Шпаргалка по "Истории Украины"

86 Дмитро Дорошенко (1882-1951) — визначний історик, громадський та політичний діяч. Чимало зробив він для ідейного та організаційного становлення української історичної науки, особливо на еміграції, розробки та популяризації державницької концепції української історії та історіографії, розвитку зв’язків між українськими та європейськими науковцями.

 Визначне місце  в його творчості посідають  дослідження в галузі історіографії,  вчений одним з перших започаткував  систематичні виклади з української  історіографії у вищій школі,  написав перший загальний курс  історії української історичної  науки. Не втратила свого наукового значення і створена Д.Дорошенком оригінальна концепція української історіографії. Отже, розглянувши ранню біографію Дмитра Івановича Дорошенка (1882-1909), можна виділити такі її етапи: 1) 1882-1899 рр. — формування зацікавлення українською історією та культурою, здобуття початкової освіти; 2) 1899-1904 рр. — участь в українському русі, започаткування громадсько-політичної та літературно-наукової діяльності, 1899 р. — перша публікація, 1904 р. — перша наукова публікація з галузі бібліографії; 3) 1904-1909 рр. — активна громадсько-політична діяльність, формування світогляду та поглядів на українське життя, культуру, науку, здобуття вищої освіти, поширення тематики наукових дослідів, 1907 р. — перша наукова публікація з галузі історіографії. Зацікавлення українською історією та культурою, українською книгою та її авторами виніс Дмитро Дорошенко з дитинства, насамперед, під впливом своєї родини. Його особисті здібності, хист до самостійної роботи над дослідженням минулого та до висловлення власної думки проявилися рано і вже у перші роки творчості (1899-1904 рр.) з’являються роботи, близькі до історіографічної тематики.

87. Іван Мазепа

Іван Мазепа народився 20 березня 1632 року в Мазепинцях на Київщині. Походив зі старого українського роду Мазепинців і вже його прадіди й діди служили в козацькім війську.Спершу вчився Іван дома і, маючи дванадцять літ, складав вірші латинською мовою (тоді це було в звичаю). Згодом учився в Полоцьку у вищій школі і, маючи 16 літ, пішов на Січ, учитися воєнного ремесла. Служив при козацькім війську за Хмельницького в 1648 році й тоді, будучище хлопцем, хоробро бився в одній битві.Іван Мазепа, ставши гетьманом, почав щиро думати над тим, щоб визволити Україну з-під залежності всіх сусідів. Але мусивдіяти дуже обережно, бо тоді (від 1682-1725 рр.) панував у Росії царПетро І, дуже лютий і розумний тиран; він бажав з’єднати Україну з    Росією й хоча до якогось часу ще терпів на Україні окремого гетьмана, але дуже обмежував права гетьмана і козацтва і всієї України.10 липня 1709 року розпочалася головна битва під Полтавою. Цар зібрав сюди всі свої сили, що вп’ятеро перевищували число шведів і козаків. А до того ще король Карло заслаб тоді від ран і не міг очолювати битву. Сталася велика січа й царські орди розбили козаків й шведів. Король й гетьман мусили негайно відступити за Дніпро й схоронилися на Молдавщину. Гетьман заслаб і вмер в місті Варниці (тепер Молдова).

88) Петро Калнишевський

Петро́ Іва́нович Калнише́вський — останній кошовий отаманЗапорозької Січі у 1762 та 1765–1775 роках. Обстоював права Запоріжжя, задля чого неодноразово їздив з депутаціями до Петербурга. Намагався посилити свою владу і обмежував права старшин та козацької ради. Дбав про поширення хліборобства та торгівлі у запорозьких степах, тим самим перешкоджаючи планам Росії щодо колонізації причорноморських степів та посилення російської присутності в Україні. Відомо, що Петро Калнишевський знаходився у товариських стосунках із князем Потьомкіним-Таврійським. Протягом 1765–1766 рр. кошовий отаман Петро Калнишевський перебував у Петербурзі з делегацією старшин, серед яких був і військовий осавул Пшимич Василь Андрійович (Писмич). Метою поїздки було розмежування запорозьких та слобідських земель, також козаки подали клопотання про повернення запорозьких земель та підпорядкування Війська колегії іноземних справ. Похований Петро Калнишевський на головному подвір'ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором.

89. Григорій Сковорода

Григорій Сковорода (1722 — 1794)

Григорій Савич Сковорода —  найвидатніша постать у культурному  й літературному житті України XVIII ст. Великий народний мислитель, просвітитель і письменник, він у своїх творах розвивав цілий комплекс ідей, актуальних для свого часу, виражав передові погляди українського громадянства. Його багатогранна філософська й літературна творчість — це остання ланка в перехідному періоді від давньої української літератури до нової.

Г. Сковорода був всебічно обдарованою  людиною — філософом-мислителем, письменником, педагогом, музикантом, знавцем античності й середньовіччя, володів кількома мовами—латинською, старогрецькою, староєврейською, польською, німецькою, російською. Він постійно вчився, поглиблював свої знання, передаючи їх одночасно іншим — учням, близьким знайомим, випадковим слухачам. Мандруючи Україною і світами, він цікавився життям, звичаями, мистецтвом, віруваннями інших народів, вкраплював у свої твори враження від спостереженого й почутого.

Велика роль Г. Сковороди у становленні  нової української літератури, він  був її ідейним предтечею. Його поетична і прозова творчість стала  органічним складником нового письменства, яке розвивало гуманістичні, демократичні ідеї, заперечувало існуючий суспільно-політичний лад, вводило в літературу самобутні образи простих українців, обстоюючи їхні соціальні і національні права. 

90) Михайло Максимович

Миха́йло Олекса́ндрович Максимо́вич (1804 – 1873) — український вчений-енциклопедист, історик, філолог, етнограф, ботанік, поет зі старшинського козацького роду на Полтавщині, перший ректор Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Максимович не раз намагався повернутися до активної науково-академічної діяльності, однак російське міністерство освіти, побоюючись українофільських поглядів Максимовича, усувало його від науково-академічної діяльності. Живучи в Україні, Максимович підтримував тісні творчі й особисті зв'язки з Т.Шевченком, П.Гулаком-Артемовським, Є.Гребінкою, М.Костомаровим, М.Щепкіним, А.Міцкевичем та ін. визначними діячами науки й культури. Незважаючи на великий науковий авторитет (Максимович був почесним членом кількох українських та російських університетів і багатьох наукових товариств), лише під кінець життя (1871 р.) його обрано членом-кореспондентом Російської Академії Наук з відділу російської мови та словесності. Максимович працював також у царині української археології та був автором першої в Україні археологічної праці з застосуванням типологічного методу («Украинские стрелы древнейших времен», 1868).

91. Тарас Шевченко

Тарас Шевченко народився 9 березня 1814 р. в с. Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії (тепер Черкаська  область) у родині кріпаків Григорія і Катерини Шевченків. Батько Тарасів  був не ТІЛЬКИ добрим хліборобом, він  ще й стельмахував та чумакував, до того ж умів читати й писати. Досить пророчим виявився батьків заповіт: «Синові моєму Тарасові зі спадщини після мене нічого не треба. Він не буде людиною абиякою, з його вийде або щось дуже добре, або велике ледащо; для нього спадщина по мені... нічого не значитиме...». Коли Тарасові було два роки, родина переїхала до села Кирилівка (Керелівка). Пізніше Т. Шевченко дуже часто називав своєю батьківщиною саме Кирилівку, говорив, що тут він і народився (про себе, малого, і про батьківську хату в Кирилівці Шевченко згадував у повісті «Княгиня»).   У 1822 р. батько віддав сина в науку до дяка, а наступного року померла мати Тараса. Батько одружився вдруге з Терещенчихою, яка мала трьох своїх дітей. З того часу в родині точилися постійні сварки між батьком і мачухою, між дітьми. Після смерті батька мачуха вижила пасинка з батьківської оселі, і Тарас жив у кирилівського дяка-п'яниці Петра Богорського. У 1829 р. Тарас став служником-козачком пана Енгельгардта, згодом переїхав з ним до Петербурга. 23 квітня 1850р. Шевченка заарештували за порушення царської заборони писати й малювати.

92. Михайло Драгоманов (1841-1895) - український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч, представник відомого роду українських громадських і культурних діячів Драгоманових.  Один із організаторів «Старої громади» у Києві. Доцент Київського університету (1864 —1875). Після звільнення за політичну неблагонадійність емігрував до Женеви, де очолював осередок української політичної еміграції (1876—1889). Професор Вищої школи у Софії (зараз — Софійський університет) (1889—1895). Брат письменниці та громадської діячки Олени Пчілки, дядько Лесі Українки.

93. Кость Левицький

Кость Левицький народився 18 листопада 1859 р. у містечку Тисмениця (тепер районний центр Івано-Франківської області) в сім'ї священика шляхтича гербу «Роґаля». Після закінчення 1878 р. Станіславівської гімназії навчався на правничих факультетах Львівського та Віденського університетів. 1884 року склав докторат, а 1890-го відкрив адвокатську канцелярію у Львові.          К. Левицький був людиною невичерпної громадської енергії. Його обирали заступником голови «Академічного братства», він був активним членом першого товариства українських правників «Кружок правничий» (1881), співзасновником і провідним діячем товариства українських ремісників «Зоря», «Народної торгівлі» (1883), страхового товариства «Дністер» (1891), «Краєвого союзу ревізійного» (1904), «Земельного банку гіпотечного» (1910), директором «Краєвого союзу кредитового» (1898–1939), засідав в управі «Просвіти».В умовах розпаду Австро-Угорської імперії парламентарії сформували Українську Національну Раду та взяли курс на створення незалежної держави. 31 жовтня 1918 р. львівська делегація Ради під проводом К. Левицького ухвалила рішення про збройне повстання. 9 листопада УНРада під головуванням К. Левицького схвалила опрацьовану за його участі тимчасову Конституцію ЗУНР. Водночас сформовано перший уряд — Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким. Окрім того, він отримав портфель міністра фінансів.У міжвоєнний період К. Левицький входив до Центрального комітету Українського національно-демократичного об'єднання, проте, оскільки в той час політичний провід формувало нове покоління, вирішальної ролі в політиці вже не відігравав. Працював на посадах директора «Центробанку», очолював Союз українських адвокатів, входив до складу Навчальної ради адвокатів Польщі. А також проявив себе як історик, написав «Історію політичної думки галицьких українців 1848–1914 рр.» (1926), «Історію визвольних змагань галицьких українців у часи світової війни 1914–1918 рр.» (1928–1930), «Великий зрив» (1931) тощо «Історію політичної думки галицьких українців» досі вважають основною працею з історії українського національного руху XIX ст.Коли 30 червня 1941 року оунівці проголосили Українську державу, К. Левицький очолив Раду Сеньйорів (передпарламент — з 6 липня, із 30 липня 1941 р. — УНРада). Неодноразово провадив нелегкі переговори з нацистами, намагався відіграти роль представника єдиної легітимної влади в Галичині. На початку 1942-го нацисти поставили перед УНРадою ультиматум про саморозпуск. Проте К. Левицький не дожив до цього моменту.Він помер 12 листопада 1941 року. Похований на Янівському меморіальному цвинтарі поруч з генералом М. Тарнавським.

94. А. Шептицький (1901 – 19440) - єпископ Української греко-католицької церкви; з 17 січня1901 до смерті — Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський — предстоятель Української греко-католицької церкви. Роман Шептицький народився у с. Прилбичі (тепер Яворівського району Львівської області). Майбутній Галицький Митрополит походив зі стародавнього русинського (українського) роду графів, який у XIX столітті зазнав полонізації, а члени родини стали франкомовними римо-католиками. Першу освіту Роман здобув удома. За час єпископства у Станіславівській єпархії Андрей Шептицький написав до вірних шість послань. Як митрополит двічі відвідав Росію (1907, 1912) та Білорусь. Сприяв розбудові Російської греко-католицької церкви. Створив апостольський вікаріат для вірних греко-католицької церкви у Боснії, а в 1908 направив туди для місійної діяльності ченців-студитів. омер Владика 1 листопада 1944 року, близько 13 години, після ускладнення по грипу, три дні перед тим переставши з будь-ким розмовляти. Похований у підземеллі собору святого Юра. Його похорон у зайнятому радянськими військами Львові перетворився на грандіозну маніфестацію.

95. Михайло Грушевський

Михайло Сергійович Грушевський народився 29 вересня 1866 року в українському містечку Холм (нині на території Польщі, має назву Хелм). Батько, Сергій Федорович Грушевський, на той час працював викладачем у греко-католицькій гімназії. За сімейною традицією Сергій Федорович здобув духовну освіту, проте все життя пропрацював на педагогічній ниві: викладав у Переяславській і Київській семінаріях, працював директором народних шкіл на Кавказі, був автором відомого у дореволюційній Росії підручника з церковнослов'янської мови.В 1894 році, за рекомендацією В.Антоновича, Грушевський призначається на посаду ординарного професора кафедри «всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи» Львівського університету[4]. 12 жовтня 1894 року, Грушевський зробив свій перший вступний виклад у Львівському університеті. Цей виступ із ентузіазмом був сприйнятий українською громадськістю, велика зала ледве зуміла вмістити усіх бажаючих. На цій посаді Грушевський пропрацював до 1914 року.На початку 1897 року Михайла Грушевського обирають головою НТШ(Наукове товариство ім. Шевченка) (1897–1913).4 березня 1917 в Києві засновується Українська Центральна Рада. 20(07) березня 1917 УЦР у Києві заочно обрала Грушевського головою (одностайно обраний 19(06) квітня 1917 на Всеукраїнському національному конгресі). Грушевський приєднався до Української партії соціалістів-революціонерів.23(10) червня 1917 року, Грушевський брав участь у проголошенні I Універсалу УЦР. 1923 року був обраний академіком ВУАН.

96. Симон Петлюра (1879 – 1926) -  український державний і політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик, організатор українських збройних сил.

Головний отаман військ УНР (з листопада 1918 р.), голова Директорії УНР (13 лютого 1919 р. — 10 листопада1920 р.). Народився у передмісті Полтави. Походив із давніх козацьких і священицьких родин. Після закінчення бурси у 1895–1901 рр. навчався у Полтавській духовній семінарії. Був виключений за вияв революційно-національних настроїв і запрошення до семінарії композитора Миколи Лисенка. У роки Першої світової війни 1914–1918 рр. — працівник Союзу земств і міст, голова Українського Військового Комітету Західного фронту у Мінську. Своє ставлення до війни виклав у статті-відозві «Війна і українці». В період Гетьманату очолював Київське губерніальне земство і Всеукраїнський союз земств, організовав упорядкування могили Т.Шевченка і Чернечої гори у Каневі. За антигетьманський маніфест Всеукраїнського союзу земств був заарештований 27 липня, разом з М. Поршем. Симон Петлюра був убитий 25 травня 1926 р. анархістом С.-Ш. Шварцбардом, вважають, що він був агентом НКВС, а помста є лише приводом. 

97. Євген Коновалець

Євге́нМих́айловичКонова́лець (* 14 червня 1891, Зашків, Жовківський район, Львівська  область —23 травня 1938, Роттердам, Нідерланди) — полковник Армії УНР, командант УВО, голова Проводу українських націоналістів (з 1927).ародився у вчительській родині. У 1901-1909 рр. навчався в Академічній гімназії у Львові. З 1909 р. вивчав право на юридичному факультеті Львівського університету.Із 1913 р. як один з лідерів українського студентського руху був обраний до складу головної управи Українського Студентського Союзу, де належав до національно-демократичної секції. Незабаром став членом Української Національно-Демократичної Партії. У 1913 р. як представник від студентства входив до «Тіснішого народного комітету» УНДП (голова Кость Левицький), на засіданнях якого провідні галицькі політики обговорювали і приймали рішення з найактуальніших питань українського політичного життя в Австро-Угорщині.На початку Першої світової війни 2 серпня 1914 р. Коновалець був мобілізований до австрійської армії (19 полк Крайової оборони Львова). В червні 1915 р. під час боїв на Маківці Коновалець потрапив у російський полон. У 1915 — початку 1916 рр. перебував у таборі для військовополонених у Чорному Яру (між Царицином і Астраханню), а з кінця 1916 — у таборі в Царицині (тепер Волгоград). Після Лютневої революції 1917 р. в Росії Коновалець разом з галицькими старшинами з табору в Дубовці (неподалік Царицина) А.Мельником, І.Чмолою, Р.Сушком, В. Кучабським, М.Матчаком, Ф. Черником розгорнув широку організаційну і пропагандистську роботу серед полонених-українців.У листопаді 1927 за ініціативою Коновальця на одній з нарад УВО було вирішено створити єдину революційно-політичну організацію, діяльність якої ґрунтувалася б на націоналістичній ідеології та поширювалась на всі українські землі. 28 січня — 3 лютого 1929 на Першому Конгресі Українських Націоналістів у Відні було створено Організацію Українських Націоналістів, головою проводу якої було обрано Коновальця.