Виникнення запорізького козацтва

Варто відмітити роль Дніпра, якого  козаки не випадково називали своїм  братом, козацьким шляхом, оспівували у багатьох піснях та думах. Дев’ять порогів Дніпра створювали природний бар’єр, захищаючи козацькі фортеці від несподіванних вторгнень ворогів. Великим Луком називалась місцина нижче острова Хортиця, де Дніпро розливався. Тут, знову таки, безліч дичини, риби, теплий клімат – мабуть, справжній рай для козака.

Але все одно цей край манив людей  навіть не стільки природними багатствами, скільки свободою. Тому всі, хто заради омріяної волі не боялись наразитись на небезпеку, потрапити у татарський полон, загинути, обирали вільне козацьке життя.

Розділ 2. Теорії щодо походження козацтва

1. Теорії походження козацтва

Отже, розглянемо основні теорії походження українського козацтва в сучасній та минулій історіографії.

Хозарська теорія виводить козацькій родовід від давніх сусідів Київської Русі хозарів. Ця теорія була дуже популярною серед так званих козацьких літописців – Григорія Граб’янки та Самійла Величка, звертався до неї і Пилип Орлик у преамбулі до Конституції. Наприклад, Г. Граб’янка розпочинає козацьку історію «від хозар, що своєю спорідненістю сягають племені першого Яфетового сина Гомера»⁷⁵. Цікаво, літописець вважає, що «немає на те пильної потреби у передмові широко розповідати про прабатьків народу того козацького»⁷⁶. Оповідаючи про кочування «Аляно-хозарів», він з одного боку зображує їх негативні, навіть бридкі звичаї, з іншого вихваляє їх презирство до золота і срібла, пише, що вони тільки те і робили, що навчались військовому мистецтву, багато уваги приділяє опису природних багатств хозарської землі. Події, зображені літописцем, мають скоріш легендарний, аніж історичний характер, проте відповідають тогочасним канонам історіописання. Самійло Величко теж згадує  «сармато-козацьких»⁷⁷ предків.

Чому ж звернулись представники козацької старшини до такої непідтвердженої  фактами теорії? Річ у тім, що за тогочасними уявленнями, щоб довести право на існування, легітимність козацької держави, потрібно було пов’язати козацькій родовід зі славетним, але зниклим народом, який, в свою чергу, вивести від Ноєвих синів. Отже, йдучи вслід за спільністю вимови (хоча Граб’янка звертає окрему увагу і на етимологію слова «козак», пов’язуючи її скоріш за іменем давнього ватажка Козака, аніж з народом хозарським), літописці і звертаються до так званої хозарської теорії.

З першого погляду здається, що це звичайна легенда, яка немає під собою жодних серйозних аргументів.

Хоча з іншого боку, Л. М. Гумільов у роботі «Открытие Хазарии» шукає відповідь, куди і справді міг подітися численний народ – хозари – після знищення їх держави? Виходячи із того, що частково вони були християнами, дослідник робить висновок, що «бродники – народ русско-хазарского происхождения… С XVI ст. потомки бродников называются тюркским словом казаки»⁷⁸.

Черкаська теорія. Головним аргументом цієї теорії є поширення назви «черкаси руські» у ХVI – ХVII ст. щодо українців. Причому, як відмічає В. Горленко, ця назва використовувалась спочатку «щодо населення Запорожжя («черкаси запорожские»)», пізніше – «щодо українців Середнього Подніпров’я і Лівобережної України»⁷⁹. Одна з гіпотез, яка пояснює цю назву: у XIV ст. на Подніпров’я переселились громади адигейців та кабардинців завдяки яким і прижилась на слов’янських теренах ця назва. Вважається, що у XIV ст. вони, проживаючи у Курському князівстві під владою татар, зіграли велику роль і в появі українських козаків. Також з цими народами ряд дослідників пов’язує і назву міста Черкаси. Цю гіпотезу, до речі, розглядав і М. С. Грушевський: «Ім’я дніпровських Черкас… звучить як назва якоїсь колонії, осади черкаської… і нічого неможливого не було в тім, що справді якась купка кавказьких черкасів, захоплена якимсь рухом кочовників, залетіла сюди і лишила тут своє їм’я»⁸⁰.

Навпаки, висловлюється думка, що саме від назви міста і стали називати козаків «черкасами». Такої думки дотримувався уже згадуваний П. Симоновський. Він вважав, що у Черкасах, як і у Чигирині, козаки зберігали зброю та провіант, використовуючи місто, як фортецю.  Своє ж значення, на його думку, місто втратило у часи польського короля Сигізмунда, так як тоді козацькою фортецею стало м. Трахтемирів, отримане у довічне володіння князем Ружинським (якого Симоновський вслід за «выпечатанной въ ГамбургЂ, 1763 года, Исторіи о Россійскомъ ГосударствЂ, на НЂмецкомъ языкЂ, чрезъ доктора Бишинга»⁸¹, вважає першим козацьким гетьманом)  від Стефана Баторія. Але тоді виникає питання: звідки ж тоді пішла назва міста Черкаси? Тим більше, що його передмістя носило назву «Кавказ», околиця – «Бешта» - факти, які можуть свідчити про роль закавказьких переселенців у створенні міста. Проте, викладеної теорії дотримувались і деякі радянські дослідники, приміром, Ю. М. Кругляк та М. В. Фененко.  

Також є думка про  грецьке походження слова «черкаси». Річ у тім, що боспорські греки  називали черкасами оточуючи їх племена, в тому числі, русичів, чорних клобуків та інших за їх зачіску «оселедець» (згадаємо відомий опис князя Святослава, його зачіску та сережку у вусі).

Дослідники також звертають  увагу на ряд відповідників у  закавказьких черкесів та козаків, зокрема, «тип українського плуга в останніх [у черкесів] … «черкеське» сідло в українців… звичаї побратимства»⁸².

Але, нажаль, ця теорія походження козаків ще не розроблена в повній мірі. Проте можна припустити, що під час панування монголів (або  ж навіть раніше) переселенці з  Кавказу (або ж полоненні) могли  оселитись на території Подніпров’я і не тільки вплинути на культуру і побут майбутніх козаків, але й залишити їм у спадок власну назву. Тим більше, що історія знає вже подібні приклади – волжські булгари, емігрувавши з власної землі, розчинились серед слав’янського населення, але подарували назву цілій державі, сучасній Болгарії.

Татарська теорія. Д. І. Яворницький  чітко відокремлює «початок і розвиток»⁸³ запорізького козацтва та причини його посилення. В багатьох джерелах, досліджених істориком, є свідчення про білгородських, азовських, ординських козаків, козацькі орди. Навіть у Криму татари виділяли у суспільстві окремий стан козаків. Отже, Яворницький робить висновок, що спочатку «на півдні Росії з’явились татарські козаки, за татарськими – козаки українські або південноруські, чисто слов’янської народності». Проте це не просто «копіювання» звичаїв іншого народу. Скоріше це – «феномен Дикого поля», окремий рід занять. Тим більше, що коли татарські козаки перестають згадуватись у джерелах, запорожці виходять на політичну арену Речі Посполитої. Проте не можна заперечувати взаємовплив українців і татар, які мешкали у так званій «буферній зоні» Дикого Поля, адже досі в українській мові залишилось багато слів тюркського походження, а козацькі думи «є яскравим породженням азійської моделі мелосу»⁸⁴.

Погоджувався з тим, що татари значно вплинули на козацький  побут і В. Голобуцький, але він  поянював це пізнішими контактами між  запорожцями і Кримським ханством, маючи на увазі «не тільки військові  сутички, а й те, що неодноразово татари були союзниками козацтва, мали з ними торгівельні зв’язки»⁸⁵.

Бродницька теорія.  П. Голубовський у своїй праці «Печенеги, торки и половцы до нашествия татар» висловлював думку, що на життєвий уклад причорноморських слов’янських племен повинні були суттєво вплинути їх сусіди-кочівники в той час, коли «Русь перестаетъ ихъ считать своїми»⁸⁶, адже у літописі про них майже нічого не повідомляється. Дослідник навіть висловив припущення, що причорноморські слов’яни приймали участь у походах кочовиків. При цьому простежити взаємовпливи двох народів – тюрків і слав’ян, двох культур – кочової і осілої, виявляється досить складною справою, адже більшість джерел лише побіжно освітлюють процеси, які відбувались на порубіжжі в часи Київської Русі. Проте Голубовський, аналізуючи писемні джерела, зробив декілька важливих висновків, які можуть допомогти зрозуміти і проблему виникнення козацтва. Отже, «движеніе кочевыхъ массъ остановило культурное развитіе  южно-рус[ькі] племен»⁸⁷, але не знищило їх повністю, про що свідчать, зокрема і археологічні джерела, розглянуті у попередньому розділі. При цьому виявляється що кочовики досить часто брали слов’ян у полон, а викупити «плЪннаго считалось богоугоднымъ деломъ» - до речі, така ж ситуація складалась і пізніше, під час нападів татар. Цікаво, що і обов’язок захисту порубіжних земель лягав переважно на плечі місцевих князів, як пізніше входив у повноваження старост. Отже, життєвий уклад мешканців порубіжних князівств майже нічим не відрізнявся від їх нащадків часів Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої.   

Під натиском кочовиків  слов’янське населення все ж таки не залишало освоєних земель, залишаючись серед жителів степу і пристосовуючись до нових ворожих умов життя (довести це знову ж таки допомагають археологічні дослідження). Залишившись без князя, вони повинні були самостійно обирати собі ватажка, змінювати свій побут. Як вважає Голубовский, вони «составили ядро того, что потомъ явилось в видЪ казачества»⁸⁸. Щодо зовнішнього вигляду причорноморських слов’ян, тут дослідник наводить спогади угорського монаха, який писав, що вони голять повністю голову, залишаючи лише пасмо волосся – тут простежується вплив саме культури кочовиків (такий звичай був і у печенігів). Тобто ми бачимо особливий тип людей з одного боку слов’янського походження, з іншого – з тюркськими звичаями, вправних воїнів, які повинні були постійно захищати свої поселення. Ці громади, як вважає Голубовський, підпали під безпосередній контроль татар. Саме з цими громадами пов’язує історик появу козаків.

Щодо відношення між  Ордою і цими громадами, тут Л. Гумільов зазначає, що так як вони були ворогами переважно ногайських ханів, які часто підіймали повстання  проти центральної влади, то відповідно нащадкам Бату було вигідно мати таких  союзників. Пізніше, після падіння Орди, у степах починається анархія, яка «оказалась на руку бродникам-козакам».⁸⁹

За болохівською теорією участь у ґенезі козацтва прийняло населення так званої Болоховської землі. Висунув цю гіпотезу вперше Н. Дашкевич у праці «Болоховская земля и ее значение в Русской истории», виданій ще  в 1878 р. Розпочинає дослідник з визначення території цього регіону, орієнтуючись на назви сучасних йому міст співзвучних Болохівським, а також на літописні дані. Н. Дашкевич приходить до висновка, що Болохівська земля знаходилась «между областями Галича, Волыни, Кіева и Русскими поселеніями по Богу»⁹⁰. Щодо населення цього краю, то автор робить висновок, що це були безперечно  слов’янські поселенці, «бывъ хлебопашцами, они имели города съ деревянными постройками»⁹¹, до того ж вони не були жодного разу у літописі названі «поганими», тобто не були язичниками. Щодо управління цією землею, то автор не приходить до однозначного висновку, але пише, що князі болохівські могли мати з Рюриковичами лише певні династичні зв’язки, зазначаючи, що вони належали до місцевої знаті, яка, незважаючи на намагання Рюриковичів, зберегла свій статус на цих окраїнних територіях. Дашкевич навіть припускає існування тут общин з виборними князями на чолі. Скоріш за все, під час татаро-монгольського нашестя болохівці платили данину безпосередньо татарам. Автор вважає, що общинний устрій Болоховської землі був таким же, як пізніше у козаків. Цікаво, що виходячи з хроніки Стрийковського, який нібито користувався невідомим сучасним дослідникам джерелами, а також народними легендами (про козака Нечая, який збудував церкву у 1365(!) р.), Дашкевич відносить перші згадки про козаків до середини ХІV ст., вважаючи, що вперше з’явились вони на Поділлі, там, де раніше розташовувалась Болохівська земля. Відсутність згадок про них аж до 1489 р. автор пояснює боротьбою Польщі і Литви за цей край. Науковець допускає, що козацтво в цьому регіоні почало формуватись ще за татарського правління, коли ж ці землі підпали під ваду Литви, обов’язок обороняти край перейшов до уряду, потреба в козаках-болохівцях відпадає, але вони продовжують займатися промислами у степу. Дашкевич вважає, що з самого початку козацтво було не чисто військовим станом, а займалось і промислами. Але думку, що вони ніколи не були людьми «жившими грабежемъ»⁹² складно підтвердити, зважаючи на цілі перших козацьких походів на Туреччину, на свідчення, що козаки грабували торгівельні каравани.

У цієї теорії у різні  часи були і прихильники, і опоненти, але розглянемо лише думки деяких сучасних дослідників. Наприклад, В. Щербак підтверджує існування отаманів-«керівників сільських громад»⁹³, вважає, що теорія Дашкевича може розглядатись «як одна з гіпотез історіографії ХІХ ст.»⁹⁴. О. Головко вважає, що за своїм статусом болохівські князі дорівнювались галицьким боярам і «були нащадками дрібних володарів-князьків ХІІ ст»⁹⁵. Також дослідник погоджується з тим, що болохівські князі підкорялись безпосередньо татарам.

Отже, можна допустити певні зв’язки болохівців з козаками, зауваживши, що так як зникла Болохівська земля, то з нею перестала вживатись і назва її мешканців, які тепер отримали за родом занять більш зрозумілу для своїх сучасників назву козаки.

Уходницька теорія. У спогадах Гійома Левассера зазначається, що козаки вправно володіли багатьма ремеслами, серед них зустрічалися «теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум'яки, римарі, шевці, бондарі, кравці»⁹⁶, також є свідчення, що одним з основних козацьких занять поряд з військовою справою, були різноманітні промисли. На основі цих фактів багато дослідників підтримали так звану уходницьку теорію, вважаючи, що козаки – це озброєнні ватаги промисловців, які займались збиральництвом, мисливством, риболовством, крім того, заробляли іноді навіть грабуючи купецькі каравани, а іноді – наймаючись когось охороняти (якщо проводити паралелі з заняттями татарських козаків, які діяли приблизно у той же час). Причому промишляли таким чином жителі саме порубіжних територій, де вироблявся «дух сваволі і непослушенства»⁹⁷. М. Грушевський робить висновок, що козакування стало «способом життя населення пограниччя, незалежно від стану»⁹⁸. Причому на промислі такі ватаги перебували з весни до осені, іноді навіть створювали у степу постійні оселі. Такий рід занять, до речі, знаходить відображення і в тогочасній документації, в тому числі, чітко визначались розміри податків, які мали сплачувати у казну уходники. Отже, уходники розвідували нові місця, сприяли колонізації степу, засновували тимчасові стоянки, які з часом могли стати поселеннями. Такі ватаги і справді могли стати одними з попередників тих запорожців, для яких першочерговим стане вже заняття військовою справою.

Захисна теорія. Згадаємо, що ще з часів Київської Русі південні рубежі країни завжди потерпали від нападів кочівників – хозарів, пізніше печенігів, половців та інших. У князівські часи для захисту від ворогів будувалися оборонні фортеці та вали, але і їх часто було недостатньо. Пізніше, коли ці території потрапили під владу Великого Литовського князівства, а далі - Речі Посполитої, обов’язок оборони південних рубежів було покладено переважно на місцевих старост, які, за висновком дослідників, і були першими організаторами охоронних козацьких загонів⁹⁹. Але тих кількох замків «у Поросі – Канів, Черкаси і Звенигород… на Побужжі – Вінниця і Брацлав, на Поділлі – Хмільник і Бар»¹⁰⁰ було замало.  До речі, наймаючи на службу козаків, старости намагалися таким чином і контролювати їх розбійницьку діяльність, адже навіть в дипломатичному листуванні, наведеному вище, згадувались напади козаків на турецькі галери у часи миру між Османською імперією та Литвою, які були причиною нових конфліктів. Старости подавали проекти і до сейму про офіційне прийняття козаків на службу. Наприклад, черкасько-канівський староста Остафій Дашкевич представив на сеймі проект захисту Литовських кордонів від татар, за яким на одному з неприступних дніпровських островів потрібно було звести укріплений замок, у якому перебувала б постійна козацька залога. На жаль, цей проект так і не був втілений у життя, хоча і сподобався учасникам сейму¹⁰¹.