Правописні дискусії в галичині XIX ст

Однак із червня 1851 р. у поглядах редакції на використання народної мови в літературі, за словами К.Студинського, настав «рішучий зворот» (хоч, правда, й раніше публікаціям не були притаманні «чистота, як і одноцільність» щодо мови)⁴². Підтвердженням змін у редакційному курсі стали анонімні дописи противників народної мови, що вміщувалися в часописі за згодою редактора І.Гушалевича (наприклад, у ч. 48 за 1851 р. «Допис з Кошиць», ч. 50 за 1852 р. «Допис з Пряшева»)⁴³.

З 2 (14) січня 1852 р. газета почала виходити під русифікованою назвою «Зоря Галицкая», замість «Зоря Галицка», й відверто виступала проти народної мови, а за церковнослов’янщину в літературі й використання російських слів. М. Малиновський, один із прихильників нового напряму «Зорі», у статті радив галичанам не шукати опори для літературного розвитку в народноній мові, що не має єдиних правил: «Не хочемъ опиратися на томъ, что и междŏ народомъ не єсть общоє»⁴⁴. З прихильністю до церковнослов’янщини містився заклик – «не оставатися въ простонародїи». Тобто стверджувалося, що немає логіки писати простонародною мовою, оскільки кожні десять сіл мають свою власну мову⁴⁵.

Австрійський  уряд критично поставився до русифікації  часопису й використання слів, далеких від живої народної мови. Уже на початку 1852 р. редакція газети отримала офіційне попередження від цензури про неприпустимість використання російської лексики, «московскихъ словъ подъ опасеніемъ запрещенія»⁴⁶. З цього приводу Д. Зубрицький у листі до М. Погодіна від 5 (17) травня 1852 р. зауважив, що наскільки зміг, писав «на чисто русскомъ языкѣ, а этотъ языкъ подозрѣваютъ у насъ какъ симпатизированіе съ Московщиной. Самъ тихій и смиренный журналецъ «Галицкая Зоря» получилъ увѣщаніе, чтобъ онъ не осмѣливался употреблять московскихъ словъ подъ опасеніемъ запрещенія»⁴⁷ .

Дійшло до того, що газета деякий час, упродовж 15 листопада 1852 р. – 18 лютого (2 березня) 1853 р. взагалі не виходила. Поліція дозволила видавати «Зорю» тільки за умови, що на її сторінках не будуть порушуватися жодні політичні питання. Ставропігійський інститут як установа, фінансова діяльність якої контролювалася урядом, не міг внести значну грошову заставу, що вимагалася на основі нового видавничого закону в 1852 р. для інституцій, які видавали часописи політичного характеру⁴⁸.

Від першого  номеру в 1853 р., що з’явився як щотижневик, часопис присвячувався виключно “литературному, общеполезному и забавному чтенію». Новим редактором став Б.Дідицький, який з 10 (22) червня 1853 р.  офіційно підписував видання до друку, як додаток до «Зорі» щотижнево виходили «Поученія церковныя». До видання часопису в 1853 – 1854 рр. внесено зміну – гражданський шрифт⁴⁹. Б.Дідицький, як і його попередник, не був прихильником народної мови в літературі, однак в редагуванні газети, за словами К.Студинського, виявив «велику старанність» і «обережність». У листі до Я. Головацького від 14 (26) січня 1855 р. він виклав своє кредо як редактора: «…Поживалъ я такъ съ твердорусскими какъ и съ хохлами – по крайней мѣрѣ Львовскими – въ согласіи, … избравъ среднія мѣры по слогу и по языку, снискалъ въ обоихъ партій нѣкоторое-то удовольствіе…»⁵⁰.

Водночас Б.Дідицький  розумів прорахунки свого попередника  на посаді редактора, надмірне захоплення русофільськими експериментами, що через відрив мови часопису від народної основи викликало падіння інтересу до нього читачів і, відповідно, тиражу. Новий редактор займав більш обережну позицію, на сторінках редагованої ним «Зорі» друкувалися статті, у яких мова йшла про різницю мови русинів-малорусів від великоруської. Формально він не заперечував право живої народної мови на входження в літературу. Б.Дідицький підкреслював етнічну єдність Галичини з Наддніпрянською Україною, намагався ознайомити галичан із творами нової української літератури. Так, він надрукував у «Зорі» повість Є. Гребінки «Чайковскій», оповідання «Такъ иногда люди женятся» та «Мачиха и Панночка»⁵¹

Після хвороби  Б. Дідицького, редактором «Зорі» у серпні 1854 р. став С. Шехович, який намагався надати їй виразно окресленої промосковської орієнтації. Дедалі більший розрив редакції газети з народною мовою призводив до падіння популярності часопису серед галичан, скорочення передплати та, як наслідок, зменшення прибутків. Усе це спонукало Ставропігійський інститут завдяки зусиллям «проукраїнської» групи в ньому, прихильників простонародної мови (К. Вінковський, Т. Леонтович, А. Павенцький, М. Савчинський) повернутися до мови видання 1848 – 1850 рр.⁵². У листопаді 1854 р. замість С. Шеховича редактором призначено М. Савчинського, який заявив, що газета «вбереться в одежу, яка їй до лиця. «Зоря Галицька» буде справді загальнонародною, а не піде поза Збруч, до Росії, куди пхали її попередні редактори»⁵³. З першого номера від 5 січня 1855 р. газета повернула собі колишню назву – “Зоря Галицка” замість «Зоря Галицкая». На її сторінках почали з’являтися твори захисників народної мови А. Могильницького, М. Устияновича, Й. Лозинського. «Зоря Галицька» заявляла про етнічну єдність «руських», тобто українських земель по обидва боки російсько-австрійського кордону.

Однак наслідком  русофільських експериментів стало  різке скорочення кількості передплатників, яких у 1856 р. було 191, а в 1857 р. – менше ще на сто осіб. Не врятувало ситуацію навіть чергове повернення редакції до «народного» напрямку, коли в газеті почали міститися матеріали на захист народнорозмовної мови, з уникненням вживання російської і церковнослов’янської мов⁵⁴

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2. Собор руських вчених

Великою подією культурного життя Галичини середини ХІХ ст. став «Собор руських учених», скликаний Головною Руською Радою у Львові 19 жовтня 1848 р. Це був початок глибокого національного самовираження. Собор вирішив заснувати на західноукраїнських землях господарське й історичне товариства, відкрити окружні народні читальні, видати популярний підручник з історії України, налагодити охорону пам’яток історії й культури. Більшість членів секції мови та літератури висловились за літературну мову, близьку до народної, гражданський шрифт і фонетичний правопис, однак тут же залишили прихильникам церковнослов’янської мови право використовувати її в наукових працях⁵⁵. Його учасники, зокрема Я. Головацький⁵⁶, виступили з обґрунтуванням ідеї про те, що українська мова є єдиною і спільною для Східної і Західної України, мовою одного народу, що розділений між двома імперіями. Члени Собору вважали за потрібне  створення єдиної граматики для всіх українців, які проживають в Австрії та Росії. Вони поставили вимогу запровадження української мови в усіх школах Галичини⁵⁷. Я. Головацький заперечував вплив польської мови на українську й твердив, що навпаки – польська мова своєю виробленістю повинна завдячувати впливові української. Вказував на давнє слов’янське коріння української мови й М. Устиянович. На його думку, краса української мови була відомою народам Європи⁵⁸.

Саме ідея єдності нації стала фундаментальним принципом, на якому базувалось вирішення всіх інших питань, що ставив перед собою Собор. З цією метою голова Галицько-Руської Матиці М. Куземський підкреслив, що потрібно працювати над новим проектом правопису. У своїй доповіді «Розправа о писовні руській» він сказав: «Коли інші народи займаються політичною боротьбою, сини руської матері сходяться радити над літературою, над виданням руських книжок, сходяться піднести руську народність»⁵⁹.

На Соборі обговорювалися також питання використання рідної мови в школі. Важливим рішенням Собору стала ухвала про прийняття народної мови за основу розвитку літератури й поширення освіти⁶⁰. На шкільній секції доповідачі змалювали жалюгідний стан шкіл у Східній Галичині, убогість змісту освіти, вказали на відсутність учителів і підручників українською мовою. Секція висунула пропозицію про запровадження української мови навчання, видання підручників для початкових і середніх шкіл. Однак замовчувалися питання необхідності ґрунтовного перегляду змісту освіти, усунення нестерпних шкільних порядків, ліквідації безправності народного вчителя, поліпшення його наукової та методичної підготовки.

Учасники «Собору руських учених» розуміли важливість освіти й усвідомлювали, що навчання українською мовою стане запорукою відродження національного духу, ставили за мету оживити культурне й наукове життя краю. Отже, Собор відіграв позитивну роль у суспільно-політичному житті краю.

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ  ІІІ Правописні дискусії в другій половині ХІХ ст.

3.1. Друга «азбучна війна»

 

Мовно-правописні дискусії в 1850-х рр. поглинали багато зусиль галицької інтелігенції. На перший погляд, ці суперечки мали суто літературний характер, точилися навколо питання, якою повинна бути літературна мова галицьких русинів. Насправді ж йшлося про тенденції національного розвитку: або на народнорозмовній основі, через входження живої народної мови в літературу, або покласти в основу формування літературної мови місцевих русинів «всеруську» церковнослов’янщину, яка в результаті доповнення з використанням елементів народнорозмовної мови перетворювалася в «язичіє». По суті, «язичіє» було не відступом від національних мовних канонів, а навпаки – кроком на шляху до створення новочасної української літературної мови. Інша справа, що це був украй консервативний варіант розв’язання проблеми, бо нова мова мала відрізнятися не тільки від польщини, але теж від мови простолюддя⁶¹.

Суперечки навколо  питання літературної мови і правопису  в Галичині в 1850-х рр. залишалися далекими й малозрозумілими для простолюду. Дедалі більше поглиблювався розрив між інтелігенцією і селянством, що втрачало інтерес до проблем національного розвитку. Навіть значна частина ще недавно активної національної еліти, передусім священиків, перестали цікавитися національним рухом. «Ляшня въ священничихъ домахъ, – писав Я. Головацькому сільський парох Я. Досковський 26 червня (8 липня) 1855 р., – по руски рідко где дасться услышати, повідають, що не въ моді»⁶². Духовенство не брало участі в мовно-правописних дискусіях, однак дотримувалося консервативних, тобто староруських принципів, виступало за церковнослов’янські вислови й етимологію в письмі⁶³.

У 1859 р. губернатор Галичини Аґенор Ґолуховський запропонував запровадити в українських школах латинку розроблену чеським філологом Й. Їречеком  на основі чеської абетки. Проти реформи виступили як москвофіли, серед яких був Б. Дідицький, так й інтелігенти що висловилися схвально про сам проект Їречека (вже згаданий мовознавець Й. Лозинський). Всі вони вважали цю зміну політичним та культурно шкідливим для українців актом. Виникла хвиля протестів по всій Галичині, яка отримала назву друга «азбучна війна».

Друга «азбучна війна» відрізнялася від першої за своїм характером та обставинами. Якщо перша «азбучна війна» велася в колі українських культурних діячів і публіцистів, то друга виникла внаслідок старань австрійської влади. Ця «війна» виникла не відразу, вона готувалася роками під гаслом боротьби з російськими впливами. Починаючи з 1848 р., тривала закулісна боротьба з вимогами рівних прав для руського населення Галичини. Польські політичні та громадські діячі вважали, що руська мова є наріччям польської (у декого – російської). Але на практиці виявилося, що національний рух русинів, який виник під час «Весни народів» не та такий уже і слабий.

Проти всіх цих  заходів ставилися різні перепони з боку галицької адміністрації, очолюваної А. Ґолуховським, а до Відня  надсилалися різні скарги на нібито діяльність на користь Росії. Певна  частка громадських діячів і справді  під впливом різного роду цькувань і переслідувань наближалася до Росії та отримувала звідти підтримку, з чого й народилася «москвофільська» течія русинського руху. Міністр Тун погоджувався на пропозиції Ґолуховського, але вважав, що цю вести справу обережно, з уваги на обрядову вразливість русинів, бо австрійський уряд не хотів би допустити помилок, які мали місце за часів Польщі – стосовно уніатів⁶⁴.

На початку 1859 р. на тему введення латинки до руської  мови з’явилися відразу дві брошурки. У квітні була надрукована праця  Б. Дідицького «О неудобности латинской азбуки в письменности русской». У своїй праці молодий дослідник арґументовано доводить переваги кирилиці для руської мови. На його думку, введення латинки було б антинародним, бо розривало б тодішнє життя з минулим. Якщо ж хтось каже, щоб іти за поступом, то не слід цього розуміти як прагнення бігти за модою, але як змагання до кращого пізнання правди. Наслідком введення латинки був би не тільки розрив з минулими віками, але й розрив між частинами народу, навіть у межах Австро-Угорської монархії (галичан і закарпатців). Друга брошурка вийшла у травні з-під пера чеського філолога Й. Їречека  «Ueber den Vorschlag das Ruthenische mit lateinischen Schriftzeichen zu schreiben», написана на замовлення австрійського Міністерства віровизнань і освіти. На основі досить наукового аналізу, хоч цілий ряд його стверджень викликає сумніви, автор доходить до висновку, що для розвитку руської мови необхідно було б реформувати правопис на базі кириличної азбуки, а ще краще – прийняти латинку з чеським правописом. Чеський варіант був тоді загально прийнятим у наукових працях європейських авторів для передання звуків слов’янського письма⁶⁵.

Для остаточного  вирішення справи, на основі рескрипту  Міністерства віровизнань і освіти від 8 травня 1859 р., президія намісництва у Львові скликала на 15 травня 1859 р. т. зв. «азбучну комісію» для обговорення питань щодо можливості введення латинської азбуки до руського письма. До складу комісії увійшли єп. Спиридон Литвинович, о. Михайло Куземський, о. Михайло Малиновський, проф. Яків Головацький, шкільний інспектор др Євсевій Черкавський, директори гімназій Амвросій Яновський зі Львова і Тома Полянський з Перемишля та о. Йосиф Лозинський з Яворова. Комісію очолював  сам губернатор А. Ґолуховський. З Відня приїхав Й. Їречек і старався весь час підтримувати власну концепцію введення латинки до руського письменства. М. Куземський відразу вийшов з комісії й у своєму меморіалі висловив обурення з приводу втручання уряду у внутрішні справи русинів⁶⁶.

Під час дискусії виявилося, що всі члени комісії, за винятком Є. Черкавського, були противниками введення латинки до руського письма й виступали за кирилицю у вживаному варіанті (кулішівка). Внаслідок майже одностайного висловлення комісією щодо введення латинки, уряд погодився з таким станом, але розпорядженням від 25 липня 1859 р. нав’язав новий правопис і доручив друкувати кирилицею шкільні книжки. Однак руська сторона не прийняла нав’язаного правопису, називаючи його «какографією». Митрополит Г. Яхимович звернувся до цісаря з листом, заявляючи, що руське населення не бажає послуговуватися таким правописом і прагне, щоб у всіх школах Східної Галичини з перевагою руських учнів мовою навчання була руська мова, а в інших школах (у яких учні русинської національності не були в більшості) руська мова була лише як один з предметів навчання. Серед інших, висунув також пропозиції надання русинам права писати свої заяви до урядових установ рідною мовою, а від усіх службовців у Східній Галичині вимагати знання руської мови і письма. Державний міністр, відповідаючи листом від 13 березня 1861 р. на пропозиції митрополита, заявив, що скасовує розпорядження міністерства від 25 липня 1859 р. у справі правопису і визнає право руського народу самому піклуватися про розвиток своєї мови⁶⁷.

Таким чином  завершилася друга «азбучна війна» в Галичині. Подібно, як і перша, вона спричинилася до прискорення розвитку приспаного вже в 50-х рр. національнокультурного руху галицьких русинів. На жаль, рух цей розколовся на дві течії – москвофільську і народницьку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.2. Мовна полеміка між москвофілами та народовцями

На початку 60-х  років, після смерті Тараса Шевченка, в Галичині зароджується на противагу  москвофілам рух народовців, які вели боротьбу за народну мову. У 1863 р. виходить брошура М. Лаврівського «Кілька слів на часі!», яка була написана фонетичним правописом і народною мовою та яка закликала надавати перевагу українській народній мові «зовсім зблизитися до люду, писати його мовою i ладом»⁶⁸ .