Прокурор в кримінальному процесі за новим КПК

предмети, що були об’єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом». Таким чином, за змістом зазначеної статті можна зробити висновок, що до категорії речових доказів треба віднести предмети:

1) які були знаряддям злочину  або зберегли на собі сліди  злочину;2) які були об’єктом злочинних  дій; 3) інші предмети, у тому числі гроші, документи, що можуть служити засобом для виявлення злочину і встановлення обставин кримінальної справи.

Узагальнюючи визначення речових доказів, можна стверджувати, що речові докази — це сліди (наслідки) злочину. Пізнання їх може характеризувати найрізноманітніші аспекти, а саме: їх фізичні якості — форма, розмір сліду, склад речовини, місцезнаходження — виявлення викрадених речей в обвинуваченого та ін. факт — підробка грошей, державних цінних паперів; видозміни — підробка документів та ін. У всіх перелічених та схожих випадках речові докази є носіями доказової інформації, яка потребує свого пізнання, оцінки, перевірки і використання в доказуванні. Як носії інформації речові докази мають бути віднесені до категорії тієї форми інформації, яку визначають як предметну. М. О. Се-

ліванов, аналізуючи носії інформації у предметній формі, звертає увагу на речовий характер доказів і при цьому виділяє чотири головні ознаки:

1) речовий характер матеріального  об’єкта;

2) наявність прямих або непрямих зв’язків із розслідуваними обставинами;

3) здатність предмета сприяти  встановленню наявності або відсутності  того чи іншого елементу складу  злочину;

4) приєднання до справи як  речовий доказ1.

Ураховуючи великий діапазон зв’язків речових доказів із подіями злочину, деякими фахівцями було запропоновано тлумачити поняття речового доказу досить широко, включивши в нього як окремі предмети, так і «речову обстановку» місця події, розуміючи складний комплекс матеріальних об’єктів і маючи при цьому за мету — збільшити можливість одержання інформації. Такий підхід заслуговує на підтримку, тому що в предметній формі обстановку місця події або яку-небудь її частину неможливо вилучити навіть за допомогою науково-технічних засобів. Вилучити у предметній формі можна

тільки окремий об’єкт — речовий доказ. Кожна перелічена в законі категорія предмета, безумовно, є матеріальним об’єктом, що здатен бути носієм інформації про здійснений злочин. Уважаємо за доцільне виділити категорію предметів, які мають сліди злочину. Цінність цієї категорії полягає в тому, що сліди здатні нести інформацію про механізм злочину як важливий елемент предмета доказування. Серед найбільш поширених виділяють:

– сліди, що утворилися внаслідок злочинної дії (поранення, поломки);

– предмети та сліди, що викривають певних осіб у підготовці, здійсненні, прихованні злочину або спростовують обвинувачення.

Значенню речових доказів, особливо такому їх різновиду, як сліди, завжди приділялася неабияка увага у криміналістичній літературі. У ній висвітлювали в різні періоди і з багатьох причин таке поняття, як «сліди» у широкому та вузькому його значенні: сліди матеріальні і сліди ідеальні, сліди, які відображають зовнішню будову, та сліди, що відображають механізм створення (для речовин, що не мають своєї форми: рідина, сипучі); сліди, що відображають механічний рух, і сліди, що відображають людину; сліди-предмети; сліди-речовини і т. ін. Спільною для всіх зазначених у літературі пропозицій стосовно слідів є їх матеріальна основа та зв’язки з механізмом здійснення злочину як носіїв інформації про нього. Разом з тим неможливість вилучити і зберегти деякі види слідів у натурі спонукають до виготовлення з них зліпків та інших копій. Процесуальний статус таких копій не визначений, а в криміналістичній та процесуальній літературі існують різні погляди з приводу цього. Деякі автори, зокрема М. А. Чельцов, стверджує, що копії — це речові докази1, М. О. Селіванов пропонує рахувати копії як похідні речові докази2. З думкою цього науковця слід погодитися, на сьогодні вона має перевагу над іншими. Виготовлення похідних речових доказів здійснюється на підставі широкого використання засобів, методів, спеціально розроблених прийомів із додержання всіх вимог процесуального закону. вості, які дають йому підстави підтвердити або спростувати показання обвинуваченого, потерпілого або свідків. Метою судового огляду речових доказів може бути і порівняння ознак речового доказу з описом або фотографічним його зображенням для визначення тотожності чи відмінності. Це порівняння проводиться у випадках, коли для ствердження тотожності або відмінності не потрібно спеціальних знань, а досить тих знань, якими володіє суд. Такий огляд дає можливість суду виявити всі ознаки, необхідні для обґрунтованого висновку про тотожність або відмінність. Суд може оглядати речові докази з метою одержання даних для перевірки висновків експерта. Вивчення об’єктів експертного дослідження дозволяє суду визначити, що являють собою ці предмети або документи, якими ознаками вони характеризуються, чи мають вони ті ознаки, на які посилається експерт. У практичній діяльності трапляються випадки, коли судовий огляд речових доказів виявляє раніше невідомі або такі якості ознак речових доказів, які набули значення при встановленні в суді нових обставин справи. У даному випадку суд, оглядаючи речові докази, звертає увагу на ті ознаки, які мають значення у зв’язку з виявленням нових фактів у суді і які мають значення для справи. Закон не визначає момент проведення огляду речових доказів. Рішення, коли доцільно проводити судовий огляд, приймає суд залежно від обставин справи. Використання у процесі судового огляду науково-технічних засобів дають змогу значно розширити можливості пізнання об’єкта.

Державний обвинувач повинен звернути увагу на те, щоб судовий огляд речових доказів відповідав таким основним принципам:

1) єдине керівництво оглядом;

2) своєчасність огляду;

3) повнота та об’єктивність  огляду;

4) послідовність його проведення;

5) активне застосування науково-технічних  засобів.

У процесі огляду речових доказів і після нього державний обвинувач повинен звернути увагу на правильність фіксації цієї слідчої дії в протоколі судового розгляду, де мають бути зафіксовані як об’єкт, що розглядувався, його ознаки, які виявлені при огляді, так і технічнізасоби, що використовувалися при цьому. Крім того, у протоколі мають бути зафіксовані всі зауваження учасників огляду, зроблені ними під час огляду, а також пояснення спеціаліста.

ВИСНОВКИ

На підставі проведеного у роботі теоретичного узагальнення формулюється вирішення наукового завдання щодо розробки концепції діяльності прокурора у досудовому кримінальному провадженні з урахуванням положень нового КПК України і формулювання відповідних пропозицій щодо удосконалення її законодавчого та організаційно-методичного забезпечення, таким чином:

1. Природа діяльності прокурора в досудовому кримінальному провадженні розкривається за допомогою дослідження таких елементів, як: її завдання, принципи, форми і засоби, правові основи, основні напрями. При цьому статус прокурора в досудовому кримінальному провадженні визначають процесуальна й організаційна компонента: з одного боку, він виступає учасником кримінального процесу, а з іншого – є посадовою особою органів прокуратури. Відповідно, діяльність прокурора у кримінальному провадженні має подвійне підпорядкування: нормам кримінального процесуального законодавства і законодавства України про прокуратуру.

2. Діяльність прокурора у досудовому  кримінальному провадженні здійснюється  на основі та у відповідності  до певних принципів як вихідних основоположних засад, які визначають її характер та сутнісні ознаки. Ці принципи складають цілісну і взаємопов’язану систему, яка формується на основі принципів організації та діяльності органів прокуратури України, а також основних засад кримінального провадження. Першочергове значення для прокурора під час досудового розслідування мають принципи: верховенства права; законності; змагальності; диспозитивності; публічності; підпорядкування нижчестоящих прокурорів вищестоящим; захисту прав і свобод громадян на засадах їх рівності перед законом; гласності.

3.  Метою участі прокурора  у кримінальному провадженні  є захист особи, суспільства та  держави від кримінальних правопорушень, утвердження верховенства права  і забезпечення законності в  досудовому кримінальному провадженні. У досудовому кримінальному провадженні прокурор виконує завдання трьох рівнів: 1) із реалізації основоположних завдань діяльності прокуратури України; 2) із виконання загальних завдань кримінального провадження; 3) із здійснення специфічних завдань досудового розслідування. Конкретними завданнями прокурора у досудовому кримінальному провадженні є: (1) забезпечення прав і законних інтересів учасників кримінального провадження; (2) забезпечення здійснення досудового розслідування відповідно до загальних засад кримінального провадження; (3) забезпечення притягнення кожної винної у вчиненні кримінального правопорушення особи до відповідальності в міру своєї вини.

4. При визначенні основних напрямів  діяльності прокурора у досудовому кримінальному провадженні доцільно виходити із розмежування організаційних та процесуальних функцій прокурора. В організаційно-управлінському аспекті, участь прокурора у досудовому кримінальному провадженні здійснюється в межах реалізації функції нагляду за додержанням законів органами, які провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство. Основною процесуальною функцією прокурора відповідно до нового КПК України є процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, яке виступає формою прокурорського нагляду за додержанням законів органами досудового розслідування. Одночасно з цим, важливим напрямом процесуальної діяльності прокурора є забезпечення прав і законних інтересів особи. Він має відносно самостійний характер, оскільки усі повноваження прокурора, в тому числі й ті, що мають правозахисну спрямованість, реалізуються в межах здійснення прокурором процесуального керівництва досудовим розслідуванням.

5. Роль прокурора в організаційній  структурі досудового кримінального  провадження визначає його правовий  статус процесуального керівника  досудового розслідування. Процесуальне  керівництво досудовим розслідуванням  за своєю природою і характером  є складною і багатоаспектною діяльністю прокурора, яка включає як імперативне спрямування, так і здійснення заходів до узгодження, скоординованості діяльності органів досудового розслідування, а тому передбачає як використання прокурором владно-розпорядчих повноважень по відношенню до органів досудового розслідування, так і надання їм різного роду допомоги з метою забезпечення ефективного досудового розслідування, що, в свою чергу, передбачає й застосування низки організаційних заходів.

6. Сутність процесуального керівництва досудовим розслідуванням визначають повноваження прокурора, які, в залежності від процесуальної спрямованості, можна поділити на повноваження, пов’язані із: (1) початком досудового розслідування; (2) забезпеченням законності досудового розслідування; (3) організацією досудового розслідування; (4) захистом інтересів громадян та держави; (5) формуванням державного обвинувачення; (6) здійсненням міжнародного співробітництва. При цьому процесуальне керівництво досудовим розслідуванням може розумітися у вузькому і широкому значенні. У вузькому значенні його зміст визначають повноваження, що спрямовані на організацію досудового розслідування. У широкому розумінні зміст процесуального керівництва як форми нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування складають всі перелічені групи повноважень.

7. При визначенні поняття «прокурор»  КПК України має обмежитись  вказівкою, що прокурором у кримінальному  провадженні є посадова особа  органів прокуратури, яка в межах  своєї компетенції здійснює відповідні функції, тобто визначити цю особу у процесуальному розумінні, одночасно надаючи вказівку на положення Закону України «Про прокуратуру». При цьому головне призначення дефініції «прокурор» у КПК України – це визначення функціонального призначення і статусу прокурора як учасника кримінального провадження. В цьому відношенні Закон України «Про прокуратуру» має містити вказівку, що процесуальний статус прокурора у кримінальному провадженні врегульовується КПК України.

8. У досудовому кримінальному провадженні прокурор найбільш тісно взаємодіє з органами досудового розслідування. Форми взаємодії прокурора і органів досудового розслідування, залежно від спрямованості повноважень прокурора по відношенню до цих органів, можна поділити на: спрямування досудового розслідування і координацію діяльності органів, які його здійснюють; залежно від засобів, які використовуються прокурором при цьому – на процесуальні та організаційні тощо.

До основних форм процесуальної взаємодії прокурора з органами досудового розслідування, які водночас виступають засобами процесуального керівництва, відносяться: (1) вирішення питань щодо підслідності кримінальних правопорушень; (2) ознайомлення з матеріалами досудового розслідування; (3) участь прокурора у провадженні досудового розслідування; (4) надання вказівок і доручень органам досудового розслідування; (5) волевиявлення прокурора щодо окремих процесуальних рішень.

9. Здійснення прокурором  процесуального керівництва слідчими  частково обмежується процесуальною  самостійністю останніх. Гарантіями процесуальної самостійності слідчого по відношенню до прокурора є: 1) унеможливлення для прокурора перешкоджати слідчому у прийнятті процесуальних рішень; 2) право слідчого звертатися до керівника органу досудового розслідування у разі відмови прокурора у погодженні клопотання про здійснення процесуальних дій; 3) право слідчого оскаржувати незаконні рішення, дії та бездіяльність прокурора. Водночас, доведено, що процесуальна самостійність слідчого по відношенню до прокурора існує умовно і не може бути розширена, оскільки це призведе до перебирання на себе функцій прокурора керівником органу досудового розслідування.