Теоретичні та практичні аспекти редакторської підготовки казок

Отже, при редакційно-видавничій підготовці видань та формуванні репертуару, тематики треба орієнтуватися щонайменше на 6 груп потенційних читаців, тобто  значно ширше коло, ніж заведено у видавничій практиці. У кожної з виокремлених категорій є свої особливості, характер, вподобання, на які обов’язково треба звертати увагу, коли визначатимуть читацьку адресу того чи іншого дитячого видання  [30].

Проблемою видавців часто  є те, що їхні уявлення про читацькі потреби і можливості сучасної дитини дуже загальні,зокрема це стосується досить спрощеної вікової диференціації  читацької аудиторії.  Таке незнання чи небажання зважати на специфіку  читацьких потреб призводить до незадоволення  попиту, до невиконання основних цілей  дитячої літератури, а отже, і  до непотрібності такої книжкової  продукції загалом.

Однак ці вікові межі не є  усталеними, адже одні діти дорослішають раніше, інші – пізніше. Також читачі кожної із категорій, дорослішаючи, змінюють свої зацікавлення відповідно до швидкоплинної  дійсності. Тому редакторам потрібно постійно слідкувати за тенденціями сучасного  життя і відповідно запитами потенційної  дитячої аудиторії, щоб діти справді  могли отримати те, що вони потребують, що для них буде цікавим, пізнавальним, зрозумілим, відповідатиме їхньому  інтелектуальному розвитку.

2.2. Проблеми формування збірників казок

Традиційно у видавничій практиці за складом основного тексту розрізняють моновидання та полівидання, тобто збірники. Дитяча література використовує обидва типи. Художня  і пізнавальна література для  дітей найбільш поширена у вигляді  збірників, а саме: тематичних, де вміщені  твори однієї проблематики; жанрових, тобто одного жанру; авторських –  однієї особи [30, с. 57]. Збірники також можуть присвячені певному періоду або ж регіону.

Збірник є досить поширеним  типом видання. Найчастіше його створюють укладачі, які добре знають увесь літературний процес і творчість конкретних авторів. В ідеалі збірник повинен відповідати одній читацькій категорії, але у видавничій практиці це не завжди трапляється. Готуючи колективні збірники, варто підбирати твори приблизно одного рівня, наприклад, однієї проблематики, теми тощо. Традиційно збірники не перевидають, а складають нові. Це характеризує динамічність такого типу видання.

Велику увагу варто  приділяти назві збірника, адже вона повинна охоплювати увесь матеріал, вміщений у ньому. Збірник може отримати назву за одним із творів, вміщених у виданні. Також може мати назву загально жанру усіх творів.

Укладаючи збірник, варто  враховувати інтерес читача не тільки до творів, але й до самого автора.

Зібрання творів – найскладніший  тип видань художньої літератури. Традиційно видають зібрання творів відомих письменників, які отримали велику популярність серед населення. Такі видання покликані показати духовний розвиток автора, його творчий пошук і літературний доробок. Як правило, випускають зібрання творів дитячих письменників та авторів, чиї твори належать до «золотого фонду» літератури для дітей. Наприклад, до таких відносять твори геніального російського письменника О. Пушкіна. Найчастіше зібрання творів адресують читачам старшого шкільного віку або юнацькій аудиторії, щоб ознайомити їх не тільки з творами, а й з усією творчістю автора.

Систематизувати твори одного або декількох жанрів обов’язково  потрібно за певним принципом, на основі єдиного критерію відбору та оцінки, в іншому випадку класифікація втратить своє значення. Казки як своєрідний жанр фольклору можна групувати  залежно від конкретної мети, фактичного матеріалу тощо. Наукова класифікація народної творчості, зокрема казок, повинна показати специфіку цього жанру, його еволюцію та значення. У сучасних умовах, прикро, але такої ґрунтовної класифікації немає.

При укладанні збірників  часто йдуть емпіричним шляхом, на основі якого здійснюють класифікацію. Зразком такого групування матеріалу  є «Покажчик казкових типів», виданий  у 1910 році фінським фольклористом А. Аарне. Останній запропонував систематизувати народні казки за їх сюжетами та мотивами. Хоча цей покажчик містив деякі недоліки, все ж був взятий за основу багатьма фольклористами-казкознавцями світу. Видання було доповнене новими сюжетами та мотивами російським фольклористом М. Андрєєвим у 1929 році. Відтоді цей довідник використовують для порівняльного вивчення і зіставлень народної прози видавці та дослідники казок різних народів.

Казки про тварин є найбільш поширеними у казковому епосі  народів світу. З історичного  погляду це найдавніший специфічний  масив народної казки, який через  ряд особливостей дав змогу виділити себе в самостійну групу.

Цей тематичним різновид казок  був тісно пов’язаний із віруваннями, традиціями, культурою наших далеких предків, для яких культ тварини був надзвичайно великим. Звісно, впродовж віків «тваринний епос» зазнав величезних змін, зокрема у перебудові функцій, переосмислення образів і мотивів відповідно до конкретного часу і навколишньої дійсності. Нині образи тварин мають зовсім інше значення, ніж те, яке їм надавали у давнину. Тепер їх найчастіше сприймають як алегоричне зображення людини.

Наслідком пізніших культурних запозичень є наявність в українських  народних казках представників фауни  країн світу, наприклад, лева, мавпи, слона, верблюда тощо. Усе ж героями  переважної частини казок є свійські тварини. Часто у творах використовували  тему протистояння їх і диких представників  фауни. Наприклад, це зображено у  відомих казках «Пан Коцький», «Цап та баран» тощо.

В Україні одним з перших видань для дітей, в якому широку було представлені казки про тварин, був збірник І. Рудченка [4].  Це стало вагомою подією в вітчизняному казкознавсті, адже у передмові вперше у нашій фольклористиці порушувалося питання класифікації та принципів наукового видання народних казок. В обох випусках збірника І. Рудченко опублікував більше 40 народних казок про тварин, що стало чи не найширшою добіркою творів такого циклу. Недоліком цього збірника було те, що автор, як і ряд його попередників, «український звіриний епос» подав поряд з казками інших циклів, не виділяючи його у самостійний розділ.

Найбільший внесок у розвиток української літературної казки  такого типу зробив І. Франко у збірці власних казок «Коли ще звірі говорили». У післямові автором було наголошено на художніх особливостях творів «звіриного епосу», підкреслена алегоричність образів народних казок такого циклу та їх вагому виховну функцію. З-поміж творів Франка вирізняється також улюблена дітьми віршована казка-поема «Лис Микита», яка вже протягом багатьох років постійно експлуатується видавцями [4].

Сучасні українські видавці, укладаючи збірники казок для  дітей, досить часто беруть за основу саме народні казки про різних тварин, чим підтверджують усталену роками традицію. За період 2009–2010 років в Україні збірників народних власне українських казок вийшла достатня кількість. Серед них були, наприклад, «21 казка в малюнках Тоні Вульфа» видавництва «Національний книжковий проект» (до збірки увійшли такі твори: «Лисиця і Журавель», «Хвалькуватий заєць», «Мишеня, Кіт і Півень», «Вовк і журавель», «Лев і Муха» та інші) [20], «Казкова скринька» видавництва «Промінь» (включені такі твори: «Рукавичка», «Лисичка-кума», «Півник і двоє мишенят», «Лисичка і Журавель») [24]. Усе ж найменша частина збірників власне української казки за останні роки з усіх інших типів збірників казок означає, що видавці не популяризують національний народний різновид такого жанру, а все ж з комерційно метою більше схиляються до поєднання в збірниках різноманітних казок за своїми характеристика, чим бажають збільшити читацький інтерес та попит. Також проблемою є те, що переважно у збірниках народних українських казок перевидають одні і ті самі твори, найбільш відомі, хоча наш фольклор надзвичайно багатий на такий жанр, тому можна було б вміщати і менш відомі загалу казки, тим самим вирізняючи видання з-поміж інших.

Найбільше все ж серед  народних вийшло друком видань, які  вміщують як українські народні казки, так і народні світу, найчастіше російські, – «Найкращі казки для малят» видавництва «Перо» (у збірнику є такі казки: «Ріпка», «Колобок», «Теремок», «Три ведмеді», «Лисиця та вовк» та інші) [27], «Добрі казки» видавництва «Перо» (вміщені казки «Півник, Кіт та Дрізд», «Олеся та Лисичка», «Гуси-Лебеді», «Теремок», «Колобок» та інші) [20], «Мій друг казка» видавництва «Белкар-книга» та інші. Така ж сама проблема одноманітності казкових творів стосується і цих типів дитячих збірників.

Протягом 2009–2010 років були випущені також збірники казок народів світу –  «Тисяча і одна ніч» видавництва «Веселка», «Чарівна книга. Казки народів світу» видавництва «Клуб сімейного дозвілля»та інші. Такого типу видань була зовсім незначна кількість, переважно адресовані дітям середнього і старшого шкільного віку відповідно до їхньої шкільної програми.

Досить велику частину у збірниках, випущених за вказаний період, становить поєднання народних казок з літературними, авторськими. Такими, зокрема, були видання «Улюблені казки малюкам» видавництва «Кредо» (наприклад, вміщені такі казки: «Три ведмеді», «Журавель і Чапля», «Півник – золотий гребінець», «Піф-Паф», «Пузир, Соломинка і Личак» та інші) [39], «Чудовий світ казки» видавництва «Ранок (казки «Снігуронька», «Гуси-лебеді», «Лисиця і журавель», «Золотий дзвіночок», «Ворона і рак» тощо) [43]. Видавці, укладаючи такі збірники, перш за все прагнули розширити ймовірну читацьку аудиторію, зібравши різноманітні переважно відомі казки, однак недоліком є те, що у таких виданнях часто концепцію групування творів прослідкувати досить важко, бо не зрозуміло, за яким саме критерієм відбирали матеріал.

Значний масив збірників  казок для дітей, випущених за 2009–2010 роки, складають саме літературні казки відомих авторів-класиків. Наприклад, були випущені такі видання: Г. Андерсен «Казки» видавництва «Белкар-книга», Ш. Перро «Кіт у чоботях та інші казки» видавництва «Махаон-Україна», Р. Кіплінг «Такі собі казки» видавництва «Начальна книга – Богдан», численні перевидання О. Пушкіна «Казки», «Візок чудових казок» (вміщені віршовані авторські казки) видавництва «Веселка», «Принцеса Кришталевої гори» видавництва «Ранок» і «Найкращі казки» видавництва «Перо»    (казки відомих європейських авторів) та інші. У цьому випадку видавці роблять ставку саме на популярність і розкрученість авторів, твори яких видавати дуже вигідно. Звичайно, класика завжди залишиться актуальною, однак на українському ринку, наприклад, відсутні зовсім збірники казок сучасних авторів.

Існує ще багато недоліків при укладання збірників казок для дітей, оскільки видавці не завжди належним чином підходять до концепції видання такого типу. Наприклад, «Улюблені чарівні казки» видавництва «Кредо» вміщують такі твори: «Дванадцять місяців», «Дикі лебеді», «Алі-Баба й сорок розбійників», «Перо Жар-птиці», «Таємниця підземного царства», «Золотоволоска», «Хто хитріший», «Царівна Незрівнянна Краса» [39]. Тобто, народні українські, народів світу та власне літературні казки. Такий добір матеріалу не є виправданим, тому що відсутній будь-який логічний зв’язок їх поєднання в одне видання: немає спільної теми, сюжетів, героїв  тощо. Складається враження, що ці казки були підібрані без ідеї та мотивації, що є недопустимим у дитячих збірниках, адже вони повинні через свої твори впливати на свідомість дитини, скласти у неї певну думку і допомогти зробити конкретні висновки.

Ще одним прикладом недоопрацювання збірників казок відповідно до специфіки цього типу видань може бути «Казки для найменших» видавництва «Перо». У збірнику вміщені такі казки: «Троє поросят» (зазначено, що це англійська народна казка), «Вовк та семеро козенят» (російська народна казка), «Лисиця і Журавель» (російська народна казка), «Мурах і Бабка» (І. Крилов), «Заєць та Їжак» (Брати Грімм), «Мишеня, Кіт і Півень» (російська народна казка), «Гидке каченя» (Г.-Х. Андерсен), «Ворона і Лисиця» (І. Крилов), «Дюймовочка» (Андерсен), «Дівчинка і троє ведмедів» (за мотивами Л. Толстого), «Уперті кози» (узбецька народна казка) [20]. Проблемою цього видання є, по-перше, нічим невмотивоване групування казок, адже взяті українські народні, російські, інших народів, літературні, укладені без жодного критерію відбору. По-друге, недоцільність подання характеристики походження казки, оскільки деякі з них взагалі не правильно визначені (відомо, що «Лисиця і Журавель» буде все-таки українською народною, а «Вовк і семеро козенят» – німецькою). По-третє, назва збірника говорить, що у виданні будуть вміщені лише казки, а не інші жанри літератури, однак якраз вказані твори І. Крилова належать до байок, тобто іншого жанру.

Недоліком збірників з  казками може бути також і невідповідність  назви видання його вмісту, адже, як відомо, назва збірника повинна  охоплювати його твори, щоб дати їм певну характеристику та сформувати уявлення у читача про увесь зміст. Прикладом такої помилки може бути видання «Новорічні казки для маленьких героїв» видавництва «Ранок», у якому вміщені наступні казки: «Кирило Кожум’яка», «Котигорошко», «Летучий корабель», «Костинів син», «Синдбад-мореплавець» [29]. Хоч книга і приурочена дітям до Новорічних свят, однак не факт, що відразу буде розкуплена і не залишиться на книжкових полицях певний проміжок часу, коли тема зими буде неактуальною. І казки, вміщені у цьому збірнику, аж ніяк не асоціюються з новорічним святом, тому не відповідають заголовку видання.

Також не завжди назва збірника розкриває змістове наповнення видання. Наприклад, неможливо зрозуміти, що книга «Півник і двоє мишенят», яка вийшла у видавництві «Веста»  у 2009 році, насправді вміщує багато казок як народних українських, російських, так і літературні обробки, оскільки ніде на палітурці цього не зазначено. Можна легко помилитись, подумавши, що це одна казка, як названо усе  видання [36].

Прикладом якісного, оригінально  тематичного компонування збірника казок є, наприклад, «Казки Туманного  Альбіону» видавництва «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га»,  яке складається з шотландських та англійських казок рицарських часів. Видання отримало дві високих  нагороди, зокрема Диплом імені Івана Федорова за найкраще видання 2003 року («Мистецтво книги України») і «Найкраща дитяча книжка 2003 року» («Книга року-2003») [23].