Шпаргалка по "Истории Украины"

19. Кріпосницька система  в Україні

Розвиток елементів капіталізму в промисловості, землеробстві, занепад поміщицького та селянського господарства, посилення кріпосницької експлуатації, пожвавлення визвольної боротьби народних мас, відставання економіки країни від передових західноєвропейських держав тощо дедалі гостріше ставили питання про недоцільність збереження кріпосного права навіть в інтересах панівного класу – дворянства.Після придушення повстання декабристів уряд встановив у країні режим небувало жорстокої військово-поліцейської диктатури, безжалісно розправляючись навіть із незначними проявами антифеодального протесту.Проте саме в 30-х роках 19ст. криза феодально-кріпосницької системи в Росії стала досягати небувалих розмірів. У цей період почався промисловий переворот, але кріпосницький лад усіляко гальмував розвиток промисловості, необхідного їй внутрішнього ринку, а також ринку вільної робочої сили.Невдоволення зростаючим соціальним гнітом охоплювало дедалі ширші маси селянства. Посилився його опір поміщикам, антифеодальний рух (у 1826р. відбулися заворушення селян на Уманщині, в 1831,1833 – на Київщині, 1834 – На Харківщині, 1844 – на Катеринославщині, в 1847 – на Поділлі…). Особливо широкого розмаху набув антифеодальний рух селян після революції 1848р. та поразки Росії в Кримській війні. У країні виникла революційна ситуація.ицька система в Україні.

23. укр. Нац. Рух 19 ст.  

У 1830-1840-х роках центром національного  руху став Львів, а його авангардом - громадсько-культурне об'єднання «Руська трійця». Засновники об'єднання М.Шашкевич (1811-1843), І. Вагилевич (1811-1866) та Я. Го-ловацький (1814-1888), на той час студенти Львівського університету і водночас вихованці греко-католицької духовної семінарії, виступали за визволення поділеної на частини України. Вони започаткували новий етап у розвитку національного руху на західноукраїнських землях у дусі романтизму. У другій половині XIX ст. національно-визвольній рух в Україні активно розвивається, підноситься на якісно вищий рівень. Наприкінці 50-х років у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах виникають напівлегальні суспільно-політичні організації - так звані громади, їхні ідеологи - В.БІлозерський, М.Костомаров, Т.Шевченко -згуртовують навколо себе патріотично налаштовану інтелігенцію і студентську молодь. Громади розгортають культурно-просвітницьку роботу серед народу, пробуджуючи його національну свідомість. Перша така громада виникла в Київському університеті з таємного гуртка «хлопоманів», учасники якого - В.Антонович, Б. Познанський, Ф.Панченко, Т.Рильський, А.Свид-ницький - «ходили в народ», поширюючи серед селян ідеї соціального й національного визволення. Внаслідок репресій та арештів 1860-1861 рр. гурток «хлопоманів» перестав існувати. Але активні його члени разом зі студентами М.Драгома-новим, І.Касяненком, братами Синьогубами й П.Чубинським створили нове таємне товариство - «Українську громаду», що пропагувала національну ідею переважно в недільних школах, де навчалися робітнича молодь і діти зубожілих міщан. У бібліотеках учні знайомилися з творами Т.Шевченка, [.Котляревського, Марка Вовчка та інших українських письменників. Коштом заможних українців В.Тарнавського і Г.Галагана у Петербурзі було влаштовано українську друкарню. У 1861 р. тут почав виходити перший у царській Росії український часопис - «Основа», що опублікував твори українських письменників. Після скасування кріпосного права активізувалося створення недільних шкіл для неписьменних. Побачили світ «Буквар южноруський» Т.Шевченка, «Граматика» II. Куліша та ін. Громадівці всіляко пропагували культ козацтва, волелюбних запорожців та гайдамаків, які, на їхню думку, символізували прагнення українських мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й аполітичне поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьому українському отримало назву українофільства. На початку 1870 р. В.Антонович, М.Драгоманов, М.Русов, М.Зібер і С.Подолинськгій заснували таємну «Стару громаду», яка головну увагу приділяла розвиткові та поширенню наукових знань, письменства. М.Драгоманов закликав однодумців виходити за межі виключно культурницької діяльності, висувати ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми. Вперше ці, як вони себе називали, «свідомі українці» заявили про себе 1890 р., коли вирішили організувати «Братство тарасів-ців», головною метою якого було б створення самостійної України. 1893 р. у львівському часописі «Правда» з'явилася програма братства - «Декларація молодих українців».

24. українські партії XIX — на початку XX ст.

Піднесення  національно-визвольного руху в  західноукраїнських землях до рівня  політичного, коли виникали політичні  партії, і власне, поява таких  організацій у Галичині надихали східноукраїнських громадських  діячів. Найбільш активною виявилася студентська молодь. У середовищі харківських студентів, членів місцевої громади, визріла думка про створення політичної партії. Як уже йшлося вище, вони втілили цю ідею у життя, створивши у 1897 р. Загальну Українську безпартійну організацію — ЗУБО, а також Революційну українську партію — РУП (1900). Програмним документом РУП стала брошура Миколи Міхновського «Самостійна Україна». Її автор, колишній тарасівець, стверджував факт існування боротьби між нацією «грабованою» (пограбованою, пригнобленою) й нацією-гнобителем. Він доводив, що незалежна Українська держава була загарбана Росією після Переяславської ради 1654 р. і внаслідок зламання її урядом гарантій прав та вільностей Гетьманщини.

Міхновський так  визначив мету РУП: «...повернення нам прав», які були визначені в російсько-українському договорі 1654 p., з розширенням його впливу «на цілу територію українського народу в Росії». Головними гаслами були: «Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Сяну аж по Кавказ», тобто в межах етнічних земель разом з Перемищиною та Кубанською Чорноморією; «Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас. Україна для вкраїнців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя. І пам'ятаймо, що слава і побіда — се доля борців за народну справу». Отже, книжка Міхновського вперше на східноукраїнських землях проголошувала ідею політичної самостійності України. Микола Міхновський (1873—1924) — видатний український громадсько-політичний діяч, перший в історії України XIX—XX ст. ідеолог державної самостійності України. На початку XX ст. РУП набирала силу, ставала уособленням процесу політизації національного руху. Вже протягом перших трьох років існування цієї партії було створено мережу місцевих організацій, що діяли у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах та інших містах України. Діяльністю партії керували центральний комітет у Києві та закордонний комітет у Львові. Рупівці діяли методами пропаганди й агітації. Виконуючи рішення першої конференції, керівництво РУП від кінця 1901 р. вживало організаційних заходів для підготовки видання періодичного органу партії. Ним стала газета «Гасло», перший номер якої побачив світ 1 березня 1902 р. Згодом РУП видавала газети «Селянин» (1903—1905), «Добра новина» (1904), «Праця» (1904—1905). Протягом свого існування партія опублікувала й поширила в Україні велику кількість відозв та близько 40 брошур загальним накладом понад 50 тис. примірників. Основним об'єктом пропаганди було селянство. Лівобережжя перетворювалося на базовий регіон дії РУП, хоча її діяльність поширювалась і на Поділля та Волинь. Як уже наголошувалося, в тодішньому українському національно-політичному русі крім самостійницької течії існувала й автономістська, і це не могло не відбитися на діяльності партії. Після гострих дискусій більшість членів РУП віддали перевагу ідеї здобуття автономії України у складі Російської імперії як першому кроку на шляху до повної самостійності України. Головний же ідеолог партії Міхновський справедливо вважав, що гасло здобуття самостійної Української держави не можна знімати в жодному разі, оскільки це затуманить національну свідомість українців, дезорієнтує маси, які все активніше включалися в політичну діяльність. Розходження у цьому найважливішому для українського народу питанні, переросли в розкол.

25  Україна  та українське питання у роки  Першої світової війни.

Напередодні Першої світової війни українські землі продовжували залишатися у складі двох імперій  — Російської та Австро-Угорської. Вони різнились за рівнем економічного і соціального розвитку, освіти та культури, адміністративним устроєм. Обидві імперії проводили імперську політику, спрямовану на знищення національної самобутності населення і колоніальну експлуатацію цих земель. Найбільших утисків у національному відношенні зазнавало українське населення під владою Російської імперії. Національна політика австрійського уряду, хоча і була м'якішою, вела до розпалення українсько-польського конфлікту в Галичині. Територія Західної України (сучасна територія Львівської. Тернопільської, Івано-Франківської, Закарпатської та більша частина Чернівецької областей) входили до Австро-Угорщини. Економічно більш розвинутими були українські землі в складі Російської імперії, особливо Південь і Схід України. Донбас був вугледобувною і металургійною базою Російської імперії. На той час добування вугілля і виплавка металу були основними показниками могутності країни. . Крім того, сільське господарство давало 16 млн. тонн товарного зерна. У той же час на українських землях в складі Австро-Угорської імперії промисловість була майже відсутньою. Єдині галузі, що розвивалися, були лісообробна, нафтодобувна, харчова. Селянство потерпало від малоземелля, і значна частка населення змушена була емігрувати або відправлятися на заробітки за океан. Перша світова війна, на порозі якої стояв світ, носила загарбницький характер з боку обох ворогуючих блоків. Українські землі були об'єктом їх експансії.

26. Українська революція доби Центральної ради.

Центральна Рада — спершу загальноукраїнський центр, що об'єднував політичні, громадські, культурні і професійні організації; згодом, після Всеукраїнського Національного Конгресу — революційний парламент України, який керував українським національним рухом. Період дії: 4 (17) березня 1917 — 28 квітня 1918.

голова — М. Грушевський, заступники  — С. Єфремов і В. Винниченко.

Для ведення поточної праці УЦР обрала виконавчий комітет УЦР (офіційна назва Комітет Центральної Ради), який згодом перейменовано на Малу Раду. Всі важливі справи наперед вирішувалися на засіданнях Малої Ради, а пізніше оформлені проекти затверджував пленум УЦР.

Програма ЦР:1) Прагнення досягнення автономії 2) Створ. воєн. формувань з укр.-ів(1 та 2 полки ім.Б. Хмель. та П.Полуботка)

3)Українізація шкіл 4)Видання укр. підруч-ів

27 Українська  Держава Павла Скоропадського.

9 лютого 1918р.- нім. війська мали окупувати всю Україну, допомогти відновити владу ЦР. Але згодом розігнали ЦР, був закон про ліквідацію УНР та створення укр. держави. надано владу пронімецьки орієнт-му гетьману П. Скоропадському.

9 квіт. 1918 гетьм. проголошено Скоропадського. Головою геть. уряду призн. Лізогуб Мін. інозем. справ- Дорошенко Була проголошена конституц. монархія. Особ-ті внутр. політики Скоропадського:

- відновл-ня поміщ. землеволодінь,  укріп. приват. вла-ті, свобода торгівлі

- придушення робочих і соціаліст  рухів на У

- заборона соціаліст газет, запров-ня  цензури

- придуш-ня селян повстань

- створення власних адмін.. органів

- спроба утворити укр. армію  – гвардійська Сердюцька девізія  та Галицько-Буковин. курень січових стрілців.

- українізація шкіл 

- відкрито 2 ВНЗ

- у лист 1918 відкрито Академію  наук (Вернадський)

- основано галереї мистецтв, гос.  архів

Скоропадському вдалося стабілін-ти фінанси сист. в У.

Ос-ті зовн. політики

Укр. держ підтрим. країни Четвертного союзу. Визнало її 12 держав.

12 черв 1918 – переговори між У.  та Рос. – радян. делегація  заяв. претензію на півд.. частину  Курської на Воронеж. губернії, частину Харків, Єкатеринославської  губ., Донбасу. Агетьман прагнув  приєднати Крим на правах автономії.Але громадська війна та економ блокада не дозвол. розв*яз сперечання між державами

14 черв. 1918 – закон «Про посольства  і місії Укр держ.»

14.12.1918 — за Директорії відновлено назву УНР. Трохи до цього німецько-австрійська окупація скінчилася внаслідок поразки цих держав у Першій світовій війні.

28 Українська  революція доби Директорії. Друга УНР (1918–1921 рр.)

Прихід Директорії до влади у грудні 1918р. започаткував нову добу в розвитку національно – демократичної революції – добу Директорії УНР.

Директорія була урядом соціального спрямування. Прийшовши  до влади, вона розгорнула активну державотворчу  діяльність. Була, зокрема, відновлена назва держави УНР, визначені  органи влади: вища влада належала Директорії, законодавча – Трудовому конгресу, виконавча – Раді народних міністрів, а на місцях – трудовим радам селян. Також було ухвалено новий земельний закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу, 22 січня 1919р. проголошено Злуку УНР із ЗУНР. Землевласники і підприємці позбавилися політичних, а саме, виборчих прав.

З 21 по 29 січня 1919р. працював Трудовий конгрес, який: схвалив Акт  Злуки, висловився за демократичний  лад в Україні, визнав за Директорією  право призначати членів Ради народних міністрів, видавати закони, які мали затверджуватися Трудовим конгресом, доручив Директорії оборону України.

14. лютого 1919р., після приходу до влади, Директорія під тиском більшовицьких військ залишила Київ, перебравшись до Вінниці, а згодом – на територію ЗУНР, до Тернополя.

29 Західноукраїнська Народна Республіка (1918–1923 рр.)

Спираючись на 14 пунктВудро Вільсона українські сили західних областей реалізують національного самовизначення.18 жовтня 1948 р. у сх.Галичині було сформовано нац..раду. 9 листопада 1918р. було сформовано уряд нової держааи,13 листопада 1948р офіційно оголошено ЗУНР.ВНУТРІШНЯ І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА:-формування презеденції –ліквідація поміщицьких землеволодінь,та розподіл землі між селянами. –проголошення основних прав на свободу. –створення армії. З самого початку свого існування ЗУНР вступив у військовий конфлікт з польською республікою.Причини поразки:слабке матеріально технічне забезпечення армії.

30.Політика  більшовиків: “воєнний комунізм”  і Неп в Україні (1919–1929 рр.)

Політика “воєнного комунізму”, яка історично була першою формою командно-адміністративної системи, призвела більшовицьку Росію, а отже, і Україну  до катастрофи.

 Невдоволення широких верств  населення країни, особливо сільського, економічною політикою більшовиків і примусило В. І. Леніна визнати повний крах політики “воєнного комунізм” і перейти до нової економічної політики (непу).

Запровадження непу повинно було врятувати  економіку країни від повного  розвалу. Головна увага в новій  економічній політиці приділялася заходам щодо піднесення продуктивності сільського господарства на основі заінтересованості селянина в своїй праці.

Безперечним успіхом НЕПу було відновлення  зруйнованої економіки, причому, якщо врахувати, що після революції Росія втратила багато висококваліфікованих кадрів (економістів, управлінців, виробничників), то успіх нової влади стає ще більшим, стаючи справжньою «перемогою над розрухою». В той же час, відсутність тих самих висококваліфікованих кадрів стала причиною прорахунків і помилок.

Значні темпи зростання економіки, проте, були досягнуті лише за рахунок  повернення в буд довоєнних потужностей, адже Росія лише до 1926—1927 року досягла  економічних показників довоєнних  років. Потенціал для подальшого зростання економіки виявився украй низьким. Приватний сектор не допускався на «командні висоти в економіці», іноземні інвестиції не віталися, та і самі інвестори особливо не квапилися до Росії через нестабільность, що зберігається, і загрози націоналізації капіталів. Держава ж була нездібна лише зі своїх засобів виробляти довгострокові капіталомісткі інвестиції.