Шпаргалка по "Истории Украины"

Управління церквою до певної міри перейшло в руки народу й церковних  братств, що стояли завжди близько до церкви й направляли її справи. Звичайно, світські ці люди мало розуміли мову церковну, і тому й вони почали домагатися заведення своєї української мови до церкви, почали домагатися й перекладів Св. Письма на мову вкраїнську. Це наближення мирян до церковних справ дуже корисно відбилося на піднесенні культурного рівня нашого духовенства й безумовно спричинилося й до перекладів Письма Святого на українську мову, а тим самим і до закріплення живої української мови як мови літературної.

12 Національно-визвольні повстання українського народу 20-30 рр. XVII ст.

Восени 1625 року козацька Україна знову повстала. Уряд Речі Посполитої направив на Подніпров'я 30-тис. військо, очолюване коронним гетьманом Станіславом Конецпольським. Кілька днів біля козацького табору точилася жорстока битва. Полякам удалося захопити перші лінії козацької оборони, але й козаки дошкуляли полякам, несподівано переходячи в наступ і нищачи їхню кінноту. Шляхетське військо опинилося в скруті: не стало харчів, почалися морози й тому С. Конецпольський вирішив розпочати з козаками переговори. • кількість реєстру обмежувалася 6 тис. козаків, з яких 1 тис. мусила перебувати на Січі;

• щорічна сплата уряду реєстровцям — 60 тис. злотих (по 10 злотих на одного козака);

• повернення нереєстрових козаків (близько 40 тис.) до своїх панів та виконання ними своїх повинностейЩоб перешкодити подальшим виступам запорожців, польський уряд наказав збудувати на дніпровських порогах могутню фортецю Кодак.

Фортеця Кодак перешкоджала переселятися в степи «Дикого поля» втікачам з України, запорожцям заважала підтримувати сталі зв'язки з батьківщиною

13. Військо  Запорозьке

Ві́йсько Запоро́зьке  — військово-політична організація  запорозьких козаків, а від середини XVII століття — української козацької  держави на чолі з гетьманом. Через розходження політики керівників Гетьманщини і кошових отаманів Запорозької Січі наприкінці XVII століття, єдність Війська Запорозького як єдиного військово-політичного тіла була порушена, що відбилося в появі терміну «Військо Запорозьке Низове», яким позначали Січ і підконтрольні їй території. З кінця XVI століття (але не раніше 1572 р.) також офіційно називалося «Військо Його Королівської Милості Запорозьке»[1], з 1654 року, «Військо його царської величності Запорізьке». Пам'ятали про цю ідею і в новоутвореній після Люблінської унії 1569 року польсько-литовській державі, Речі Посполитої.

2-го червня 1572 король Сигізмунд II Август підписав  відповідний універсал, відповідно  до якого, коронний гетьман  Ю. Язловецький найняв для служби перших 300 козаків. Вони давали присягу на вірність королю і повинні були, перебуваючи в повній бойовій готовності, відображати вторгнення татар на територію Речі Посполитої, брати участь у придушенні виступів селян, що повставали проти панів, і в походах на Москву і Крим. Ці козаки були занесені до спеціального списку (реєстр), що підтверджував їх права та привілеї, пов'язані з їх державною службою. Через що, ці козаки отримали найменування реєстрові козаки (реєстровці).

У вересні 1578 року король Стефан Баторій видав указ під назвою «Угода з Нізовцями». Кількість реєстровців збільшилася до 500 чоловік, а в 1583 році - до 600. Реєстрові козаки отримали у володіння містечко Трахтемирів у Київському воєводстві, де розміщувалися військова скарбниця, архіви, арсенал, госпіталь, притулок для безсімейних інвалідів. Король передав козакам клейноди (корогва, бунчук, булаву та печатку).

Офіційно, реєстрове  козацьке військо називалося «Військо Його Королівської Милості Запорозьке».

Військо Запорізьке складалося з піхоти, кінноти та артилерійських військ. Основою війська була козацька піхота, збройна мушкетами, пістолями і холодною зброєю. Козацька кіннота являла собою легку кавалерію, яка була озброєна в основному шаблями, піками і карабінами. Поділялося реєстрове козацьке військо на полки і сотні. Полком командував полковник, сотнею - сотник. Артилерія перебувала в підпорядкуванні у обозного. Військовий канцелярією (фактично, штабом) завідував військовий писар. Головнокомандувачем у реєстровому війську був гетьман. Оскільки реєстрове козацьке військо несло службу на території Речі Посполитої і розташовувалося в певних містах, часто його називали Городовим Військом Запорізьким (а козаків городовими козаками). Однак, реєстрові козаки - це була лише невелика частина сформованого на той час значного козачого населення Запоріжжя, організованого на зразок військових, приплив якого, починаючи з другої половина XVI століття з кожним роком все зростав через посилення релігійного, політичного та економічного утиски православних в польсько-литовській державі. Козаков, що не увійшли до реєстру, називали січовими, вільними або низовими козаками. Головним у нереєстрове війську був старший на коші(у Січі) - кошовий отаман. У мирний Січ поділялося на курені. Командував куренем - курінний отаман. Посади курінного і кошового отаманів були, як правило, посадами мирного часу. Під час війни або військового походу поділ на курені, як правило, не зберігалося. На цей час формувалися полки і сотні. Один полк у воєнний час міг налічувати від п'ятисот до чотирьох тисяч воїнів. Часто реєстрове та нереєстрове військо об'єднувалися для спільних дій. У цьому випадку на загальному колі в Січі обирали загального гетьмана, який мав владу як над січовими, так і над городовими козаками. Козаки були добре озброєні як вогнепальною зброєю: мушкетами і пістолями - піхота, карабінами і бандолетами - кіннота, так і холодною зброєю: шаблями, бердишами, кинджалами, келепами, баграми та ін По водних просторів козаки пересувалися за допомогою козацьких галер - чайок. Кожна Чайка вміщала 50-70 чоловік і була озброєна 4-6 невеликими гарматами. В офіційних документах козаки свою військову організацію називали в основному «військом Запорозьким», але іноді підписувалися і як «лицарство Запорозьке» або «лицарство війська Запорозького». Після повстання Богдана Хмельницького в 1648 році і переходу під контроль Війська Запорозького територій Речі Посполитої, що розташовувалися на землях сучасної Північної і Центральної Україна (див. Гетьманщина), на цих територіях утворюється кілька військових полків - військово-адміністративних областей. З 1654 а, після входження до складу Російського Царства, реєстрове військо офіційно стало іменоватьтся «Військо його царської величності Запорозьке». того, в результаті розбіжності політики керівництва Гетьманщини і кошових отаманів Запорізької Січі в кінці XVII століття, єдність Війська Запорозького, як цілісного військово-політичного організму, було порушено, що виразилося в появі терміна «Військо Запорізьке Низове», яким стали представлятися січові козаки, позначаючи безпосередньо саму Січ і підконтрольні їй території.

14. руїна

Руїна — період історії України  кінця XVII століття, що відзначився розпадом української державності і загальним занепадом. Деякі історики (наприклад, М. Костомаров) пов'язують її з правлінням трьох гетьманів — ставлеників Москви (Івана Брюховецького, Дем'яна Многогрішного та Івана Самойловича) й обмежують хронологічно 1663—1687 та територіально — Лівобережною Україною. Інші історики (наприклад, Б. Крупницький) вважали, що Руїна відносилась як до Ліво-, так і до Правобережжя і тривала від смерті Богдана Хмельницького до початку правління Івана Мазепи — 1657—1687. Під час Руїни Україна була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну, і ці дві половини ворогували між собою. Сусідні держави (Польща, Московія, Османська імперія) втручалися у внутрішні справи України, й українська політика характеризувалась намаганням підтримувати приязні стосунки з тією чи іншою окупаційною силою. Українську Православну Церкву в 1686 було підпорядковано Московському Патріархатові. Українські лідери цього періоду були, в основному, людьми вузьких поглядів, котрі не могли здобути широкої народної підтримки своїй політиці: (І. Брюховецький, М. Ханенко, Ю. Хмельницький, Д. Многогрішний, С. Опара, І. Сірко, Я. Сомко, П. Суховій, П. Тетеря). Гетьмани, які віддали всі свої сили, щоб вивести Україну із занепаду: І. Виговський, П. Дорошенко.

Причини Руїни

відсутність загальнонаціонального  лідера, який би міг продовжити справу Богдана Хмельницького після його смерті

глибокий розкол серед української  політичної еліти з питань внутрішньої  та зовнішньої політики

егоїстичність козацької старшини, її нездатність поставити державні інтереси вище від вузькокланових та особистих

перетворення українських теренів на об'єкт загарбницьких зазіхань Росії, Польщі, Османської імперії та Кримського ханства внаслідок внутрішньої міжусобної боротьби.

15 Внутрішня  і зовнішня політика Гетьманщини  доби І. Мазепи.

25 липня 1687 р. на козацькій раді було обрано нового гетьмана. Ним став генеральний писар Іван Мазепа. Свою діяльність Мазепа розпочав в умовах підписання нових "Коломацьких статей", що застерігали Україну від порушення умов вічного миру між Росією та Польщею. Гетьману заборонялося мати дипломатичні зносини з іншими державами. Для постійного контролю за гетьманським урядом мала постати залога в гетьманській столиці — Батурині.І. Мазепа був добре освіченою людиною, мав значний військовий і дипломатичний досвід, пройшов добру школу управління Україною під керівництвом Дорошенка і Самойловича.На першому етапі гетьманування Мазепа дотримувався політики добрих відносин з Москвою: доповідав про "витівки" запорожців, придушував народні рухи, посилав козацькі полки то в далекі північні райони, то в Польщу, то на південь. За рахунок України утримувалися не лише козацькі, а й російські війська. . У розвиток української освіти, науки, мистецтва, архітектури, літератури, книгодрукування гетьман вкладав величезні гроші з державної військової скарбниці та власні кошти, справедливо вважаючи, що лише в такий спосіб Україна може зрівнятися з європейськими державами.

16. гайдамацький  рух/ коліївщина

Гайдáмаки — )— самоназва народних повстанців на Правобережній Україні, що залишалася до кінця 18 століття під владою Речі Посполитої. Гайдамацький рух - це національно-визвольний і суспільно-політичний рух прoти польського гніту на правобережній Україні на прикінці 18-го на початку 19-го ст, який поширився на Київщині, Брацлавщині і Волині. Відчуженість широких мас від освічених верхів з особливою гостротою виявлялася під час гайдамаччини соціального руху на Правобережжі у 18 ст. Народні маси, в свідомості яких ще жили традиції козацької волі, не бажаючих підставляти шию під ярмо нової панщини, а до панів залічували не тільки польських магнатів та орендарів і факторів-євреїв, а й уніатське духовенство. Гайдамацький рух об'єднав незаможних селян-втікачів, найманих робітників з гуралень, млинів, фільварків, міщан, дрібну шляхту й нижче духовенство, але підтримували його найширші верстви населення! Ці гайдамацькі рухи розпочалися у перші десятиріччя й тривали аж до кінця 1760-х років, зрештою вилившись у грандіозне повстання, що відоме в історії під назвою Коліївщина. Найголовнішим гайдамацьким лідером був Максим Залізняк. Гайдамацькі загони складалися із селян, козаків, наймитів, міщан-ремісників і навіть збіднілих шляхтичів. Київ та прилеглий до нього округ на правому березі Дніпра були місцем організації гайдамацьких загонів, а також схованкою для них. Гайдамакам допомагали київські міщани, церковні причетники, дрібні чиновники різних управлінь і навіть солдати російського гарнізону. Дві третини Київського округу належали монастирям. За селом чи окремим угіддям наглядав чернець, якого називали городничим. Там, подалі від міста, а отже й контролю властей, гайдамаки знаходили тимчасовий і безпечний притулок. Ченці вбачали в гайдамаках борців за православну віру. В. Б. Антонович писав, що ченці всіх київських монастирів підгримували гайдамаків. Царський уряд намагався ліквідувати гайдамацтво, але заарештованих військовими підозрілих людей передавали до суду магістрату. А той майже завжди звільняв їх з-під арешту чи віддавав міщанам на поруки. Іноді арештанти тікали з міської в'язниці.

Колії́вщина — селянсько-козацьке повстання на Правобережній Україні у 1768 році проти кріпосницького, релігійного та національного гніту шляхетської Польщі. Очолив це повстання виходець із запорозької бідноти Максим Залізняк, а його найближчим сподвижником став Іван Ґонта. Коліївщина стала найвищим етапом гайдамацького руху. Супроводжувалося масовою різаниною єврейського і польського населення на Поділлі та Волині[2]. Повстання було придушене російськими військами (спільно з поляками), а гайдамацькі ватажки — страчені або заслані на Далекий Схід. У лютому 1768 року під тиском російського уряду польський король Станіслав Понятовський підписав трактат про формальне зрівняння у правах з католиками віруючих православної і протестантської церков. Значна частина польської шляхти була незадоволена цим трактатом. Під гаслом захисту католицизму, шляхетських прав і звільнення Польщі з-під впливу Російської імперії у місті Барі на Поділлі вона створила Барську конфедерацію 1768. Конфедерати стали катувати і грабувати українське населення, руйнувати православні церкви і монастирі на Київщині, Поділлі і Волині. Для боротьби з конфедератами російський уряд послав на православну Україну військо. Серед українського населення поширилася чутка, що нібито цариця Катерина ІІ видала «Золоту грамоту» із закликом знищувати польську шляхту. Все це стало безпосереднім приводом до розгортання гайдамацького повстання на Правобережжі. Навесні 1768 року в урочищі Холодний Яр під Чигирином запорізький козак Максим Залізняк зібрав загін повстанців, які обрали його козацьким полковником. 26 травня (6 червня) гайдамацький загін вирушив у похід. Повстанське військо здобуло Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку. Сили повстанців швидко зростали. На початку червня 1768 року повстанське військо наблизилося до Умані, яка належала магнатові С. Потоцькому. Проти гайдамаків Максима Залізняка шляхта вислала полк надвірних козаків на чолі з уманським сотником Іваном Ґонтою. Проте Ґонта разом з козаками перейшов на бік повсталих і розпочав наступ 9(20) червня 1768 на Умань. Після здобуття 10(21) червня Умані повстанські загони розташувались табором поблизу міста. Рада повстанців обрала М.Залізняка гетьманом і князем смілянським, а І. Ґонту — полковником і князем уманським. Гайдамацьке військо поділялося на 16 сотень на чолі з сотниками. Військова і цивільна влада зосереджувалась у канцелярії при повстанському війську. У червні-липні 1768 р. на Правобережжі діяло близько 30 загонів на чолі з гайдамацькими ватажками М. Швачкою, А. Журбою, С. Неживим, П. Тараном, С. Лепехою, І. Бондаренком, Я.Релятеєм, Н. Москалем та іншими. Повстання загрожувало перекинутися на власне польські землі, Лівобережну Україну і на Запорожжя. За цих умов російський і польський уряди вирішили спільними зусиллями вести боротьбу проти повстанців. У другій половині червня 1768 р. російські війська разом з польською армією розпочали каральні акції проти гайдамаків. 26 червня (7 липня) 1768 р. російські частини оточили повстанський табір і по-зрадницькому схопили керівників повстанців М. Залізняка, І. Ґонту та С. Неживого, а їхні загони роззброїли. Решту гайдамацьких загонів було розбито в боях. Остаточно повстання було придушено тільки у квітні-травні 1769 р.

17. Геополітичнізміни  в СхіднійЄвропі у XVIII

Нова геополітичнаситуація, яка  склалася в Центральній та СхіднійЄвропі  на кінець XVIII — початок XIX ст., спричинилавеликігеополітичнізміни і соціальніперетворення в Україні. Після другого (1793 р.) і третього (1795 р.) поділу перестала існуватиРічПосполита, до складу якої входили значнітериторіїукраїнських земель. На кінець XVIII ст. булоліквідованоКримське ханство, щонесловеликістраждання і спустошенняукраїнськомународовіпротягомчотирьох з половиною столітьсвогоіснування. Унаслідокцихзмінвиникли абсолютно новігеополітичніутвореннянакартіЄвропи. Галичина, Закарпаття, а згодом і Буковинаввійшли до складу Австрійськоїімперії, а всііншіукраїнськіземлі разом з інтегрованоюГетьманщиною та Слобожанщиною — до російськоїдержави. Таким чином, переважнабільшістьукраїнських земель від Збруча на заході до Дінця на сходіопинилисяпідвладоюімперіїРоманових. Сталисязначнізміни і в адміністративно-територіальномуустроїУкраїни, яка входила доРосії, започатковані указом Павла І від 12 грудня в 1796 р. "Про новийподілдержави на губернії і намісництва". Деякізмінивідбулися на початку XIX ст. Зокрема, булоутворенодев'ятьгуберній (Чернігівську, Полтавську, Харківську, Київську, Херсонську, Таврійську, Волинську, Подільську, Катеринославську), які за системою управліннянаслідувалиросійськ.

18. УКРАЇНА У СКЛАДІ  РОСІЙСЬКОЇ ТА ABCTPO-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ.  ЕПОХА НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ (КІНЕЦЬ XVIII — КІНЕЦЬ XIX СТ.)

Занепад Гетьманщини: Колонізація  Росією півдня України. Культура України  у XVIII ст. Феодально-кріпосницький лад  і зародження капіталізму. Культурне  відродження на початку XIX ст. в західноукраїнських землях. Буржуазна революція 1848 р. в Західній Європі — "весна народів" — і реформи в Австрійській імперії. Суспільний рух в Галичині в 11-й половині XIXст. Розвиток капіталізму в Україні в І 1-й половині XIX ст. Формування української політичної еліти у XIX ст. Суспільно-політичний рух 60-90-х pp. XIX ст. Основні проблеми: В кінці XVIII — на початку XIX ст. більша частина українських земель (Лівобережжя, Слобожанщина, Правобережжя та Південна Україна) належали Росії, а Північна Буковина, Закарпаття та Галичина залишились у складі Австрійської імперії. Після включення більшої частини України до складу Російської імперії відбувається зміна всього способу життя українців в нових політичних, економічних, соціальних і культурних умовах абсолютної монархії. Всі землі України, які придбала Росія в результаті трьох поділів Польщі, увійшли в загальну адміністративно-територіальну систему імперії. Ще в 1796 р. Правобережну Україну (Південно-Західний край) поділили на три губернії Київську, Подільську і Волинську, що об'єднувалися в Київському генерал-губернаторстві. Тоді ж утворили Слобідсько-Українську губернію, яка в 1835 р. дістала назву Харківської. В 1802 р. Малоросійську губернію поділили на Полтавську і Чернігівську губернії, що входили до Малоросійського ге В результаті воєнних дій Росії та Австрії проти Туреччини у 1774 р. Буковину захопили австрійські війська. У складі Австрійської імперії (з 1867 р. — Австро-Угорщини) вона перебувала до 1918 р. 1781 року цісар Йосиф II видав патент (указ), яким усі парафії та монастирі в межах австрійської Буковини було об'єднано в одну єпархію та підпорядковано єпископові Досифеєві (Дозофтієві) Херескулу, єпископові Радовецькому. 12 грудня 1781 року єпископську катедру було перенесено до Чернівців. Протягом 1786—1849 рр. Буковина була у складі Галичини, а згодом її перетворено на окремий коронний край імперії.