Українська національна революція. Створення козацької держави

В історико-економічній літературі немає єдиної точки зору щодо характеру селянського землеволодіння. Є думка, що земля належала селянам вільних військових сіл і містечок на правах власності. Частина вчених вважає, що селяни лише користувалися землею, і сплачували державі як власнику землі феодальну ренту, отже право на користування землею і угіддями свідчили лише про значний крок до селянської власності.

Таким чином, на території Української Козацької держави було знищено велике і середнє феодальне землеволодіння, монополію магнатів, шляхти і церкви на землю, яка стала вільно продаватися і купуватися. Панівними стали державна і козацька форми земельної власності. Поступово склалася старшинська власність, хоч і у незначних розмірах (будинки, хутори, млини, слободи, окремі села). Відстояла свої давні права на землю дрібна і середня православна українська шляхта Збереглася і зросла земельна власність православних монастирів і духовенства. Ці традиції привілейованого землеволодіння мали значний вплив на відродження феодальних відносин.

Зміни в поземельних відносинах були затверджені в «Березневих статтях» (1654 р.) і стали юридичною основою для аграрного розвитку України в складі Московської (пізніше Російської) держави.

Успіхи у Визвольній війні призвели і до суттєвих змін у соціально-економічній ситуації на Україні. Вигнання польської шляхти фактично означало і позбавлення її землеволодіння, — тому земля переходила в руки селян і козаків. Держава здійснювала феодальну експлуатацію шляхом стягнення державних податків.

Значно зміцнила свої економічні позиції козацька старшина. Зміни відбулися і в соціальній структурі українського суспільства. Вплив козацтва як соціального стану, його чисельність значно зросли. Вільніше стали себе почувати селяни і міщани, хоча багаторічні безперервні бої, розруха, людські та матеріальні втрати виснажували народ.

Аграрна політика Б. Хмельницького мала прогресивний характер. Незважаючи на її суперечливість і непослідовність, були створені умови, за яких козаки і селяни змогли забезпечити свої інтереси. Зміцнився інститут приватної земельної власності. Основною формою господарства стало дрібне землеволодіння козаків, селян і міщан.

 

                 Розділ 4. Міжнародні відносини.

 

Розпочинаючи боротьбу проти Речі Посполитої,  Б.Хмельницький застосував абсолютно нову модель боротьби, у якій зовнішньополітичний фактор був центральним.

Переговори з Кримським ханством були надзвичайно важливими для козацького ватажка, адже вони давали змогу забезпечити власний тил і посилати повстанське військо мобільною татарською кіннотою, яка могла ефективно протистояти польській. Саме тому гетьман сам вів переговори і навіть залишив у Криму заручником свого сина. У середині березня 1648 року союз було укладено, і на допомогу повстанцям вирушило близько 4 тисячі татарських вояків на чолі з Тугай-беєм. Проте цей мілітарний альянс був дуже ненадійним, бо Україна для Кримського ханства тривалий час була, з одного боку, об’єктом для грабунку, з іншого - певною загрозою.

З огляду на це перемога України у протистоянні з Річчю Посполитою, становлення та зміцнення української державності зовсім не входили у плани татар. Вони мали на меті взаємоослаблення протидіючих сторін, тобто створення ідеальних умов для татарських грабіжницьких набігів.

У цей період Б.Хмельницький та його прибічники боролись лише за політичну автономію для козацького регіону. Зборівська угода, яка здавалось би, фіксувала досягнення поставленої мети, з часом показала свою нежиттєздатність. Вона не зняла протиріч і суперечностей між Україною та Польщею, і боротьба запалала з новою силою (7,33).

Гетьман дедалі більше починає розуміти, що вирватись власними зусиллями з-під польського панування, ще й маючи ненадійного союзника -татар, не вдається. До того ж, для більшості володарів європейських держав він був лише бунтівник, що вів боротьбу проти законного свого господаря-польського короля. Тому Б.Хмельницький змушений був шукати надійну та міцну державу - покровителя. Найбільш реальними кандидатурами були Росія та Туреччина, але оскільки Москва у цей час зайняла вичікувальну позицію, гетьман зробив ставку на Оттоманську Порту ( 14,59). Вже у другій половині 1650 р. було укладено угоду зі Стамбулом про надання українським купцям права  вільно плавати Чорним морем, торгувати без мита у турецьких володіннях. Наприкінці року Оттоманська Порта формально прийняла Військо Запорозьке під свою протекцію. Спираючись на турецьку підтримку, у вересні 1650 р. гетьман направив велике козацьке військо до Молдавії, маючи на меті через шлюб свого сина  Тимоша з донькою молдавського господаря Розандою укласти союз України з Молдавією. Але для Б.Хмельницького молдавська авантюра закінчилась надзвичайно трагічно - у 1653 році гине його син Тиміш, Валахія та Трансільванія переходять на польський бік, у битві під Жванцем татари у черговий раз зраджують та укладають сепаратний мир з поляками (14, 59). Ускладнення геополітичної ситуації в регіоні, воєнні невдачі, формальний характер підтримки Оттоманської Порти підштовхнули гетьмана до відмови від протурецької орієнтації та союзницьких відносин з Кримом і визначили проросійський напрямок зовнішньої політики Війська Запорозького.

Ще починаючи з 1648 році Б.Хмельницький неодноразово звертався до Москви з проханням допомогти в антипольській боротьбі. Цікаво, що він навіть загрожував війною, якщо не буде надано цієї допомоги. Не бажаючи розривати миру з Польщею, Москва зайняла вичікувальну позицію. Але бажання розширити сферу свого впливу, використати Україну як буфер проти Туреччини, залучити українські козацькі збройні формування для відвоювання у Речі Посполитої втрачених Росією територій сприяли тому, що російський цар після деяких вагань погодився прийняти Військо Запорозьке під свою руку. Відповідну ухвалу про це прийняв 1 жовтня 1653 році Земський собор (7,41). Юридично цей акт оформлено під час російсько-українських переговорів у січні-березні 1654 році. Спочатку у Переяславі було узгоджено принципові підвалини майбутнього договору (антипольський військовий союз України та Росії, протекторат московського царя над Україною, збереження основних прав і вольностей Війська Запорозького) і здійснено усний акт присяги. Вже на цьому етапі почали виникати конфліктні ситуації та розбіжності у підходах до новоствореного союзу. Спочатку російські посли відмовились принести присягу за царя, оскільки відповідно до специфіки їх державного устрою самодержець своїм підданим не присягає, а потім боярин Бутурлін, який очолював російську делегацію, відмовився дати письмову гарантію збереження прав і вільностей України після того, як договір набере чинності (15, 23).  Оскільки усі переяславські рішення були усними, кожна з сторін могла трактувати їх довільно. Отже, події січня 1654 року у Переяславі мали головним чином ритуально-символічний характер.

У березні 1654 р. у Москві козацька делегація передала на розгляд росіянам проект договору із 23 пунктів, центральною ідеєю яких було збереження української автономії. Після двотижневих переговорів сторони прийняли компромісний варіант, який увійшов в історію під назвою “Березневих статей”:

- стаття 5 - право Війська Запорізького  мати дипломатичні зносини з  іншими державами, крім Туреччини  і Польщі;

- стаття 8 - надіслання російських  військ на польський кордон;

• стаття 10 - наказ донським козакам не порушувати миру з Кримським Ханством, доки воно буде союзником Війська Запорізького,

та інше (7, 43).

Згідно з цим документом, Україна зберігала республіканську форму правління, територіально-адміністративний поділ, нову систему соціально-економічних відносин, повну незалежність у проведенні внутрішньої політики.

Проте окремі статті обмежували її суверенітет :      

збір податків з українського населення здійснювався під контролем російської сторони.  За життя Б.Хмельницького конкретний зміст “Березневих статей” козакам так і не був відомий.

Серед істориків донині не вщухають дискусії з приводу визначення історико-юридичної суті Переяславсько-Московського договору.  Ситуація ускладнюється тим, що автентичний, підписаний сторонами заключний документ не зберігся, до нас дійшли лише його копії. Спектр тлумачень цієї угоди надзвичайно широкий, але найбільш поширеним є п’ять підходів:

 “персональна унія “(незалежні  держави, що мають власні уряди, визнають владу одного монарха);

 “васальна залежність” України від Росії;

”автономія” України  у складі Росії;

“возз’єднання” українського та російського народів;

 ”військовий союз” між Україною  та Росією (5, 175-176).

Як би не оцінювався українсько-російський договір 1654 року цілком очевидно, що кожна із сторін вбачала в ньому ефективний засіб для реалізації власних планів:

- Москва хотіла часткову залежність  України перетворити на цілковиту, спочатку обмежити, а в перспективі  скасувати українські автономні  права та вільності;

- Чигирин же бажав, використовуючи Росію як важіль, нарешті вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої та розбудовувати власну незалежну державу (15, 23).

Укладення Переяславсько-Московського договору кардинально змінило геополітичну ситуацію в регіоні.

Таким чином, Переяславський договір:

1. Констатував відділення України  від Речі Посполитої;

2. Означав міжнародно-правове визнання Української держави;

3. Засвідчив внутрішньополітичний  суверенітет Української держави, зберігав її основні політичні інститути;

4. Суттєво змінював геополітичну ситуацію у Східній Європі, посилював позиції України у боротьбі з Польщею, зміцнював вплив Москви у цьому регіоні.

Переяславський договір розпочав нову добу в відносинах між Україною і Московщиною. Москва з самого початку намагалася обмежити права України і згодом планувала перетворити її в звичайну провінцію.

Існують різні наукові оцінки договору - 1654 р. щодо відносин між Москвою і Україною. Зокрема вони розцінювались як:

1. персональна унія;
2. васалітет (М.Грушевський);
3. тимчасовий військовий союз;
4. возз'єднання;
5. приєднання;
6. реальна унія;
7. неповна інкорпорація;
8. протекторат;
9. конфедерація;

10) домініон.

Зараз найпоширенішими є думки про те, що це було приєднання або протекторат.

Рішення Б.Хмельницького про перехід «під руку» московського царя було вимушеним кроком, напевне не розрахованим на «вічну» перспективу. В тих умовах кращого варіанту, скоріш за все не було (13, 47).

Сучасний польський дослiдник Збігнев Вуйцик класифікує пост переяславську політику Варшави як таку, що розвивалася в трьох напрямах: 1) безпосередні воєнні акції проти України; 2) політичні кроки спрямовані на зрив переяславсько-московських домовленостей; 3) широкі дипломатичні акції, метою яких було остаточне відторгнення Кримського ханату від союзу з Україною та створення коаліції держав, вороже налаштованих до Росії загалом та до планів підпорядкування їй України зокрема.

Так, 23 лютого 1654 року на таємній нараді у короля розглядався комплекс заходів, спрямованих на нейтралізацію негативних наслідків нового розкладу міжнародних сил. За її результатами король звернувся з універсалом до українських козаків , закликаючи їх залишатися вірними Короні Польській і не приймати слідом за “зрадником” Богданом Хмельницьким протекції московського царя. Щодо політичного розв’язання проблем ,польське керівництво готове було пропонувати Війську Запорізькому (якби воно продемонструвало свою вірність!) “все , що вони захочуть –хоч би навіть і Зборівських пактів”.

Інформація з кореспонденції познанського воєводи, відомого польського дипломата Яна Лєщинського , свідчить про те, що в січні 1654 року велися якісь українсько-польські переговори й було досягнуто навіть певної згоди , яка, за переконанням респондента, відбивала волю гетьмана Б. Хмельницького.

Водночас, уже наприкінці лютого підрозділи польської армії “Ревери” під командою великого коронного гетьмана Станіслава  Потоцького розгорнули наступ у напрямі Брацлавщини. Не   покладаючись на бога війни , С. Потоцький , не без погодження із королем , 6 березня звернувся  з листом до полковника Івана Богуна , який не брав участі в Переяславській раді , що й давало польському керівництву надію перетягнути його на свій бік.   У  листі  до  козацького  полковника   Потоцький   від   імені  Яна Казимира   пропонував  у  разі  збереження   ним  вірності   Речі  Посполитій   особисто  йому  “гетманство   запорожское, шляхетство  и  староство,  которое   нибудь  твоїй милости в Украине полюбитца”, а козакам-збереження усіх попередніх вільностей .

Слідом за Яном Казимиром і С. Потоцьким із закликами відмовитися від присяги цареві й повернутися у підданство королю до козаків звернувся

і литовський польний гетьман  Януш Радзивілл, який апелював до генерального писаря Війська Запорозького Івана Виговського, полковника ніжинського Івана Золотаренка та інших найбільш впливових українських старшин, закликаючи їх схиляти Хмельницького до примирення з Річчю Посполитою і запевняючи, що польський  король, зі свого боку, готовий іти на значні поступки українській стороні.

Як видно з деяких документальних джерел, політичний, ненасильницький спосіб розв язання “української проблеми” за принципово нових умов знаходи розуміння і в польському шляхетському середовищі. Зокрема, у квітні  1654 р. невідомий польський священик із Познані надіслав сенаторам проект, у якому пропонував звернутися до Війська Запорозького з пропозицією відновлення чинності Зборівської угоди 1649 р.   Водночас рекомендувалося на противагу Б. Хмельницькому проголосити іншого гетьмана, спровокувавши тим самим в Україні міжусобицю, і довести справу до розриву її союзу з Москвою. Але це зробити не вдалося (8, 4).

 У відповідь на появу українсько-російського  союзу влітку 1654 році Річ Посполита  та Кримське ханство підписують  “Вічний договір” про взаємодопомогу. Вже у жовтні цього ж року  кримський хан в ультимативній формі вимагає від гетьмана розриву угоди з царем. Протягом кількох місяців Б.Хмельницький добивався від Москви обіцяної у договорі допомоги. Коли вона надійшла, час було вже втрачено. В результаті вторгнення польсько-татарських військ Брацлавщину було перетворено на пустелю (зруйновано 270 поселень, убито близько 10 тисяч немовлят, взято у неволю 200 тис. чоловік). Отже, і промосковська орієнтація не стала зміцнюючим фактором для української державності. Але на гетьмана чекав ще один важкий удар у зовнішньополітичній сфері. Побоюючись шведської загрози, на весні 1655 року  Москва і Варшава пішли на зближення. Наступного року було укладено московсько-польське Віленське перемир’я (10,182). Українських делегатів на переговори у Вільно не допустили, хоча там і ставилось питання про повернення України під владу короля.