Виникнення запорізького козацтва

Григорій Грабянка – козацький літописець, який був досить освіченою для свого часу людиною, перебував на старшинських посадах – теж наводить декілька варіантів значення цієї назви. Складаючи свій літопис він користувався працями Бєльського, Стрийковського, Гваньїні, Каховського, Гибнера та інших, а також, як він сам зазначає, розповідями очевидців. Він згадує гіпотезу Веспасіяна Коховського, який «виводить назву козаків від кіз диких, оскільки тільки з ними в час битви проворство їхнє зрівняти можна і оскільки ловлею кіз невтомно займаються»³³, але сам більше схиляється до думки Стриковського, що козаки беруть свою назву від якогось славетного поводиря Козака. На жаль, Козацький літопис Самовидця починається з 1648 року та не розглядає питання про виникнення назви козаків.

До речі, легенду про  першого ватажка майбутніх козаків  – Семена Козака докладно повідомляє С. Мишецький – автор «Історії о козаках малоросійських». «Зачатіе ихъ войску… учинилось въ 948 году нижеписаннымъ случаемъ»³⁴ - повідомляє автор і далі оповідає про якогось Семена, який пішов займатись промислом (полюванням) разом з близько сотнею своїх товаришів і прославились вони своєю хоробрістю так, що навіть грецькій імператор попросив у Семена допомоги у битві з «турками». Звичайно, про достовірність, навіть приблизну, цієї легенди можна навіть і не сперечатись.

Привертає увагу і «Краткое описание о козацком малороссийском народе и о военных делах…» П. І. Симоновського – виходця із козацької старшини, який здобув освіту у Київській академії та західноєвропейських університетах. Починається його твір з глави під назвою «Изъясненіе имени козака по существу и дЂйствію его». Він наводить і, здається, дуже розповсюджену в ті часи думку, що назва козаки походить від кіз, і більш виважену ідею, що козак – від турецького, як пише автор, слова, яке означає «розбійник». Або ж – від «косы, то есть, отъ остроты и понятности Козацкой»³⁵, зважаючи на їх хитрість та вправність. Не знаходячи єдиновірного пояснення, автор зазначає, що назва ця дуже давня і відома. «Козаки есть родъ Скифославенскій» - повідомляє він далі, адже вважає, що відомі в минулому народи з часом переходять в інші. Він також пише, що «Малороссійскіе Козаки … суть древнЂйшіе отъ Донскихъ», адже були відомі ще з 1340(!) року. Швидкі темпи зростання козацького стану Симоновський пояснює, звичайно, утисками поляків, які, оселившись в Київській землі, «Малороссіянъ вовся пренебрегать начали, не имЂя съ ними никакого равенства, и не инако ихъ, какъ за подданныхъ считали».

Розглядає питання походження козаків і анонімна «Історія Русів», автором якої багато дослідників визначає Г. А. Полетику. Автор обурений думками польських істориків про походження козаків від «різної вольниці або наволочі і заселені їхніми Королями на пустельних землях внизу рік Дніпра», також критикує і думку про  зв’язок козаків із хозарами. «Назви ж воїнам – далі розповідає анонімний автор - даються звичайно мовою кожного народу по доспіхах або узброєнню їхньому … Руські воїни називалися кінні — Козаками, а піші — стрільцями та сердюками, і ті назви суть власне Руські, од їхньої мови взяті; Козаки та Козари — від легкості їхніх коней, подібної до козиного скоку…»³⁶.  Варто сказати, що кіннота не відігравала в козацькому війську головну роль, важко назвати його кінним, тому Богдан Хмельницький і запрошував татарську орду, хоча коней запорожці, звичайно, використовували.

Переважна більшість  сучасних і минулих вчених – Д.І Яворницький, М. С. Грушевський, Д. І. Дорошенко - вважають, що слово «козак» тюркського походження.

Зокрема, Д. І. Яворницький  писав, що  цей термін був запозичений  у татар, так як і кіш, отаман, осавул (ясагул) та деякі інші. Усі ці слова у самих татар були пов’язані зі скотарством. Наприклад, кіш (або кхош у татарській вимові) – це десять тисяч зведених до купи овець, а отаман – начальник чабанів. Причому термін «січ» дослідник вважає «без сумніву, від слова «сікти», «висікати» в розумінні рубати…»³⁷. За свідченням Яворницького, під словом «Січ» козаки розуміли постійну столицю, а кіш був тимчасовим місцем перебування. На користь цієї гіпотези свідчить також те, що, як зазначав Д. І. Яворницький, до появи тюрко-татарів на півдні Русі у жодному списку руських літописців не зустрічається слово «казак».

Є і інша повністю протилежна гіпотеза, яку висловив А. І. Клос.  Він пише, що «кіш – військо косаків, козаків, які косять ворога, а Січ  – військо січовиків, які січуть ворога» ³⁸. На його думку термін «кіш» (кошове військо) є однокореневим із індійським «кшатрії» (каста військових), адже у ІІ тис. до н. е. на території сучасної України жили індоарійські племена, частина яких потім відділилась і вирушила на територію сучасної Індії. Це, як зазначає автор, підтверджують археологічні та лінгвістичні дані. Від «кшатріів» Клос виводить і слова «каша» - їжа кшатрія, і «кушак» - пояс кшатрія, а також «коса» (чуб) – козацьку зачіску, аргументуючи свою думку можливістю чергування ш-с, с-з, а також випаданням голосних та зміною порядка складів. На думку цього дослідника, термін «кшатрії» пройшов тисячолітній шлях на майбутніх землях України, вживався і у слов’янських племен, і у князівських дружинників, таким чином прийшовши і до козацького війська. Але варто відмітити, що не тільки у давньоруських літописах немає цієї назви (козаки або інший термін схожий на кшатрії) у значенні воїнів або війська, а й свідчення про кочові племена, які мешкали на нашій території впродовж тисячоліть, не містять подібних термін.

Вперше слово “козак”  у значенні легкоозброєний вартовий воїн зустрічається “Таємній історії монголів” під 1240 р. В арабсько-турецькому словнику, який вийшов в Єгипті у 1242 р. зустрічаємо козаками називають вигнанців, які не мають притулку³⁹.

У Codex Cumanicus – половецькому словнику, складеному у Криму у 1303 році – «козак» означає  «страж», «вартовий». Якщо згадати історію Київської Русі, то ми побачимо, що половецькі землі знаходились у Причорномор’ї. Руські князі підтримували з половецькими не лише дипломатичні, але й династичні зв’язки. Існує думка, що половці знаходились на перехідній стадії від кочового стилю життя і під впливом Княжої Русі могли стати повністю осілими (це підтверджують і археологічні розкопки поселень на Дніпрі і на Дону). Щодо долі половців після татаро-монгольської навали, то тут думки дослідників розходяться: одні вважають, що половці як народ, зникають, інші, ґрунтуючись на археологічних даних, що вони продовжують жити на кордонах Русі. Звичайно, можна припустити, що частина половців асимілювалась серед русичів на кордоні з Диким Полем і прийняла участь в поступовому формуванні козацтва.

Взагалі у тюркських  мовах є декілька варіантів значення цього слова, але в цілому воно відповідає значенню військової, вільної  від сімейних обов’язків людини. Наприклад, у кримських татар це вільна, озброєна людина, у кумиків – додається ще значення «дружинник». У кількох інших тюркських мовах зустрічається «козак» у значенні вигнанець, авантюрист, розбійник або навіть просто нежонатий чоловік⁴⁰.

Б. В. Сергійчук,  досліджуючи  турецькі джерела про українське козацтво⁴¹, повідомляє, що у «Турецькій енциклопедії» (вийшла в Анкарі, у 1974 році) розміщене наступне визначення поняття козак: «термін, який, по суті, не визначає приналежності до якоїсь конкретної етнічної групи, а давався, як правило, туркам, кипчакам або огузам, котрі увійшли в суперечності з офіційною владою і відділились з суспільної структури самостійно або з кількома спільниками вели бродячий спосіб життя та займались розбоєм...». Окремо в цій же енциклопедії розглядається поняття «російський козак», - це та частина населення, яка вела кочовий спосіб життя в Піведенноруських степах, а з ХV ст. стала осілою.

Збереглись свідчення, що у середині XV ст. козаки охороняли Кафу, в 1474 р. інші козаки – слуги золотоординського царевича – пограбували купецький караван. У 1501 р. знаходимо свідчення про азовських та білгородських козаків, які допомагали Литві воювати з Московією, також вони виконували роль провідників у степах. Можна зробити висновок, що «козаками» називались найманці, незалежно від їх етнічної приналежності, які могли перебувати як на службі у того ж царевича Касима, так і охороняти якесь місто. Крім того, навіть деякі з пасинків Тимура в молоді роки козакували, про що потім деякі з них розповідали у своїх біографіях⁴², що ще раз підтверджує думку, що козак – це визначення роду занять.

До речі, самі татари називають  козаків іншим словом - «буткали», яке перекладається як «змішаний  народ» або потолоч. Виходить, назва «козаки» не могла прийти до запорожців від їхніх безпосередніх супротивників. Та і навряд чи татари могли назвати «невірних собак», якими вони вважали запорожців, вільними людьми, стражами прикордоння, військовими. Тобто, якщо дотримуватись думки, що «козак» - слово тюркського походження, яка за аргументацією видається найбільш вірогідною, то запорожці могли назвати себе так тільки якщо формування козацького стану на Україні відбувалось в одному напрямку з загальним явищем появи окремого стану «вільних людей» на степовому прикордонні. Хоча, наприклад, Д. І. Яворницький вважає, що православні козаки саме завдяки постійним війнам запозичили не тільки тактику, спосіб життя, але й назву своїх ворогів – татарських козаків. Взаємовпливи осілого слав’янського населення з кочовиками у південних степах Київської Русі буде розглянуто далі. До речі, навіть зовнішній вигляд козаків, збережений у народній творчості, («кароокий, чорнобровий») зовсім не схожий на образ білявих блакитнооких слов’ян.

До речі, П. Голубовський висловив погляд, що назва «козак» була запозичена безпосередньо з половецької мови як православними, так і татарськими козаками.⁴³

Першу письмову згадку саме про запорозьких козаків знаходимо  у хрониці поляка М. Бєльського. У 1489 році син польського короля Казиміра Ян Альбрехт зібрався у похід проти татар у Східне Поділля. Хроніст свідчить, що польське військо мало вдалий похід і змогло оточити ворога лише завдяки тамтешнім провідникам-козакам, які добре знали свою місцевість⁴⁴. У 1492 році запорізькі козаки атакували турецьку галеру під Тягинею і визволили українців, захоплених у полон і проданих у рабство. Ці факти ми дізнаємось з дипломатичної переписки суміжних з територією Дикого Поля держав: Московії, Туреччини, Литви, що також є промовистим фактом. Після нападу козаків на турецький корабель кримський хан скаржився на це литовському князю, у відповідь князь обіцяв знайти та покарати винних. У 1516 році, як повідомляє Симоновський, козаки приймали участь в осаді Бєлгорода на Дністрі. У вищезгаданого хроніста Бельського теж знаходимо цікаві свідчення  під 1516 роком про похід старости Лянцкоронського на Аккерман із загоном козаків. Бельський пише, що «лише з того часу з’явились у нас козаки». Голобуцький вважає⁴⁵, що цей запис свідчить про те, що близько з того часу у польських магнатів почали служити окремі загони козаків.

Отже, козак – термін надетнічний, позначає лише приналежність  людини до певного роду занять і  розповсюджений на татаро-руському кордоні. Пристосовуючись до умов степу місцеве  та прийшле населення засвоювало деякі татарські прийоми, а з тим могло перейняти і назву. Але тільки православні козаки залишили яскравий слід в історії, що пояснюється цілою низкою обставин. Татарські ж одноіменці поступово втрачають своє значення, хоча звістки про них зберігаються ще впродовж століття. Зокрема, у 1561 р. князь Михайло Вишневецький, до речі Білоцерківський староста, найняв на службу «татарських козаків» з Білгорода⁴⁶. Вважається, що частина турецьких козаків асимілювались серед українських.

На основі вищенаведених згадок виникає питання: якщо на кінець ХV ст. ми бачимо православне козацтво як розповсюджене більш-менш оформлене явище (але ще не соціальний стан), то чому ми не знаходимо згадок про нього раніше? Не могло ж воно сформуватись за декілька років з уходників під впливом лише своїх татарських сусідів? Пояснення цьому можна знайти, адже формування козацького стану відбувалось далеко від основних культурних осередків, тобто простежити окремі етапи вдається лише на основі уривчастих письмових джерел та археологічних досліджень. Цікаво, що для самих сучасників перших козацьких повстань поява такої грізної військової сили також виявилось «несподіванкою»: це пояснює фантастичні легенди про давнього ватажка Козака, або теорії про походження назви «козак» від «кози» у тогочасних хронікерів.

Насправді ж, згадки про козаків є, але не прямі. Наприклад, в літописі, який згадується Д. І. Яворницьким, повідомляється про події 1340 року: «Поляки, прийнявши у свою землю Київ,  через певний час усіх людей, які там жили, обернули в рабство, але ті з цих людей, котрі здавна вважали себе воїнами, котрі навчилися володіти мечем і не визнали над собою рабського ярма, ті … стали самочинно селитись біля ріки Дніпра, нижче порогів у пустих місцях… живлячись рибальством… та морським розбоєм проти бусурманів»⁴⁷. Голубовський також наводить переказ про козака, який заснував церкву у 1340 р.⁴⁸ До речі, до цієї ж дати відносить появу козацтва вищезгаданий Симоновський.

Отже, бачимо, що наприкінці XV – XVI поч.  ст. запорізьке козацтво – це вже сформована військова сила, що здійснює вдалі походи і визволяє у татар бранців, впливає на міжнародні дипломатичні відносини. Їх використовують як найманців не тільки місцеві старости, а й князі. Причому, козаки не тільки військова сила, вони активно займаються різними промислами. Цей висновок підтверджує і М. Драгоманов: «Козаками спершу звалися вольні вояки, що своєю охотою ходили у степ за здобиччю, або розбивали чужих, а часом і своїх, або поступали на службу до якого князя чи царя московського⁴⁹».  

До того ж, воєнні походи відігравали рівну із промислами роль у заняттях православного козацтва, а це значить, що була серед них  з самого початку відчутна доля людей  військових, які вправно володіли зброєю та знали воєнні хитрощі. Для  того, щоб визначити найдавніші корені запорожців, звернемось до історії та географії кочового порубіжжя.

1.2 Історія кочового порубіжжя  до ХV ст. Географічні умови.

Козацтво формувалось  на Великому кордоні – території, де взаємодіяли два різних світи. Досліджуючи історію козаків, Д. І. Яворницький робить висновок, що «початки козацтва слід шукати не в Європі, а в Азії»⁵⁰. Тож, не заглиблюючись в історію, звернемось до долі кочових племен на кордонах Київської Русі. Як зазначав П. Голубовський, південь Східної Європи завжди був «театром постоянныхъ столкновений»⁵¹ між землеробською та кочовою цивілізаціями, і навіть рельєф тут, на межі лісу та степів, сприяв їх протистоянню. Це, безсумнівно, вплинуло на розвиток Київської Русі, але ряд дослідників визначають роль цього фактору і у формуванні козацького стану.

Хозарський каганат  – сучасник молодої Київської  держави, розгромлений Святославом  – має певний зв’язок з Першим тюркським каганатом, який існував  у 550-630 роках, адже після розгрому цього  утворення рід Ашина, його правителя, перейшов на підконтрольні хозарам землі. Хозарський каганат розпочав війну за приазовські степи з болгарськими племенами. В подальшому, Хозарська держава займала територію сучасного Дагестана, а також Прикубання, азовських, чорноморських степів, навіть значну частину Кримського півострова.   Данниками хозарів, крім інших, також були і слов’янські племена – про це ми, зокрема, дізнаємось з «Повісті врем’яних літ»: поляни повідомляють Діру та Аскольду, що вони сплачують данину «Козаром». Поступово з укріплених зимовищ у хозарів з’являються міста (найбільші – Ітіль і Саркел), країна активно займається транзитною торгівлею. Міста заселяються купцями та ремісниками, в степу набуває поширення землеробсько-скотарське господарство, відновлюються грецькі міста на узбережжі. До занепаду  Хозарії призводять не тільки зовнішні чинники (напади русичів), але й  внутрішні - зокрема, прийняття хозарською верхівкою іудаїзму, що спричинило громадянські війни. Остаточно Хозарську столицю Ітіль було розгромлено київським князем Святославом у 965 р., що в подальшому  відіграло  негативну роль у житі Русі, адже Хозарський каганат був  «щитом» від кочовиків і після його знищення на кордони Русі почали нападати печеніги, пізніше – половці та інші. П. Голубовський писав, що Хозарія стримувала підвладних її кочівників від військових сутичок, але коли країна втрачає міць, починаються численні конфлікти⁵². Деякі дослідники припускають, що частина хозар, змішавшись зі слов’янським населенням порубіжжя утворили громади бродників – це питання буде розглянуто нижче.