Українські націоналісти в антигітлерівському русі Опору (1941-1944 рр.)

Отож, як бачимо із вищенаведеного матеріалу, позиція обох Проводів ОУН  напередодні та у перші місяці війни була досить лояльною до німецької  сторони, але разом з тим твердою  і непоступливою у питанні  утворення незалежної Української  держави. Одночасно спостерігаємо, що ставлення ОУН(м) і ОУН(б) до співпраці  з Німеччиною було відмінним: від  повної орієнтації на спільну діяльність до звичайного обмеженого союзництва у боротьбі проти більшовиків. Та ці напрями діяльності ОУН(б) припинилися  після негативної реакції нацистського уряду на проголошення Української  Незалежної Держави, про що мова піде в наступному підрозділі.

 

1.2. Акт 30 червня 1941 року та перехід ОУН на  анти німецькі позиції

Не очікуючи від гітлерівців  такої короткозорості у політиці на окупованих територіях, оунівці  на початку нацистського вторгнення підтримали німецькі війська, у тому числі й вдаючись до організації  збройних виступів, саботажів і диверсій у тилу Червоної армії в червні – липні 1941 року. Однак принципово різне бачення майбутнього розвитку подій стосовно суверенітету України  не могло не викликати конфліктів між націоналістами та гітлерівськими окупантами. «Каменем спотикання» у  цьому питанні стало оприлюднення оунівцями 30 червня 1941 р. у Львові Акта проголошення державної незалежності України.

Ще готуючись до війни  між Німеччиною і СРСР, тобто до можливості розпочати боротьбу за національні  інтереси на власних землях, Провід ОУН(б) ставить собі за мету створення  всеукраїнського представницького органу, куди б увійшли всі українські політичні партії і середовища. Цим  ОУН ще раз підтвердила, що вона стоїть на платформі широких загальноукраїнських  інтересів, що тільки на рівноправній демократичній основі хоче вирішувати всі національні проблеми і всякі  попередні звинувачення її в тоталітаризмі, в нахилі до диктаторства є абсолютно  безпідставними. 22 червня 1941 року було створено Український Національний Комітет (УНК) на чолі з Володимиром  Горбовим. Того ж дня УНК видав  свій «Меморіал», в якому чітко  заявлялося, що український народ  прагне Самостійної Української  Держави. Німецька влада, в плани  якої не входило сприяння самостійницькому українському рухові, відразу поставила  рішучу вимогу перед В. Горбовим і  С. Бандерою, відмовитися від заяви  і припинити діяльність УНК. Але, зрозуміло, отримали негативну відповідь. Вже 29 червня, з відступом радянських військ під натиском німецької армії, група провідних членів ОУН(б) проривається до Львова, спираючись на підпільну  мережу в краї. На другий день у місто  з німецькими частинами увійшов  і батальйон «Нахтігаль». Сам  він допоміг організувати, заволодівши  кількома точками в місті, проведення пам'ятної акції.

30 червня 1941 року у будинку  львівської «Просвіти» о 8 годині  вечора скликаються Національні  Збори, що складалися з представників  різних політичних течій, які  урочисто проголошують Акт відновлення  незалежності Української Держави. Тут же було сформовано Державне Правління (уряд) на чолі з Я. Стецьком. Цей уряд склали представники різних українських партій. На другий день і пізніше майже по всіх містах і селах Західної України відбулися, організовані ОУН, урочисті маніфестації з проголошеннями цього Акту Незалежності. Потім, з розвитком подій, похідні групи ОУН (згодом жорстоко розгромлені гітлерівцями), що йшли на Схід, проголошували незалежність України в різних містах Центральної і Східної України. Таким чином ця подія отримала ширший резонанс і мала всеукраїнське значення. Варто процитувати кілька рядків цього епохального документу: «1. Волею українського народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України… 2. На заході України твориться українська влада, яка підпорядковується Українському Національному Урядові, що створиться в столиці України – Києві з волі українського народу» [6, с. 47]. По-перше, цей документ змусив Німеччину передчасно розкрити свої плани щодо колонізації України. По-друге, досить оперативна, жорстока й недвозначна реакція гітлерівських спецслужб на самочинне проголошення самостійницької декларації ( відбулися масові арешти провідних діячів ОУН(б), у тому числі С. Бандери і Я. Стецька, яких відправляли до концтаборів, зокрема в Заксенгаузен) продемонструвала лідерам ОУН, що нацизм є не союзником, а серйозним противником, якого неможливо здолати кавалерійським наскоком із застосуванням теорії «доконаних фактів» [26, с. 84]. Стало цілком зрозуміло, що окупанти будуть рахуватися лише з реальною силою, а не з красивим деклараціями.

Керівники ОУН, які залишилися на свободі після повальних арештів  липня вересня 1941 р., зайняли збалансовану позицію. Вони не пішли за закликами  радикалів негайно розпочати  боротьбу проти німців [10, с. 15], не підтримали масових демонстрацій і відкритих  актів громадянської непокори, які  мали місце [29, с. 28], але в умовах гітлерівської  окупації були неефективними, а то й  самовбивчими для Організації. Саме намаганням врятувати структури  ОУН від швидкого і повного  знищення слід пояснювати декларацію Крайового проводу ОУН на західноукраїнських землях від 7 серпня 1941 р., в якій наголошувалося, що Організація має «пристосуватися до витворених умов і мусить відповідати майбутнім потребам України. Українські націоналісти приймуть активну участь у суспільній праці на всіх ділянках національного життя. ОУН не йде – всупереч провокативним вісткам шкідників української справи – на підпільну боротьбу проти Німеччини. ОУН буде всіма способами протиставлятися вияву неорганізованої, чуттєвої реакції, що позбавлена всякого політичного реалізму та зрозуміння хвилевости теперішньої ситуації, навіть при найкращих намірах, може нести українській справі великої шкоди»[26, с. 84-85].

Проголошуючи свою «лояльність» до окупаційного режиму в офіційних  документах, лідери ОУН, у вересні 1941 р. на першій конференції, підпільно  зібраній у Львові, визначили, що Німеччина  після своєї перемоги у війні  з СРСР буде протистояти створенню  Української Держави. Відтак було вирішено перевести у підпілля провідні кадри, паралельно продовжуючи використовувати  будь-які легальні методи праці для  закріплення організаційної мережі ОУН на території всієї України [8, с. 93]. Члени ОУН, переведені у підпілля, за свідченнями тодішнього «урядуючого  керівника» Організації М. Лебедя, мали розгорнути військову підготовку, розповсюджувати  листівки із закликами до населення  не їхати на роботу до Німеччини  й не здавати гітлерівцям продовольчого  контингенту, не займатися  збиранням  і складуванням зброї та боєприпасів [15, с. 29-30]. Діючи у відповідності  до наказів керівництва, члени ОУН  посилювали свою діяльність на більшості  території України. Активність оунівців на окупованих територіях, їхнє прагнення  проникнути в адміністрацію та до лав новоствореної міліції, яку  націоналісти прагнули взяти під  свій контроль на терені всього рейхскомісаріату, призвели спочатку до категоричної заборони включати прихильників руху С. Бандери  до допоміжних поліційних команд, а  згодом і до знаменитого наказу № 24/12 від 25 жовтня 1941 р., згідно з яким членів ОУН мали арештовувати й після  допитів таємно страчувати як грабіжників [12, с. 193]. На кінець листопада 1941 р. співробітники  СД (служба безпеки німецької об'єднаної  націонал-соціалістичної робітничої партії) були впевнені в тому, що рух С. Бандери  готує повстання в рейхскомісаріаті «Україна». Ця переконаність посилилася на початку грудня 1941 р., коли було заарештовано чотирьох керівників ОУН Житомирщини. Один з них, Семен Марчук, на допитах зізнався, що члени ОУН «отримали доручення відшукувати в лісах російську зброю і боєприпаси та переносити їх у сховки, щоб вони не потрапили до рук вермахту» і могли бути використані «у момент, який керівництво ОУН вважатиме сприятливим, і коли будуть сформовані групи партизанів і розпочнеться наступ проти німецьких окупаційних військ», і що лише по ослабленій, у війні з Росією, Німеччині, створена Організацією українська армія «зможе завдати остаточного удару по німецьких збройних силах і створити незалежну Українську державу» [12, с. 193-194]. На зламі 1941-1942 рр. нацистські органи безпеки дійшли висновку про те, що, «окрім групи С. Бандери, в Україні не існує жодної організації опору, яка була б здатна становити серйозну небезпеку» [12, с. 194].

Паралельно з розробкою  планів анти нацистських виступів бандерівською  ОУН на початку 1942 р. також активізували свою діяльність прихильники полковника А. Мельника. Після арешту та розстрілу  у Києві на початку лютого 1942 р. провідного активу мельниківців, а  також погрому їх організаційної мережі по всій Україні в ОУН(м) виникла  ситуація певної роздвоєності. З одного боку, А. Мельник і Провід Організації за кордоном продовжували займати відносно лояльну позицію стосовно Німеччини, погоджуючись очікувати на «позитивне вирішення» українського питання після розгрому СРСР. З іншого – актив мельниківської ОУН на українських землях бачив необхідність радикалізації політики щодо німців. Протягом весни – літа 1942 р. ОУН(м) провела в різних містах України свої підпільні конференції, на яких вироблялася тактика Організації в нових умовах. 14-15 серпня 1942 р. мельниківці провели у Києві підпільний з'їзд. Виступаючі на ньому делегати, доносячи настрої з регіональних конференцій, наполягали на залагодженні конфлікту з бандерівцями, розбудові організаційної мережі, посиленні антинімецької агітації та створенні збройних загонів. З кінця 1942 р. ОУН(м) почала створювати власні боївки. Однак нездатність домовитися із сильнішими бандерівцями призводить невдовзі до «поглинання» більшої частини мельниківських загонів бандерівським підпіллям. І, забігаючи наперед, хочу сказати, що швидкий наступ Червоної армії продемонстрував певну несамостійність політики мельниківської ОУН, що виявилося в поновленні співпраці з німцями у 1943 р., зокрема у створенні Українського легіону самооборони. На жаль, в ОУН(м) була відсутня чітка політична лінія щодо нацистів. Частина членів Організації воювала з гітлерівцями в рядах УПА, інша, навпаки, пішла з ними на співпрацю з гітлерівцями в ім'я перемоги над більшовизмом. Через це мельниківська ОУН, як цілість, випала з активної збройної боротьби проти німецьких окупантів, тим самим серйозно себе скомпрометувавши.

Таким чином, можна з упевненістю  констатувати, що протягом незначного відрізку часу ОУН від співпраці  з Німеччиною повністю переорієнтувалася  на боротьбу з нею. Це чітко продемонструвало ситуативність у діях ОУН, прагненні  її керівництва орієнтуватися залежно  від обставин, намагаючись максимально  ефективно використовувати їх у  своїх інтересах. Якщо в перші  тижні війни Німеччина, яка своїм  нападом ослаблювала СРСР, розглядалась як природний союзник українського національно-визвольного руху, то з  моменту брутального заперечення  нацистами права України на самовизначення ОУН опинилася в ситуації, коли її фактичним союзником стала  Червона армія (хоча офіційно про  це ніде не йшлося), яка ослаблювала  Німеччину й тим самим давала націоналістам певні шанси на проведення масового виступу під  гаслами державної незалежності. Виходячи з постанов другої конференції  ОУН, проведеної в квітні 1942 р., можна  припустити, що Провід Організації  розраховував максимально довго  стримувати збройні сутички з  німецькими окупантами, очікуючи на їхнє повне виснаження й готуючись  до загальнонаціонального повстання, а не локальних заворушень. Однак  ці глобальні плани перекреслив  жахливий окупаційний режим, встановлений гітлерівцями, а також активізація  на території України радянських і польських партизанів, які змусили  націоналістів внести суттєві корективи  до своїх планів і вдатися до тактики  партизанської війни, з допомогою  якої розраховувалося здобути контроль над значними територіями, які розглядались як база для майбутнього поширення повстання на всю територію України. ОУН вже чітко усвідомлювала всю необхідність створення добре організованих збройних сил, якими й стала Українська Повстанська Армія.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2

Створення Української  Повстанської Армії (УПА) – якісно новий  етап в антигітлерівському русі Опору

 

2.1. Зародження  УПА та її організаційна структура

Початок весни 1942 року ознаменувався  створенням на Волині Поліссі перших відділів української націоналістичної самооборони. Процес формування боївок здійснювався відповідно до розпоряджень Центрального Проводу бандерівської  ОУН. Перші групи очолили С. Качинський («Остап») та І. Перегійняк («Коробка», «Довбешка»). Координував цю військовотворчу  діяльність військовий референт ОУН  на північно-західних українських землях В. Івахів («Сонар», «Сом»), а загальне кураторство здійснював крайовий провідник  ОУН Д. Клячківський («Клим Савур») [26, с. 87].

На літо 1942 р. склалося надзвичайно  важке становище. Нацисти встановили та зміцнили свої органи влади, почали грабувати Україну, вивозити сировину, продукти харчування, робочу силу в  Німеччину, розстрілювати мирне  населення, палити села.

Друга велика небезпека, що нависала над Україною із зими 1942 р., - це наступ радянських партизанів, які  сунули з білоруських лісів.

На 1942 р. з'являється ще й  третя небезпека, яка згодом принесла українському народові багато клопотів та втрат, - це були польські колоністи, які встигли вже об’єднатися  і організуватися у загони Армії  Крайової [6, с. 67]. Три противники, які  не рахуються з жодними законами, безкарно чинять злочини над народом. Щоб протистояти цьому злу, необхідно  було негайно створити загони самооборони, які б взяли під захист народ  України. А становище за час окупації в Україні загострюється до крайніх  меж. Нацисти встигли натворити  багато зла. Вони арештували членів Уряду  України і провідника Степана  Бандеру, а сам Гітлер дав наказ  для гестапо безоглядно винищувати всіх членів ОУН. Єдина політична  сила, що стала на захист українського народу, змушена була перейти у підпілля й почати відкриту політичну боротьбу проти ворогів українського народу.

Першим кроком у діяльності ОУН була, як вже говорилось, організація  самооборонних відділів, які згодом об’єднуються у суцільну українську народну самооборону, а при Проводі  ОУН постає Крайовий військовий штаб, який розгорнув активну діяльність по створенню збройних сил. Необхідно  відзначити, що на створення збройних сил провід ОУН(б) змушений був піти на вимогу низових структур – первинних  націоналістичних організацій, яким все  частіше доводилося вступати у збройні  сутички із своїми противниками [24, с. 17].

Новостворені загони і  збройні відділи могли переходити на нелегальне становище як воїни-партизани. Тому під впливом всіх цих факторів рішенням Проводу ОУН(б) із 14 жовтня 1942 р. частини Української самооборони  переформовуються в Українську Повстанську  Армію (УПА).  

Основним завданням УПА  був захист українського населення  від загарбників. В зв'язку з цим  майже кожний відділ УПА пов'язувався з певною територією. А тому і  в основу організаційної побудови УПА  ліг принцип територіальності.

Із характеру УПА як народної, повстанської збройної сили, що веде боротьбу проти окупанта, з  політичної концепції цієї боротьби та застосованої в ній тактики  випливала її структура. Поділ на застосовані в регулярних арміях чітко окреслені одиниці і  роди військ не міг мати примінення в УПА на цьому етапі боротьби, якщо ця боротьба мала бути успішною.

Створена із бойових відділів революційної ОУН, Українська Повстанська  Армія стала дуже скоро всенародною  та міжнаціональною армією, єднаючи  під своїми прапорами симпатиків різних партійно-політичних концепцій  та представників багатьох націй. З  моменту повороту на рідні землі  більшовиків з тактичних міркувань  співпраця з ОУН зміцнилася. Керівне  становища в УПА займають звичайно провідні члени ОУН.