Українська національна революція. Створення козацької держави

Розділ 3. Перетворення в соціально-економічній сфері.

   Економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української Козацької держави визначалася воєнними і політичними досягненнями, відносинами з Річчю Посполитою, розмахом селянської антифеодальної боротьби.

  Після 1648 р., коли територія України була визволена від польсько-шляхетською панування і почалося формування Української держави, відбулися зміни у поземельних відносинах. Були вигнані магнати, шляхта, орендарі, а їхні землі, робоча худоба, реманент шляхом займанщини перейшли до козаків, селян, міщан (9, 119). Законодавство Речі Посполитої втратило силу, і селяни стали аграрно вільними. Лише на початку війни (травень-червень 1648 р.), прагнучи залучити українських магнатів і шляхту до боротьби з Польщею, Б. Хмельницький звернувся за підтримкою до таких магнатів, як Я. Вишневецький, В. Заславський, С. Лащ, обіцяючи «життя, всі маєтності і плуг». Але, переконавшись у нереальності своїх сподівань, відмовився від захисту маєтків українських феодалів, основна маса яких залишилася вірною Речі Посполитій.

Питання відновлення феодального землеволодіння постало перед гетьманом під час укладання перемир'я з урядом Польщі в листопаді 1648 р. під Замостям   Б. Хмельницький дозволив шляхті повернутися до маєтків, якщо вона відмовиться від претензій на «жодну зверхність» і визнає владу Війська Запорозького, та видав універсал, що зобов'язував селян-міщан віддавати панам «всіляке шанування і послушанство». Одночасно заборонив магнатам повертатися до маєтків у Лівобережній Україні й південніше Білої Церкви на Правобережжі.

За Переяславською угодою про перемир'я (лютий 1649 р.) шляхті і урядникам заборонялося переходити межі козацької території, підтверджувалося, що шляхта могла користуватися маєтком за умови визнання влади гетьмана і служби у Війську Запорозькому.

  Істотно вплинули  на характер аграрних відносин  умови Зборівського (серпень 1649 р.) і Білоцерківського (вересень 1651 р.) договорів (7. 39). Відновлювалися феодальне землеволодіння і старі форми експлуатації. Шляхта подавала заяви до актових книг на завдану шкоду, збирала чинш, оренду грошима, зерном, худобою і все це відсилала до Польщі. Зросла кількість універсалів Б. Хмельницького, що підтверджували права шляхти на маєтки, заборонялося козацькій старшині привласнювати їх, захищати й приймати до війська шляхетських підданих, перешкоджати урядникам і шляхті збирати податки.

У серпні 1650 р. Гетьман звернувся з універсалом до селян Київського, Чернігівського воєводств і Житомирського староства, щоб були «панам своїм послушниками, яко перед тим». Одночасно Б. Хмельницький намагався не допустити відновлення великого феодального землеволодіння і відмовився пускати в Україну магнатів, зокрема Я. Вишневецького, О. Конецпольського, М. Потоцького, за винятком канцлера Оссолінського та київського воєводи А. Киселя. Не мали права приїздити до маєтків феодали-католики, а лише відряджати православних урядників. Шляхта повинна була «якнайскромніше поводитися з підданими». У Київському воєводстві їй заборонялося збирати подимне та інші побори, схвалені житомирським сеймиком.

    Відновлення   старих   поземельних   відносин   і   форм експлуатації селян посилило антифеодальну боротьбу. Селяни хотіли бути вільними і не мати над собою «дідичних панів», не визнавали розпоряджень центральних і місцевих органів влади, не допускали шляхту в маєтки ( 9, 120).

Остаточно на території Української держави фільварково-панщинна система господарювання, земельна власність королівщини, польських та українських магнатів і шляхти, католицької церкви були ліквідовані після перемоги в битві під Батогом (травень 1652 р.). Це був значний земельний фонд: королівщині належало приблизно 150 міст і містечок, магнати і шляхта володіли приблизно 1500, а католицька церква 50 маєтками (3, 6). Основна частина звільнених територій, а також незаселені землі перейшли до загальнодержавного фонду, що був у володінні Скарбу Війська Запорозького — складової частини апарату гетьмансько-старшинської адміністрації. Верховним розпорядником землі виступав гетьман, на місцях розпоряджалися полковники і сотники. У приватному володінні залишалися землі православних монастирів і вищого духовенства, дрібної шляхти, козаків і міщан.

Б. Хмельницький вважав законними права української православної шляхти, яка визнала владу Української держави, на довоєнні королівські надання і взяв її під захист. Це була в основному покозачена дрібна шляхта, яка і до революції 1648 р. вела боротьбу з магнатами-землевласниками проти обмеження своїх шляхетських прав на землю. За відомостями російського посла Г. Кунакова, в українському війську в 1649 р. було 6000 шляхтичів, які обіймали посади в гетьманській адміністрації.   

Перший оборонний універсал був виданий в 1648 р. шляхтичу Себастіану Осетинському (9, 121). За 1648—1654 рр. шляхта отримала близько 50 гетьманських універсалів на землеволодіння. Кількість їх зростає після узаконення в «Березневих статтях» і «Жалуваній грамоті шляхті» (1654 р.) привілейованого становища української шляхти.

Права шляхти на земельну власність були підтверджені універсалом Б. Хмельницького 23 червня 1657 р.: «Бог всемогущій наклоніл шляхту до війська Запорозького, ми їх ласкаво прийнявши, їх маєтності і грунтов власних уживать, яко здавно уживали, дозволіємо» (9, 121). Статус шляхетського землеволодіння яскраво характеризував універсал Б. Хмельницького шляхті Пінського повіту від 29 червня 1657 р. Він залишав право володіти спадковими маєтками, користуватися ленними довічними наданнями тим, хто «виконав присягу вірності» Війську Запорозькому.

Під захистом гетьманської влади, яка у боротьбі проти Речі Посполитої прагнула заручитися підтримкою православної церкви і духовенства, перебувало монастирське землеволодіння. 1 червня 1648 р. Б. Хмельницький видав універсал на захист володінь Густинського монастиря, а всього монастир отримав 16 оборонних універсалів. У гетьманських універсалах відмічалися давність і недоторканість монастирських земель, прав і привілеїв, заборонялося селянам порушувати монастирські ліси, сіножаті, пасіки, ловити рибу. Місцеві органи влади мали право карати учасників нападів на монастирі. З кінця 1648 р. гетьманські універсали наказували селянам і міщанам коритися владі монастирів, виконувати повинності на їх користь. Так, за грудневими універсалами 1648 р. селяни повинні були бути «послушними і по-старому повинності віддавати Флорівському і Печерському жіночому монастирям». У 1653 р. деякі монастирі добилися права на доменіальний суд (9, 122).

Монастирське землеволодіння не тільки було збережене, а й помітно зросло. За Б.Хмельницького (1648—1657 рр.) 17 монастирів підтвердили свої права на 34 маєтки, що їм належали до війни, і на 48 нових земельних володінь, 11 монастирів отримали 10 універсалів на нові маєтки, 4 — на вгіддя, 8 — на млини і млинарські жорна. Підтвердження на свою власність монастирі добилися і від російського уряду.

Отже, монастирське землеволодіння продовжувало існувати на феодальній основі, використовуючи працю залежних селян. Це був прецедент для відновлення феодальної земельної власності.

У ході Хмельниччини завершився процес складання козацької власності на землю, що було юридичне затверджено під час Московсько-Переяславських переговорів 1654 р.: «Имений казатцких, чтоб нихто не отбирал: которие земли имеют й что к ним належит, что с теми йменнями вольної били» (9,122).

Важливим наслідком визвольної війни було зростання чисельності козацтва і перетворення його в привілейований окремий стан, юридичне вільний. Козацтво фіксувалося поіменно в урядових реєстрах і підлягало виключно юрисдикції гетьмана та старшини. Козаки дістали право на вільне проживання в містах і селах, заняття ремеслом, торгівлею, промислами, на утворення місцевого громадського самоврядування , були звільнені від податків.  Основним обов'язком була військова служба. Більше половини населення України (за окремими даними до 80 %) вважали себе козаками.

В історико-економічній літературі підкреслюється суперечливий характер козацької власності. Вона визначається як корпоративна, адже носієм власності виступав не окремий індивід, а корпорація козаків в особі Війська Запорозького. Тільки вступивши до лав війська, козак отримував право козацької власності на землю, якою володів до цього. Козаки могли вільно продавати і купувати землі, засновувати слободи, економічно реалізувати монополію на земельну власність. Ні уряд, ні місцева адміністрація не могли втручатися в козацьке землеволодіння, конфіскувати землі, навіть тоді, коли за малолітством дітей порядкувала вдова. Одночасно право земельної власності мало умовний (службовий) характер, було обмежене відбуванням власним коштом військової повинності на користь Війська Запорозького. Частина дослідників вважає, що повна необмежена спадкова земельна власність козаків мала приватний характер і юридичне не відрізнялася від шляхетського землеволодіння.

Почало складатися старшинське землеволодіння, що існувало в двох формах: приватній (спадковій) і ранговій (тимчасовій). Воно охоплювало Чернігівщину і середню частину Київщини, землі Київського, Черкаського, Чигиринського полків і рідко зустрічалося в Брацлавщині, Полтавщині. Намагання старшини заволодіти маєтками вигнаних польських та українських панів не знаходили підтримки у Б. Хмельницького, який у своїй політиці враховував інтереси спадкового козацтва, непримиренність селян і простих козаків до відновлення феодального землеволодіння. За 1648—1657 рр. відомо лише близько 20 гетьманських і полковничих надань на власність старшині за розмірами (2, 4).

Старшина збільшувала землеволодіння шляхом займанщини, купівлі землі у козаків, селян. Продавав землі й Військовий Скарб. Як винагороду за несення служби у козацькому війську старшина отримувала на «ранг» (посаду) землі, села і містечка з державного земельного фонду. Це були тимчасові володіння, подібні до західноєвропейського бенефіцію.

Зросло землеволодіння Б. Хмельницького, який мав у спадковій власності хутір Суботів. Від польського короля він отримав міста Медведівку і Жаботин, села Кам'янку, Новосільці, землі за Чигирином, від російського царя — м. Гадяч із селами. Як гетьман мав рангове володіння: Чигиринське староство.

За Московсько-Переяславським договором 1654 р. тільки гетьману надавалося право спадкового володіння. Військова старшина «для прокормлення» отримувала млини. Поступово право надання земель у власність поширилось і на старшину.

У цілому в роки Хмельниччини (1648—1657 рр.) старшина у землеволодінні поступалася духовенству і шляхті. Аграрна політика Б. Хмельницького, який не допускав відродження великого землеволодіння і не підтримував прагнення старшини і шляхти перетворитися в привілейованих землевласників на кшталт польської шляхти, викликала їх незадоволення і змушувала звертатися без відома гетьмана до російського царя з проханням про пожалування земель. У Московській державі існував феодально-кріпосницький лад («Соборне уложення» 1649 р.), тож усі звернення української старшини знаходили підтримку. Першими отримали царські грамоти посли Війська Запорозького до Москви в 1654 р. переяславський полковник П. Тетеря на м. Смілу і генеральний суддя С. Богданович-Зарудний на м. Старий Мліїв «з селами і всіма угіддями». Генеральний писар І. Виговський, пізніше гетьман, отримав грамоти на міста Остер і Ромни із селами, 5 містечок і 3 села з усіма доходами й угіддями. Родина Золотаренків випросила грамоти на м. Батурин, пізніше на м. Борзну, Глухів, Мену, Нові Млини із селами, вгіддями, млинами ( 9, 24).  Але право власності на землю ще не означало фактично його реалізації. Селяни і міщани відмовлялися виконувати повинності на користь монастирів, шляхти. Старшина не могла відкрито володіти своїми маєтностями. П. Тетеря під час наступного посольства до Москви (1657 р.) пояснював, що у «Війську Запорізьким володіти їм нічим не можна», поза як прості козаки, селяни різко негативно ставилися до зазіхань старшини на землю, що вело до загострення соціальних суперечностей.

Визвольна війна змінила становище селян. Вони добилися особистої свободи, права змінювати місце проживання, вільно вступати до козацького стану. На перешкоді стояло майнове становище, бо військова служба відбувалася за власний кошт. Незаможні селяни записувалися у міщани. В ході війни уряд, в основному з фіскальних і господарських міркувань, намагався зупинити процес покозачення селян. Гетьманським універсалом від 2 липня 1648 р. заборонялося записувати в козаки монастирських селян (17,2). Певний час існувала тенденція до відокремлення реєстрового козацтва від селян і міщан (літо 1650 р.). Але в цілому в роки Хмельниччини не було розмежовано козаків і покозачених селян. Козацькі права селян у козацьких полках були визнані урядом як рівноправні із спадкоємними козаками.

Місце селянства в соціальній структурі Української держави визначалося в «Березневих статтях» так: «Кто пашеной крестьянин, тот будет должность былую его царскому величеству отдавать, как й прежде всего» ( 7,43).

Селяни, що жили на землях загальнодержавного фонду, у так званих вільних військових селах і містечках,  перебувала «під правлінням сотенним, в ведомстве полковом й в диспозиции гетьманской». За переписом 1666 р, здійсненим царським урядом з метою запровадження нової системи оподаткування у Ніжинському і Переяславському полках вільні військові села становили більше половини загального числа населених пунктів.

Селяни вважали землю своєю з правом розпоряджатися і передавати її у спадок, купувати, продавати. Вони користувалися полями, лісами, луками, сіножатями, річками, озерами, обробляли землю без регламентації держави і вільно розпоряджалися результатами праці. Селянські наділи значно зросли за рахунок займаніцини перевищували існуючу норму, що дорівнювала до 1648 р. четвертині лану. Гетьмансько-старшинська адміністарція взяла під контроль процес займаншини, зокрема Б. Хмельницький дозволив роздавати селянам, козакам і міщанам землі, що належали Я. Вишневецькому. Селяни платили визначені гетьманською владою податки і виконували повинності на утримання війська та адміністративного апарату.

Уряд Б.Хмельницького для утримання свого апарату та інших потреб ввів систему податків, яка складалася з трьох основних частин: подимне (від кожного «диму»— хати); стація —на війська; оренда — податок на різні промисли (млини, ґуральні і т.п.). Крім того, міщани сплачували ще й внутрішнє мито за право торгувати. З тих, хто виробляв спиртні напої, стягувалася так звана по казенщина.

 Податки збиралися лише з міщан та селян. Козаки (та частина населення, яка знаходилася у збройних силах) звільнялися від податків.

За деякими даними (на жовтень 1650 р.) Б.Хмельницький одержав 5 млн. злотих прибутку. Б. Хмельницький робив спроби ввести на Україні свою грошову систему.

Обов'язки селян, котрі жили на приватних і рангових землях, визначались у формі «звиклоє послушенство» і рідко «роботизни».. За нормою, що встановив Б. Хмельницький в універсалах ніжинському полковнику в липні 1650 р. і Пустинському монастирю, селяни платили десятину врожаю. Власники землі намагалися отримати річний чинш, данину медом, поступово притягували селян до «обов'язкових робіт». Монастирі за допомогою уряду першими примусили селян «роботизну віддавати». Б. Хмельницький прагнув полегшити становище селян, зменшити гостроту соціального напруження. В універсалах не йшлося про обов'язкове виконання панщини, характер і тривалість робіт. Відробіткова рента замінювалася грошовим чиншем. Перший універсал про «послушание й подданство» селян представнику шляхти з'явився в 1650 р. Але оскільки селяни відмовлялися виконувати «послушенство», в універсалах є накази карати непокірних (17, 3).