Львів архітектурний

В архітектурі Львова початку XX ст. особливої уваги заслуговують сміливі пошуки українського національного  стилю, в яких новаторські риси поєднувалися з традиційними мотивами української історичної та народної спадщини. Ці пошуки пов'язані насамперед з іменем Івана Левинського – вихованця, а згодом професора Львівської політехнічної школи. Саме в майстерні І. Левинського, під його керівництвом і за участю його молодих, талановитих співпрацівників – О. Лушпинського, Л. Левинського, Т. Обмінського –сформувалися характерні риси українського модерну на львівському терені. Першою спробою у цьому напрямку було спорудження будинку страхового товариства «Дністер» (1905 р., вул. Руська, 20), а подальшого розвитку він набув у будівлях бурси Українського педагогічного товариства (тепер корпус лісотехнічного університету, вул. ген. Чупринки, 103), колишньої бурси товариства «Народний дім» (вул. Лисенка, 14) та декількох інших.

В історії архітектури  Львова надзвичайно важливий розділ становлять численні споруди, зведені  в 1880-1910 рр. фірмою уславленого будівничого  й архітектора Івана Левинського (1851-1919) - видатного творця, ім'я якого  вписано золотими літерами до анналів міста.

На початку 1890-х років Іван Левинський - найвідоміший будівельний підрядник Львова, а впродовж наступного чвертьстолітнього періоду досягає ще більших успіхів, стаючи ніби уособленням недовгого добробуту міста у переддень Першої світової війни. Йому вдається отримувати найбільші замовлення на виконання каменярських, мулярських, бетонних, теслярських, земляних та інших будівельних робіт, а також великі підряди на головні декоративно-оздоблювальні роботи. Щороку фірма Івана Левинського споруджує десятки великих об'єктів. За її активної участі архітектурний пейзаж Львова змінюється на очах.

Прославившись на ниві будівельного підприємництва Іван Левинський зміцнює  свою репутацію і як архітектор-практик. Оцінюючи його здобутки в архітектурі, треба чітко розділяти будівлі, які він проектував, і ті об'єкти, які І. Левинський виконував лише як будівельний підрядник.

Як архітектор Іван Левинський має великі заслуги перш за все  в розробці питань планування і парцеляції будівельних ґрунтів, як автор майстерно  розроблених планів великих фаґментів забудови Львова. У зв'язку з цим насамперед треба згадати ділянки індивідуальної житлової забудови, якими опікувався Левинський, зокрема в ранній період своєї творчості. Віллу з прилеглим садом він вважав ідеальним житлом цивілізованої людини і свого часу мав намір розпланувати цілу Кастелівку, виходячи з засад, близьких до концепції міста-саду [20].

Інше його нововведення - відкриті подвір'я-курдонери. Видатною пам'яткою архітектури Львова почату XX ст. став спланований ним курдонер на вул. Богомольця (давній Асника, буд. №№ 3, 4, 5, 6, 7, 8,9, 11 датуються переважно 1905-1906 pp.).

Нарешті, можна навести  блискучі приклади планування внутрішнього простору кварталу, який перетворився на пішохідну зону з об'єктами торгівлі, сервісу і відпочинку - пасаж. Нині, з перспективи майже ста років, можна сказати, що на зламі XIX--XX ст. в  історії архітектури Львова була коротка, але дуже яскрава сторінка-доба пасажу, і її найвищим досягненням став так званий «пасаж Міколяша» (1899-1901) (на жаль, під час Другої світової війни цю будівлю зруйновано), спроектований в бюро І. Левинського.

Велике значення у формуванні архітектурного образу забудови Львова в першій третині ХХ ст. мало явище  технічного прогресу, що призвело до справжнього  буму, якому сприяли уніфікація та каталогізація будівельних та оздоблювальних матеріалів. Це вилилося в появу  великої кількості громадських  та житлових будинків і територіальне  розростання Львова. Зносилися цілі блоки будинків та квартали як у  старому середмісті, так і у  районах ХІХ ст., на їх місці виникала забудова, що відповідала підвищеним вимогам міської цивілізації. Впровадження розвиненої мережі водопостачання, газопостачання, каналізації, електрифікація вулиць та будинків, розширення залізниці (особливо на захід та схід), створення системи  трамвайного руху й упорядкування  вулиць для автомобільного транспорту - все це відкривало нові обрії перед  архітекторами [22, с.114-115].

Основні зміни у просторовому розвитку Львова, що відбулися в  кінці ХІХ - на початку ХХ ст., нерозривно пов’язані із будівництвом знакових об’єктів, що стали символами епохи: Галицького Сейму (Ю. Гохбергер, 1876-1881 рр.), Головного залізничного вокзалу (В. Садловський, 1901-1903 рр.), Міського театру (З. Горголевський, 1896-1900 рр.), Шляхетського казино та готелю «Жорж» (Ф. Фельнер  та Г. Гельмер, 1898-1899 рр.), Львівської політехніки (Ю. Захарієвич, 1873-1877 рр.) та багатьох інших. Велике значення у цьому процесі  мав статус Львова як столиці Галичини - однієї з провінцій Австро-Угорської  імперії. Тому кінець політичного зв’язку  з Віднем у 1918 році та наслідки Першої світової війни стали відчутними ударами для подальшого розвитку міста, хоча ще не вказували на зміну  вже традиційної культурної орієнтації, що склалася у попередні десятиліття. Водночас Львів перестав бути столицею коронного краю, і перетворився на центр одного з воєводств Польщі. Це означало поступову втрату позиції  інтелектуального та культурного центру на користь Варшави. У 20-30-ті роки ХХ ст. Львівська політехніка залишалася одним з провідних центрів  підготовки архітекторів, впливи якого  не обмежувалися тільки Галичиною, вона стала конкурентом новоствореної  Варшавської політехніки, яка, не маючи  історичної бази, одразу ж підхопила  і почала впроваджувати у життя  модні віяння модернізму, які сильно позначилися на архітектурі Варшави  того часу. Результатом цього стала  своєрідна «інформаційна блокада» львівської архітектури, базованої  на глибокій історичній традиції, що особливо помітно при перегляді тогочасної фахової преси [27, c. 213]. На її шпальтах можна знайти набагато більше відомостей про реалізації в Сілезії, Варшаві або Гдині, ніж про Львів. Початок реалізації проекту Центрального промислового округу, куди головним чином спрямовувалися будівельні інвестиції, означав ще більшу ізоляцію Львова, що не входив до складу округу.

Все це сприяло розвитку львівського модернізму у досить замкненому середовищі, на базі попередньо сформованих традицій. Тому тут не набула такого напруження конфронтація між прихильниками історизму  та нових впливів, що активно надходили  із Заходу. Поступове сприйняття сучасних ідей, з одного боку, призвело до досить пізньої появи перших реалізацій функціоналізму у Львові. З іншого боку, ця поступовість дала змогу сформуватися особливому колориту львівських будівель міжвоєнного періоду. Увага до класичних деталей, потреба подрібнення форми, пошук фактур та кольору фасаду - усе це, поза всяким сумнівом, є спадщиною архітектури Австро-Угорської імперії і одночасно - характерною рисою львівського модернізму. Подібною була і ситуація архітекторів-українців, що з політичних міркувань бойкотували як Львівську політехніку, так і офіційні професійні організації. Свій фах українці здобували переважно у Празі та у Відні, і створювали професійні спілки за національною ознакою, через які реалізовували свої громадські та житлові об’єкти.

Однак повна замкненість  львівського середовища зовсім не означала його ізоляції від зовнішніх впливів. Віддалений від Заходу Львів, на диво, багато сприйняв з нових ідей європейського авангарду. Інша справа, що через зазначені вище причини досягнення львівських архітекторів так і залишилися маловідомими за межами Львова.

Зовнішньою ознакою перетворення міста у межах нової держави  слугувала інтенсивна будівельна діяльність, здебільшого очолювана місцевим будівельним правлінням. Львів міжвоєнного періоду пережив два пожвавлення будівельного руху: перший - з 1925 по 1928 роки (після закінчення періоду інфляції); другий - з 1934 по 1939 роки. Короткотривала перерва була викликана світовою економічною кризою [12, с. 128]. Саме в 20-30-ті рр. ХХ ст. у Європі та світі відбувається низка архітектурних конкурсів на пошуки ідей новітнього образу архітектури громадських і житлових будівель, що потім відобразилися у всесвітніх виставках.

Архітектура Львова в період поміж двома світовими війнами  розвивається у трьох напрямках  і культивований у Варшаві  авангардний модернізм займає зовсім не передові позиції. Львівські архітектори  довший час не можуть та й не хочуть поривати із класичними традиціями, які  виливаються або в рафіновані форми історизму (реконструйований у 1923 р. Я. Багенським палац Бєльських, вілла Бачевського, арх. В. Якімовський, 1926 р.), або об’єми із застосуванням  переосмислених класичних деталей (наукова бібліотека Львівської політехніки, арх. Т. Обмінський, 1928-1930 рр., лабораторний корпус механічного факультету, арх. В. Мінкевич, 1925-1927 рр., будинок дирекції Ходорівського цукрового заводу на вул. Дудаєва, 19, арх. Є. Червінський, 1924 р., телефонна станція на вул. Дорошенка, 26, арх. Є. Червінський, 1926 р.).

У процесі переосмислення класичних прийомів та деталей, архітектори  часто вдавалися до декорування  фасадів у стилістиці арт-деко. Ці вияви перебували у різному співвідношенні – від переважання або декору, або класичних форм. Залежно від  тих чи інших переважань ці об’єкти  належать або до архітектури арт-деко, або до модернізованої класики. Яскравим прикладом львівського архітектора  тих часів є Я. Багенський, який за час своєї творчості у міжвоєнний період пройшов усі три вище перелічені напрямки і перед Другою світовою війною знайшов себе у архітектурі  функціоналізму, що видно з проекту  будинку Товариства громадянської  опіки, інституту Берінга на вул. Зеленій, 12, 1938-1939 рр. [16, с.300]. Два відомі львівські архітектори єврейського походження Ф. Каслер та Ю. Авін теж прийшли до функціоналізму від архітектури модернізованої класики, створивши велику кількість значних об’єктів як в одному, так і в другому стилістичному спрямуванні. Архітектори-євреї, що почали свою діяльність одразу після Першої світової війни, одразу проектували свої будівлі на підставах модернізму та функціоналістичної архітектури. Серед них можна виділити М. Зандіга, С. Кайля, Ю. Менкера та З. Шлягера.

Варто зазначити, що були такі архітектори, які впродовж своєї  творчості міжвоєнного періоду  так і не поступилися своїми класичними вподобаннями, застосовуючи в силу потреби більшу чи меншу кількість  декору. Серед них найбільше виділяються  Є. Червінський, Б. Віктор та Я. Новорита.

Початок Другої світової війни  водночас перервав плавний розвиток архітектури Львова. Загибель архітекторів-євреїв під час Голокосту, еміграція  більшості архітекторів-українців  і повоєнне виселення польського населення фактично ліквідували  місцеву архітектурну школу. Львів  залишився на території Радянського  Союзу, у абсолютно відмінній  від попередньої існуючої, політико-економічній ситуації. Згідно з офіційною радянською наукою архітектура функціоналізму у Львові була «...безнадійно понурою у своєму зовнішньому вигляді та внутрішньому оздобленні...» [6]. Цей стереотип на довгі десятиліття визначив ставлення до львівських будинків 1920-1930-х рр.

РОЗДІЛ ІІІ  Палаци як архітектурні пам’ятки міста Львова

З історико-культурної точки  зору палаци є автентичними осередками, що виконують силу-силенну функцій, адже саме у відомих будівлях минулого відбулися важливі події, що повренули  історичний процес. З позицій істориків  архітектури, культурологів палаци варто аналізвати за стильовими ознаками, привязувати їх до світового кульутрно-історичного  процесу, повязуючи і підкреслюючи взаємозалежність української культури та світової.Спробуємо скласти список навйвідоміших палаців Львова з  короткою архітектурною характеристикою, аби підкреслити велич міста, і  зрозуміти особливості архітектури  міста Лева різних часів.

Палац Корнякта – надзвичайно цінна ренесансна пам’ятка 1580 р., палац найбагатшого львів’янина за всю історію міста купця Костянтина Корнякта. (Див. Дод. Ж) Грек за походженням, з острова Крит, Костянтин Корнякт, котрий замешкав у Львові в XVI ст. і контролював торгівлю вином на всьому Чорномор’ї, був меценатом, досвідченим і мудрим чоловіком, знав багато східних мов. Завдяки Корнякту ми тепер насолоджуємось чудовими архітектурними пам’ятками Львова епохи Ренесансу. Цю кам’яницю збудував для нього на місці колишніх двох італійський архітектор Петро Барбон.

За тодішніми законами усі кам’яниці, розташовані на Площі  Ринок, могли мати не більше трьох  вікон по фасаду, це було так зване  правило рівних можливостей, адже кожне  вікно першого поверху могло  використовуватись для облаштування майстерні, крамниці чи аптеки, а також  для реклами. Навіть найбагатший  громадянин Львова Костянтин Корнякт, будучи купцем, не міг порушити цього  правила. І лише пізніше, за свої заслуги  перед польськими королями, одержав  дворянський титул і дозвіл збудувати  собі палац зі шістьма вікнами. 

У середині XVII ст. палац Корнякта перейшов до родини польського короля Яна ІІІ Собеського і відтоді  почав називатися Королівською кам’яницею. 1908 р. будівлю викупило місто, і вже  майже сто років тут працює Львівський історичний музей. 

У будівлі після ренесансної  перебудови збереглася Готична зала – єдина українська пам’ятка світської  готики XV ст., тут також працює антикварний  магазин. Надзвичайною атракцією палацу Корнякта є італійське подвір’я, напрочуд схоже з типовими двориками Флоренції  і Риму. Тут, серед цієї європейської краси, неможливо залишатися байдужим. У цьому подвір’ї у теплу пору року працює кафе, відбуваються традиційні концерти, фестивалі класичної і  джазової музики, унікальна акустика також створює незабутнє враження. У подвір’ї можна оглянути пранґер  – ганебний стовп, біля якого у  середньовіччі виконували покарання  над злочинцями. 

Костянтин Корнякт, будучи вже  польським дворянином, все ж не міг полишити своєї улюбленої  справи – торгівлі вином. Над входом його будинку висіла гілка ялини  – знак, що тут шинкують вином. У  просторих пивницях кам`яниці зберігали  вино, яке нагору подавали ліфтом. Зал  освітлювався олійними світильниками, тож тут й досі збереглися забиті у стелю кільця, на яких вони висіли. 

Що цікаво, але пускали  до винарні лише громадян Львова із товстими гаманцями. Проте сьогодні всі охочі можуть відвідати стару  винарню у підвальному приміщенні, де витає атмосфера минулих віків [10, c. 126].