Виникнення запорізького козацтва

З ослабленням Хозарії  у степ хлинули племена мадярів (змішаний союз з фіно-угрів і  тюрків). Але вже у 890-х роках  мадяри були витіснені печенігами. Про часті війни та безкінечні сутички з печенігами руських  князів свідчить літопис, перша згадка датується 915 р, тобто ще навіть до остаточного знищення Хозаріі. Саме у печенізький засідці загинув князь Святослав – хан Куря зробив з його черепа позолочену чашу. Втім, у 1036 році військо русичів завдало печенігам нищівної поразки, як повідомляє літопис, на тому місці, де зараз знаходиться Софія Київська. Після цього частина печенігів відкочувала за Дунай, на Балканський півострів, частина залишилась. У степ хлинули орди половців – так руські літописці називали тюркські племена кипчаків. Під тиском цих ворогів печеніги почали шукати допомогу у київських князів – у 1160 р. їх прийняли на поселення по берегам річок Росі та Росави.  У 1140 році печеніги та інші кочівники - берендеї і торки - об’єднались у Чорноклобуцький союз, центром якого було м. Торчеськ. Це місто знаходилось у Київському княжестві і відігравало не тільки роль фортеці, але й важливого адміністративного центра Поросся. Наприкінці ХІІ ст. місцеві князі стають головними організаторами оборони від половців, причому у цій боротьбі на стороні русичів приймають активну участь і чорні клобуки – печеніги, торки, берендеї. Хоча ці союзники були ненадійними, адже «любя грабеж, не могли кочевать там спокійно»⁵³.

Набіги кочовиків відобразились  на устрої та житті граничних з ними князівств – Чернігівського, Київського і, особливо, Переяславського. Як зазначав П. Голубовський «года не проходила, чтобы какая нибудь мЪстность Руси не была обращена въ пустиню»⁵⁴.

Щоб захистити південні кордони Київського князівства, Ярослав  Мудрий побудував декілька оборонних ліній – Пороську, Стугнянську та Дніпровську⁵⁵. Зазвичай, такі оборонні споруди складались з укріплених замків та високих земляних валів, які було дуже важко подолати ворогу. Їх залишки на території України відомі і до сьогоднішніх днів. Шукаючи захисту від нападників біля фортець, населення селилось біля укріплень що у подальшому призводило до виникнення особливого типу укріплених міст (Василів, Білгород ті інші).

Чернігівські князі  Ольговичі підтримували тісні контакти з половцями, за що їх не дуже любило місцеве населення. Але це не означає, що князівство не зазнавало постійних нападів кочовиків. Особливо потерпав пограничний Курськ, через що місто поступово занепадає. 

Проте лідирує за кількістю вторгнень половців Переяславська земля – цьому сприяло, по-перше, її окраїнне географічне положення. Навіть перший удар половців у 1061 р. був спрямований саме на це князівство. Як прикордонне, Переяславське князівство відігравало роль укріпленного форпосту на кордоні Русі.

Для оборони князівства було побудовано декілька земляних валів, а також фортеці. Зокрема, Остерське укріплення відігравало важливу захисну роль не тільки для Переяслава, а й для сусідніх Київського і Чернігівського князівств⁵⁶. Проблема боротьби з половцями була однією з найважливіших тем князівських з’їздів (1097, 1100, 1103 рр.)

Для оборони використовувались і природні перешкоди. Як зазначає П. Голубовський, на території того ж Переяславського князівства було досить багато лісів, які, звичайно, могли використовуватись для того, щоб ховатись від кочівників. Взагалі, навіть ті слов’янські племена, які жили в степовій місцевості, переселяються під захист лісів⁵⁷.

Але половецькі князі  були не тільки ворогами, але й союзниками, виступали посередниками у торгівлі, також в ролі найманої військової сили.⁵⁸ Крім того, київські князі не цурались шлюбів з доньками половецьких ханів. Наприклад, бабусею сумнозвісного князя Ігоря була саме половецька княжна. Як вважає Н. Яковенко, навіть походи київських князів у половецьке набувають характеру «рицарського герця» - тобто поєдинків, єдиною  метою яких стає показати хоробрість та уславитись. Хоча, звичайно, багато походів здійснювалось з конкретними цілями – захистити торгові шляхи або попередити набіг кочовиків. Цікаво, що навіть через декілька століть представники деяких родів козацької старшини заявляли про своє половецьке коріння. Приміром, жінка гетьмана Івана Мазепи походила з роду Половців, які вважали своїм предком половецького хана Шаруканя⁵⁹. Коли монголи напали на Половецькі землі, багато кочовиків з сім’ями тікали саме в Київське князівство та просили військової допомоги проти ординців у русичів. Пізніше битва на р. Калці покаже, якими ненадійними союзниками виявились половці насправді, адже вони першими в паніці покинули поле бою, незважаючи на те, що монгольське вторгнення загрожувало передовсім саме їм.

Кочовики приймали активну  участь і у  князівській міжусобиці, починаючи ще з часів князя Володимира. Розглянемо лише один з багатьох прикладів – змагання за київський престол князів Ігоря Ольговича та Ізяслава Мстиславича. Коли князь Ізяслав виступив з Переяслава, до нього звернулись чорноклобуцькі посли:  "Иди, Князь добрый! - говорили они: - мы все за тебя; не хотим Ольговичей. Где увидим твои знамена, там и будем⁶⁰". У битві за Київ згадуються берендеї, які грабували обоз Ігоря, тим часом інші чорні клобуки вдарили в тил його віську. Захопивши київський престол, князь Ізяслав розпочав своє правління з мирної угоди з половцями, щоб забезпечити їх військову підтримку. Ігоря ж Великий князь тримав під вартою. Святослав, бажаючи врятувати свого брата Ігоря, серед інших союзницьких угод заручився допомогою половецьких ханів, які, до речі доводились йому дядями по матері, а також підтримкою князя Іван Берладника, який пізніше, побачивши, що справа Святослава приречена, перейшов на бік Смоленського князя. Треба ще додати про Івана Берладника, що він був вигнаний з Галичини (виходить, був князем-ізгоєм, адже не мав свого наділу)  та служив різним князям за винагороду, наприклад, Юрію Довгорукому, причому галицькі князі жадали, аби їм видали Берладника, але зробити це не дозволяло духовенство, пізніше на захист князя-вигнанця став Ізяслав Давидович. Проте, злякавшись князівського заколоту, Берладник втік до половців та почав з ними грабувати по дунайські міста. Після цього він очолив похід на Галичину, «собравши много половцев, присоединивши к ним еще 6000 берладников, таких же изгнанников, Козаков, как он сам…⁶¹». Через деякий час, на берегах р. Оки до Святослава примкнули бродники – населення прикордонних регіонів, етнічний склад якого також залишається спірним. Карамзін повідомляє, що вони «были Христиане, обитали в степях Донских среди варваров, уподоблялись им дикою жизнию и, как вероятно, состояли большею частию из беглецов Русских: они за деньги служили нашим Князьям в их междоусобиях»⁶². Л. Гумільов робить припущення, що бродники – це «народ русско-хазарского происхождения»⁶³. Цікаво, що при битві на Калці бродники виступали вже на боці монголів та переконали князя Мстислава Романовича, що монголи не зашкодять йому, якщо він складе зброю та дасть їм викуп. Незважаючи на хресне цілування, дане бродниками русичам, монголи жорстоко вбили полоненого князя та його дружину. Соловйов вважає бродників розбійничими ватагами, «вроде позднейших козаков»⁶⁴. Можна припустити, що ватаги бродників складалися переважно із втікачів з Русі – смердів, ізгоїв (в тому числі і князів-ізгоїв, згадаємо Івана Берладника).

До речі, серед причин пожвавлення заселення слов’янами степових просторів (адже у ІХ-ХІ ст. простежується певне запустіння цієї області) називають посилення феодального гніту на Русі (до речі, з території Речі Посполитої люди тікали з тієї ж причини) та князівські міжусобиці. Варто додати, що ці слов’янські поселенці підтримують дружні відносини з кочовиками, адже їх поселення займають доволі велику територію і зовсім не мають укріплень. Поселення бродників простежуються на території половецьких кочовищ. Цікаво, що слав’янські поселення на південних кордонах Русі по Дніпру розташовувались попарно, тому можна зробити висновок, що одним з занять надпорізьких слов’ян і справді був перевіз, адже у цій частині Дніпра багато порогів – треба мати досвід і вміння, щоб їх подолати.  

Літописи все ж не розкривають повної картини заселення  кочовиками південних рубежів Русі, тому звернемось до археологічних досліджень. Кургани, знайдені у степах, поділяють на два хронологічних періоди – печеніжський (Х – поч. ХІ ст.) та половецький (сер. ХІ - перша пол. ХІІІ ст.); торкські кургани у часі співпадають з половецькими. У печенізьких та половецьких курганах поховані і коні – що підкреслює значення цих тварин у житті кочівника, також знаходимо кінську збрую, стріли, шаблі, мечі, пліті, прикраси, одяг⁶⁵. У цих племен не було осілих поселень, виняток становлять лише половці. У торків тимчасові зимівники з’являються під тиском обставин, а точніше – через половецьку загрозу та потребу оборонятись.   Крім того, зустрічаємо і землеробські поселення на середній і нижній течії Дніпра. Найчастіше вони не мають укріплень, займають значну територію, житла – напівземлянки. Причому кераміка в цих поселеннях руського типу. С. О. Плетнева⁶⁶ робить висновок, що це не може бути руське поселення, тому що воно неукріплене, отже, постає загроза нападу половців, проти яких поселенці чомусь не будували укріплень. Отже, можемо зробити висновок, що воно було бродницьким, підтримувало дружні відносини з оточуючими кочівниками. Поселення схожого типу простежуються і у верхів’ях Дону.  Цікаво поглянути на карту, де археологи завдяки своїм знахідкам визначають поселення бродників, адже вони селились майже у тих же місцях, де пізніше розташовуються козацькі поселення.

Привертає увагу також  поселення у південній частині  острова Хортиця,  докладно описане  А. Сокульським⁶⁷. Це поселення займає площу 6 гектарів, у ньому виявлено 20 поселень розмірами 30х10 м. Долівка одного з житлових об’єктів вкрита шаром залізорудного пилу (0,3 – 0,5 см) що поряд з іншими знахідками (дві виробничі печі, вироби із заліза), може свідчити про розвиток окремих ремесел у цьому поселенні. Серед знахідок також рештки слов’янської та візантійської кераміки, впускне слов’янське поховання, прикраси, обладунки для зброї, наконечники стріл, залізний леміш, велика кількість остеологічних залишок – все це проливає світло на основні заняття мешканців цього поселення, свідчить про розвиток залізоплавильного, ковальського, косторізного ремесел, скотарства, землеробства, також полювання і рибальства, торгівлі (про це свідчать також знахідки монет). Наявність зброї може свідчити про розвиток військової справи. Можна вважати, що це було саме бродницьке поселення. Цікаво, що основні заняття бродників дуже схожі на діяльність їх пізніших колег – козаків. Поряд з промислами, ватаги бродників наймались охороняти кордони, приймали участь у війнах в якості найманців. Хронологічно на острові Хортиця можна виділити декілька етапів, осіле слов’янське населення жило тут з часів Київської Русі (про це свідчить кераміка). Та найбільше цікавить верхній культурний шар, знахідки якого датуються часом вже після монгольської навали. Це бронзовий хрест-складень з кириличними буквами і розп’яттям на зворотньому боці  (ХІІІ - ХІV ст), срібна монета хана Джанібека І (1339 – 1357 рр), також монета Кільтібека (1361 – 1362рр), крім того – європейська коліщата шпора XIV ст. Також на копії карти світу, зробленої для короля Португалії зображено великий острів в пониззі Дніпра, що розділяє ріку на два русла, на ньому зображено картографічний символ у вигляді видовженого будинку з меншою прибудовою – А. Сокульський робить висновок, що це або селище, або ж митниця на важливому торговому шляху. Острів Хортиця входив до шляху з Варяг в Греки і мав «виключне стратегічне значення»⁶⁸. Костянтин Багрянородний згадує цей острів (називає його о-в св. Георгія) і повідомляє, що тут руси приносили язичницькі жертви незважаючи на загрозу нападу кочовиків – отже, вони контролювали цю місцевість і в дохристиянські часи⁶⁹. У цій місцевості жили бродники, не виключено, що пізніше вже під назвою козаки вони продовжують заселяти дніпровські пороги. Варто згадати і те, що перша Січ була побудована Байдою Вишневецьким у 1557 р. саме на острові Хортиця – можливо, у цьому відіграли роль не тільки стратегічні моменти?

Подібне поселення зустрічається, до речі, і на берегах річки Дон, де пізніше стають відомими донські  козаки. Гумільов, досліджуючи це поселення, назвав його бродницьким⁷⁰.

Взагалі, слов’яни заселили у ХІІ – поч. ХІІІ ст. усю течію степової смуги Дніпра і навіть гирло цієї річки, як свідчать археологічні розкопки. Населення тут займалось землеробством, скотарством (про це свідчать знахідки кісток переважно домашніх тварин),  рибальством, мисливством (полювання, скоріш за все, відігравало меншу роль порівняно з рибальством), ремеслом (знахідки свідчать про розвиток ковальської, ливарської та каменерізної справи, одним з найбільш розвинених було гончарство, крім того – обробка дерева та інші).

Після татаро-монгольського  нашестя степи не запустіли. Це підтверджує також той факт, що «мы находимъ в XVI в. существующими тЪ-же самые города, какіе были и въ дотатарскую эпоху»⁷¹. До речі, археологічні дослідження показують, що половецькі поховання не зазнали змін, з’явились лише одиничні елементи властиві монголам, що підтверджує думку, що половці не змінили своє кочів’я. Хоча, наприклад Чорним Клобукам довелось переселитись на Волгу, а Північне і Західне Причорномор’я знаходилось під владою Чингізидів Бувала, Куремси та Мауці. Поселення русичів ХІІ – ХІІІ ст. теж частково збереглись після татаро-монгольської навали, зокрема це стосується правобережного селища Кічкаське (там були знайдені зразки кераміки схожі на керамічні вироби, які зустрічаються в Москві, Смоленську, Галичу та ряду поселень ХІІІ – ХVI ст). Цікаво, що пізніше на місті цього селища був відомий Кічкаський перевіз, яким користувались як козаки, так і татари, а раніше Кічкаська переправа входила  шлях з варяг в греки.

Взагалі, слов’янське населення продовжує розширювати свої поселення на південь, через постійні контакти з ординцями вони могли переймати в них досвід життя в степу, можливо, запозичити в тому числі і посаду виборного отамана.

В цей час руські князівства, які  раніше були культурними центрами Київської  Русі, відігравали важливу роль в  політичному житті, були оборонцями південних кордонів, поступово занепадають, підпадають під владу Литовського князівства. Важливу роль у визволенні українських земель від татар зіграли битва при Синіх водах, Куликовська битва та ряд інших. Крім того, слабне і сама Орда через постійні внутрішні міжусобиці. На її основі з’являються нові державні утворення – ханства і орди, в тому числі у 1449 р. було створено Кримське ханство. Але через те, що господарство кримчаків було орієнтоване переважно на грабіжницькі походи, воно слабшає та потребує сильного покровителя, яким і стає Османська імперія (ханство визнало себе її васалом у 1475 р.). Після Люблінської унії Литва об’єднується з Польщею. Про східні кордони нової держави варто додати те, що Річ Посполита не могла забезпечити їх належну охорону від постійних набігів з боку Кримського ханства (перші набіги датуються другою половиною XV ст.), покладаючи цей обов’язок на плечі місцевих старост, а ті користувались допомогою в тому числі і найманців, серед них – козаків, які виявились гідними супротивниками легкоозброєним татарським загонам.

Отже, південні степи не запустіли  і після монгольської навали, тут  продовжували жити бродники, тож можна  припустити, що вони були безпосередніми попередниками козаків, адже вони ведуть подібний спосіб життя, крім того, на користь цієї гіпотези свідчать археологічні матеріали.

Згадаємо тепер кліматичні умови «Дикого поля», регіону, дуже багатого на природні ресурси – найбільш прибутковими заняттями були саме полювання та рибальство, але в той час небезпечного. Крім того, через територію Подніпров’я проходили торгівельні шляхи, тобто, була велика можливість захопити багату здобич, пограбувавши караван, як писав М. Драгоманов, «є тут чоловікові чим поживитись, є що і другим народам проміняти або продати»⁷².

Згадки про природні багатства  регіону залишили багато дослідників, процитуємо тут лише декілька з них.

Гійом Левассер де Боплан, автор «Опису України…», який жив у ХVІІ ст., залишив деякі відомості і про українські степи, не уникаючи, звичайно, перебільшень та фантастичних оповідань. Щодо живих істот, які зустрілись архітектору Кодака у степу найбільше, мабуть, запам’ятались йому комари, через укуси яких лице француза повністю опухло. Крім того, мандрівнику зустрічались сайгаки, «олені, лані і дикі кози, які ходять стадами, а також вепри неймовірної величини і дикі коні», «птахи з таким великим горлом, що в ньому немов би цілий ставок, у якому зберігається жива риба, яку при потребі вони їдять» (пелікани), журавлі, зайці, дикі коти»⁷³. Щодо клімату України, то Боплан повідомляє тільки про нестерпні морози, через які його супутники відморозили собі руки і не тільки.  

Жан-Бенуа Шерер у «Літописі  Малоросії або історії козаків  запорожців та козаків України або  Малоросії», написаної у ХVІІІ  ст. повідомляє про родючі ґрунти України, які неважко обробляти, пише, що «у цій країні повно худоби, дичини, риби, меду, воску, а також дерева…»⁷⁴. Трави у степах, за свідченням Шерера, такі високі, що в них може сховатись кінь із вершником.

Але найповнішим можна вважати опис зроблений Д. І. Яворницьким, який під час написання «Історії запорізьких козаків» користувався не тільки архівними матеріалами та свідченнями нащадків козаків, але й мандрував українськими степами, своїми очами бачив і прославлені дніпровські пороги, чого, на жаль, не можемо зробити ми, і буйну рослинність берегів численних приток Дніпра. Він підмічає важливу особливість козацького регіону – врожайність у степах залежить саме від атмосферних опадів, від зволоженості землі, тому найродючішими є саме «поди рік». Д. І. Яворницький приводить свідчення старих людей про величезну кількість риби, дичини, польових звірів, і навіть якщо припустити, що вони перебільшені у декілька разів, ці дані все одно вражають. Не дивно, що, незважаючи на татарську загрозу та складні умови життя, ці степи, як справжня країна, де тече молоко і мед, манила усіх охочих до мандрів і пригод. Зворотній бік справи полягав у тому, що у Дикому полі складно було знайти деревину, у спеку мандрівників мучила нестерпна спрага, трава повністю засихала та створювала загрозу пожежі, чим користувались татари, а зими на відкритих просторах були нестерпно холодні – про це свідчать і згадки де Боплана.