Оновлення методів і напрямів розвитку мистецтва. Модернізм як художній метод

Характерно, що саме в Парижі в 1935 році був скликаний Перший міжнародний конгрес письменників на захист культури. В, 1937 році в Іспанії (Валенсія) проходили засідання Другого конгресу. Найбільш активну участь в роботі обох конгресів брали митці Західної Європи, за ініціативою яких і проводилися ці заходи.

...Італії

В кінці XIX — початку XX століття в італійській літературі починається реакція проти натуралізму (верізму) і взагалі проти реалістичної літератури минулого століття. Перемагають неоромантизм, психологічний імпресіонізм, естетизм, декадентство. Напередодні Першої світової війни представники цих напрямків приходять до футуризму і націоналізму. Цей розвиток відображає ті етапи, які пройшло буржуазне суспільство Італії після об'єднання країни і до 1914 року.

Лідером італійського модернізму був найвизначніший письменник цієї країни Г. Д'Анунціо. Еволюція творчості Д'Анунціо весь час йшла по лінії відмови від естетизму. Встигнувши побувати в ролі військового, державного діяча, він все ж таки віддав перевагу письменництву, де й прославився якнайбільше. Намагаючись подолати кризу капіталістичної системи своєї країни, Д'Анунціо пропонує у своїх творах здійснити це шляхом експансії, воєнної величі («Може так, а може й ні»). Не дивлячись на те, що італійський імперіалізм в останні десятиліття напередодні світової війни діяв досить активно, письменник звинувачував його в пасивності. Заклики, промови і статті Д'Анунціо часів війни видані друком під назвою «В ім'я великодержавної Італії». В подальшому він перетворився в релігійного містика.

Вірністю старій поетичній  школі, а також раннім естетизмом Д'Анунціо викликав на себе критику з боку футуристів. Італія, за програмою футуристів, повинна відкинути романтиків минулого, повинна знищити пам'ятники попередніх культур і схилитись перед технікою, індус-тріалізмом, воєнною і колоніальною анексією, силою і свавіллям. Війна вважалась кращою гігієною світу, а братство народів — гангреною.

Вождем і найбільш відомим представником футуризму  був Т. Марінетті. Поети футуризму (Марінетті, Лучіано Фольгоре, Паоло Буцці, Говоні тощо) оспівували гарячкові темпи індустріалізації, як підготовку до війни, складали гімни динамізму машин. Здається, що вони захмеліли від успіхів техніки. Все це так було схоже на радянську політику індустріалізації того ж часу. Тобто в дійсності Марінетті виявився набагато більш традиційним, ніж здається.

Характерно, що авангардисти всіх мастей обов'язково видавали свої маніфести. Не безпідставно вважається, що епоха авангарду залишила нам  у спадок непохитну віру в абсолютну цінність естетичних маніфестів.

Для культури Італії першої половини XX століття характерна боротьба двох ідеологій — фашистської і демократичної. Навіть в самому футуризмі була демократична лінія. Одним з її представників був Р. Канудо, італієць, який писав французькою мовою і першим оцінив можливості зв'язку літератури і кіно. Як Д'Анунціо, так і Марінетті спочатку симпатизували фашистам, а потім і підтримували режим Муссоліні і навіть пішли обидва до нього на службу.

1 справді, італійський декаданс не заслуговував би на увагу, якби з його впливом не прийшлось боротись багатьом талановитим письменникам. Твори модерністів всіх відтінків вплинули навіть на деяких з тих письменників, які безпосередньо не належали до їх епігонів. Таким був і Луїджі Піранделло, який прославився своїми новелами, драмами і романами («Шість персонажів в пошуках автора», «Сьогодні ми імпровізуємо», «Покійний Маттіа Паскаль» та ін.). Він без усяких прикрас змальовував світ маленької людини капіталістичного міста, з дивовижною витонченістю розкриваючи її психологію.

Італія, яка вже в 1922 році, коли Європа ще приходила до тями після катастрофи Першої світової війни, пережила нову катастрофу — в країні встановився фашизм. В Європі ще продовжувався істеричний бунт індивідуалізму, а в фашистській Італії «буржуазному індивідуалізму» вже була протиставлена соціальна єдність і дисципліна. В той же час державній машині, яка оперувала категоріями «вищої користі» і законами «великих чисел», надавалися властивості духовної сутності. Та фашизм (так само, як і соціалізм) за своєю суттю був грандіозною містифікацією. Тому італійцям не залишалося нічого іншого, як втеча у власний внутрішній світ від абсурдної дійсності фашистського режиму:

В Европе холодно. В Италии темно. Власть отвратительна, как руки брадобрея. О, если б распахнуть, да как нельзя скорее, На Адриатику широкое окно.

(О. Мандельштам)

І мистецтво, яке бажало зберегти себе, теж ставало в опозицію до фашизму. Причому це робилось неявним чином, законспіровано. Про катастрофічний розрив між особистістю і світом свідчить творчість всіх неконформістських митців Італії 20-30-х років. Прикладом такої втечі є герметична поезія і метафізичний живопис, які відгороджувалися від зовнішнього світу за допомогою підкреслено темної образної мови. Темної в даному випадку означає не обов'язково неясної, а з наміром зашифрованої. Неконформісти не просто ігнорували дійсність фашистської Італії, а знаходилися по відношенню до неї в стані активної протидії. Такою була лірична опозиція письменника Італо Звево, який протиставив в «Самопізнанні Дзено» людяність активного духовного життя нелюдяності бездуховної енергії. Письменник зумів показати всю нестерпну складність духовного життя італійця — неконформіста 20-х років.

В 1931 році в Парижі вийшла друком книга журналіста і письменника  Курціо Малапарте (Курцю Поганого) «Техніка державного перевороту» (інакше — «Методи змови»). Це був великий політичний памфлет. Перекладена потім ще шістьма мовами, ця книга зразу ж була заборонена в Італії, Німеччині, СРСР та інших країнах. Головними героями цього твору були Ленін, Муссоліні, Пілсудський, Троцький, Сталін, Гітлер. Більшість з них автор бачив, а з деякими зустрічався особисто. Він таврує своїх героїв, розкриваючи нелюдську суть їх політики. За два роки до приходу Гітлера до влади Малапарте пророче передбачив трагічні наслідки панування фашизму в Німеччині і в світі.

В період чорного двадцятиліття  правління Муссоліні вступили в літературу письменники, які згодом прославили Італію. На початку тридцятих років виходять друком перші книги Е. Вітторіні, романи А. Моравіа, Ч. Павезе і К. Альваро.

Великою заслугою перед  літературою Італії є діяльність філософа і літературознавця Бенедетто  Кроче. Йому належать фундаментальні праці з естетики і філології. Він виступав проти позитивізму, що панував тоді в італійській літературі,, і відстоював діалектику. Б. Кроче бачив у творах мистецтва відтворення особи автора і вважав її незалежною від часу і нації. Він поділяв письменників на психологічні типи. Б.Кроче був прихильником інтуїтивізму.

...Англії

Художня література Англії першої половини століття творилась  в обставинах цікавих і надзвичайних. Самий початок століття ознаменувався смертю королеви Вікторії і кінцем «вікторіанської епохи». Разом з королевою Вікторією в перший рік XX століття англійська буржуазія поховала свою «золоту добу». У спадок новим поколінням англійських літераторів залишився метод критичного реалізму (соціального реалізму), розвинутий «вікторіанцями» Ч. Дік-кенсом, В. Теккереєм, Д. Елліотом.

Різноманітність течій  і угрупувань, полеміка між ними, спроби окремих письменників втрутитись в соціальну політику уряду натикались на переважаючий консерватизм суспільства. І одночасно виступи молодих літераторів, постановка нових, раніше заборонених тем в їх творах і бурхлива реакція читачів у відповідь — все це свідчило про інтенсивність літературного життя Англії.

Два основних методи і  напрямки розрізняються в англійській літературі на початку століття —реалістичний і декадентський або авангардистський. Правда, останній тут не був таким яскравим, як, наприклад, у Франції. Була розвинута також фантастика і фентезі.

Критичний реалізм втілювався в творах Т. Гарді, Д. Ме-редіта, С. Батлера, Б. Шоу, Г. Велса, Д. Голсуорсі тощо. Вони розвивали традиції класичного соціального роману.

Протилежними реалізму за змістом і формою були такі напрямки, як натуралізм творців «літератури трущоб» Дж. Мурра, Дж. Гіссінга,А. Моррісона. Близькими естетам були «неоромантики» Р. Л. Стівенсон («Острів скарбів», «Дивна історія доктора Джекіля і містера Хайда») і Джозеф Конрад («Лорд Джім», «Тайфун», «Ностромо»). Ім'я Річарда Льюїса Стівенсона згадується тут у зв'язку з тим, що він був певним чином предтечою модернізму. А романтика морських мандрів як у Стівенсона, так і у Конрада поєднується з глибоким психологізмом і серйозними моральними і соціальними проблемами. Трагічна суперечливість між прагненням до добра і любові і неможливістю їх досягнення складають основний конфлікт романів обох авторів.

Показовою є доля Джозефа  Конрада. Син польського повстанця, сімнадцятилітнім юнаком він покинув батьківщину, молодість провів у Франції, став моряком. Жодного слова не знаючи англійською, прибув до Лондона, найнявся матросом на англійський парусник. Через декілька років він став капітаном, а ще через декілька років поспіль книгами Дж. Конрада зачитувались не тільки в Англії, але й у Європі.

На Заході вважають близькими  між собою творчість «неоромантиків» і «літератури дії» через те, що ці групи розвивали колоніальну тематику. Дійсно, вони її розвивали, але з різних позицій. Перші колоніалізм засуджували, а другі його схвалювали і оспівували. Цими бардами колоніалізму були Р.Кіплінг, Р.Хаггард і А.Конан-Дойль. Варто звернути вашу увагу на найталановитішого серед них — Р.Кіплінга. Це він першим вивів в своїх творах образ «людини дії» — солдата, чиновника, місіонера. Цей тип героя замінив в його книгах звичний образ авантюриста. На самому початку XX століття під час англо-бурської війни, яку Кіплінг схвалював, йому було 36 років. Він знаходився якраз посеред свого життєвого шляху. І майже в кінці шляху письменницького. Його ще перекладають у всьому світі, він отримує величезні гонорари. В 1907 році йому присудили Нобелівську премію з літератури «за ідейну силу і майстерність стилю», але в основному це все — визнання його минулих заслуг. В кінці свого найбільш плідного періоду Кіплінг написав чудесний роман «Кім», який вийшов друком в 1900 році, коли автор був вже для багатьох одіозною постаттю з репутацією імперіаліста.

Вустами героя свого  роману «Світло погасло» Кіплінг сформулював тезу, за якою у «всякого на одну вдалу роботу приходиться не менше чотирьох невдалих. Зате одна ця удача сама по собі виправдовує все інше». Слова ці були мимовільним передбаченням долі творів самого Кіплінга. Безжальний час відсіяв все невдале, слабке, тенденційне і залишив нам лише найцінніше. Розгадку цієї стійкої зачарованості творчістю Кіплінга мабуть слід шукати в тому, що Андре Моруа назвав «природним, постійним зв'язком з найдавнішими, з найглибшими шарами людської свідомості».

З усіх англійських письменників тільки один Кіплінг отримував легендарні гонорари — шилінг за кожне слово. Веселий і чуттєвий Діккенс не отримував і десятої долі цих  грошей. Кіплінг — єдиний з англійських письменників, чиї твори заслужили честь вийти повним зібранням ще за життя автора. А це означає, що деякі забуті аспекти вікторіанської епохи навіки закарбовані на сторінках його творів.

Класичним англійським  «романом виховання» був «Тягар пристрастей людських» — найвидатніший твір Сомерсета Моема. Та найбільшої майстерності цей письменник досяг в оповіданнях. В Англії спадщину Моема відносять до так званої «малої класики» («minor classic»), хоча це не заважає його творам й сьогодні бути дуже популярними в багатьох країнах світу.

Цього письменника можна  розглядати як пізнього вікторіанця, молодшого сучасника Шоу, Голсуорсі, Честертона, Веллса і Беннета. Всі вони писали в епоху, коли Англія була могутньою світовою державою, і здавалося, що такою вона залишиться назавжди. Впевнена в собі, ця вікто-ріанська Англія дозволяла таким письменникам, як Шоу і Веллс, знущатись над гіршими якостями її суспільства. Шоу висміював її буржуазну мораль, Голсуорсі викривав її скупість і жагу накопичення багатств. Честертон захоплювався її минулим і бунтував проти сучасності, а Веллс жалів Англію за її помилки, що не заважало йому їх поділяти.

Дивно, але Моем, який був найменш критично налаштований, виявив більше презирства до найгірших якостей вікторіанського суспільства, ніж будь-хто із згаданих письменників. І це при тому, що всім очевидна ввічливість і стриманість в поведінці англійців на людях, упорядкованість їх повсякденного життя. Це суспільство справді будує турботу про себе на взаємній увазі всіх його громадян, тоді, як, наприклад, у Франції панує відносна соціальна анархія.

Ціла група блискучих  письменників Англії розвивала модерністські напрямки в літературі. Такими були Д. Джойс, Т. С Еліот, В. Вульф, О. Гакслі. Батьком епічного модернізму називають сьогодні Д. Джойса. За одних тільки «Дублінців» він заслуговував місця серед класиків. Основну частину свого творчого життя Джойс прожив в Європі, на материку. Занурившись з головою в літературну працю, він не помітив навіть Першої світової війни. Більш того, він не помічав навіть людей поряд себе. Д. Джойс обідав в одних і тих же кафе, де часто бував і В. Ленін.  Але письменник Джойс вустами своїх літературних героїв висловив почуття, надії і сподівання читачів його творів. А політик Ленін приніс неймовірні страждання мільйонам своїх співгромадян. Доля сама вибирає виконавців власних вироків.

Джойс вважав, що справжнього  тріумфу національний дух може досягти  тільки в освоєнні європейської художньої  традиції. Тільки це дасть можливість створити на її основі нове мистецтво. Роман Джойса «Улісс» своїм змістом звернений не так до почуттів читача, як до його інтелекту. Щоб зрозуміти написане автором, треба знати всі, чи хоча б основні мистецькі надбання людства. Створити такий шедевр Джойсові вдалося за рахунок духовного пошуку, напруженого життя навіть підсвідомості. Джойсів «Улісс» став своєрідною енциклопедією модернізму. Західноєвропейські і американські послідовники Джойса оголосили внутрішній монолог його героя універсальним методом художнього зображення характера.