Оновлення методів і напрямів розвитку мистецтва. Модернізм як художній метод

 

Міністерство  освіти і культури України

Львівський  національний університет імені  Івана Франка

Економічний факультет

 

 

 

 

 

Кафедра теорії

та історії культури

 

 

 

 

Наукова робота

З курсу : «Історія української  культури»

на тему:

Оновлення методів і  напрямів розвитку мистецтва. Модернізм як художній метод

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала:

 

Перевірила:

 

 

Львів-2010 

Вступ

 

       Кінець XIX – початок XX ст. позначається загальною кризою, що охопила різні сфери життя – економіку, політику, культуру. Однак ідейне бродіння умів, невпевненість у майбутньому , передчуття близьких історичних і соціальних перетворень, хоча і сповнювали тривогою душі людей, але заохочували до пошуків нових ідеалів у житті і творчості. Митці, не задовольняючись засобами романтизму і реалізму, намагалися віднайти нові адекватні форми відображення змін, що відбулися передусім у людській свідомості, і вийти на новий рівень творення художніх цінностей.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

 

1. Вступ

2. Поняття модернізму

3. Вчені, які встановили новий погляд на світ

4. Розвиток модерну в країнах Європи та Сполучених Штатах Америки

5. Висновки

6. Додатки

7. Література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

         Модернізм виник в кінці XIX — на початку XX століття. Ідеологічне обґрунтування йому дав символізм. Очевидно, що модернізм [франц. modernise] – загальна назва течій у мистецтві цих століть, яким властиві заперечення реалізму, традиційних форм, естетики, пошук нових естетичних принципів [8,c.524]. Слово модерн (modern) означає модерний, новітній, сучасний. Поява його не була випадковою. Варто зазначити, що у філософії початку XX століття стали переважати песимізм, ірраціоналізм та індивідуалізм. Традиції художньої культури, побудовані на класичних зразках реалізму, коли дія відбувається в певний час, в конкретному місці, а сюжет твору є стрижнем, навколо якого обертаються всі герої і події, були зруйновані.

Українська літературна  енциклопедія подає розвідку про  модернізм у світовій і українській  літературі, трактуючи це явище так: “філософсько-естетична й художня  система, що склалася в перші десятиліття ХХ століття й об’єднала різнорідні, іноді істотно відмінні напрями й течії, для яких притаманні нова суб’єктивно-індивідуалістська концепція людини (із домінуванням дезінтеграційного начала) та пов’язане з цим протиставлення нових виражальних і зображальних засобів класичним формам мистецтва ХІХ століття. Досі модернізм – термін не усталений: інколи тлумачиться як синонім авангардизму; як явище, що в час зародження інтегрувало в собі декадентство й авангардизм; як художній рух, що відмежовується від декадентства і має авангардизм своїм найрадикальнішим виявом тощо. Передумови виникнення модернізму з’явилися в кінці ХІХ століття. Саме тоді художня свідомість фіксує кризу світоуявлень, які складалися від епохи Просвітительства і набули переважно раціоналістичних, головним чином позитивістських форм у філософському і художньому мисленні ХІХ століття. Стають очевидними їхня невідповідність історичній дійсності початку ХХ століття, недостатність для повноти створення образу людини, художнього розкриття тих видів соціальної, біологічної, моральної детермінованості її життя, на яких ґрунтувалися типові зразки класичних реалізму і натуралізму. З’ясовується недосяжність і некоректність багатьох суспільних ідеалів, неспроможність жодних наперед визначених форм суспільного устрою зняти суперечливість і внутрішню конфліктність людського буття. Піддаються скептичній переоцінці просвітницькі ідеали народно-духовної всеєдності, соціального братерства, евдемоністського змісту життя, ряд інших моральних і культурних цінностей. Окреслюються… значно глибші психологічні виміри людини, невичерпність і багатоликість (аж до протилежності) її індивідуальних якостей, життєво важливе, часто вирішальне, значення її позасвідомих і підсвідомих імпульсів, їхній зв’язок з первісними формами колективного та індивідуального буття” [9,с.397]

Літературознавчий словник-довідник дає таке визначення модернізму: “загальна назва літературно-мистецьких тенденцій неміметичного ґатунку на межі ХІХ – ХХ століття, що виникли як заперечення ілюзіоністсько-натуралістичної практики в художній царині, обґрунтованої філософією позитивізму. Ця філософія обстоювала емпіричні, жорстко верифіковані дані єдиним джерелом достеменного знання при принциповому нехтуванні іншими, зокрема, ірраціональними, джерелами та посталою на підвалинах цієї філософії “соціально-реалістичною критикою”, схильною взалежнювати талант від утилітарних потреб суспільства, ігнорувати фундаментальною категорією мистецтва – прекрасним, красою. Модернізм на місце позаестетичної утилітарно-раціональної методології художнього чину вводив іманентну йому (чину) творчу інтуїцію, втаємничення у трансцендентну сутність буття тощо, власне, спирався на засадничі аспекти “філософії життя [3,c.469]

У монографії “Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща” В. Моренець посилається на студію Ричарда Шеппарда “Проблематика європейського модернізму”, у котрій той спостерігає реєстри “спільних рис” європейського модернізму, які вміщують, зазвичай, “безкомпромісний інтелектуалізм” (Беебе), “абсорбацію нігілізмом”, “нетяглість”, потяг до діонісійського елементу, “формалізм”, “позицію дистанційованості”, використання міфу “як довільного засобу впорядкування мистецтва” на рівні з “рефлексійністю”, “антидемократичні переконання”, “наголошення на суб’єктивності”, “відчуття алієнації й осамітнення”, відчуття “постійно наявної загрози хаосу… в поєднанні з настроєністю на пошук”, а також “досвід панічної враженості”, особлива форма іронії, виведена з “розриву між уявою і світом”, “свідомість, спостереження й дистанціювання”, а ще переконаність, що метафора є “самою суттю поезії” [4, c.13]   

Соломія Павличко у монографії “Дискурс модернізму в українській  літературі”, намагаючись з’ясувати  поняття модернізму, пише: “Якщо оглянути українську літературу ХХ століття, то може здатися, що маємо справу з літературою без модернізму. Або з немодерною літературою немодерної нації. В ній немає постатей, співмірних за масштабом із Джеймсом Джойсом чи Альбером Камю, або руху, аналогічного “Молодій Польщі” не за назвою, а за внеском у національну літературу”[6,c.9]. У студії “Українська імпресіоністична проза” Віра Агеєва також робить спробу з’ясувати це поняття. На її думку, “сам термін “модернізм” вживається щодо українського письменства непослідовно, різні автори часто вкладають у нього різний зміст. Це пояснюється, зокрема, й тим, що в Україні модернізм тривалий час майже не привертав уваги дослідників, перш за все з політичних причин. Цей період трактувався швидше як прикрий епізод, ніж як художньо значиме явище в історії нашої культури. Невизначеним залишається навіть і коло авторів, яких більш-менш одностайно визнають модерністами. Хоча подібні проблеми існують і в інших європейських літературах, та все ж певний консенсус щодо цього на сьогодні вже здебільшого вироблений”[1,с.4]

Новий погляд на світ, як завжди, встановили вчені. Цього разу це були філософи і психологи. Так, французький філософ, викладач університету А. Бергсон доводив, що людина може осягнути природу явищ, «життєвий порив», якщо звернеться не до розуму, а до інтуїції. Тобто для розуміння особливостей художньої творчості і пізнання більше значення мала інтуїція, а не інтелект.

3.Фрейд показав, що  не все в людині підкоряється  раціональному, і відкрив таємні області людської психіки. Так би мовити, переклав унікальну таїну душі на мову універсальних психоаналітичних схем. Проте його колега і соратник К. Юнг пішов ще далі і ввів у психологію поняття «колективного несвідомого» — глибинного шару психіки. Особливістю колективного несвідомого є його універсальність — спільність для всіх людей. За Юнгом, психіка не є похідною від чогось, навпаки, вона первинна і визначає буття людини. Колективне несвідоме — це початковий стан психіки. Його особливістю є всезагальна тотожність. Тобто для колективної психіки характерне відчуття тотожності всього живого. В такому стані знаходилися первісні люди, які не відокремлювали себе від природи. А тепер це відкрили для нас австрійські вчені-психологи.

Отже, людина, яка вивчає світ, мусить включати в об'єкт вивчення і свою свідомість. Зміщення інтересу з вивчення об'єкта на межу взаємодії суб'єкта і об'єкта є однією з особливостей нового наукового світогляду, що формується.

Як це не дивно, але  саме люди мистецтва, а не науковці, першими відчули зміну нових світоглядних установок. К.Юнг вважав, що люди мистецтва не так відірвані від колективного несвідомого, як решта представників західного суспільства. Вони чутливо вловлюють найменші зміни в його потоці. А це потім відображається в їх творах. Через те нові віяння XX століття знайшли відображення в мистецтві раніше, ніж в науковому і суспільному житті. Митці, літератори стали засобом вислову духу своєї епохи.

Багато яким з основних напрямків культури XX століття: експресіонізму, сюрреалізму, неоміфологічній манері письма в цілому, новому роману, плину свідомості, театрові абсурду тощо, — притаманне шизофренічне начало.

Як бачимо, прорив несвідомого  відбувся в сфері мистецтва. Утверджувалась культура, витоки якої знаходилися в глибинах індивідуальної психології. Художнім методом цієї культури був модернізм як сукупність різних течій. Йому притаманні деякі основні риси. Так, модернізм допускає деформацію реальності або й взагалі відмовляється від очевидної дійсності, створюючи нову реальність, що базувалась на естетизації брутального та ірраціонального. Модернізм проголошував самоцінність творів мистецтва поза всяким зв'язком з життям. Це було мистецтво заради мистецтва. Крім того, виразники цього стилю пародіювали інші твори мистецтва, перш за все традиційного. І як вже було зазначено, суттю модернізму було звернення до колективного несвідомого.

Отже, модернізм як художня  система зобов'язаний своєю появою декадансу (втечі від реального  життя, відторгненню соціальних проблем), а також авангарду, який закликав розпрощатися зі спадком минулого і створити щось не схоже на традиційне мистецтво. Авангард виник на фундаменті європейської естетичної думки. Первинною його спрямованістю було існування поза музеєм, поза історією мистецтва, суцільна провокація і іншість, несхожість у відношенні до всіх традиційних культурних норм.

Поява декадансу визначила  важливий період в історії культури всієї Європи. Це був час, коли процеси  суспільного занепаду перетнули центр людської душі, формуючи відповідне сприйняття сучасності. Відбулися великі зміни в умонастроях і самопочутті людей. Ці зміни були надзвичайно глибокими. Недарма їх зафіксували великі поети, які відрізнялися інтуїтивною чутливістю до того, що Гегель називав «станом світу». Вони першими висловили занепад, що насувався, мовою лірики. Саме вони виявили в тайниках власної свідомості його ознаки. Ці поети стали художніми виразниками занепаду і разом з тим його жертвами. Хоча певною мірою кокетувала з декадансом Зинаща Гіппіус. Та Федір Сологуб, який прожив таку молодість, страшніше за яку важко щось придумати, писав багато які з своїх декадентських віршів з силою безпосереднього переживання.

Аналіз декадентства можна знайти в реалістичних романах початку XX століття. «Доктор Фаустус» Томаса Манна, «Життя Клима Самгіна» Максима Горького, «Жан-Крістоф», «Зачарована душа» Ромена Роллана відобразили в собі цілі культурні формації і не могли залишити поза увагою такий характерний прояв духовного життя, як декадентство.

Модернізм — це множинність  художніх напрямів зі спільним світоглядом. Модернізм роздробив звичний  художній образ, виділивши його окремі якості. Так, перебільшена увага митців до змісту образу отримала назву натуралізму, його виразність переросла в абстракціонізм, емоційна насиченість стала експресіонізмом, а багатозначність, надзвичайність і сьогодні відома як сюрреалізм. Модерністи вважали, що хаос сучасного життя сприяє загостренню почуття самотності людини, тому що ворожа дійсність лякає її своєю непереборністю.

Модерн як стиль прагнув  до прикрашування середовища, що оточувало людину, підкресленої активності впливу на життєві процеси, видовищності і декоративності навіть в дрібничках. Модернізм — це мистецтво дрібничок. Знову ж таки, однією з причин цього був конфлікт між високими ідеалами і буденністю життя людини на Заході. Тому модерн намагався компенсувати останнє художніми засобами. Цікаво, що стиль «модерн» з'явився саме на Заході. Багато які з західноєвропейських країн мали в той час свої колонії на Сході. Задоволений меркантильний інтерес рано чи пізно мусив трансформуватись в естетичний. Що й сталось в кінці XIX — на початку XX століття. А результатом цього інтересу було поєднання в стилі «модерн» європейських та східних традицій культури. Від західного мистецтва модерну дістались романтизм, чутливість і тверда лінійно-структурна основа. А від східного — площинність, декоративність і орнаментальність.

Охоплюючи історію європейського  суспільства і його культури, принаймні, за останні два століття, «модерн» для буденної свідомості представляється як вичерпний і цілісний образ цивілізації Старого Світу.

Невід'ємною частиною загальнокультурного розвитку є  літературний процес. Основою цього  явища став не тільки художній твір, а й літературна критика, періодичне видання, мемуарна та епістолярна література, а також і видавництво, друкарня, книжкові магазини тощо. Обґрунтування цього поняття здійснювалося протягом XIX—XX століть, а власне термін виник лише в 20—30 роки XX століття. Літературний процес — це виникнення і розвиток світової художньої літератури. Характерною особливістю літературного процесу цієї доби є пошуки нових та видозміни вже існуючих форм художньої творчості.

Мимоволі виникло питання: чи література є чимось постійним, незмінним, навіки закріпленим в єдності форми і змісту, чи вона розвивається як знання, як наука, як розвивається, власне, все. Існує думка, що художній твір може виконати і функцію наукового дослідження (П. В. Копнін). Це положення підтверджується і низкою фактів. Так, Л. Толстой у романі «Війна і мир» зображає хід війни точніше, ніж історики того часу. Ф. Енгельс називав Оноре де Бальзака доктором соціальних наук. Він вважав, що для вивчення економічних відносин буржуазного суспільства «Людська комедія» дала йому більше, ніж книги усіх буржуазних спеціалістів — істориків, економістів, статистиків, разом взятих. Крім того, де Бальзак знав про характери людей більше, ніж вся наука психологія на початку XX століття.

Існує міцний зв'язок між  будь-яким мистецтвом та історією. Історичні процеси фіксуються в кабінетах вченими-істориками: вони встановлюють факти, інтерпретують зв'язки між ними, впливи, розглядають минулі політичні і суспільні концепції.

Але не лише історики відтворюють  образ минувшини. Не лише вони формують уявлення звичайної людини про минулі події та історичні постаті, інакше кажучи, — загальну історичну свідомість. Це залежить також і від митців, від мистецтва і культури. Про Цезаря і Брута ми швидше знаємо від Шекспіра, ніж від Моммзена чи Гіббона. Про французьку революцію довідалися не так від Жюля Мішле, як від Давіда, котрий пензлем зобразив зворушливі образи героїв і жертв революції. Якою була російська кампанія Наполеона, знаємо насамперед від Толстого, якою вікторіанська Англія — від Діккенса. Про завоювання американського Дикого Заходу, про цей дивовижний і кривавий процес творення нової цивілізації на чужих землях, світ знає з американського вестерну.

Отже, знання про минуле мистецтво дає нам не менше, ніж  наука. Якщо у когось виникне потреба взнати, в чому полягають особливості сільського населення Польщі, то він про це взнає більше з романа Владислава Реймонта «Мужики», а не з класичної роботи Томаса і Знаненського «Польські селяни». Краща монографія антрополога Малиновського про тробріанців не йде ні в яке порівняння з «Моєю Антонією» Уілли Кезер чи «Чорним ягням і сірим соколом» Ребекки Вест. Незрівняною є сила, з якою ці письменниці представляють внутрішню роботу суспільства і мотивацію поведінки індивида в ньому. Тобто, письменник не менше сприяє просвітництву, ніж вчений.