Правописні дискусії в галичині XIX ст

 

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКИЙ  НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

 

 

Кафедра новітньої  історії України

 

 

 

ПРАВОПИСНІ ДИСКУСІЇ В ГАЛИЧИНІ У ХІХ СТ.

 

 

Курсова робота

студентки ІV курсу

історичного факультету

гр. Іст–41 з

Гадзаман Надії

 

Науковий керівник:

канд. іст. наук, доцент

Павлишин О. Й.

.

 

 

ЛЬВІВ 2013

 

 

 

ЗМІСТ

 

 

ВСТУП ………………………………………………………………….   3

РОЗДІЛ  І Стан галицької науки на початку  ХІХ ст. ……...........   8

1. Перемишльський гурток 1816 р. ………………………..    8
2. «Руська Трійця» ………………………………………….     14

РОЗДІЛ  ІІ Правописні дискусії галицьких українців під час

    «Весни народів»………………………………………………….     20

2.1 Перше періодичне видання галицьких українців

 «Зоря Галицька»………………………………………………….     22

2.2 Собор руських  вчених………………………………………..     28

РОЗДІЛ  ІІІ Правописні дискусії в другій половині ХІХ ст………     30

3.1 Друга «азбучна  війна»……………………………………....      30

3.2 Мовна  полеміка між москвофілами та  народовцями……..    35

ВИСНОВКИ…………………………………………………………….    42

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ……………………….   43

 

 

 

 

 

ВСТУП

Актуальність  теми. Ця тема є надзвичайно актуальною і в наш час, оскільки ще з 90-х років ХХ ст. точиться боротьба між галицькою та східноукраїнською писемними традиціями. Інститут української мови Національної Академії Наук робив і робить спроби їх усунути, що видно з нового орфографічного довідника 1999 р., проте повного консенсусу, повного задоволення амбіцій сторін, напевне, навряд чи вдасться досягти. Мова – живий організм, система якого перебуває в постійному русі, весь час потрібно враховувати нове в нашій мові, уточнювати 
поодинокі елементи орфографії. 

Метою роботи – показати як розгорталась боротьба галицьких українців навколо українського (руського) письма протягом усього ХІХ ст. серед інтелігенції, духовенства, громадських діячів.

Об’єктом  дослідження є просвітні організації, товариства, гуртки, що були створені українцями в Галичині, які ставили перед собою завдання замінити церковнослов’янську мову на українську розмовну мову, зрозумілішу для народу.

Предметом дослідження – гостра полеміка між прихильниками кирилиці й  прогресивними діячами, які стояли на позиціях народної мови. Також ми намагались показати впливи східноукраїнської інтелігенції на розвиток української мови в Галичині.

Завданням роботи є вивчення і висвітлення таких питань:

• стан галицької науки на початку ХІХ ст.
• правописні дискусії галицьких українців під час  «Весни народів»
• правописні дискусії в другій половині ХІХ ст

Хронологічні  рамки охоплюють усе ХІХ ст., час коли в Галичині почалося національнео відродження, яке було пов’язане перш за все з формування української нації та мови, що є одним із ключових питань українського державотворення.

Правописні  дискусії у ХІХ ст. в Галичині в історичній літературі активно обговорював М. Возняк. Одне із основних завдань автора – пояснити причини «недопускання живої мови до галицьких граматик». Він зазначав, що «одно з перших місць займає той факт… що в відродженню галицької України взяло таку визначну участь духовенство, так тісно звязане з церковно-словянською мовою. Видно се найкраще по закордонній Україні, де православне духовенство не могло відогравати так великої ролі в відродинах своєї вітчизни, як в Галичині уніатське». Порівнюючи галицькі і наддніпрянські граматики, автор відзначав, що «в закордонній Україні в одній із перших граматик мужицької мови – граматиці Павловського – в основу взяв автор народню живу мову. Тою самою дорогою пішли й пізніші дослідники української мови, Українці і великороси, Срезневський, Лавровський, Максимович, Даль…». Щодо Галичини, дослідник погоджувався із Драгомановим, який вважав, що у краї «не тільки Лозінский, Левицкий, але й Головацкий и Осадця не посміли узяти за основу своїх виводів граматичних малоруску простонародню мову, а намішали з нею у свої граматики и церковних и російських елементів». Інша причина відутності народної мови у граматиках першої половини ХІХ ст., на думку автора, – «сильний вплив граматики Смотрицького, яка, як звісно, через двіста літ по своїм виході була шкільним підручником не тілько на Україні, Білоруси та Московщині, але й у південній славянщині».¹

Активно долучались до розробки проблеми правописних дискусій у  ХІХ ст., які точилися в Галичині й сучасні українські історики, зокрема І. Райківський², С.Заброварний³. 

Розглядаючи непрості українсько-польські стосунки у ХІХ ст. в Галичині та торкаючись питання москвофільства, львівський історик М. Мудрий⁴ виділяє дві причини, які призвели до відмови від латинського алфавіту: 1) небезпідставні побоювання вищої греко-католицької ієрархії, що запровадження латиниці призведе до втрати духовенством контролю над суспільними низами;  2) розчарування молодої української інтеліґенції у перспективах швидкого «національного відродження». Він твердить, що    інстинкт самозбереження підказував тогочасній галицько-руській інтеліґенції з числа священнослужителів, що треба робити наголос на традиційних цінностях, уникати будь-яких експериментів.

Досліджуючи етнополітичні процеси, які відбувалися у суспільно-політичному житті галицьких українців ХІХ – початку ХХ ст. у контексті впливу на цей регіон російського суспільно-політичного чинника, О.Сухий вказує на. процеси національної самоідентифікації, які утверджувалися у свідомості галицької інтелігенції. Внаслідок реформ 1861-1867 рр. в Австрійській імперії, що усунули галицьких українців від активної політики і сприяли їх орієнтації на схід, стала еволюція русофільської ідеології в москвофільство, представники якого проголошували національну і культурну єдність з державною Росією і виступали головними опонентами українського національного руху⁵.

В першому розділі роботи ми намагались наголосити на причини, в наслідок яких в Галичині відбулися так звана «азбучна війна», яка виникла у 1834 р. внасліок статті відомого діяча о. Й. Лозинського «О wprowadzeniu abecadła polskiego do рismiennictwa ruskiego», у якій автор запропонував замінити церковнослов’янську кирилицю, не досить зручну для передання звуків живої народної мови на польський варіант латинки, спираючись на приклад збірника українських народних пісень Вацлава з Олеська. Це й викликало цілий ряд гострих полемічних статей – як з боку прихильників латинки, так і з боку противників (українські культурні діячі і публіцисти), які стояли на позиціях народної мови;

В другому розділі  йде мова про розгортання правописних дискусій під час революції 1848 – 1849 років, коли український рух у Галичині набував політичних форм, однак питання вибору напрямку розвитку своєї літературної мови і власної національної ідентичності залишалося відкритим. В цей період особливо гостро стояло питання про відмежування від польського національного руху, а отже Галичина має бути поділена на дві провінції за національною ознакою. Для власного національного самоозначення галичнани вживалися назви «Русь», «руський», «русини». На практиці виявилося, що національний рух русинів під час «Весни народів» не такий уже слабкий, як могло декому здаватися. Адже засновано тоді було ряд громадських організацій та з’явилися пресові органи, постали наукові й освітні установи.

У третьому розділі  ми намагались показати причини виникнення другої «азбучної війни», яка розгорілася в Галичині після 1859 р., коли губернатор Галичини Аґенор Ґолуховський намагався ввести латинку до руської мови адміністративними засобами. Це питання готувалося довгими роками, під гаслом боротьби з російськими впливами, а особливо воно стало актуальним  після поразки революції 1848 – 1849 рр., тривала боротьба з вимогами рівних прав для руського населення Галичини. Вже тоді серед польських діячів побутувала думка, що руська мова є наріччям польської (у декого – російської), яким послуговується лише простий люд. До речі такої ж думки дотримувались і москвофіли. Такий стан речей викликав цілий ряд дискусій, які точилися до кінця ХІХ ст.

У висновках  курсової роботи узагальнено викладений матеріал та подані її підсумки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ  І Стан галицької науки на початку  ХІХ ст.

1.1. Перемишльський гурток 1816 р.

Українська  національний рух, а разом з ним і вимоги про українську мову, зароджувалися в Галичині в той час, коли в Європі поширювалися настрої слов’янського пробудження та єдності. Слов’янський світ особливо піднімався у зв’язку з національно-визвольною боротьбою південно-слов’янського етносу на Балканах – Чорногорії та Сербії. Відродження русинів у Галичині відбувалося в умовах, коли в краї міцно укоренилася польська національна ідея, а польські організації вимагали побудови незалежної польської держави, а тим самим не визнавали української (руської) мови. Складність у зародженні української національної ідеї в Галичині була зумовлена ще й тим, що у 40 х роках ХІХ ст. тут сформувалася москвофільська течія, представники якої заперечували існування українського етносу та його мови. 

ХIХ – початок ХХ – це знаковий період для історії української літературної мови. В українську словесність прийшли не просто талановиті письменники, а діячі національної культури, інтелектуали, титани думки, пристрасні публіцисти, сподвижники української ідеї, які працювали більше, ніж жили: Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко, Павло Грабовський, Михайло Старицький, Леся Українка, Михайло Грушевський, Агатангел Кримський, Іван Огієнко. Вони не могли вже терпіти ганебних царських заборон і цісарських обмежень української мови, наруги над рідним народом, гнівно відповідали на утиски й цькування, виступаючи з протестами, вступаючи у дискусії й самі організовуючи їх.

На початку ХІХ ст. у Галичині поширюються ідеї Просвiтництва, які в часі збiгаються з першою хвилею нацiонально-визвольного руху. Денацiоналiзаторська полiтика загарбникiв стала причиною вiдсутностi в Галичинi української iнтелiгенцiї, шкiл, значних матерiальних i духовних здобуткiв. Польська шляхта прагнула полонiзувати українськi землi, перетворювала мiста у свої форпости, ускладнювала доступ до них українського населення. Вони намагались звести нанiвець функцiї народної мови, не допускали її в сферу полiтико-адмiнiстративного i культурного вжитку. Духовна нива нацiонального життя цього перiоду густо засiяна iменами народних дiячiв, серед яких чiльне мiсце посiдає греко-католицьке духовенство — єдина на той час освiчена верства українського суспiльства, яка вiдiграла мiсiю iдеолога i провiдника нацiонально-визвольного руху галицьких русинiв. УГКЦ починає вiдiгравати все бiльшу роль у нацiонально-культурному вiдродженнi краю. Навiть сам факт приналежностi до греко-католицького обряду в цей перiод означав приналежнiсть до числа українцiв. М. Возняк, характеризуючи цей перiод, зазначав, що «обставини українського життя в Галичинi склалися так, що навiть праця в iнтересах церкви . було то працею над задержанням людей в українськiй народностi»⁶. Iсторично склалося так, що майже всi дiячi західноукраїнського відродження належали до священицького стану. Ряди нацiональної iнтелiгенцiї поповнювала тiльки духовна семiнарiя. Разом з тим, сiльськi священики досить часто мало чим вiдрiзнялися вiд селян. Як вiдмiчав відомий український вчений М..Возняк «…на селi не раз можна було бачити, як священик у подертiй одежинi, з люлькою в ротi, з батогом у руках iшов коло своїх коней або волiв»⁷.

Тому на початку ХІХ ст. важливим осередком українського національного життя став старовинний Перемишль, де сформувався культурно-освітній осередок. Тут у  1816 р. за підтримки митрополита М. Левицького І. Могильницький організував так зване «Клерикальне товариство», що ставило за мету готувати й поширювати серед селян нескладні релігійні тексти українською мовою. До цього осередку також входили І. Лаврівський, Й. Левицький, М. Герасевич, В. Компаневич та інші. У статуті товариства було наголошено, що книжки мають бути написані народною мовою, доступним стилем, щоб прості люди могли ними вільно користуватися. Саме у середовищі духовенства і міщан Перемишля поширився рух за національну школу. З ініціативи галицьких митрополитів та єпископів П. Білянського, А. Ангеловича, М. Левицького та інших духовних діячів при греко-католицьких церквах почали відкриватися парафіяльні школи. Лише в Перемишльській єпархії їх було 385⁸. Поляки вимагали, щоб навчання у цих школах провадили польською мовою. Українську мову в народних школах відстоював Перемишльський митрополит М. Левицький. Він вніс прохання до віденського уряду, щоб ввести в сільських школах українську мову викладання⁹. У своєму меморіалі до австрійського уряду Митрополит М. Левицький стверджував, що «українська мова є народною», а «українці в Польщі є народом, окремішним від поляків і москалів»¹⁰. Тоді ж галицький губернатор Гауер звернувся до львівського митрополита М. Левицького з листом, в якому висловлювався проти введення української (тоді - руської) мови в народних школах, мотивуючи це тим, що «ця мова насправді ще не вироблена говірка, якою мало або зовсім нічого не пишуть, тому вона не потрібна й для самих русинів, що переважно володіють польською мово»¹¹. Проти такого ставлення до української мови виступив І. Могильницький, доводячи, що український народ найчисельніший у Галичині, а його мова не є ідентичною з польською, ані є мішаниною інших слов’янських мов. 

Окрім того, М. Герасевич, один із керівників Львівської єпархії, висловив цікаві думки про єдність етнічних коренів галицьких русинів із автохтонним населенням Поділля, Волині та Київщини. Він був одним із перших дослідників, які торкнулися проблем розселення українського етносу, спільних коренів українства. Відомим автором історичних праць був василіянин В. Компаневич, який досліджував історію монастирів. У галузі історіографічних досліджень плідно працював І. Лаврівський. Він підготував популярну Історію Русі і переклав польською мовою Літопис Нестора¹². 

І. Могильницький особливо важливого значення надавав українській школі. Завдяки його праці та наполегливим старанням у Перемишльській єпархії у 1832 р. діяли 385 парафіяльних шкіл, відкрито 24 тривіальні школи з русинською (українською) мовою навчання і одна школа в селі Лаврові Старосамбірського району ¹³. У 1816 р. І. Могильницький уклав буквар українською мовою, а також катехизис “Наука християнська”. Єпископ М. Левицький окремим пастирським листом доручив користуватися цим катехізисом греко-католицьким священикам з метою навчання парафіян релігії і розіслав його до всіх церков єпархії¹⁴. 1823 р. І. Могильницький підготував граматику русько-української мови «Граматика язика словено-руського», яку була написана українською книжною мовою, але вона не була надрукована і побачила світ тільки в 1910 р. завдяки професорові М. Вознякові¹⁵. Важливо підкреслити ставлення І. Могильницького до української літературної мови. До граматики він написав передмову “Відомість о руськім язиці”, яка була надрукована у 1829 і 1837 рр. як перша наукова розвідка про українську мову в ХІХ ст. У ній вчений спростував погляди окремих польських вчених, котрі не визнавали самостійності української мови, і доводив, що вона започаткована ще в період Київської Русі.  Він вважав, що писемна, літературна мова повинна відрізнятися від простої народної мови, тобто дотримувався теорії про два стилі. Ця проблема була предметом тривалих дискусій між галицькими вченими упродовж цілого ХІХ ст. Якби І. Могильницький був своєчасно висловився на користь народної мови, то, можливо, вона значно раніше перейшла б у літературну. Однак І. Могильницький не міг однозначно стати на бік простої народної мови, як не могли цього зробити й інші галицькі вчені¹⁶. Справа в тому, що на території Східної Галичини функціонували в той час, як функціонують і тепер, кілька українських говорів, зокрема: гуцульський, лемківський, бойківський, покутський та наддністрянський. Стати на бік народної мови означало стати на бік одного з цих говорів на шкоду іншим. Цей факт був головним козирем у руках противників народної мови майже упродовж усієї другої половини XIX століття.