Оновлення методів і напрямів розвитку мистецтва. Модернізм як художній метод

Але навряд чи зможуть  далекі наші потомки скласти уяву про нас за творами, наприклад, образотворчого мистецтва XX століття. Справді, з творів Пікассо і Брака, Матісса і  Шагала, Кандінського і Татліна історики майбутнього не взнають про нас і наш час нічого. Ці твори не зможуть розповісти нічого правдивого про те, який вигляд мали тоді люди; як вони працювали, пили, їли, одягались, проводили вільний час. Якщо ж потомки все ж таки візьмуть їх на віру, то отримають спотворене уявлення навіть про зовнішність своїх предків.

За більш точною інформацією  людині майбутнього прийдеться звертатися до ЗМІ, а точніше, — до фотографії. Правда, фотографії викличуть здивування своєю разючою відмінністю від того, що тоді ж зображували живопис, графіка, скульптура.

Слід пам'ятати, що культурна  еліта суспільства не сприймає історію поза друкованим словом. Читання — це вченість, культура думки про те, що потрібне для особистого успіху, а що — шкідливе. Мистецтво взагалі, як і література зокрема, впливають на розум через почуття. Письменник, художник чи композитор, оспівуючи подвиги головного героя свого твору, мимоволі готують грунт для його реабілітації в майбутньому. Поетам, письменникам, композиторам, художникам належить роль тлумачів подій. Так що ми порадили б майбутнім авторам бути обережними у виборі історичних героїв для своїх творів.

Звичайно, проаналізувати творчість всіх письменників XX століття немає не тільки можливості, а й  потреби. Тому мова тут буде йти тільки про тих, хто найбільше зробив для оновлення мови художньої літератури XX століття. Для справжніх новаторів літератури важливо не що сказати, а як сказати.

Класиками модернізму були Джеймс Джойс, Марсель Пруст, Франц  Кафка, Вірджінія Вульф. їх художні концепції під кінець XX століття перетворилися в пануючі тенденції розвитку культури. Ці художники перенесли акцент з активної взаємодії між літературою і життям у внутрішньо-текстову площину. Тобто тепер не дійсність впливала на літературу, а навпаки — література на життя. Дійсність повинна була змінюватися у відповідності з концепціями, які породжувалися літературою і культурою в цілому.

Своїм подальшим розквітом  модернізм зобов'язаний таким письменникам, як Т. Манн, Г. Гессе, М. Булгаков, А. Платонов, А. Камю, В. Голдінг та іншим. В їх творчості модерністський спосіб зображення був переважаючим в художніх текстах. При цьому загальнокультурні або суб'єктивно-авторські міфи ставали основою художнього змісту.

...Австрії

Буквально напередодні розпаду на початку XX століття останніх європейських імперій — Австро-Угорської, Німецької і Російської відбувся незвичайний розквіт їх культури. У віденській культурі першої третини цього століття можна виокремити трьох знаменитих мислителів, з іменами яких пов'язаний переворот не тільки в австрійській, а й у європейській духовній традиції. Карл Краус в літературі, А. Лоос — в архітектурі, Людвіг Вітгенштейн у філософії здійснили прорив до витоків нового розуміння культури. Вони виступили як проти «чистого» мистецтва, так і проти усіх форм культури, які не відображали сфери духовного життя. Недарма Карл Краус іменував Австро-Угорську монархію «дослідною станцією кінця світу». Те ж саме можна було тоді сказати і про решту імперій.

Проте перша третина XX століття в культурі була часом австрійців. Вершилась зміна епох і Австрія через їх неминучість опинилась в епіцентрі світових подій. Одним з найвизначніших письменників XX століття був австрієць Франц Кафка. Він є автором знаменитих романів «Процес», «Замок», «Америка» та інших. В 1990 році в Празі видані друком «Листи батькам. 1922—1924 роки». «Мені потрібно багато бути одному. Все, що мною створено, — це плоди самотності... Все, що не відноситься до літератури, я ненавиджу...» — писав Ф. Кафка. Дійсно, він ненавидів дегуманізований світ, в якому був приречений існувати. Суперечності світовідчуття Ф. Кафки часом були непримиренними. Письменник не вірив в сьогоденність, сумнівався в можливостях людини. Сама дійсність романів Ф. Кафки, новел, притч трагічна і туманна, маячною сновидністю і ліричністю відкривала широкий простір суб'єктивізму оцінок.

Художній світ його романів  співставлений не з емпіричною дійсністю, а з культурою. Саме культура, поряд з несвідомими імпульсами героїв, пронизує події, що зображені, і визначає закономірності їх розгортання. Кафку вважають сейсмографом XX століття, фіксатором ситуації.

Моделлю австрійського  письменника тієї пори в значенні життєвої позиції, свого відношення до власної творчості був чиновник, який писав драми, вірші, прозу, але який не міг кинути службу. І не кинув би її, навіть якщо б і зміг, тому що недостатньо вірив у свій талант, а тим більше в успіх. Це був прообраз людини «в капелюсі прикажчика на голові пророка» (Андре Сальмон). Так і Ф. Кафка чіплявся за службу, не вірив у себе і не бажав друкуватись. Він навіть заповідав своєму другові спалити після смерті всі свої рукописи. Добре, що той його не послухав і це стало неоціненною послугою для людства.

Найменш відомим з  великих письменників нашого століття назвала одна англійська газета Роберта Музіля. Він прожив життя в нужді, майже не публікувався, знаменитий його роман «Людина без властивостей» вийшов друком вже посмертно. Світ, створений ним в цьому романі, характеризує автора як Музіля-філософа, природознавця, навіть інженера. Завдяки цьому виникла нова форма романа — сімбіоз епосу і математики. її часто називають «інтелектуальним романом». Як і у випадку з Кафкою, слава засяяла вже над могилою Музіля.

Першим живим класиком австрійської літератури був X. фон Додерер. До Другої світової війни він опублікував шість книг, серед них романи «Пролом. Випадок, що продовжувався двадцять чотири години», «Вбивство, яке може здійснити кожний», «Таємниця імперії» тощо. Особливостями художньої манери X. фон Додерера було те, що він описував побут, збирав реалії, вів хроніку Відня. Його світ замикається не державою, а суспільством, на рівні приватних осіб і їх приватних сімейних, любовних, дружніх, ділових зв'язків. Згодом це стало правилом для новітньої австрійської літератури.

Історія австрійської культури завдячує своєю славою ще багатьом знаменитим письменникам. В цілому ж міжвоєнне двадцятиліття було часом розквіту австрійської художньої літератури.

...Німеччини

Для письменників Західної Європи в цей час є характерним тяжіння до символу, міфу, параболи. Приклад творів вже згадуваного Ф. Кафки («Перевтілення»), а також німецьких письменників Т. Манна («Тоніо Крегер»), Б. Брехта («Матінка Кураж та її діти») дає можливість осягнути радикальне оновлення ідейно-художньої системи літератури початку XX століття. При уважному їх аналізі видно специфіку літературного розвитку сучасності як рух в бік безвзірцевих, неімітуючих форм відображення дійсності. В цих творах зросла роль читача як учасника творчого процесу.

Література декадансу (кінець XIX — початок XX ст.) відрізнялась перш за все культом крайнього індивідуалізму, суб'єктивізму, прагненням до хворобливого, надломленого. Лідером цієї течії був німецький поет Стефан Георге. Він проповідував «чисте мистецтво», засуджував російську революцію 1905 року, протиставляє у своїх віршах сильну особистість народним масам. В його творчості все більше зростає містицизм.

Томас Манн взагалі вважав, що в світі відбувся крах впорядкованої, унормованої буржуазності. Письменник цієї доби віддає перевагу особистості, звертається до унікального і неповторного в ній, що допомагає зберігати людськість в протистоянні з уніфікацією системи.

Експресіонізм виник в Німеччині незадовго до Першої світової війни. Безпосередньою метою для експресіоністів було самовираження особистості. Система принципово відкидалась, все віддавалось на розсуд інтуїції художника. Оголене почуття повинно безпосередньо йти від душі.

Засновники експресіонізму бачили основне своє завдання в вираженні суб'єктивно-індивідуалістських настроїв художника за допомогою зсунутих, побачених в незвичайному ракурсі образів зовнішнього світу. Слово «експресіонізм» вперше вжив в 1911 році німецький поет Г. Вальден. Не зображення світу, а його сприйняття, а також уявний світ складають суть експресіоністської естетики. Теоретик експресіонізму Казимір Едшмід настановлював: «Світ існує. Повторювати його немає сенсу».

Одним з провідних  жанрів експресіонізму була публіцистична драма, або «драма крику» з її «вселенськими конфліктами», абстрагованим образом людини, уривчастою «телеграфною» мовою, різкою пластикою. Першою програмною заявою експресіонізму в літературі була драма В. Хазенклевера «Син». «Мета цієї речі — переробити світ», — стверджував у передмові автор. Експресіоністи Ф. фон Унру, Й. Бехер, Г. Кайзер в своїх творах осуджували війну, проповідували вселюдську потребу у мирі.

Вищою цінністю світу  експресіоністи вважали людину. Вони прагнули перетворити мистецтво  в пророка майбутнього прекрасного, гармонійного життя. На цій здібності відрізняти добро від зла, на цьому незломленому людському інстинкті базується нерушимість світу у творах такого відомого романіста, як Леонгард Франк. Переплетінням експресіонізму з реалізмом характеризуються найбільш відомі його романи — «З трьох мільйонів троє», «Матильда», «Учні Ісуса», «Зліва, де серце».

Піднесення в культурному  житті Німеччини тісно пов'язане з ростом соціально-політичної боротьби в країні, з розвитком опозиційних, антиімперіалістичних настроїв. Письменники-реалісти відгукуються на гострі зміни в суспільному житті. Так, темою «Будденброків» Томаса Манна є крах і розпад торгової династії, які викликані не зовнішніми причинами, а чисто психологічними факторами. В кожному новому поколінні Будденброків наростає антибуржуазний дух, який виснажує енергію і впевненість в собі членів багато-чисельного сімейства. З іншого боку, в романі показано вічний конфлікт між добропорядним бюргером і художником. Це вічний конфлікт між способами життя, між різним світосприйняттям. Автор не осуджує жодного з них.

Тетралогія Томаса Манна «Йосип і його брати» видавалася друком з 1933 по 1943 рік. Як і всі романи письменника, цей теж може розглядатися, як «роман освіти», історія формування молодої людини, яка росте. З іншого боку ця книга висловлювала протест проти антисемітизму, який насаджувався нацистами в Німеччині. Автор наділив свого героя такими якостями, як політичний досвід, соціальний ідеалізм, винахідлива практичність. Крім того, до цього додається ще й гуманістична віра в те, що люди здатні контролювати стан довкілля і своє економічне положення. Тобто все це і складало ідеологію нового курсу, який і пропагував письменник.

Критика буржуазної Німеччини, мілітаризму і прусацтва, тема загибелі бюргерської культури прозвучала в творах Генріха Манна («Вірнопідданий»), Бернгарда Келлермана («Тунель») та інших.

В період Веймарської  республіки в країні виникла реваншистська, націоналістична література. її фундаторами стали Е. Юнгер, Е. Двінгер, Е. Кольбенхойєр, Г. Грімм, автор пріснопам'ятного роману «Народ без простору». Пізніше ця назва стала крилатою фразою нацистських пропагандистів, які обґрунтовували право Німеччини на завоювання чужих земель.

Тема самотності людини, втрата нею особистості стає домінуючою в західноєвропейській літературі. З найбільшою силою ця тема втілена в творах письменників про долю колишніх фронтовиків Першої світової війни. Варто сказати, що письменники, які знаходились по різні боки фронту у війну, відзначали одні й ті ж тенденції, відображені в їх творах. Цих письменників називали «втраченим поколінням» (Г. Стайн). І літературу «втраченого покоління», що виникла в 20-ті роки, писали такі різні автори як Ернест Гемінгвей, Джон Дос Пасос, Річард Олдінгтон, Еріх-Марія Ремарк тощо. Цікаво, що більшість з названих були солдатами тієї війни. Романи Ремарка «На Західному фронті без змін», «Три зіль, Герман Гессе та інші). Ще його називають «романом виховання», «романом розвитку».

Героями творів цих письменників були прості люди. Вони ні на що особливе не претендують, а з погляду оточуючих і самих себе є або звичайними грішниками, або убогими, або комічними фігурами. Незграбні підлітки і дивакуваті старі жінки (у Фолкнера), вчорашні солдати Першої світової війни, непотрібні в мирному житті, повії (у Ремарка), тореадори, рибалки, журналісти, спортсмени, покалічені але міцні духом фронтовики (у Гемінгвея), невдахи-спортсмени, шукачі золота, моряки, діти робітничих кварталів, мешканці трущоб, туземці американських колоній (у Лондона). Взагалі-то це аутсайдери, маргінали, люди з узбіччя соціального життя. Вони не служать «ідеалам вільного суспільства», та попри все є справжніми носіями добра і мужності.

Жахливий привид фашистського «активізму», фашистського «обов'язку», фашистської «ідеї» викликав реакцію недовіри до результатів людської активності взагалі і перебільшене уявлення про пасивну піддатливість людської натури.

...Росії

Культура кожного народу розвивається нерівномірно. Час від  часу в ній переважає якийсь один вид мистецтва, який найповніше втілює всі проблеми цієї культури. В російській культурі такою домінантою стала література. Місія російської літератури полягає в тому, щоб зображати життя простої людини. А оскільки це література повчальна, напучувальна, то вона цю людину ще й вчить. Вчительська суть російської літератури — «глаголом жечь сердца людей».

Ця література створює  історію, якої ще немає як зумовленої і цілісної дійсності. Вона також створює народ, бо згуртовує його навколо себе. Література фактично і створила найцінніше і загальне, що є в Росії — культуру. Взагалі ж культура єдина, і спільні процеси охоплюють всі її ділянки.

Хоч і побутує думка, що велика російська література почалася з ліцейських віршів О. Пушкіна і закінчилася на «Ха-джі-Мураті», проте і наступні покоління письменників зробили свій внесок в її розвиток.

На кінець XIX — початок XX століття реалістичний роман в російській літературі вже майже вичерпав свої можливості. Він повністю склався як жанр, і нічого нового не міг запропонувати читачеві. Тому таким сильним і миттєвим був наступ модернізму і авангардизму.

Різноманітність західноєвропейських (А. Шопенгауе-ра, Ф. Ніцше, М. Гайдеггера тощо) та вітчизняних (В. Соловйова, М. Бердяева) філософських ідей зумовила багатство художніх напрямів і течій російського модернізму, серед них провідними стали символізм, акмеїзм, футуризм та імажинізм.

З 1894 року — часу вступу на престол  царя Миколи II-го і до 1936 року (доби «великого  перелому» в СРСР) існувала культурно-історична  епоха, відома як російська «срібна доба». Основним її літературним напрямком був акмеїзм. Провідниками акмеїзму були Микола Гумільов, Анна Ахматова і Осип Мандельштам, хоча всього їх налічувалося близько сорока осіб. Критерії модернізму були дуже різними. Так, Л. Андреев проповідував хаос життя, В. Брюсов — філософію миті, М. Арцибашев в натуралістичних романах пропагував задоволення статевих потреб, Д. Мережковсь-кий відстоював новорелігійну свідомість, а В'яч. Іванов оспівував містичний анархізм.