова мова Великого князівства Литовського акумулювала риси української та білоруської мов. Формування "простої" книжної мови відбивало прагнення зробити писемність зрозумілішою ширшим колам читачів. Це було явище, типологічно подібне до процесів, що були властиві і культурам народів Західної та Центральної Європи доби Реформації. Однак там розширення середовища використання національних літературних мов мусило відбуватися на основі мов народнорозмовних, шляхом повного розриву в ряді жанрів з дотеперішньою латиномовною писемною традицією. Натомість в Україні традиційна писемність не була цілком чужою, і це стало основою для розвитку нових різновидів писемної творчості не шляхом розриву з традиційною писемністю, а шляхом її реформування. Впродовж розглядуваного часу не склалися передумови для писемності, побудованої на розмовній мові. Водночас, наскільки можна судити з фрагментарних згадок у джерелах, зростало значення тих пам’яток словесності, які виникали і розповсюджувалися в усній формі. Фольклор був явищем загальнонаціональним, а ораторське мистецтво розвивалося в середовищі освічених людей. У різного роду промовах, "ораціях", церковних казаннях використовувалися не лише мови писемності (церковнослов’янська, "проста", латинська, польська), а й мова українська. Незважаючи на відсутність державної опіки, українська мова вдосконалювалась і зміцнювала свої позиції як знаряддя соціальної комунікації.

38) Вітчизняне мовознавство — ровесник або майже ровесник східнослов'янської писемності, але інтерес до слова існував і за дописемних часів. Він виявлявся насамперед у прагненні з'ясувати походження слова (в першу чергу, звичайно, запозиченого або архаїчного). Особливо цікавило людей походження власних назв — найменувань географічних об'єктів (топонімів) та імен людей (антропонімів). Навколо багатьох таких слів, мотивація яких уже була незрозумілою або малозрозумілого, виникали легенди. Деякі старовинні пояснення топонімів залучали до своїх оповідей літописці. Літописець Нестор використовує топоніми та фразеологізми як арґументи для своїх тверджень. З поширенням писемності, функціонуванням літературних мов перед книжниками виникали суто філологічні й лінгвістичні проблеми. Малозрозумілі та незрозумілі для непідготовленого читача слова (питомо слов'янські, в тому числі й архаїчні, та запозичені) в старослов'янських текстах давньоруські книжки пояснювали за допомогою глос — перекладів або тлумачень прямо в тексті (контекстуальні, внутрішньорядкові глоси), над пояснювальним словом (міжрядкові глоси) або на берегах (полях) книги (маргінальні, покрайні глоси). Подібним чином архаїчні, діалектні, запозичені слова пояснювалися в грецьких і старослов'янських текстах. Власне давньоруське глосування як засіб пояснення слова запозичено із грецьких та старослов'янських зразків. Найпоширенішими в давньоруській практиці були контекстуальні глоси, що вводилися за допомогою слів та словосполук-індикаторів рекъше, єже єсть сказаємо тощо. Контекстуальні глоси наявні в давньоруських перекладах із грецької мови і в ориґінальних творах. Найчисленнішими (близько 60) є глоси до залишених неперекладених грецьких слів. Пояснення слів за допомогою глос — глосографія (глосемографія) є несловниковою лексикографією. Вона сприяла виробленню давньоруського лексичного узусу. Зібрані окремо глоси утворюють словник-глосарій, що може існувати відірвано від тексту, до якого первісно глоси належали. Глосографія (глосемографія) підготувала ґрунт для наших перших словників. Відповідно до об'єктів глосемографічної праці, інтересів освічених людей у Київській Русі оформилися три головні типи словників: 1) словники-ономастикони; 2) словники символіки; 3) слов'яноруські словники. Найпоширенішими були словники-ономастикони. Популярність їх обумовлена масовим розповсюдженням нових християнських імен людей та знайомством із значною кількістю біблійних топонімів. Значення християнських імен грецького походження в середовищі освічених людей були зрозумілі. Ономастичний напрям у давньоруській лексикографії представлений трьома словниками, що дійшли із XIII ст., але могли бути створені раніше;1. "О именьхъ и глемыхъ жидовьскымь языкъмь...", що налічує 169 словникових статей. Основна частина його — переклад із грецького ономастикона. 2. "А  се имена жидовьская роусьскы тълкована", який об'єднує 38 глос. Крім біблійних власних назв, тут, як і в попередньому словнику, пояснено й деякі загальні назви, в тому числі старослов'янські. 3. "РЂчь жидовськаго языка. преложена на роускоую", який містить у списку XIII ст. 174 статті. В ньому об'єднано матеріали різнорідного (а може, й різночасового) походження. У XI—XIII ст. в ходу були невеликі словнички, в яких тлумачилося алегоричне або символічне значення слова. До таких належить "Тлъкъ со неразумны(х) словесе(х)", що зберігся в списку XVI—XVII ст.Слов'яноруський напрямок давньої лексикографії репрезентує словник, що в списку XV ст. має заголовок "Тлъкованыє неудобь познавакмомъ въ писаныхъ рЂчемъ" (налічує 29 статей). Давньоруська лексикографія XI— XIII ст. була серед найбагатших у Європі. контексті європейської лінгвістики мовознавство Русі XI—XIII ст. було на належному рівні.