Правописні дискусії в галичині XIX ст

Багато років  дискутувалося також питання стосовно старослов’янської мови. Її прихильники стверджували, що немає ніякої потреби запроваджувати в літературу народно-розмовну мову, бо вже є готова, опрацьована, кодифікована й канонізована староцерковнослов’янська мова, яку добре розуміють, мовляв, усі галичани. На церковнослов’янську мову накладалася й охоронна функція, тобто її використовували як засіб захисту від полонізаційних процесів. Ось навколо цих питань і проводилися дискусії упродовж майже цілого XIX століття.

І хоч зусилля  товариства, що вилилися у видання  кількох молитовників та букварів, дали скромні плоди, а саме воно незабаром розпалося, його поява варта уваги, оскільки це була перша спроба української інтелігенції, як на правобережній, так і на Лівобережній Україні, організуватися й, що важливіше – привернути увагу до мовного питання, яке на наступні десятиліття лишатиметься основною справою західноукраїнської інтелігенції. Проте намагаючись «вдосконалити» місцевий діалект, І. Могильницький наполягав на тому, щоб вживати його з численними церковнослов’янськими домішками17. Отриманий внаслідок мовний суржик мало сприяв спростуванню тверджень про непридатність української мови для літературного вжитку.  Перемишльський гурток освітян порушив мовну проблему, яка надовго привернула увагу галицької громадськості. Його учасники виявляли великий інтерес до української історії, чимало зробили для піднесення українського шкільництва. Діяльність Перемишльського гуртка заклала ґрунт для створення знаменитої Руської трійці.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. «Руська Трійця»

У 30 – 40-х роках ХІХ ст. центр діяльності, спрямованої на пробудження національної свідомості, переміщується до Львова. В рух національного відродження впливає нова молодь, яка вносить радикальні зміни в  радикальні зміни в тогочасну літературу шляхом запровадження народної мови. Молода інтелігенція захопилася ідеєю відродження слов’янських народів, особливо української народності в Галичині. Цю молодь очолювала «Руська трійця», яка розпочала свою діяльність у 1833 р. в стінах греко-католицької духовної семінарії у Львові. У центрі громадсько-політичної та культурно-просвітницької діяльності організації були М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич, М.  Устіянович, Ю. Ількович. Однією з перших громадських акцій «Руської трійці» став виступ М. Шашкевича на урочистих зборах у семінарії, присвячених дню народження імператора Франца І, українською мовою (зазвичай подібні промови виголошувалися латинською, польською, німецькою). Незабаром з’явився ще й вірш М. Шашкевича «Голос галичанина», який широко розповсюджувався серед семінаристів. Діячі «Руської трійці» вбачали своє головне завдання в тому, щоб збирати національний фольклор і на його засадах розвивати майбутню літературу. Засобом для досягнення мети мали стати книжки українською мовою. Ще у 1833 р. М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький уклали рукописну збірку «Син Русі», яка була пронизана ідеями служіння Вітчизні. Ця патріотична ідея знайшла своє відображення в пам’ятнику Маркіяну Шашкевичу на Личаківському кладовищі у Львові, де мати-Україна схилилася в сумі, оплакує свого сина. У 1834 р. М. Шашкевич склав альманах своїх творів під назвою «Зоря», писаних народною українською мовою, включивши до нього народні пісні. Цензор заборонив видання альманаху. Але трійчани не відступилися від своїх задумів. А у 1837 р. М. Шашкевич та його однодумці І. Вагилевич та Я. Головацький створили «Русалку Дністрову» – першу літературну збірку, видану в Галичині народною українською мовою. Члени «Руської трійці» першими проголосили окремішність галицьких русинів від поляків і росіян та їх національну єдність з наддніпрянськими українцями. Іван Франко високо оцінив вихід у світ «Русалки Дністрової»¹⁸, зазначивши, що вона наскрізь була пронизана революційними ідеями. Ідеї М. Шашкевича та його побратимів більшість вищого галицького духовенства сприйняла вороже. Довідавшись про видання русинської книжки, львівський цензор Венедикт Левицький домігся її арешту. Тираж «Русалки Дністрової» було затримано у Відні й конфісковано. Однак близько двох сотень примірників розійшлися за різними адресами. Це була важлива історична подія, оскільки в галицьких українців з’явилася перша друкована книжка українською мовою. 

Отже, поява першої книги, виданої українською мовою, стала віхою у справі національного відродження галицьких українців, які заявили про себе як про частину єдиного українського народу, що має свою історію, самобутню культуру.

Саме в 30-ті роки ХІХ ст., як зазначалось вище, виникає перша «азбучна війна» у Галичині внаслідок появи у 1834 р. статті «О wprowadzeniu abecadła polskiego do рismiennictwa ruskiego» українського вченого Й. Лозинського, в якій він запропонував ввести замість «мертвої» кирилиці польський алфавіт. Для наочного переконання в такій доцільності він 1835 р. цим алфавітом опублікував свою етнографічну працю «Ruskoje wesile» («Руське весілля») яка очевидно, вийшла невеликим тиражем ¹⁹. Пропонуючи заміну кирилиці польським алфавітом, на думку С. Заброварного, Й. Лозинський, з одного боку вказував на вади й недосконалості кирилиці, а з іншого – переваги і зручності в застосуванні польської абетки²⁰. Зокрема, серед вад кирилиці Й.Лозинський назвав довгі назви букв, які не завжди правильно передавали звук мови,  різні букви та означення того самого звуку й навпаки, передача твердих й м’яких звуків додатковими буквами, тоді як у польському алфавіті вживаються тільки умовні позначення букв²¹. На його думку вживання латинки у руському письмі могло дати поштовх до розповсюдження руської мови серед інших слов’янських народів.         

 Ця пропозиція зазнала гострої критики, зокрема в брошурі М. Шашкевича  «Азбука і abecadło», яка вийшла у 1836 р., у якій автор виступив проти заперечення старих традицій. Не відкидаючи потреби оновлення старої системи, яка більше відповідала б духові часу, М. Шашкевич стверджував, що руська література повинна продовжувати традиції, з яких вона вийшла й розвинулась, в тому числі й кириличне письмо. М.Шашкевич заперечував погляд Й. Лозинського, нібито русини не мали своєї літератури, називаючи як приклад такі твори, як «Слово о полку Ігоревім», «Літопис Нестора», «Руська правда». Він був переконаний, що кирилиця більш придатна для вживання хоч би тому, що має більше знаків для передачі нюансів української мови. На його думку, введення до української літератури чужого письма – це «немовби встромляння в живе тіло, що має свою душу»²². Прийняття польського «абецадла» призведе до зближення з польською літературою, але не зробить її доступнішою для інших народів, зокрема слов’янських. М.Шашкевич не заперечував проти реформування кириличного письма, й навіть «Русалка Дністрова» була написана так званою «гражданкою»²³. Спочатку проти неї був деякий опір з огляду на її російське походження (немає сумніву, що на позицію діячів «Руської Трійці» вплинула література з підвладних Росії етнічних українських земель, зокрема твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Максимовича та ін.., яка різними шляхами надходила в Галичину) та згодом прийняли її в Галичині у варіанті, запропонованому П.Кулішем, від імені якого й пішла назва – «кулішівка». До речі на середину 1840-х років і сам Й.Лозинський відмовився від попереднього проекту і сам почав використовувати «кулішівку»²⁴. Безпосередній вплив на написання М. Шашкевичем і Й. Левицьким відповідей на проект запровадження латинської абетки в «руський» правопис мав відомий історик Д. Зубрицький. Критична стаття з щодо проекту Й. Лозинського була написана Д. Зубрицьким кількома днями пізніше також польською мовою “O zaprowadzeniu Abecadła polskiego zamiast cirylicy do ruskiej pisowni” і мала великий вплив на сучасників через поширення в рукописах. М. Возняк дійшов висновку, що при написанні відгуку на працю Й. Лозинського метою галицького історика була не його публікація, а задум активізувати молоді сили в краї, заохотити їх до захисту мови від загрози полонізації²⁵. Очевидно, це вдалося, бо М. Шашкевич та Й. Левицький по-своєму розвинули його аргументи і спричинилися до провалу запропонованого проекту²⁶.

Помітною працею з проблем української мови була українська граматика Й. Левицького, написана німецькою мовою та видана в 1834 р. Автор знайомив європейського читача з особливостями української мови, однак у книзі була представлена не справжня українська мова, якою розмовляли українці, а сурогат, мішанина старослов’янських, українських, великоруських і польських слів. Й. Левицький був твердим прихильником старослов’янської мови та етимологічного принципу правопису, він усе життя обстоював написання ъ у кінці слів після твердих приголосних, дуже різко та непримиренно нападав на прихильників фонетичного правопису. Ці погляди він обстоював у всіх своїх наступних статтях, які були опубліковані в українсько-, польсько- та німецькомовних галицьких часописах. Він мав, звичайно, послідовників, зокрема сільські священики Т. Лисяк і Т. Глинський, письменник М. Устиянович, редактор української газети «Вhстникъ», яка видавалася у Відні, Ю. Вислобоцький, працівник Міністерства освіти Г. Шашкевич²⁷.

В історії  розвитку української мови боротьба за усталення єдиного правопису, яка тривала впродовж майже цілого XIX ст. і не вщухала й на початку XX ст., була досить складною²⁸. Не випадково наслідки цих суперечок дали підставу І.Франкові так схарактеризувати той період: «Ідеї, форму вислову, стіль, мову – все ми занедбали за тою боротьбою о букви, немов мертвецким сном проспали європейский і словянский романтизм, і реалізм, і народництво, проспали розвій наук природничих, історичних і суспільних»²⁹. Однак, висуваючи ідею єдиного правопису для всієї України, І.Огієнко наголошував на тому, що «...в нас помітно великий нахил завести до себе мудрого правопису Галичини... наші діти замість навчатися рідної мови, баламутимуть тямки, забиватимуть памороки отими двома крапками та блукатимуть з отим приблудним «ся»"³⁰.

«Руська трійця» виконала велику місію національного відродження, давши перший поштовх до піднесення та розвитку національної свідомості. Піонерами національного відродження Галичини судилося стати так званій «Руській трійці»: Маркіяну Шашкевичу, Іванові Вагилевичу та Якову Головацькому. Всі вони були дітьми священиків і самі стали священиками. Ще на шкільній лаві захопилися ідеєю відродження слов’янських народів і під впливом українського письменства у Російській імперії працювали над відродженням української народності в Галичині³¹. Їіяльність знайшла продовження в українському національному рухові під час революції 1848 -1849 pp., а згодом у народовському напрямку національного руху на західноукраїнських землях.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІ Правописні дискусії галицьких українців під час

«Весни  народів»

Другий етап українського національного відродження  в Галичині розпочався після революційних подій 1848 року у Відні, так званої «Весни народів», яка мала значний вплив на всю Австрійську імперію. Щоб захистити національні та патріотичні права українського населення патріотичні сили Галичини утворили свою політичну організацію – «Головну Руську Раду», яка «проголосила національну єдність тоді 15-мільйонного українського народу»³². У своїй діяльності «Головна Руська Рада» обмежувалася вимогами культурно-національної реформи для українського населення Галичини. Однією з важливих вимог було забезпечення вільного національного розвитку Галичини. Виступаючи під гаслами національно-культурного відродження, ГРР виробила національну програму в галузі освіти. Серед її вимог, поданих наміснику Галичини, було «необхідність навчання у початковій, середній і вищій школі українською мовою»³³. У Галичині великого розмаху почав набарати рух за народну освіту. Загальною була вимога запровадити в народних школах, гімназіях викладання українською мовою. У відповідь на ці вимоги уряд змушений був погодитися на запровадження викладання українською мовою в народних школах, введення в гімназії української мови спочатку як факультативної, а згодом і як обов’язкової дисципліни. 

Головна Руська Рада намагалась максимально використати  історичний момент для того, щоб  створити умови для подальшого розвитку українського народу в Австрійській імперії. Однією з головних передумов вважалось завдання об’єднати всі землі імперії населені українцями в один коронний край зі значними автономними правами. Першим кроком для цього повинно було стати розділення Королівства Галичини і Лодомерії на дві частини — українську і польську. У листі до цісаря від 9 червня 1848 року зазначалось, «... щоб ті простори Галичини, що є замешкані Русинами, творили для себе провінцію з осідком політичної краєвої управи у Львові. Отся часть обминає східні округи Галичини з руським населеннєм, так як ся часть краю була первісно самостійним князівством, та в кінці червеноруським Воєвідством — та щоб ті частини краю, що замешкують Мазури, відділено від «руської провінції». Ся часть краю обминає західну частину Галичини і має польське населеннє»³⁴.

 «Головна Руська Рада» провела кілька важливих заходів, спрямованих на активізацію національно-культурного життя українського народу Галичини. З цією метою засновано культурно-освітнє товариство «Галицько-Руська матиця», яке видавало популярні та доступні за ціною книжки для українців, відкрито Народний дім – важливий осередок освіти і культури. Одночасно відбувся з’їзд діячів української культури, що увійшов в історію під назвою «Собор руських учених». У Галичині започатковано першу українську газету «Зоря Галицька». Значно зросла кількість шкіл з українською мовою викладання. У 1850 р. таких шкіл у Галичині було понад 1500³⁵. У 1848 р. у Львівському університеті засновано кафедру української мови, яку очолив Яків Головацький. 

 

 

 

 

 

 

2.1. Перше періодичне видання галицьких українців «Зоря Галицька»

 

Перший часопис  українською мовою в Галичині почав виходити 15 травня 1848 р. Була це «Зоря Галицька» - орган «Головної  Руської Ради», що  тоді виконувала роль провідної організації для  всіх українських земель Австрійської імперії. Серед співробітників «Зорі Галицької» були найвизначніші політичні й культурні діячі Східної Галичини – Я. Головацький, І. Гушалевич, В. Дідицький, С. Качала, К. Климкович, А. Могильницький, І. Наумович, А. Петрушевич, М. Устиянович і багато інших. В цьому часопису містилися також деякі твори М. Шашкевича та Є. Гребінки. «Зоря Галицька» виходила протягом 10 років (останній номер цієї газети вийшов 9 квітня 1857 р.). У 1848 – 1852 рр. вона мала переважно політичний характер, пізніші номера були присвячені «літературі й господарству»³⁶. Першим видавцем і редактором «Зорі Галицької» був А. Швецький, а з 64-го числа (1850 р.) видання часопису перебрав Львівський Ставропігійський інститут. У 1856 р. воно знову опинилося в приватних руках. За весь час свого існування «Зоря Галицька» перемінила шість., редакторів, причому дехто з них обіймав редагування по кілька разів. Така часта зміна редакторів відбивалася не тільки на напрямі, а навіть і на мові часопису. Спочатку «Зоря Галицька» виходила українською народною мовою і в народницькому дусі, з середини 1851 р. (за редагування І. Гушалевича) стає виразно москвофільською. Потім ще кілька разів міняє напрям (з народницького на москвофільський і навпаки); це дуже зле відбивалося як на розвитку видання, так і на відношенні до нього громадянства: кількість передплатників зменшувалася. В 1857 р. вона зменшилася до 100, і внаслідок цього занепав і сам часопис³⁷.

Основна полеміка, яка велася в середовищі галицько-руської інтелігенції між противниками народної мови, що не вважали за можливе творення нею літератури, та їх нечисленними опонентами вилилась на сторінках «Зорі Галицької».

Представники групи галицьких  діячів пішли шляхом формування макаронічного «язичся», що вважалося більш вишуканою мовою, ніж мова простонародна. Найбільш виразно ці тенденції проявилися на сторінках газети «Зоря Галицка», що стала середовищем зіткнення двох угруповань: консервативного, що було проти народної мови як літературної, схилялося до різного роду русофільських мовознавчих ініціатив, та ліберально-демократичного, представники якого робили наголос на обробці народнорозмовного матеріалу,враховуючи польський досвід новочасного літературного процесу³⁸.

У серпні 1850 р. газета перейшла у власність Ставропігійського  інституту й почала дедалі частіше друкувати статті противників народної мови. За нових редакторів газети І.Гушалевича з 1 (13) листопада 1850 р., та Б.Дідицького з 10 (22) червня 1853 р.,  народна мова у виданні поступилася місцем «язичію»³⁹. Щоправда, в мовно-правописних дискусіях між Я.Головацьким, Й.Лозинським і Й.Левицьким, започаткованих статтею колишнього діяча «Руської трійці» в русофільському дусі, у якій містилася критика діяльності деяких «радикалoвъ въ правописанїю», що своїм надуманим правописом розривають зв’язки з «минувшиною», етимологією⁴⁰, редакція до середини 1851 р. більше схилялася до підтримки прихильника фонетики Й.Лозинського. У відповідь він заявив, що найбільшим ворогом у розвитку народної мови є давньоруська орфографія, через надмірне використання етимології затерся б «характер нашого нарѣчїя». Позитивно оцінювалася діяльність тих, хто обстоював уходження народнорозмовної мови в літературу й намагався передати «несфалшованыи звŏки народного виговора!»⁴¹.