Виникнення запорізького козацтва

Взагалі, козацтво на території  України виступає завжди дестабілізуючим  фактором, навіть у Гетьманщині Запорізька Січ, яка мала автономний статус, постійно ставала іскрою у антигетьманських повстаннях.

Фактично наявність  небезпечного ворога – Кримського ханства, господарство якого базувалось саме на грабіжницьких походах, і стало одним з тих факторів, що прискорив саме станове оформлення козаків, перетворення їх зі звичайних уходників на охоронців прикордоння. Можливо, це вплинуло і на формування ліричного образу козака у народній творчості, як оборонця православної віри від мусульман, хоча насправді, як покаже подальша історія козацтва, релігійні питання не завжди стояли на першому плані, часто використовувались лише для досягнення підтримки з боку церкви і певної легалізації козацтва як «православних лицарів». Проте, звичайно не можна заперечувати те, що рядові козаки багато уваги приділяли питанню віри, віддаючи багаті пожертви на користь храмів, відобразилось це і у козацьких піснях. 

До речі, висловлюється  також думка, що «на становлення  і розвиток українського козацтва від  його появи… впливало протистояння між  християнською і мусульманською цивілізацією»¹⁰², що пізніше відобразиться і у дипломатичних відносинах козацької держави.

Теорія селян-утікачів вперше була висунута польськими істориками. Також була дуже поширена в радянській історіографії, адже підходила під ідеологію марксизму-ленінізму. За цією гіпотезою масове покозачення населення стало відповіддю на заходи уряду Речі Посполитої щодо введення на території України фільварково-панщинної системи. І справді, за свідченнями сучасників, панщина для селян була надважкою. Наприклад, Гійом Левассер пише, що селяни повинні були працювати на пана три дні на тижні, крім того, віддавати йому певну кількість зерна, залежно від розміру землі, яку вони обробляють, крім того, постачати до свята пану «багато каплунів, курей, гусей і курчат… не кажучи про гроші, яких пани від них вимагають, а також [забирають] десятину з баранів, свиней, меду, всіляких плодів, а кожного третього року — третього вола»¹⁰³. Варто ще додати, що пан мав необмежену владу над життям свого кріпака, до того ж, вони переважно були католиками, селяни ж на території України залишались православними, звідси ще й конфлікти на релігійному ґрунті. Отже, на перший погляд соціальна теорія виглядає правдивою. Але з іншого, варто згадати думку Л. Гумільова, яку він висловив у праці «Открытие Хазарии» щодо утворення донського козацтва, типологічно найближчого до запорізького: «как мог не погибнуть русский крестьянин, попавший в непривычную ему обстановку, когда… господствовали ногаи, промышлявшие ловлей людей»¹⁰⁴, висловлює автор сумніви і щодо можливості селянина швидко оволодіти зброєю, і з приводу того, що Московський уряд не намагався ловити неозброєних втікачів, хоча це здається дуже легкою справою. З цими поглядами не можна не погодитись, згадавши також менталітет звичайного середньовічного селянина. Дуже рідко знаходились люди, ладні підняти повстання проти панської сваволі, але навіть таки поодинокі спроби жорстоко придушувались. Та й піти з оселі «світ за очі», навіть з ватагою хоробрих людей у зовсім незнайомий степ, ризикуючи натрапити на татарську кінноту, або просто на розбійників навряд чи хтось би наважився. Проте, не можна заперечувати, що коли козацтво посилилось, почалися масові втечі селян не просто «у степ», а на Січ, особливо після Люблінської унії. Хоча треба відмітити, що навіть під час Національно-Визвольної війни покозачені селяни були ненадійною частиною війська, адже повинні були думати і про те, що їм треба засівати поле, йшли з війська у скрутні моменти, погано володіли зброєю, а часто були озброєні лише вилами або лопатами, власне козаки завжди відокремлювали себе від «гречкосіїв». Тобто, навряд чи можна допустити, що селяни були основною силою, яка сформувала козацтво. Як зазначає В. Голобуцький, не можна «зводити генезис козацтва лише до втеч селян від феодального утиску»¹⁰⁵.

Отже, розглянувши основні  теорії виникнення козаків вітчизняної  історіографії, спробуємо зробити певний висновок.

В. Б. Антонович, вивчаючи початки українського козацтва, робить висновок, що теорії Дашкевича та Голубовського  хибні, адже, по-перше, не співпадає  територія мешкання бродників і  болохівців та пізніших козаків, з іншого – останні згадки про це частково слав’янське населення у літописі датуються серединою ХІІІ ст., а козаки з’являються у письмових джерелах лише у 90-тих роках ХV ст¹⁰⁶. Проте, як писав Голубовський, «Летопись наша молчитъ о многомъ»¹⁰⁷. Крім того, так як формування козацтва відбувалось далеко від основних культурних осередків, то етапи його формування могли залишитись для тогочасних хроністів таємницею, а «первісна історія козаччини взагалі довгий час була овіяна легендами»¹⁰⁸.

До речі, сам Антонович  спочатку висував теорію, «що козаччина стояла в тісному зв’язку з громадським вічовим укладом старої Русі, тільки пізніше запозичили назву у татар»¹⁰⁹, але пізніше відмовився від неї через відсутність істотних доказів.

Тобто, можна припустити, що відоме нам пізніше козацтво кінця XVI ст. формувалось на основі саме цих автохтонних бродницьких та болохівських громад. Пізніше, під впливом татарської загрози, пристосовуючись до нового розподілення сил, а також під тиском соціальних чинників, збільшення панщини, релігійного тиску, українське козацтво збільшується кількісно і починає впливати на перебіг політичних подій у Речі Посполитій. Тут зіграв свою велику роль також феномен Дикого поля, кордону між двома різними культурними світами. Наприклад, О. Головко акцентує увагу на ролі так званих у літописі «україн» у житті Київської Русі. Ці південні кордони не були державними кордонами у сучасному розумінні, адже по той бік не було іншого державного утворення, лише племена кочовиків. Отже, в уяві тогочасних людей цей регіон скоріше був «вольницею».  «Козацтво … виникало внаслідок міграційних процесів, потреби освоєння багатих земель, необхідності забезпечення функціонування торговельних шляхів та оборони державних кордонів»¹¹⁰ і появу його дослідник відносить до часів Київської Русі.

Отже, тепер спробуємо прослідкувати причини посилення православного козацтва на прикордонні Речі Посполитої у XVI ст. 

2.2 Причини посилення  козацтва у ХVІ ст. та його  роль в історії України

У другій половині XIII – XV ст. у південних степах, на так званому порубіжжі, формується особливий надетнічний тип людей, особлива професія, якщо так можна сказати. Козак є, безумовно, символом порубіжжя, символом взаємовпливу двох цивілізацій – оборонець православ’я у турецьких шароварах. Чому ж на українських землях козаки стали виразниками інтересів цілого народу?

Д. І. Яворницький вважає, що до перетворення окремих громад вільних уходників у цілий  стан призвели кілька причин, серед  них – земельна, економічна, «існування у Білгороді, Криму й Азові  татарських козаків»¹¹¹, крім того – наявність неосвоєних вільних земель на прикордонні і навіть етнографічні риси українського народу, якому, на думку дослідника, був властивий вічовий лад, самоуправління. Земельна проблема полягала не тільки у запровадженні фільваркової системи, панщини, а й у тому, що вільні родючі ґрунти, які  знаходились на прикордонні, ніхто не обробляв через близькість татарської загрози. Отже, тим відважним козакам, які осідали на цій землі, надавались певні пільги, створювались слободи. Міста переважно належали феодалам, «міщани зобов’язувались виконувати на користь володарів міст безліч повинностей…»¹¹², тож вони теж були зацікавлені переходити на порубіжжя.

Вище було розглянуто свідчення Гійома Левассера про  становище селян у Речі Посполитій та великі розміри різних повинностей. Це могло виступити, як одна із причин кількісного збільшення козаків. З іншого боку, фактично до кінця XVI ст., коли відбулись перші козацько-селянські повстання, важко казати про масове покозачення серед «гречкосіїв». Тим більше, що істотно погіршилось положення землеробів вже після Люблінської унії (1569 р.). З цим погоджується ряд дослідників. Наприклад, на думку С. Леп’явка, основними «втікачами», були зовсім не сільські мешканці, «малорухливий, прив’язаний до землі, непомітний в політичний сфері, феодальний клас селян»¹¹³. Інша справа – вільні міщани прикордонних міст, які добре володіли зброєю, адже мали постійно захищати рубежі від татар і, крім того, займались промислами у степу, тобто уходництвом.

Розглядаючи польську історіографію, В. Б. Антонович зазначав, що погляди цих істориків на виникнення козацтва залежали від політичних обставин. Так, у 50-60 рр. ХІХ ст. побутувала думка, що козацтво формувалось зі злочинців, осуджених в Польщі, які втікали на прикордоння. Але, як пише Антонович, «дивні думки мусив мати такий письменник про моральність Речі Посполитої, відаючи, яке численне було козацтво за часу Богдана Хмельницького»¹¹⁴.

Окремо слід зазначити  вплив боярства-слуг прикордонних регіонів на правове оформлення козацтва. За своєю діяльністю ці бояри майже нічим не відрізнялись від козаків. Причому від середини XVI ст. цей стан втрачає свої звичайні права, адже щоб довести своє шляхетське походження у Великому князівстві Литовському стало потрібним мати великі земельні володіння, військова служба перестає бути основним заняттям шляхтича. Почалось перетворення бояр на залежних селян, що звичайно не могло не викликати опору. Відбувається масове покозачення бояр і, навпаки, ««обоярення» козацтва»¹¹⁵. Тепер козацтво оформлюється як рицарський стан і починає «вимагати визнання своїх рицарських прав»¹¹⁶. У цьому і полягає «боярська» теорія оформлення козацького стану. Тим більше, як зазначає дослідник, навряд чи уряд давав би офіційний правовий статус свавільним розбійникам. До речі, перша козацька реформа співпала у часі з Люблінською унією, після якої фактично зникає боярський стан.

Спробуємо розглянути відношення тогочасного суспільства до козаків. Це питання цікавило багатьох істориків, зокрема Дорошенко писав¹¹⁷, що ряд польських дослідників (наприклад, М. Грабовський) підкреслювали толерантність, терпимість до українців з боку поляків, вважали, що козацтво виросло саме на ґрунті повної політичної свободи. З іншого боку існував погляд, що польська шляхта вважала козаків нижчим станом, і у Речі Посполитій заткнулись два устрої: аристократичний, який представляла шляхта, і демократичний – козацький, запорозький лад. Цікаво, що шляхта і справді частково вважала козаків нижчим станом, але нижчим станом лицарства, тим більше, що боротьба з татарами була нагальною проблемою для всієї держави, і тому оборонці прикордоння викликали співчуття у всіх верств населення. З іншого боку, козаки виступали дестабілізуючим фактором, адже їх діяльність спочатку не знаходила відповідника у становій  структурі суспільства. Нападаючи,  наприклад, на турецькі галери, вони порушували міжнародні домовленості, пізніше козаки виступали тією іскрою, яка запалювала повстання проти влади. Отже, відношення до них у суспільстві не могло біти однозначним.

Додається і релігійний фактор. Коли православна віра опинилась фактично поза законом, коли внаслідок календарної реформи християнські свята у східному і західному обряді перестають співпадати, що призводить до конфліктів між селянином-православним і паном-католиком (до речі, це знайшло відображення у тогочасній полемічній літературі), а висвячення нового митрополита відбувається фактично під охороною козацької шаблі, звичайно козаки стають у народній уяві оборонцями православної віри. До того ж, запорожці визволяють православних бранців, нападаючи на турецькі міста. Це, до речі, започаткувало тривалий союз церкви та Січі, в якійсь мірі допомогло козакам легалізуватись. Існує думка, що навіть еволюція поглядів Богдана Хмельницького від козацького автономізму до незалежної держави відбулось саме під впливом церковних ієрархів. Крім того, у Зборівському договорі окремим пунктом стоїть вимога заборони уніатської церкви у трьох козацьких воєводствах.  Додавався ще й етнічний гніт – приміром, у Львові міщани-русини не допускалися у цехи, «обмежували у правах на торгівлю»¹¹⁸.

 Те, що джерелом  збільшення козацького стану  виступали ледь не всі верстви  населення (зокрема, мабуть, заможних  магнатів-землевласників) сприяло тому, «що з соціального боку козацтво  не було однаковим»¹¹⁹, але кріпацтво на новозаселених землях не впроваджувалось, використовувалась лише наймана праця. Тобто впроваджувалась зовсім інша система ведення господарства, яку можна назвати прогресивнішою.

Варто відмітити, що козаки фактично стають «елітою» тогочасного  українського суспільства, адже православні князі поступово переходили у католицизм (яскравим прикладом цього є родина Острозьких), нечисленна шляхта мала зовсім інші інтереси, ніж міщани та селяни, які не мали змоги впливати на політичні події, що відбувались у державі. Адже руським ремісникам складно було прийняти участь у міському самоврядуванні навіть у містах з магдебурзьким правом.

Фактично, козацтво зіграло вирішаючу роль у справі збереження православної церкви на території України, починаючи з того моменту, коли П. Сагайдачний разом із усім Військом Запорізьким вступив у Київське Богоявленське братство. Як пише Н. Яковенко, це фактично означало, що «Військо Запорозьке отримувало формальне право здійснювати над ним [братством] опіку»¹²⁰. Цікаво, що навіть київські міщани звертались до запорожців по допомогу проти утисків уніатів та католиків. Символом цієї взаємодопомоги козаків і церкви, мабуть, можна назвати Трахтемирівський монастир, адже для запорожців це був не тільки шпиталь, «тут зберігалась військова скарбниця, клейноди й арсенал, провадились старшинські ради»¹²¹. Взагалі «головним гаслом Хмельниччини була боротьба за віру православну»¹²², адже саме цим пояснював Хмельницький причину свого повстання польському королю, допомагав церкві і матеріально. Також не можна заперечити вплив вищих церковних ієрархів на зовнішню політику у новоствореній козацькій державі. 

Роль козацтва у творенні української культури не однозначна, адже з одного боку це – руйнівні впливи, постійні війни та повстання, коли, фактично, музи мовчать, з іншого – образ героя-козака один з найвизначніших у тогочасній народній творчості, пізніше у новоствореній козацькій державі буде формуватись нова елітарна, як вважають дослідники, національна українська культура. У 1652 р. Б. Хмельницький підписав указ про створення «музичного цеху» на Лівобережній Україні¹²³ – музиканти грали не тільки на святах, але й супроводжували військо у походах. Заможніші козаки, а пізніше – козацька старшина могли дозволити собі збирати власні бібліотеки (наприклад, у московських архівах було виявлено сім книжок, на яких є автограф: «З книг Самоїла Величка, канцеляристи»¹²⁴, була власна бібліотека і у Мазепи, але, нажаль, вона була втрачена під час пожежі у Батурині), також на їх кошт будувались та оздоблювались церкви. Авторами багатьох літературних творів другої пол. XVII – поч. XIII ст. виступають представники козацького стану, та і головні теми цих творів – військові дії. 

Взагалі варто відмітити  високий рівень освіти серед козаків. Біля усіх церков на козацьких землях з одного боку розташовувався шпиталь, а з іншого – школа. Сучасники відзначали, що «навіть серед жінок і дівчат багато письменних… одна школа припадала пересічно на 1000 душ»¹²⁵. Досліджуючи козацькі реєстри, дослідники відмічають, що поряд з іменем та родом занять нерідко зустрічається термін «бакалавр», випускником Падуанського університету був відомий соратник Хмельницького С. Мрозовицький¹²⁶. До речі, Військо Запорізьке, «як куратор братської школи підтримало ідею створення вищого учбового закладу, гарантуючи йому своє піклування»¹²⁷ - мова йде про Києво-Могилянську колегію. Варто сказати, що в літературній спадщині «канцеляристів» або козацьких літописців образ Січі і власне запорожця ідеалізується, хоча пізніше у творах деяких письменників (наприклад, «Чорна рада» П. Куліша») січовики змальовуються скоріше як злочинці, хоча і зі своїм «кодексом честі», на противагу старшині, як будівничому, державницькому елементу.