Основні види діяльності людей за часів трипільської культури

Варті окремого розгляду різні групи трипільської лексики. Так, українське слово хліб має паралелі як в інших слов’янських, так і в германських мовах. Походження цієї назви досі не з’ясоване. Однак варто згадати грузинське слово xali“смажене зерно”. У сучасній грузинській воно не має форми множини, але якби така форма існувала (а вона цілком могла існувати раніше), то мала б вигляд *xlebi. Невідоме й походження українського слова ячмінь разом із його відповідниками в інших слов’янських мовах. Але у сванській мові (спорідненій із грузинською й дуже архаїчній) ця зернова культура називається чимін, що точно відповідає слов’янській назві (у грузинській мові назва інша). Слід зважати на те, що сванська мова серед кавказьких вважається особливо архаїчною. А початковий елемент слов’янської назви я-чмінь (давніше з носовим звуком і з дифтонгом на місці “ятя”) – єн-чміень – походить від знахідного відмінка множини єн займенника зі значенням “той” (того самого займенника, який утворював довгі форми прикметників від коротких: добр – добрий тощо). Отже, назва ячменю в українській та інших слов’янських мовах походить від сполучення слів “ті ячмені” у знахідному відмінку (у називному відмінку ця назва не вживалася: підметом з точки зору давнього мислення міг виступати тільки суб’єкт). Нарешті, слово жито у слов’янських мовах не пов’язане з дієсловом жити, як іноді гадають (якби такий зв’язок існував, то цим словом позначалися б різні види харчу, а не лише певний вид зерна). Воно має багато інших паралелей у давніх мовах Середземномор’я й Кавказу. Особливу увагу варто звернути на його близькість із грецьким sitos– з огляду на повідомлення античних авторів про постачання хліба зі Скіфії на Балкани. Передгрецьке походження названого грецького слова може свідчити також про можливий зв’язок його з егейською культурою, спорідненою з трипільською; слово має майже точний відповідник і в давньоєгипетській мові. Отже, трипільське хліборобство за мовними свідченнями виявляє широкі й дуже давні зв’язки України з Балканами, Єгиптом і Кавказом.

Іще важливіший аналіз державотворчої термінології. Українське слово батько (також батуньо, батонько тощо) походить від праслов’янського *bata, для якого реконструюються значення “батько, дядько, старший брат, старший, шановний чоловік”. Походження цього слова, незважаючи на численні версії, невідоме. В інших індоєвропейських мовах воно не має відповідників, і дуже вірогідне його доіндоєвропейське (трипільсько-балканське) походження. Особливу увагу варто звернути на те, що цей термін має не лише біологічне, а й соціальне значення (пор. батько-отаман тощо). У давньогрецькій мові відоме слово battos“цар” – не лише догрецького походження, а й співвідносне з титулом правителя північного Єгипту biti, що існував до об’єднання двох єгипетських царств в одне (таке об’єднання відбулося не пізніше 3000 року до н. е.). А в грузинській мові маємо слово batonі “пан”. Таким чином, найдавніше значення слова батько – саме соціальне (очевидно, “старійшина”, “вождь”), а не біологічне. Вождівська традиція, термінологія якої, очевидно, успадкована слов’янськими мовами з мови чи мов трипільсько-балканських культур, була пов’язана з відповідними традиціями найдавнішої Греції, Кавказу, Єгипту. Ще один аргумент на користь цього твердження – слово крісло, яке за межами слов’янських мов має паралелі на Кавказі (в грузинській і сванській мовах – на позначення престолу, крісла старійшини) й у Месопотамії (де вважається похідним іще з дошумерської мови IV тис. до н. е., структура котрої, як уже зазначалося, досить близька до структури мови трипільської культури). Культові крісла як археологічні пам’ятки добре відомі і в трипільській культурі, і на Кріті, і на давньому Сході. Докладніший аналіз трипільської державотворчої термінології в контексті найдавніших традицій Заходу і Сходу передбачається здійснити у спеціальному дослідженні “Трипільська держава в України V–III тисячоліть до н. е. за мовними свідченнями”.

Дуже перспективним видається дослідження того, як саме функціонують слова трипільського походження в українському фольклорі, у творах Тараса Шевченка. Важливо вивчити трипільську мовно-культурну спадщину в язичницькій традиції.

Таким чином, сучасна українська мова зберігає мовну спадщину Трипілля в трьох своїх сферах – у словниковому складі (десятки слів), у звуковій будові (милозвучність і деякі близькі до неї явища, як приставні приголосні), у масиві власних назв (передусім назв річок). Слов’янські мови, і передусім українська як поширена на території трипільської культури, не набули б таких своєрідних рис, якби в мовній передісторії не було такої яскравої й винятково важливої сторінки, як мова трипільської культури. 

Доцільно навести думку вченого-археолога Ю.Шилова. Корені держави Аратта, вважає він, були в Малій Азії (територія нинішньої Туреччини). Внаслідок демографічного вибуху частина населення в VI тисячолітті до н.е. перейшла на нові землі — на південь Ватіканського півострова, а потім далі — на Північний Схід: спочатку у Середнє Подунав’я, потім — у Подністров’я. В середині V тисячоліття до н.е. з Малої Азії прийшла друга велика хвиля переселенців. В археології це — «Культура Вінча», а в мовознавстві — «індоєвропейська спільність».

Під тиском другої хвилі переселенців центр держави Аратта укоренився між Дніпром, Тясмином, Ірдинню та Россю — у центрі сучасної Черкащини і дістав назву «Трипільська археологічна культура». Румунські та молдовські дослідники називають її західну частину «Культурою Кукутені» (див.: Шилов Ю. Історія почалася в Аратті // Культура і життя. — 1993. — 10 липня).

Завдяки тривалим дослідженням великої інтернаціональної групи вчених (М.Біляшівський, Т.Пассек, В.Ду-митреску та ін.) встановлено, що Трипільська культура виникла в басейнах річок Пруту, Дністра і Південного Бугу. Вона була результатом взаємодії місцевих неолітичних племен з носіями культури Боян — вихідців з Північних Балкан. Краніологічні дослідження, проведені московським фахівцем М.Великановою, показали, що знайдені черепи носіїв культури характеризуються видовженою формою мозкової коробки («довгоголові» трипільці В.Хвойки), середнім розвитком м’язового рельєфу, добре профільованим обличчям, *

Детальніше проблема походження культури висвітлена у першому томі колективної праці «Археология Украинской ССР», виданої у середині 80-х років. На основі тогочасних даних археології було зроблено висновок, що найбільший генетичний вплив на формування нової культури мала культура Боян, яка асимілювала місцеве населення лінійно-стрічкової кераміки. Від культури Боян було успадковано багато рис керамічного комплексу, основний виробничий інвентар, землеробсько-скотарський тип господарства і складну систему культових поглядів, пов’язану з ним. У носіїв культури лінійно-стрічкової кераміки були перейняті, на думку дослідників, технологія виготовлення столового посуду і мікролітичні знаряддя з кременю. В ході просування носіїв культури Прокукутені (як першої фази Трипільської культури) були асимільовані представники Буго-Дністровської культури.

У різні періоди дослідження ряд учених  В.Даниленко, Т.Пассек, В.Маркевич та ін. — твердили, що 
трипільська культура виникла на основі місцевої неолі- 
тичної Буго-Дністровської культури і успадкувала від 
неї свої основні риси. Цієї ж думки дотримуються 
М.Чмихов, Н.Кравченкові.Черняков у праці «Археологія 
та стародавня історія України». Вони вважають, що 
трипільські племена, які були «мовними предками 
слов’ян (див.: Рыбаков Б.А. Язычество древних сла- 
вян. — М., 1981. — С. 217),’»відокремилися від загаль- 
ного масиву індоєвропейської людності, яка заселяла 
територію України ще доби протонеоліту і є автохтон- 
ним населенням України. Тому, вважають вони, можна 
впевнено говорити про неперервність історичного зв’яз 
ку українців з прадавніми трипільськими» мешканцями 
(див.: Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняков 
І.Т. Археологія та стародавня історія України. — С. 139 
— 141). Мова тут йде про історичний, а не етногенетич- 
ний зв’язок.

(Таким чином, питання  про походження Трипільської культури так і залишається відкритим. Дослідники розділилися на тих, хто вважає трипільців автохтонними, і тих, хто вважає їх прийшлими. Причому й одні, і другі аргументують свої теорії матеріалами багаторічних досліджень

А тим часом це питання досить принципове. Якщо прийняти позицію прихильників першої теорії, то це продовжить історію України в глиб віків до ІУ тисячоліття до н.е. і збагатить її. Якщо ж стати на точку зору других, то знову доведеться починати нашу історію з часів Київської Русі. Безперечно одне: від часу появи на території України людського життя воно тут ніколи не припинялося. Протягом тисячоліть безліч різних народів, мігруючи, постійно змінювали один одного. Це є закономірним процесом, характерним не лише для території України, а й для територій інших країн. Вказані народи не щезали безслідно. Кожен з них залишав по собі певний слід, який проявлявся у розвитку продуктивних сил, мистецтва, космології. Тому, очевидно, історію України треба починати не з Трипілля, а ще з далекого Мізина, адже звідти до нас дійшли меандри та інші візерунки, що втілилася у вишивках, писанках тощо («сонячна» і «місячна» символіки повторюються й у Трипільській культурі).

Необхідно визнати, що від населення до населення у спадок передається культурно-світоглядний, життєдіяльний генофонд; забезпечується безперервність історичної пам’яті. Протягом тисячоліть різноетнічні народи поступово витворювали на території України певні генетично споріднені традиції способу життя, матеріального виробництва, мислення, культури, котрі закріплювалися, урізноманітнювалися і збагачувалися на кожному історичному етапі.

Виходячи з наведених думок П.Толочка (див.: Давня історія України. — С. 6 — 7), не варто класти в основу досліджень етнічно-антропологічний чинник і вважати, що, оскільки трипільці — прийшлі, то на цій підставі не можна вважати їх предками слов’ян, а значить, і українців. Ряд елементів Трипільської культури — система господарства, топографія поселень, розпис будинків, характер орнаментальних мотивів розмальованої кераміки тощо — стали органічною належністю культури українського народу (див. там же, С. 9). Тому є всі підстави вважати трипільців автохтонним населенням України і визнати неперервність історичного зв’язку українців з трипільцями.

II. Основні види діяльності людей за часів трипільської культури

2.1 Землеробство.

 Землеробство виникло ще в період неоліту. Але тоді воно було стихійним. Відбувалося нагромадження знань, умінь, досвіду. І лише  в період Трипілля землеробством почали займатися усвідомлено, цілеспрямовано, професійно. І досягли, як на той час, досить високого рівня, поширивши свій досвід не лише в Європі, айв Азії. Бо в Україні були всі умови: плодючі землі(чорноземна смуга 500 км ширини ) географічне розташування, порівняно м’які природно-кліматичні умови,  великі водні мережі,   луки, степи, гори, пагорби, яри, багатий рослинний і тваринний світ, наявність корисних копалин.

( Щодо характеру землеробства  вчені мають дві думки. Частина дослідників вважає, що землеробство було орним з використанням вола як тяглової сили. Під час обробітку землі під зернові культури використовувалася соха, а можливо, і дерев’яне рало, а під час розпушування грунту — мотика. П.С.Пассек вважала, що землеробство було мотичним. В останні роки деякі вчені висловлюють думку, що трипільці уперше в світі застосували плуг.

Звичайно, землеробство з огляду на примітивні знаряддя праці і надзвичайно трудомістку техніку обробітку землі було заняттям важким, і, звичайно, виснажливим. Але трипільці не просто підкоряли природу, а працювали піднесено, творчо, адже вони були натхненні самим. Богом Сонця — Ором і гордо носили наймення — орії-орачі. Праця хлібороба вважалася у них найпочеснішою.

З найдавніших часів і до наших днів землеробський цикл майже не змінився: підготовка поля, оранка, догляд за рослинами, збір урожаю, удобрювання грунту. Спираючись на досягнення практичної археології, можна спробувати реконструювати цей виробничий цикл.

Отже, підготовка поля. Відомо, що трипільці на одному місці жили 100-150 років, а потім і  на нове місце. Це вони робили тому, що землі від постійної експлуатації виснажувалися. До того ж їхні мудреці бачили у переселенні й особливий смисл: вберегти рослинний і тваринний світ, що оточував їх поселення, від винищення, а також уникнути нагромадження багатства, не допустити майнового розшарування. А також удобрення попелом.

При переселенні трипільцям потрібно було розчистити великі території від гілок і т.д. Робили вони це кам’яними сокирами, декілька тижнів. Бо ці сокири були малопродуктивні.

Кам’яні сокири виготовляли з кременю, сланцю та ін., шліфували поверхню, свердлили отвір, щоб насадити на топорище з дуба .чи ясена. Рубали дерева «бобровим» способом — під кутом 40-45 Повалені дерева рівномірно розкладали по всій ділянці і залишали на рік — півтора, щоб вони висохли. Потім їх .спалювали. При цьому стежили, щоб вогонь був повільним і пропалювали землю на 5 см (аби знищити коріння бур’янів та інших рослин).

Звільнену від лісу ділянку поля досить було перед посівом розпушити мотикою. Мотики виготовляли з різних видів каменю, а також з кістки і рогу. Заточували лише лезо.  Литовці навіть експеримент  проводили, яка мотика краща залізна, чи кам’яна. Виявилося, що залізна швидша.

Полегшення і прискорення обробітку землі принесли знаряддя оранки із запряженими тваринами. Тяглову силу - зокрема волів. "Деякі дослідники вважають, що трипільці з цією метою могли використовувати і коней. Експерименти і спостереження показали, що один землероб з упряжкою волів за день міг зорати 0,2 га.  Деякі вченні   вважають, що у трипільців навіть плуг був.

Після оранки землероби могли приступати до сівби. Ще в ранньому Трипіллі культивувалися пшениці: однозернянка, двозернянка і спельта, а також сіяли жито, просо.   

Крім злакових культур вирощували і бобові — горох, біб, вику, ервілію та інші культури.

Після сходів землю  необхідно було розпушувати, виполювати бур'ян, захищати від птахів і шкідників. Робота була не складна тому робили її жінки та діти.

 Вибирання врожаю  — це, можливо, чи не найскладніший вид роботи. Бо знаряддя праці примітивні а врожай великий.

Збирання пшениці відбувалося за допомогою серпа. В правій руці серп ним ми урізаємо колосся, що ми тримаємо у лівій руці.

Після висушування скошених зернових на сонці або біля вогню землероби приступали до обмолоту — дуже нелегкої справи. Спочатку було  видалення остюків, потів просіювання – це робили на спеціальних глиняних майданчиках. Був надзвичайний рівень плодючості про це свідчать розміри посудин у яких наші пращури зберігали зерно.  Вони робили спеціальні ями для зерна. Зернові ями рили в землі, стінки обкладали соломою, обмазували глиною і обпалювали. Тим самим ями добре висушували і дезинфікували. Засипали зерно, призначене під посів (або цілі колоски), закривали соломою і замазували глиною, щоб у яму не потрапляв кисень.