Оновлення методів і напрямів розвитку мистецтва. Модернізм як художній метод

«Трагічним тенором  епохи» назвала Анна Ахматова видатного поета Олександра Блока. У своєму містичному світі він шукав Прекрасну Даму:

Предчувствую Тебя. Года проходят мимо — Все в облике одном предчувствую Тебя. Весь горизонт в огне — и ясен нестерпимо, И молча жду, — тоскуя и любя.

Елітарна культура «Срібної доби»  прагнула подолати протиріччя між життям і творчістю, зробити творчість  спонтанною, як життя, а життя побудувати за художніми законами. Митці вели боротьбу за звільнення російського мистецтва від аскетичних ланцюгів минулого.

Поряд з модерністськими літературними  течіями в Росії існувала відома поетична школа — ОБЕРІУ (російською мовою — Объединение реального искусства). Це була літературно-театральна група, що існувала в Ленінграді з 1927 до початку 1930-х років. Як драматурги, члени групи передбачали європейський театр абсурду за 40 років до його появи в Парижі. Першими сюрреалістами серед них були Д. Хармс і О. Введенський. Більш всього члени цієї групи прославились своєю поезією.

Багато геніальних людей у своїх творах передбачили власну долю. Трапилося це і з Даниїлом Хармсом. Одного разу він вийшов з дому і щез. Лише потім стало відомо, що його було заарештовано і він помер в одній з сибірських в'язниць. Та Д. Хармс знав про це наперед, коли писав вірша «Мандрівник»:

До лісу темного якось  зайшов той мандрівник.

І він з тих пір, і  він з тих пір, з тих пір  безслідно зник.

Жовтнева революція 1917 року ознаменувала собою крах Російської імперії. Радянська  влада почала своє існування з  політики «воєнного комунізму». Нова економічна політика, що прийшла йому на зміну, була з боку революції поступкою міщанству. В літературі це був кінець символізму, натиск футуризму. А через футуризм відбулося вторгнення політики в мистецтво. На вулиці вийшли «футуристи, барабанщики і поети» (В. Маяковський).

Так сталося, що на протязі потім  всього XX століття російський авангард спирався на рух мас, їх настрої і інстинкти. Саме тоді авангард і досягав успіху, опинявся на чолі суспільного і культурного піднесення, коли стихійний масовий рух займав в російській історії керівні позиції. Особливо наочно це відбувалося саме в культурі футуристичного авангарду — весь час начебто на початку, в настрої нескінченних починань. Не випадково Атойнбі вважав футуризм, як і архаїзм, схожими стратегіями, які виникли в умовах кризи і розпаду цивілізацій, розколу в їх культурах.

Нова влада почала планове знищення класово чужих елементів в літературі і мистецтві. Літературна політика була частиною політики загальної — спочатку Леніна-Троцького, потім Зинов'єва-Камєнєва-Сталіна і, нарешті, Сталіна-Єжова-Жданова. В результаті були знищені митці, народжені на початку 80-х років XIX ст., потім народжені в середині 90-х років, а потім народжені в 10-х роках XX століття (Н. Берберова). Репресії почалися з арештів О. Веронського, Б. Пільняка, формалістів-попутників, далі почалися арешти футуристів і молодих робітничих і селянських поетів, які до самого кінця 20-х років вірою і правдою служили новому режимові. Репресовані були не тільки відверто буржуазні учасники «Релігійно-філософських зборів», а навіть члени РАПП, які завчасно кинули в маси гасло про необхідність зниження культури взагалі, тобто про знищення інтелігенції. Вони ж загрожували кулею останнім символістам і акмеїстам. Та це їх не врятувало.

В 1919 році почалася реєстрація усіх видів  реалізму, оскільки соціалістичного  тоді ще не було. Тому він тоді називався по-різному: монументальним, узагальненим, плакатним, статичним, динамічним, умовним,

В 1934 році в Москві на І з'їзді письменників СРСР був проголошений як основний художній метод принцип соціадієтичного реалізму. Він вимагав від художників слова політичної лояльності і ствердження у своїх творах революційних ідеалів. Віднині соціалістична держава розповсюджувала свій контроль і на творчість. Вона диктувала уніфікацію тем і стилю, а також строго карала за «відхід від генеральної лінії». Ейфорія художніх пошуків 20-х років, з погляду комуністичної партії, мусила змінитись на однодумність. Спочатку все, що порушувало новий естетичний канон, прирікалось на забуття, а згодом і на знищення разом з його творцями. Родоначальником соцреалізму був оголошений Максим Горький. Типовими представниками соцреалізму в Росії були Ф. Панфьонов («Бруски»), Ф. Гладков («Цемент»), М. Шолохов («Тихий Дон», «Піднята цілина») тощо. Вони оспівували перемоги радянської влади на фронтах громадянської війни, в індустріалізації і колективізації країни.

На тлі вдаваної безсистемності репресій радянської влади закономірним є знищення тих письменників і їх творів, в яких гострий мовний зсув або погляд на дійсність під певним кутом зору давав просту і ясну картину суспільних перетворень. Згадайте лише вірш О. Мандельштама:

Мы живем, под  собою не чуя страны, Наши речи за десять шагов не слышны, А где  хватит на полразговорца, — Там припомнят кремлевского горца.

Ця строфа є яскравою ілюстрацією до періоду культу особи Сталіна. В 1937 році, перебуваючи в засланні, О. Мандельштам на запитання, що таке акмеїзм, відповів: «Туга за світовою культурою».

Прорив А. Платонова («Котлован», «Чевенгур») або М. Булгакова («Біг», «Біла гвардія», «Майстер і Маргарита», «Собаче серце») через завісу брехні був покараний владою забуттям за життя. Влада всіляко ізолювала письменника від дійсності, занурювала в інформаційну пустоту, нівелювала його творчий стиль. Таким чином стиралась творча індивідуальність письменників. Справді, чим стиль Ажаєва відрізнявся від стилю Панової або стиль Бабаєвського від стилю Бубьоннова? На вершинах соціалістичного реалізму писались взаємозамінювані твори. Тим-то література за Сталіна являла собою разючий контраст з літературою Заходу, так само, як і з новаторською за формою літературою російського модернізму.

Естетична програма соціалістичного  реалізму зводилася до подолання модернізму як спроби «вискочити з історії» (Євгеній Добренко).

...України

Українській літературі першої третини XX століття було властиве стильове розмаїття. Більшу частину цього часу плідно працювали письменники старшого і середнього поколінь: Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Степан Васильченко, «покутська трійця» — Лесь Мартович, Василь Стефаник, Марко Черемшина.

Вступили на ниву літературної праці й молоді письменники і поети. Найвідомішими серед них стали поети — М. Рильський, П. Тичина, М. Семенко, В. Сосюра; письменники — М. Хвильовий, Ю. Яновський, П. Панч, 3. Тулуб та інші.

Більшість з молодих  письменників була неоромантиками, багато хто сповідував ідеї імпресіонізму, символізму, футуризму. Наприклад, український футуризм можна розглядати як школу Михайла Семенка, який, за його висловом, багато років працював «футурорубом в диких лісах української літератури». «Передовими явищами» сучасної їм літератури було «знищення всього старого», «введення ленінізму в мистецтво» і «побудова комунізму в культурі». Так писав про це М.Семенко в статті «Мистецтво як культ». І це не дивно, тому що фактично всі без виключення авангардисти на перших порах підтримували радянську владу в Україні. Про що потім гірко пожаліли.

Як бачимо, всі ці літератори належали до різних груп і дотримувалися  різних естетичних програм. Та все ж  для них «був украй актуальним пошук узгодження свого національного єства та національних стимулів з історичною реальністю, в якій тоді домінуючою була тенденція до пролетарсько-інтернаціоналістичного перетворення світу» (І. Дзюба).

Ідейним натхненником групи  «неокласиків» був Микола Зеров, видатний діяч національного відродження, блискучий перекладач, поет, критик, професор, дослідник культури античності. М. Зеров підніс українську поезію, літературу до вимог європейської естетики. Його вплив на розвиток української літератури мав величезне значення.

Варто, однак, ще раз підкреслити, що найбільш плідною була творча діяльність українських письменників і поетів тільки до Першого з'їзду письменників СРСР. Після нього всі вони мусили творити в рамках методу соціалістичного реалізму, що катастрофічно позначилося на якості їх творів і відкинуло українську літературу далеко назад.

...Франції

У першій половині XX століття в художній літературі Західної Європи спостерігається посилення цікавості до онтології — філософського вчення про буття. Це захоплення не обминуло навіть російських письменників. Раціоналістичне пізнання світу через досягнення науки, яке пропагували позитивісти, не пояснювало надприродної агресивності і кровожерності людини, аморальності політиків і панування зла. Позитивістів змінили християнські містики. Упередження проти філософського раціоналізму глибоко корінилось в сучасній культурі.

Соціально-історична  визначеність характерів літературних персонажів, їхня духовна врівноваженість вже не була такою очевидною для авторів повістей і романів початку XX століття. Тепер поведінка героїв їхніх творів вже не була наперед зумовленою і психологічно обґрунтованою. Душі їх героїв стали ареною боротьби добра і зла, а джерела їх свободи пробивалися з підсвідомості.

В кінці XIX — на початку XX століття панівним напрямком в літературі було так зване «католицьке відродження». Тобто пошуки втрачених істин йшли в формі християнської містики. В прозі це Ж. Бернанос, в поезії і драматургії — Ш. Пегі, П. Клодель, а далі Ф. Моріак тощо. Взагалі ж в літературі Франції цього періоду зберігаються традиції соціально-психологічного роману.

На початку століття в Парижі виник гурток поетів, музикантів і художників. Вони називали себе кубістами. Очолював їх поет Гійом Аполлінер. На кшталт того, як геометрія абстрагується від видимого світу, вважали кубісти, їх поезія повинна звільнятись від реальності. Бо вона, ця поезія, немовби хистке, неясне відбиття у воді. Треба зазначити, що талановитий поет Аполлінер вийшов у своїй творчості за межі кубізму, хоча сам же й був його теоретиком. Аполлінер прагнув до оновлення змісту й форми поезії, до зближення її з життям. Основні його твори видані в збірках «Алкоголі. 1898-1913» і «Каліграми. Вірші Миру і Війни». Віршам Аполлінера властивий тонкий ліризм, тяжіння до фольклорної традиції. Аполлінер був пов'язаний не тільки з кубізмом, а й з сюрреалізмом (роман в дусі сюрреалізму про війну «Жінка, яка сидить»). Взагалі ж кубізм був, здається однією з останніх спроб застосувати зброю минулого століття (витівки «проклятих поетів», епатаж, публічні скандали тощо) проти сучасного буржуазного противника.

Біля 1910 року у Франції  декілька ліричних поетів, мимоволі конкуруючи не тільки з предметністю живопису, але й з газетою, оголошенням, афішою, рекламою, плакатом, прагнули включити у вірш максимум наочної інформації. Вони подавали її так, щоб вона впадала в вічі, нероздільно, безпосередньо, без узагальнюючої типізації. Лірика поетів цього напрямку стала поезією великих просторів, соціальної динаміки. Одним з основоположників цього напрямку, відомого як «поетичний реалізм», був Блез Сандрар, поет, мандрівник, авантюрист, революціонер, солдат і філософ, який все життя вболівав за простих людей і жив одним з ними життям. Коротше, Блез Сандрар, людина, яка взнала всі професії, об'їздила весь світ, був «дріжджами» свого покоління. Другим основоположником «поетичного реалізму» був Аполлінер. Він же разом з В. Незвалом дав йому цю назву.

Під кінець Першої світової війни у Швейцарії виник дадаїзм. Символ беззмістовності, безглуздості, «напрямок літератури, який займався беззмістовними речами», — так пояснюють французькі тлумачні словники дадаїзм, породження інтелігенції. Вся анархічність людського духу, знесиленого жахами світової війни, проявилась у цьому напрямку. Найбільшого значення дадаїзм досяг у Франції, де він став чисто літературним напрямком. Засновник дадаїзму Трістан Тцара, так пояснював суть цієї течії: «Дадаїзм стверджує, що сумнів передує дії, що він понад усе. Дадаїзм піддає сумніву все. Все — дадаїзм. Не довіряйте дадаїзму». Це був ще один бунт проти офіційних шор. Гасла дадаїзму дратували міщан.

Від дадаїстів залишилося декілька уламків. Справжні художники, хоча й з певними обмовками, примкнули до сюрреалістів.

В 20-х роках у Франції  виникає сюрреалізм. Філософською основою його був інтуїтивізм А. Бергсона. Висхідним пунктом сюрреалізму стала книга Ф. Супо і А. Бретона «Магнітні поля». Підґрунтям сюрреалізму була поетика сновидінь. Натхненником сюрреалістів довгі роки був П. Елюар. Сильний вплив сюрреалізму на свою творчість пережив і Л. Арагон. Сюрреалізм (надреалізм) був для французьких поетів прагненням ствердити місце поезії в житті, допомогти зміні реальності буржуазного суспільства іншим, більш справедливим і більш гідним людини.

Однією з останніх новинок буржуазного мистецтва був абстракціонізм. В абстракціонізмі знаходять своє завершення тенденції всіх попередніх течій у мистецтві — футуризм, кубізм, експресіонізм, дадаїзм тощо. Абстракціоністи вважали, що осягти явища дійсності шляхом образного їх сприйняття неможливо. Абстрактне ж, чи безпредметне мистецтво досягає повного знищення подібності з дійсністю за допомогою абстрактних форм.

Під впливом жахливих наслідків світової війни, політичної і економічної кризи, що охопила Європу, творча інтелігенція віддала перевагу змалюванню внутрішнього світу окремої людини, втікаючи таким чином від катаклізмів дійсності. Модерністи стають співцями сутінків. Вони пильно і довго вдивляються в найпотаємніші закутки людської душі. Таким був і М. Пруст — один із найбільш складних і суперечливих письменників XX століття, глава модерністської школи.

За своє коротке, замкнене (через хворобу) в чотирьох стінах, життя М. Пруст створив низку романів, які були об'єднані фабулою, оповідачем і героями під назвою «В пошуках втраченого часу». Славу Прустові принесла книга «В затінку дівчат у розквіті». За неї М. Пруст отримав Гонкурівську премію. Потім вийшли друком «В бік Германтів», «Содом і Гоморра» тощо. Всього ж епопея складається з 7 частин в 15-ти книгах. Цей цикл є монолітним «плином свідомості». В ньому об'єктивні предмети наштовхують героя на суб'єктивні відчуття. Мистецтво, вважає Пруст, є одним з універсальних засобів пізнання себе і єднання світу. Якщо людина пережила, засвоїла і усвідомила прожите, вона може віднайти втрачене, себе у світі і світ як такий. Саме в цьому полягає вищий сенс суб'єктивної епопеї М. Пруста, яка справила величезний вплив на літературу XX століття. Правда, захвалена, але пустопорожня кучерява проза М.Пруста не сприймається читачами XXI століття.

Блискучим стилістом, високоерудованим письменником був Андре Жід. Між  двома світовими війнами багато хто вважав його вчителем, совістю  епохи, ледь не пророком. Жід став лауреатом  Нобелівської премії з літератури. На початку 20-х років А. Жід був володарем дум значної частини французької інтелігенції. Поряд з М. Прустом він був визнаним главою модерністської школи. Та навіть він не утримався від спокуси оспівування соціалізму в СРСР, від чого, правда, потім відмовився.