Шпаргалка по "Украинской культуре"

39) Лінгвістична література граматичного типу на східнослов’янських землях відома ще з доби Київської Русі, але конкретних оригінальних праць від того часу не збереглося. Оригінальні конкретно-предметні граматичні праці українські мовознавці створили в кінці XVI ст. Найбільших успіхів у цьому жанрі давнього мовознавства досягнуто в XVII ст. Староукраїнська граматична теорія розвивалася у сфері європейського мовознавства, що основувалося на греко-латинській ученій спадщині. предмет дослідження — церковнослов’янська мова, що виросла на грунті старослов’янської, якою здійснено найдавніші переклади з грецької мови, освячені авторитетом слов’янських першовчителів. Заслугою староукраїнських лінгвістів є те, що вони в багатьох випадках вийшли за рамки греко-латинської теорії, виявили специфічні особливості слов’янської системи й адекватно її описали. Творчий підхід до лінгвістичних проблем характеризує творчість і Л. Зизанія, і М. Смотрицького, і І. Ужевича. Першим теорію свого часу при описі слов’янської фонетики (орфографії) та морфології застосував Л. Зизаній. Учений виявив низку особливостей слов’янської системи імені й дієслова, зокрема відкрив орудний відмінок, спробував зробити поділ слів за відмінами й дієвідмінами, осмислити систему часів церковнослов’янської мови. Але він ще міцно тримався теорії граматики, побудованої на грецькому матеріалі (навіть приписував церковнослов’янській мові артикль як окремий клас слів). Л. Зизаній — перший український лінгвіст, котрий спеціально обстежував словенороські тексти з метою наукового опису мови. Здійснюючи кодифікацію, учений намагався розмежувати традиційно-книжні елементи й живомовні східнослов’янські, але чіткої грані між цими двома компонентами він не провів, тому поруч із давніми, архаїчними формами в його книзі часто як рівноправний складник даються характерні східнослов’янські або специфічні українські форми.Найвидатнішим теоретиком слов’янської лінгвістичної системи в староукраїнському (і ширше — слов’янському) мовознавстві виступив М. Смотрицький, який у повному обсязі опрацював фонетичну, морфологічну й синтаксичну системи східнослов’янської редакції церковнослов’янської мови (українського різновиду). Створена ним загальна концепція церковнослов’янської граматики зберігала актуальність аж до XIX ст. М. Смотрицький був першим дослідником давніх слов’янських пам’яток. У його розпорядженні були, можливо, навіть деякі старослов’янські тексти, через це описана ним система загалом близька до старослов’янської пізнього періоду (XII ст.). Він досить чітко відрізняв старослов’янську (церковнослов’янську) й живі слов’янські мови, в тому числі рідну українську. У категоріях і термінах латинської граматики на прикладі української мови універсальну слов’янську систему спробував описати І. Ужевич, але це йому не скрізь удалося. Загалом ідея І. Ужевича була співзвучна ідеям тодішньої французької лінгвістики, які згодом реалізувалися в універсальній граматиці. Матеріал для своєї праці І. Ужевич брав із живої української та інших, слов’янських мов, а також із друкованих церковнослов’янських граматик. Історія староукраїнського мовознавства показує, що прогрес у науці створюється зусиллями цілих поколінь дослідників. Важливу, роль у цьому відіграє спадковість у культурі народу. Не менше значення в розвитку науки має міжнародний обмін теоретичними досягненнями. Тісні зв’язки староукраїнської граматичної теорії з греко-візантійською очевидні. Не будучи прив’язаною до конкретного текстового матеріалу (на відміну від лексикографії), староукраїнська граматична думка мала більш яскраво виражений світський характер (належність мовознавців XVI — XVII ст. до духовного стану виявлялася тільки час від часу в підборі ілюстративного матеріалу), а в середині XVII ст. перейшла в коло світських наук.

40.Горняткевич  “Що або хто загрожує українській  мові»

Стан і статус української мови — тема, щодо якої готовий висловити свою думку чи не кожен мешканець країни, від президента Кучми (якому належить тонке розрізнення між "офіційною" та "державною" мовами) до рядового українця, чи то пак представника народу України. Тож не дивно, беручи до уваги кардинальне політичне значення мовного питання, що охочих до дискусії куди більше, ніж самих тільки дипломованих мовознавців держави. Нещодавно в цій дискусії забрав слово академік П. П. Толочко, видавши книжечку "Що або хто загрожує українській мові?" [П. П. Толочко. Що або хто загрожує українській мові? Київ: "Оріяни", 1998. Далі при посиланнях на це видання, як і на всі інші, в дужках вказується сторінка.]. Хоча брошурка об'ємом невеличка, всього 32 сторінки, але заслуговує на увагу через те, що її автор — не тільки відомий науковець, але й досвідчений та впливовий публіцист. (Недавно вийшла друком його праця "Від Русі до України", в якій зібрано "науково-популярні, критичні та публіцистичні праці" останніх років). Науковий стаж академіка Толочка підсилює авторитет статей публіциста Толочка, забезпечуючи йому широку авдиторію та шанобливу увагу читачів, а іноді й викликаючи палке заперечення, як це було у випадку зі статтями на тему української "національної ідеї".Публіцистика Толочка відзначається чіткістю формулювань та виразною авторською позицією, але тон її в основному раціональний, відповідальний, зрівноважений, що теж підсилює її авторитет і викликає довіру читача. Саме тому варто застановитися, наскільки такі позитиви можуть заступити відсутність фахового знання, коли автор береться за наукову тему, з якої він не спеціяліст. Розгляньмо авторський виклад історичного розвитку української мови, на якому побудована його аргументація щодо її сучасного стану та перспектив на майбутнє. І хоч я не вважаю себе спеціялістом із соціолінгвістики, мені-таки доведеться прокоментувати деякі явища саме тієї ділянки мовознавства, що їх обговорює Толочко у своїй брошурі.Толочко розглядає тезу "без мови немає і народу" (5). Він ставить її під сумнів, кажучи, що на світі є більше народів, ніж мов. Звичайно, є мови, якими користується, як рідними, ціла низка народів. Це може бути німецька мова в Німеччині, Австрії, Ліхтенштайні, Люксембурґу чи Швайцарії; англійська у Великобританії, США, Канаді, Австралії і т. д.; французька у Франції, Канаді, Швайцарії, Бельґії, Гаїті та цілій низці африканських країн. Можна б наводити багато інших прикладів, але цих вистачить. Та існують інші мови, які, в основному, є власністю тільки одного народу, наприклад, японська, грузинська, ісландська, шведська, мадярська, словацька чи польська. Крім того, існують мови, якими користуються народності, що їх не раз зараховують у склад інших народів. Мовознавці щораз відкривають нові мови, отже, годі аксіоматично казати, що є більше народів, ніж мов, можливо, що є саме навпаки. Коли б ці народи чи народності втратили свої мови й перейшли на інші, вони, до великої міри, перестали б існувати, а їхні культурні надбання пропали б або перейшли до інших.Яскравим прикладом може бути ірландський народ. Так, на західних окраїнах острова ще почуєте ірландську мову, навіть знайдете її на державних паперах, але вона фактично здала позиції англійській. А про прекрасних англомовних поетів, прозаїків і драматургів, що вийшли з того краю, не раз думають уже як про англійських, і їхня ірландськість якось забувається. Народ утратив свою мову і тим дуже збіднів, дарма що збагачує іншу (імперську) літературу. Хоч ірландці намагаються відживити свою предківську мову, але, принаймні дотепер, без великих успіхів.Українська мова є нашою спадщиною. Інші за нас її не плекатимуть, і якщо б ми її втратили, то таки розчинилися б у чужому морі.

 41) Публікація в травневому номері «Русского вісника» за 1863 р. статті А. Іванова «Про малоросійській мові і про навчання на ньому» булла спробою організації в пресі провокації проти українофілів. Ця робота стала найбільш послідовним і аргументованим викладенням антиукраінофільської позиції в російській пресі. Іванов з 1858 р. був студентом Київського університету і, досить імовірно, писав свою статтю за прямою вказівкою київського генерал-губернатора. У всякому разі, у своїй статті він неодноразово закликає українофілів до полеміки. Іванов, на відміну від усієї антиукраінофільської російської публіцистики, не заперечує можливості перетворення «малоросійського наріччя» в розвинену самостійну мову, - а нападає на українофільство з позицій ідейного прихильника асиміляції. Посилаючись на німецький і французький досвід, Іванов говорить про роль мови і культури як об'єднавчого чинника. Він закликає до подібного об'єднання і слов'ян на основі тих чотирьох слов'янських мов, які він вважає на даний момент літературно розвиненими - російської, польської, чеської, сербської. Для нього питання полягає не в тому, чи можлива українська мова, але в тому, чи можливо обійтися без неї, зробивши російську спільною мовою велико-і малоросів. Відповідь, зрозуміло, ствердна, а значить, «украйнофіли-сепаратисти прагнуть зруйнувати і знищити те, що вже в значній мірі здійснилося, що давно вже йде до повного здійснення, прагнуть знищити самі дорогоцінні плоди нашої історії». Не заперечує Іванов та головного «офіційного» аргументу українофілів на користь викладання українською - прискорення навчання грамоті. Але виграш на перших порах обернеться, на його думку, програшем надалі, адже масив культури, доступний грамотному по-українськи, помітно менше, ніж той, який доступний грамотному по-російськи, далі він робить зауваження, яке ставить мовне питання і проблему русифікації взагалі в соціальний контекст: «Дуже може бути, що в даний час в селах викладання на малоросійському наріччі йде значно успішніше, ніж російською мовою. Але причина лежить в іншій обставині. По-малоруськи викладають тепер тільки прихильники сепаративних устремлінь; а таким прагненням віддаються тільки люди, що здобули освіту хоча б поверхневу, але все-таки набагато краще, ніж інші сільські викладачі, які з писарів і дяків ... Причина тут не в мові, а у викладачах ». (А в Петербурзі саме в цей час знищували проект передачі початкового викладання світським вчителям!) По суті, Іванов вірно описав всю структуру конфлікту російського та українського націоналізмів, в якому воєдино були сплетені питання мови та ідентичності, а також боротьби інтелектуальних еліт з питанням про їх соціальний статус. (Він дуже гостро писав про мотиви активістів українського руху. До речі, російсько-польський конфлікт і місце українофільства в цьому контексті Іванов згадав лише одного разу, і тільки натяком, хоча писав свій текст уже після початку повстання). Пропонуючи програму боротьби з українофільством, Іванов заперечував проти заборонних санкцій, наполягаючи на ефективності тільки «заходів позитивної протидії», тобто створення системи державних шкіл з викладанням російською, які були б конкурентоспроможними в порівнянні з приватними українськими.

42. Б.Грінченко  «Листи з України Наддніпрянської»

Хоч як високо ставив Грінченко національну справу, а нею не обмежував себе, ставлячи поруч і завдання широкого демократизму, повної емансипації трудящих людей, за якої «не буде ні експлуататорів, ні експлуатованих». «Справа національна українська,— писав Грінченко на початку 90-х років,— мусить нам бути справою українського робочого простолюду». Задля цього він, з одного боку, не перестаючи кличе інтелігенцію на шлях активної любові до рідного краю, до праці для рідного народу, з другого — народ освітою підіймає до того ступеня, на якому б він міг користуватися з усіх здобутків людського розуму й культури. Свідомі українські народолюбці повинні, на думку Грінченка, почати з цієї обопільно-примиренної роботи, «силкуючися освіту, літературу та вмілості зробити ціло-народним, а не панським тільки добром, силкуючися, щоб зникли ганебні назвища «пан» та «мужик», а щоб виробилася з української нації одна національно-самосвідома освічена громада» («Листи з України Наддніпрянської»). Ще один ключ до Грінченкової душі, а отже, й до його творчості як поета-лірика дає цикл публіцистичних статей "Листи з України Наддніпрянської" (1892-1893). Підстави тієї громадської активності, що не дозволяла авторові "Листів" залишатися осторонь національно-культурного життя дуже чітко розкриваються в його щирих зізнаннях: "Він просто українець з роду, такий, що признається до своєї народності і розумом та серцем розуміє, що значить "любов до рідного краю''. Він думає, що любить свій рідний край, він почуває себе членом української нації. І ота любов та оте почування і дають йому право говорити". У "Листах" легко прочитується визначений для себе Грінченком життєвий орієнтир, який полягає в праці над вихованням нової української інтелігенції. Звідси й "учительність, дидактичність" його творів. (109а, с.327) Дороговказом у цій праці стало пророче слово Т.Шевченка. Саме як національний пророк, як державник, що першим виразно сформулював ідею самостійності та повної незалежності своєї нації, Шевченко, на думку автора праці, зайняв у історії світової цивілізації особливе місце. В "Листах з України Наддніпрянської" Грінченко з якоюсь спокійною пророчою впевненістю й нещадною суворістю писав: "Прийде колись час, що процвіте життя українське пишним цвітом. Отоді озирнемося ми назад, щоб побачити, який шлях пройшли. Тоді згадаємо ми наших діячів, розберемо, хто робив добро, а хто зло. Виразно тоді поділимо їх на дві частини: на тих, що віддали своє життя за рідний край, і тих, що продали свій рідний край".

43. Формування української державницької ідеї 1648-1649 рр.

До середини XVII ст. український народ внаслідок колоніальної політики Польщі потрапив у катастрофічну ситуацію: було втрачено еліту; стався розкол серед духовенства, що призвело до міжусобної боротьби; міщанство в найбільших містах було усунуте від управління і справ торгівлі; виникли несприятливі умови для розвитку національної мови, культури тощо. Реальною ставала загроза етноциду. Врятувати від нього могла лише відчайдушна боротьба за створення незалежної держави. На жаль, як свідчать джерела, український народ підійшов до національної революції, не маючи у своїй свідомості сформованої державницької ідеї, що вкрай негативно вплинуло на розвиток визвольних змагань XVII ст. Революція спалахнула 1648 р. і тривала до 1676 р. її головний зміст полягав у розв'язанні двох завдань: створення незалежної соборної держави в етнічних межах України й утвердження у ній нового соціально-економічного ладу, в основі якого мала лежати дрібна (фермерського типу) козацька власність на землю 1. Саме на початку революції, протягом 1648 — першої половини 1649 рр., завершується період становлення української державницької ідеї. У першу чергу зазначимо, що бурхливий розвиток революції влітку 1648 р. засвідчував її яскраво виражений національно-визвольний характер. Можна було б припустити, що ідея відновлення української монархії та спалах національно-визвольного повстання викличуть патріотичні почуття у шляхти, стануть поштовхом для пробудження національної свідомості у сполонізованих князів, і в кінцевому підсумку ті не лише перейдуть на бік свого народу, але й очолять його боротьбу за незалежність. Характерно, що саме українець І. Вишневецький став ідеологом і вождем найбільш непримиренних і шовіністично настроєних супроти козацької України магнато-шляхетських кіл Речі Посполитої. Як виявилося, національно-політична свідомість старшини й козацтва загалом не піднялася до сприйняття ідеї автономізму; вони прагнули домогтися насамперед відновлення прав і вольностей Війська Запорозького. Рішучість народних мас ліквідувати польську неволю зіграла надзвичайно важливу роль у творенні українських державних інституцій: центральних і місцевих органів влади, території, судових установ, армії, нової соціальної структури. По-перше, у розмовах з комісарами Б. Хмельницький вперше чітко засвідчив право українського народу на створення власної держави в етнічних межах, реалізацію якого вважав тепер основною метою своєї діяльності. По-друге, гетьман висунув ідею незалежності утвореної держави від влади польського короля. По-третє, козацький гетьман сформулював положення про соборність Української держави. По-четверте, Б. Хмельницький розглядав Україну як спадкоємницю Київської Русі. Змагання народу протягом сторіч — створення незалежної держави в етнічних межах України.