Українські націоналісти в антигітлерівському русі Опору (1941-1944 рр.)

Міністерство освіти і  науки, молоді і спорту України

Волинський національний університет імені Лесі Українки

Історичний факультет

 

 

 

Кафедра нової та новітньої  історії України

 

 

 

 

 

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

Українські націоналісти в антигітлерівському русі Опору (1941-1944 рр.)

 

 

 

 

 

Підготував:

студент 32-і групи

Зубкович В'ячеслав

 

Науковий керівник:

асистент Кузьмич М. С.

 

 

 

Луцьк – 2011

ЗМІСТ

 

Вступ……………………………………………….

Розділ 1. Організація Українських Націоналістів (ОУН) та Німеччина: від         співпраці до збройної боротьби…………………..

1. ОУН на початку німецько-радянського протистояння. Позиція обох проводів організації……………………………
2. Акт 30 червня 1941 року та перехід ОУН на антинімецькі позиції……………

Розділ 2. Створення Української Повстанської Армії (УПА) – якісно новий етап в антигітлерівському русі Опору

2.1.    Зародження  УПА та її організаційна структура……………

2.2.   Бойові дії УПА проти нацистських загарбників: від створення до останнього пострілу…………………………………….

Розділ 3. Роль українських  націоналістів у здобутті Перемоги……

Висновки.

Список використаних джерел.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Спливає 66 рік після завершення однієї з найжорстокіших і найкривавіших  в історії цивілізацій воєн, яка  неначе страшний, ненажерливий молох  поглинула мільйони людських життів. Про ці трагічні дні нашого минулого написано багато, але, на жаль, через  історію та художню літературу нерідко  пропагувалася «інша війна». Багато праць з даної проблеми, претендуючи  на правдивість та об'єктивність, висвітлюють  її з точністю до навпаки, з іншим  ідеологічним тлумаченням.

Отож, актуальність обраної тематики дослідження полягає в тому, що й досі не визнано на державному рівні ОУН, УПА як воюючу сторону в Другій світовій війні, а серед населення не існує примирення між різними категоріями учасників руху Опору у Великій Вітчизняній війні. Воїни ОУН, УПА не прирівняні до ветеранів війни, не мають жодних пільг, відзнак. Про діяльність ОУН, УПА написано багато праць, але жодна з них не присвячена суто антигітлерівській діяльності, фактологічний матеріал з даної тематики розкиданий по різних джерелах та публікаціях. Радянські історики звинувачували українських націоналістів у співпраці з німцями, їм прищеплювали, і певною мірою й зараз прищеплюють тавро зрадників українського народу. Тому, на мою думку, будь-яка спроба пролити світло на дані проблеми і хоч якось уніфікувати наявний фактичний матеріал є на даний момент корисною і досить потрібною працею. А ті баталії щодо даного питання, які відбуваються в наш час, як між звичайними членами суспільства, інколи малообізнаними, так і між політиками (часто й на міждержавному рівні) лише вкотре підтверджують актуальність обраної теми дослідження.

Об'єктом дослідження є участь українських націоналістів в антигітлерівському русі Опору на території України в контексті розгортання Великої Вітчизняної війни.

Предметом дослідження є суспільно-політичні передумови зародження націоналістичного руху Опору, його розгортання, склад учасників, форми і методи боротьби, використовувані ними.

Мета: виходячи з актуальності теми і спираючись на досягнення вітчизняної історіографії в дослідженні розвитку антигітлерівського руху Опору українських націоналістів на території України, показати його зародження, розгортання та основні події, позиції Проводів ОУН у різні періоди війни, на основі комплексного і об'єктивного аналізу проблеми поглибити дослідження і зробити науково обґрунтовані висновки щодо ролі ОУН, УПА в розгромі німецького агресора і визволенні території України. Тому одне з центральних місць праці відведено історії та діяльності Української Повстанської Армії.

Метою продиктовані і основні завдання, які необхідно розв'язати в процесі дослідження даної наукової проблеми:

• теоретично обґрунтувати основні передумови «підключення» ОУН, УПА до антигітлерівського руху Опору на території України;
• показати розгортання боротьби проти німецьких окупантів та її основні події;
• дослідити позиції ОУН (мельниківців) (ОУН (м)) та ОУН (бандерівців) (ОУН (б)) щодо німецької сторони;
• розкрити процес творення, структуру, життя УПА та її участь у антигітлерівській боротьбі протягом 1942-1944 років;
• визначити та обґрунтувати внесок українських націоналістів у здобуття перемоги над нацистськими загарбниками;
• спробувати розвінчати міф про звинувачення ОУН, УПА в зраді українському народові.

Хронологічні  межі дослідження визначаються тематичною спрямованістю даної праці та охоплюють відносно невеликий, але насичений подіями період з червня 1941 до жовтня 1944 року, адже саме в цей період і відбувалась найбільш активна антигітлерівська боротьба українських націоналістів.

Територіальні межі даної роботи охоплюють переважно діяльність націоналістичного руху Опору на території сучасних Рівненської і Волинської областей, і певною мірою, зачіпаючи події, що відбувалися в межах Львівської та Житомирської областей.

Методологічною основою дослідження є історико-хронологічний, проблемний, порівняльний методи розгляду досліджуваного матеріалу, принципи наукового пізнання, об'єктивності, історизму.

Практична спрямованість полягає у використанні даного дослідження при вивченні маловідомих, міфологізованих, ідеологічно заангажованих сторінок антигітлерівської боротьби українських націоналістів в роки Великої Вітчизняної війни. Може бути використана при вирішенні питання обґрунтування визнання ОУН, УПА воюючою стороною в Другій світовій війні.

Специфіка історіографії даної проблеми полягає у тому, що попри достатню кількість джерел та праць, присвячених питанню ОУН, УПА та їх боротьбі проти німецьких загарбників, багато з них ще радянського походження і є ідеологічно спрямованими на несправедливе, викривлене подання історії українського націоналізму. Тому можна говорити, що питання даної курсової роботи є ще не досить докладно дослідженим і потребує подальшого, грунтовного дослідження. Під час написання курсової роботи, я використав праці різного характеру, зокрема можна виокремити:

• загальні праці з історії України;
• спеціальні праці, що стосуються історії ОУН, УПА та їх      керівників;
• різного роду джерела, переважно нормативні акти та ін..
• періодична література.

З цілого ряду використаної літератури, я не можу визначити  одну, найголовнішу, оскільки, як вже  наголошувалось, дана тема не є достатньо  висвітленою ні в одній з них. Проте, на мою думку, найважливішими є наступні: праці Володимира Дмитрука, Петра Мірчука, Миколи Лебедя, І. Патриляка, П.К. Сміяна, В. Косика, адже це, мабуть, на даний момент найавторитетніші фахівці з даної проблеми. Та не можу не відзначити важливості праць Романа Пономаренка, Ярослава Грицака, І. Лисяк-Рудницького, Я. Гайваса та багатьох інших дослідників.

Структура дослідження. Робота складається з вступу, трьох розділів, поділених на відповідну кількість підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

Організація Українських  Націоналістів (ОУН) та Німеччина: від  співпраці до збройної боротьби

 

1.1. ОУН на початку німецько-радянського протистояння. Позиція обох проводів організації

В українській і зарубіжній публіцистичній та науковій літературі й досі ведуться суперечки навколо  питання – на чиєму боці була ОУН і УПА в роки Другої світової війни? Та, мабуть, така постановка проблеми є некоректною, неграмотною і, значною  мірою, провокативною. Слід пам'ятати, що належність воюючих сторін в останній світовій війні до того чи іншого табору доволі часто зазнавала змін. Так, СРСР, почавши війну в тісній спілці з нацистською Німеччиною, закінчив її найбезкомпроміснішим противником  гітлеризму. Британія, яка в 1940 р. була готова надати Фінляндії серйозну військову  допомогу у війні проти СРСР, невдовзі опинилася в лавах союзників  Кремля. Змінювали свої союзницькі уподобання Румунія, Угорщина, Італія, Фінляндія, Франція, лідери антиколоніальних рухів Північної Африки, Близького  і Далекого Сходу. Ці вагання відбувалися  згідно з геополітичними змінами  у воюючому світі, які, у свою чергу, визначали національний інтерес  кожної окремої держави чи впливової  політичної групи.

Цілком зрозуміло й  закономірно, що керівництво ОУН, а  згодом і УПА, намагалося діяти і  визначати свою позицію відповідно до власних уявлень про національні  інтереси України. При цьому, як і  будь-які практикуючі політики, оунівці  могли інколи помилятися, що особливо помітно нині, з урахуванням нашого історичного досвіду. Отож, спробуємо  подати еволюцію стосунків українського націоналістичного руху з Німеччиною напередодні і в роки Великої  Вітчизняної війни.

Співпраця між Українською  Військовою Організацією (УВО), а потім  ОУН і Німеччиною до початку Другої світової війни уже тривала шістнадцять  років. Вона, головним чином, зводилася  до технічних моментів і замикалася на контактах із розвідкою та контррозвідкою німецьких збройних сил. Подібна практика пошуку впливових закордонних покровителів було абсолютно нормальною й поширеною серед усіх революційних національних і соціальних рухів уже не одне століття. Тому немає нічого дивного в тому, що українські націоналісти шукали союзників у середовищі іноземних держав. Країни колишньої Антанти, які були задоволені існуючим станом справ, не бажали зміни політичної карти Європи, а відтак, не могли прихильно ставитися до національних устремлінь українців, що прямо суперечили їхнім геополітичним інтересам. Єдиною, відносно могутньою країною, зацікавленою у зміні існуючого у міжвоєнній Європі «статус кво», була Німеччина. Тож цілком закономірно, що на співпраці з нею, значною мірою, базували свої розрахунки лідери українського націоналістичного руху.

Досить влучно про стосунки українських політичних лідерів  з Німеччиною висловився вчений-історик  українського зарубіжжя І. Лисяк-Рудницький. Вказуючи на існування в українському суспільстві пронімецьких настроїв, він зазначав: «Ця настанова існувала вже до 1933 р., і вона тривала після 1933 р не тому, що Німеччина стала нацистською, а тому, що вона далі перебувала в опозиції до «статус кво». Якщо українці в цьому відношенні помилились, вони заслуговують на таку саму поблажливість, як ті з-поміж західних лібералів, що замикали очі на реалії російського комунізму»[16, с. 258-259].

Найбільш серйозною проблемою  у стосунках між ОУН і Німеччиною у період до липня 1941 р. була невизначеність Берліна у ставленні до державницьких  прагнень українського народу. Ця нечіткість спостерігалася не лише в офіційних  документах третього рейху, вона панувала в думках найвищого керівництва держави і партії, у тому числі й у самого фюрера, який у липні 1940 р. заявляв про можливість створення буферних держав – України, Прибалтики й Білорусії, потім говорив про німецькі адміністративні округи на цих територіях і лише перед самою війною з Радянським Союзом схилився до думки про повну колонізацію України [5]. На противагу фюреру, ціла група впливових німецьких генералів та офіцерів (В. фон Браухіч, Т. Ендерс, Ф. Гальдер, Г. Кох, Т. Оберлендер, Гросскурт та ін.) цілком щиро вважали створення Української держави справою абсолютно необхідною для ведення війни проти СРСР. Їх підтримував також міністр для окупованих земель на Сході, прибалтійський німець А. Розенберг, який навіть у офіційних директивах згадував про майбутню незалежну Україну під протекторатом Німеччини. Так, 7 травня 1941 року в інструкції для рейхскомісара України він зазначив: «Мета роботи рейхскомісара на Україні полягає, по-перше, в одержанні для німецького рейху продовольства і сировини…, а потім у створенні вільної Української держави, тісно зв'язаної з Німеччиною»[12, с. 92]. Варто також зазначити, що на українське громадянство серйозне позитивне враження справила політика німців у культурно-освітній сфері, яка здійснювалася ними протягом 1939-1941 рр. у генеральному губернаторстві. Зокрема, лише в Закерзонні діяли 2 українських гімназії, 1000 кооперативів, 900 відділень «Просвіти», українські видавництва, виходила щоденна газета «Краківські вісті» [5]. Відсутність чіткої послідовної позиції в «українському питанні» з боку тодішніх лідерів Німеччини, окрема специфічна позиція багатьох високопоставлених армійських офіцерів, а також невпинне «загравання» з українськими еміграційними колами та українським населенням Закерзоння породжували в масах українського народу на Галичині, Волині, а частково й у Центрально-Східній Україні наївне сподівання на те, що з приходом в Україну нацистів буде відроджено Українську державу. [26, с. 83].

Відповідно, керівництво  ОУН напередодні німецько-радянської війни ставилося до Німеччини  та її військ як до союзників майбутньої Української держави у спільній боротьбі проти більшовизму. Це ставлення  зафіксоване у багатьох документах, зокрема у травневих інструкціях  Революційного проводу «Боротьба  й діяльність ОУН під час війни» [25]. Очевидно, що лідери ОУН вважали такий союз природним і необхідним для швидкої перемоги над більшовизмом. Своє обгрунтоване бачення важливості створення Української держави на початковому етапі війни вони виклали у меморандумі до німецького уряду від 23 червня 1941 р, в якому, між іншим, у досить жорсткій формі попередили гітлерівців, що у разі відмови підтримати Українську державу, в них виникнуть серйозні проблеми. Цілком зрозуміло, що можливість відхилення нацистами запропонованого українцями союзу виглядала в очах оунівців малореальним самовбивчим кроком.

Варто сказати, що після розколу 10 лютого 1940 р., ставлення обох Проводів ОУН до співпраці з німцями  було дещо відмінне. Зокрема, провідним  принципом революційної ОУН, на відміну  від ОУН(м), залишався принцип  постійної орієнтації тільки на власні сили і використання чужої допомоги лише в тому випадку, коли б вона не суперечила ідеї самостійності України. ОУН(б) не дуже тішила себе тим, що хтось  прийде і визволить Україну. Готуючись  до важких випробувань, вони прагнули використати найменшу нагоду для  підготовки військових кадрів.

Навесні 1941 року, провівши переговори з деякими керівними колами Німеччини, Провід зумів домовитися про створення  при німецькій армії на території  Польщі двох українських легіонів, при чому принципово було обумовлено, що політично ці легіони підпорядковуватимуться ОУН і не даватимуть ніякої клятви Німеччині [1, с. 134]. Надалі цю силу передбачалося  використати у війні за Самостійну Українську Державу. Німецьке військове  командування прийняло ці умови в  основному. Так були створені два  батальйони (по 350 чоловік) «Роланд» і  «Нахтігаль» з членів ОУН і  її симпатиків. Мельниківці засуджували  рішення ОУН С. Бандери, керівництво  якої на пропозицію німців дало згоду  на створення згаданих батальйонів, не одержавши від німецьких чинників, як пише генерал-хорунжий М. Капустянський, «яких-небудь політичних або військових зобов'язань» [8, с. 84]. У зв'язку з цим, вважав він, «в одноцілому українському фронті прийшов жалюгідний вилом».[8, с. 85]. Керування їх організацією з боку ОУН доручили Роману Шухевичу. У своєму дослідженні «Україна і Німеччина у Другій Світовій війні» сучасний український історик Володимир Косик пише: «фактично кожна сторона сподівалася мати користь від цієї незвичайної угоди. Українцям потрібні були люди, навчені тримати зброю. Німці ж напевне розраховували на пропагандивний вплив, що матиме на населення маленький український легіон»[12, с. 92]. Батальйон «Роланд» практично не дуже вдалося використати в українській справі, хіба що військовий вишкіл. «Нахтігаль» же під керівництвом Р. Шухевича, вступивши з німецькими військами у червні 1941 р. у Львів, немало посприяв тому, щоб допомогти організувати і провести проголошення 30 червня 1941 року незалежності України. Пізніше, у 1942 р., ці два українських батальйони були розформовані у зв'язку з повною зміною німецької політики до українства. У бойових діях на фронті вони так і не брали участі. Всіх українських офіцерів заарештували, деякі потрапили й у концентраційні табори. Р. Шухевичеві вдалося вирватися з ув'язнення.