Шпаргалка по "Украинской культуре"

44. Національне  відродження першої половини  ХІХст.

Колонізаторська політика російського царизму викликала в українському суспільстві наприкінці XVIII — на початку XIX ст. все більше зростаючий спротив.

Колискою цього відродження стала Слобожанщина, де з ініціативи української інтелігенції, підтриманої громадською думкою і коштами людей усіх станів, 1805 р. в Харкові було відкрито університет. Це був на той час єдиний вищий навчальний заклад на українських землях, що перебували в складі Російської імперії. Харківський університет став не лише науково-освітнім центром, а й охоронцем та провідником української культури. При університеті було відкрито друкарню і книгарню, видавались газети, альманахи, часописи. Ці видання висвітлювали не тільки поточне соціально-економічне і політичне життя регіону, а й історичне минуле українського народу, самобутність української культури. «Украинский вестник» першим започаткував друкування українською мовою.

Земляк і сучасник Гулака-Артемовського Григорій Квітка-Основ'яненко довів, що українською мовою можна писати і високохудожні прозові твори. Видана у Москві й Харкові збірка «Малоросійські повісті» мала величезний успіх в освічених людей і принесла Квітці славу батька української прози.

Під впливом Г. Квітки-Основ'яненка зайнявся українською тематикою випускник Харківського університету Микола Костомаров, який пізніше прославився як історик України.

Важливим чинником в процесі українського культурного відродження було поширення історичних знань про минуле України. Колишня козацька старшина, претендуючи на затвердження у стані російського дворянства, збирала різноманітні історичні документи, грамоти, літописи тощо, які мали підтвердити її шляхетське походження. На цьому ґрунті надзвичайно пожвавився інтерес до історичного минулого України, відродження традицій, пробуджувався патріотизм і національна свідомість. Найбільшої популярності набув історично-публіцистичний твір «Історія Русів», авторство якого не встановлено. У 1822 р. у світ вийшла перша узагальнююча, документована чотиритомна праця з історії України Д. Бантиш-Каменського — «История Малой России».

У цей період активну роль в українському національно-культурному відродженні відіграє Київ з його університетом (відкритий у 1834 р.), в якому концентрувались представники української інтелігенції всіх регіонів. Саме з Києвом пов'язані перші кроки суспільно-політичної діяльності Тараса Шевченка, а також діяльність М. Максимовича, історика М. Костомарова, письменника П. Куліша, В. Білозерського та ін. Всупереч намаганням царату перетворити Київ на бастіон самодержавства і русифікації, місто на початку 40-х років XIX ст. стає центром суспільно-політичного і культурного життя України, звідки національно-визвольні ідеї поширювалися на всі українські землі.

На той час криза кріпосницького господарювання, посилення колонізаторської політики російського царизму сприяли політизації українського національного руху. На передній край боротьби проти національного гноблення висунулися загальні суспільно-політичні вимоги ліквідації самодержавно-кріпосного режиму, встановлення демократично-республіканського ладу з державною незалежністю України.

Навесні 1846 р. у Києві виникла таємна українська політична організація — Кирило-Мефодіївське товариство (або братство), яке вперше в історії українського суспільного руху висунуло політичні програмні завдання, спрямовані на докорінну перебудову тогочасного суспільства. Його засновниками були М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський. Програмні вимоги кирило-мефодіївців передбачали корінні державні перетворення: ліквідацію в Україні чужоземних колонізаторських режимів, демократизацію суспільства, встановлення республіканської форми державного правління та федеративних зв'язків із сусідніми (переважно слов'янськими) країнами.

Головною метою своєї діяльності товариство вважало досягнення Україною національно-державної незалежності з демократичним ладом у конфедеративній спілці незалежних слов'янських держав. Також спілка займалася науковою діяльністб (читали лекціх в навчальних закладах) та активною культурно-просвітницькою діяльністю через свої твори. Поеми Шевченка «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим», «Великий льох» та інші справляли могутній вплив на формування національної свідомості і політичної активності передової громадськості та широких народних мас. Ці твори відверто закликали до боротьби проти національного та соціального гніту.

Навесні 1847 р. Кирило-Мефодіївське товариство було заарештовано

Розгром Кирило-Мефодіївського товариства завдав відчутних втрат українському національному руху. Однак остаточно його придушити царизм не зміг. Започатковані Кирило-Мефодіївським товариством державотворчі традиції продовжували наступні покоління борців за українську справу.

45. Кирило-Мефодіївське братство

На початку 1840-х pp. після відкриття університету центр національно-визвольного руху перемістився в Київ. У 1846—1847 pp. тут діяла перша суто українська таємна політична організація — Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Серед її членів були Микола Костомаров, Василь Білозерський, Петро Гулак, ймовірно, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко.

Програмними документами товариства були: «Статут слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», «Книга буття українського народу». Ідеологія Кирило-Мефодіївського товариства була синтезом ідей трьох рухів — українського автономіського, польського демократичного і російського декабристського в Україні. Особливо сильним у діяльності руху було християнське спрямування. Поєднання християнської і національної ідей не було винаходом кирило-мефодіївців. Цю формулу вони запозичили з «Книги народу польського і пілігримства польського» Адама Міцкевича, виданої у Парижі 1832 р. Незважаючи на запозичення, «Книга буття українського народу» давала цілковито самостійне бачення: український народ, найбільш пригноблений і зневажений, у той же час і найбільш волелюбний та демократичний, позбавить росіян деспотизму, а поляків — аристократизму. Ідеї слов'янської імперії із центром у Петербурзі вони протиставили ідею федеративної слов'янської республіки зі столицею у Києві, Діячі товариства мріяли про ліквідацію самодержавства та кріпосництва, встановлення республіки, уведення демократичних свобод, широкий розвиток культурних та релігійних зв'язків на основі християнської моралі. У своїй практичній діяльності вони обмежувалися просвітницькою роботою: розповсюджували революційні твори Т. Шевченка та інших авторів, складали революційні прокламації, у яких закликали слов'ян до єдності в боротьбі з царизмом. В. Білозерський склав проект упровадження в Україні мережі початкових навчальних закладів. Збиралися кошти на видання популярних книг. П. Куліш написав перший український підручник, а також першу українську азбуку («кулішівку»). Що стосується питань досягнення політичних цілей, тут погляди членів товариства розходилися. Представники помірно-ліберального крила (М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш) виступали за реалізацію програмних цілей шляхом реформ. Представники радикально-демократичного крила (М. Гулак, І. Посада, Т. Шевченко) виступали за необхідність народного повстання, встановлення республіки, вбивство царської сім'ї.

Товариство проіснувало 14 місяців і за доносом студента Олексія Петрова на початку квітня 1847 р. було розгромлено. Члени товариства були засуджені на заслання (М. Костомаров — до Саратова, П. Куліш — до Тули). П. Гулак був заточений у Шліссельбурзьку фортецю на три роки, а Т. Шевченка за сатиричну поему «Сон» було віддано на десять років у солдати в оренбурзькі степи без права писати та малювати.

1861 р. в Петербурзі члени  Кирило-Мефодіївського товариства  Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський, які з'їхалися сюди після заслання, згодом заснували журнал «Основа». Журнал установив зв'язки з громадами, знайомив читачів із життям українського народу. Він діяв до 1862 р. і сприяв пробудженню національної свідомості української інтелігенції, розпорошеної по всій імперії.

Історичне значення і роль Кирило-Мефодіївського товариства

· Першими розробили широку політичну програму, яка стала прикладом для їхніх наступників.

· Уперше було здійснено спробу поєднання української національної ідеї із загальнолюдськими християнськими ідеалами та ідеєю слов'янської єдності.

· Національне визволення українців розглядалося братчиками в контексті загальноєвропейської боротьби поневолених народів.

· За своїми світоглядними особливостями товариство було схоже на такі тогочасні європейські націоналістичні організації, як «Молода Італія», «Молода Ірландія» тощо. Воно також поєднувало ідею національного визволення зі здійсненням загальнодемократичних перетворень. Проте на відміну від них братство було єдиною організацією, що категорично відкидала насильство як засіб досягнення своєї мети.

· Ореол мучеництва, який закріпився за братчиками через їх суворе покарання царизмом, не відштовхнув наступників від боротьби за українську справу, а навпаки, зробив її більш привабливою.

46. Славянофи́льство — литературно- и религиозно-философское течение русской общественной мысли[1], оформившееся в 40—х годах XIX века[2], ориентированное на выявление самобытности России, её типовых отличий от Запада[3], представители которого выступали с обоснованием особого, отличного от западноевропейского русского пути[4], развиваясь по которому, по их мнению, Россия способна донести православную истину до впавших в ересь и атеизм европейских народов[5]. Славянофилы утверждали также о существовании особого типа культуры, возникшего на духовной почве православия, а также отвергали тезис представителей западничества о том, что Пётр Первый возвратил Россию в лоно европейских стран и она должна пройти этот путь в политическом, экономическом и культурном развитии[1]. Влияние на славянофилов немецкого классического идеализма Шеллинга и романтизма Гегеля, настроений европейскогоромантизма исследовалось в трудах А. Н. Пыпина, В. С. Соловьёва, А. Н. Веселовского, С. А. Венгерова, В. И. Герье, М. М. Ковалевского, П. Н. Милюкова. Русский публицист и философ-западник А. Л. Блок, отец знаменитого поэта А. А. Блока, даже высказывал мнение, что славянофильство в сущности представляет собой лишь некоторое своеобразное отражение западноевропейских учений, преимущественно философии Шеллинга и Гегеля.В свою очередь сами славянофилы, в частности И. С. Аксаков, и ряд других исследователей (Н. А. Бердяев, Г. В. Флоровский,В. В. Зеньковский), отстаивали мысль об изначальной самобытности славянофильства, выводя его из русского православия. По словам И. В. Киреевского, славянофилы пытались создать такую философию, основание которой заключало бы в себе«самый корень древнерусской образованности», а развитие её состояло бы в осмыслении всей образованности западной и в подчинении её выводов «господствующему духу православно-христианского любомудрия».Почву для зарождения славянофильского движения подготовила Отечественная война 1812 года, обострившая патриотическиечувства. Перед нарождающейся русской интеллигенцией встал вопрос о национальном самоопределении и национальном призвании. Появилась потребность определить дух России и её национальное лицо, и славянофильство должно было представить собой ответ на эти запросы. Украинофи́льство — историческое название общественно-литературного движения конца XIX — начала XX века среди украинцев в России и Галиции; украинофилы стремились сохранить и развивать язык, литературу и культурные особенностиукраинского народа (тогда более известного как малороссы (в России) или русины (в Австрии).Сам термин «украинофильство», впервые, похоже, появляется в связи с делом Кирилл о-Мефодиевского общества или, как еще его называли, братства. Среди ранних украинофилов были и малоруссы, и великороссы, и поляки. Первое собрание «малороссийских песней» издал в 1819 г. в Петербурге грузинский князь Н. А. Цертелев.[1]Украинофилы стремились к введению преподавания в школах на народном языке и к такой общественно-политической организации Украины, которая обеспечивала бы свободное национальное самоопределение малорусского населения и развитие его культуры.Украинофильство преследовалось русской администрацией. В частности, украинская литература и театр были запрещены (см.Валуевский циркуляр, Эмский указ). Часть украинофилов из-за давления со стороны российской администрации отошли от общественно-политической деятельности и сосредоточились на литературной деятельности, этнографии и фольклоре (в частности, Антонович, Багалей, Грушевский, Драгоманов, Китецкий, Мордовцев, Потебня, Чубинский).[2]

47.Демократичні традиції Кирило-Мефодіївського братства продовжив і розвинув визначний український історик, етнограф, літературознавець і публіцист Михайло Драгоманов (1841 —1895). Він народився у дворянській сім´ї в м. Гадячі на Полтавщині. У 1863 р. закінчив історико-філологічний факультет Київського університету і протягом 1864—1875 рр. працював у ньому приват-доцентом на кафедрі всесвітньої історії. За цей час опублікував ряд праць, в яких викривав русифікаторську політику царизму стосовно неросійських народів, за що був звільнений з університету. У 1876 р. виїжджає до Женеви, де видає збірник «Громада» з метою популяризації «українського питання» у світі. У 1889 р. болгарський уряд запросив М. Драгоманова на посаду професора кафедри всесвітньої історії Софійського університету, де він працював до кінця свого життя.

Політичні погляди М. Драгоманова формувалися під значним впливом поширених у тогочасній Європі ліберальних і особливо соціалістичних ідей. Перехід від родоплемінної організації суспільного життя до держави він пояснював дією таких чинників, як розвиток сім´ї, матеріального виробництва, класової боротьби, концентрація земель унаслідок завоювань. Однак М. Драгоманов не поділяв марксистську тезу про визначальну роль матеріального виробництва в суспільному розвитку. Він вважав, що економічна діяльність задовольняє лише одну з потреб людини — «живлення», тоді як існують інші не менш важливі потреби — розмноження, пізнання, розваги. Люди прагнуть до спілкування та об´єднання, основними формами яких є громада й товариство. Поняття «громада» є ключовим у політичних поглядах М. Драгоманова. На його думку, головним критерієм оцінки діяльності держави є служіння суспільному благу. Суть держави полягає не в її формі, а в тих правах і свободах, якими наділені громадяни. Політична історія людства є кругообігом трьох основних форм держави — аристократії, монархії й демократії. Людство втратило первісну свободу й постійно прагне її повернути, але цьому заважає держава, навіть демократична, бо за такої форми депутати стають головуючими над народом і вирішують державні справи, не враховуючи його волю. У зв´язку з цим М. Драгоманов пропонує радикальний, на його думку, крок: замість введення народоправства (демократії), що є лише однією з форм державного правління, впроваджувати самоврядування, щоб була «своя воля кожному і вільне громадство й товариство людей і товариств».

Громада у М. Драгоманова є первинною ланкою організації суспільного життя. Стосунки між громадами мають будуватися на федеративних засадах. Федерація утворюється в результаті децентралізації управління державою з громад як більш дрібних суспільних об´єднань. Громади як вільні й самостійні утворення будують федерацію знизу догори — аж до всесвітньої федерації як наступниці держави. Федерація втрачатиме державні функції і поступово прийде до адміністративної автономії та децентралізації. Вчений далі розвинув концепцію федералізму, започатковану М. Костомаровим. Він виступав за самостійні сильні обласні органи влади, які мали б певну незалежність від центральної влади й діяли на автономних і самоврядних засадах. Самоврядування мало здійснюватися різними зборами, яким були б підзвітні посадові особи.

Головну причину поділу суспільства на багатих і бідних М. Драгоманов убачав у приватній власності. Покінчити зі злиденністю і гнобленням можна тільки шляхом організації колективної праці за умови колективної власності громади на землю та знаряддя праці. Здійснення переходу до нового ладу («громадівського соціалізму») можливе еволюційним шляхом демократизації, піднесення культури і свідомості народу. М. Драгоманов виступав проти революційних перетворень. Підтримуючи лібералізм за відстоювання ним прав і свобод громадян, М. Драгоманов водночас вважав, що лібералізм мав служити засобом у боротьбі за соціалістичний ідеал. Поділ влади, парламентаризм, демократичні права і свободи, які відстоював лібералізм, мали бути притаманними й соціалізму.

Принцип федералізму був визначальним у поглядах М. Драгоманова й на національне питання. Він заперечував ідею національної державності, вважав, що політичною формою організації суспільного життя має бути федерація, що складається із самоврядних громад. Україна також має бути федеративним утворенням, яке складається з 20 земель (Київської, Одеської, Харківської, Поліської та ін.) і, у свою чергу, входити до побудованої на федеративних засадах Росії. Він писав: «Здобути ж політичну волю в Росії, на мою думку, українська нація може не шляхом сепаратизму, а тільки вкупі з іншими націями й країнами Росії, через федералізм»2. У зв´язку з цим М. Драгоманов відкидав націоналізм і сепаратизм, виступаючи з позицій інтернаціоналізму.

48. С провозглашением независимости Украины государство ощущало острую потребность в создании законодательной базы в области культуры. 23 мая 1991 г. Верховной Радой был принят закон Украины «Об образовании». Он определил школу как основу духовного и социально-экономического развития государства и предвидел кардинальные изменения в ее работе. Кабинетом министров утверждена комплексная национальная образовательная программа «Освита» («Украина – ХХI столетие»). Программа основывается на соединении образования науки и культуры, отечественного и мирового педагогического опыта. Ее целью является подъем отечественного образования до мирового уровня. Важным шагом в этом направлении стало принятие Верховной Радой Украины 19 февраля 1992 г. «Основ законодательства о культуре».

Из-за отсутствия эффективной системы государственного финансирования культуры указом президента Украины в июле 1994 г. был создан Фонд содействия искусству Украины. Уже первые шаги его деятельности показали, что работа Фонда эффективно влияет на реализацию многих художественных проектов, содействует духовному возрождению общества.

В 90-х годах возникают негосударственные культурно-творческие организации, среди них такие как ассоциация творческой интеллигенции «Мир культуры», общественные объединения: театр – студия «Арабески», ассоциация «Новая музыка», Центр международных культурных инициатив и др.