Львів архітектурний

В цілому в архітектурі  Львова ІІ-ої пол. XVI - поч. XVII ст. виразно простежуються дві тенденції. Одна, представлена в будинках патріциату, католицьких храмах, каплицях - слідування формам, традиціям італійського та Північного Ренесансу, поширення архітектури європейського Ренесансу на Україну Друга, представлена в православних храмах - синтез давньоруських га ренесансних архітектурних форм. Саме ця друга тенденція започаткувала виникнення нового суто українського стилю, який гармонійно поєднає традиції української архітектури з досягненнями європейської і досягне величного розквіту в стилі українського бароко [24].

Але не можна сказати, що суто ренесансний напрямок в архітектурі  Львова був відгороджений від  місцевих впливів і традицій. В  скульптурному декорі, архітектурних  формах палаців патриціїв, і католицьких  храмів відчувається вплив як традицій української орнаментики, так і архітектурних форм. Саме за проектами Павла Римлянина збудовано такі перлини ренесансного Львова, як монастир і костел бенедиктинок, каплиця Кампіанів, костел і монастир бернардинів.

Костел бенедиктинок невеликий, з вузькими стінами-бойницями, могутніми  контрфорсами нагадує костели-фортеці XV ст. До нього примикає квадратна  вежа, лаконічна і монументальна, типово ренесансних форм. «Внизу - портал з напівциркульною аркою, вище - така ж ніша з скульптурою, ще вище - вікно тієї ж форми. Ясна ритміка членувань, однотипна обробка ніш і віконних отворів підкреслюють цільність архітектурного образу Завершує споруду фриз типово ренесансних форм і чудовий аттік, що нагадує кам'яну різьблену корону» [23, с.81].

Костел бернардинів ближче за стилем до споруд Північного Ренесансу - плавні, хвилясті лінії головного  фасаду, динамічні статуї святих. Це можна пояснити як і участю у будівництві  костелу вроцлавського архітектора  Андреаса Бемера, так і особливою  увагою Павла Римлянина до місцевих архітектурних традицій, до смаків і вимог замовників.

В одній з найсвоєрідніших  споруд лівівського ренесансу, Успенській церкві, яку будував той же Павло  Римлянин, виразно простежується  синтез ренесансних і давньоруських  архітектурних стилів, які створюють  цілісну і естетично досконалу  єдність. Але ансамбль Успенської церкви заслуговує на особливу увагу.

В ансамбль входять сама церква, вежа Корнякта і каплиця  Трьох святителів. Церквою опікувалось  славетне Львівське Ставропігійське  братство. Після пожежі братство в 1591 р. стало будувати нову церкву. Автором  проекту був Павло Римлянин, який також керував будівельними роботами, пізніше до ньою приєднався також  відомий львівський архітектор Войцех Капінос, а завершив будівництво  Амвросій Прихільний. Але авторство  повністю належить Павлу Римлянину.

Церква є зразком вдалого  синтезу ренесансних і українських  архітектурних форм. В основі Успенської церкви лежить характерна для української  культової архітектури композиція трьохбанної церкви, видовженої, з  розташуванням бань по одній осі (Див. Дод. Б). В той же час тосканські пілястри, фриз з скульптурними барельєфними зображеннями під банями характерні для італійського ренесансу. Певна суворість, монументальність і водночас чистота і ясність архітектурних форм і ліній надають Успенській церкві особливої гідності і краси. Поруч церкви стоїть вежа, побудована на кошти багатого грецького купця Костянтина Корнякта, члена Ставропігійського братства, в 1572-1578 рр. архітектором Петром Барбоном і ще молодим тоді Павлом Римлянином. Каплиця Трьох святителів побудована в 1584-1591 р архітектором Андрієм Підлісним як усипальниця роду Корняктів. До побудови Успенської церкви в 1591-1629 рр., виконувала роль церкви. По формі ця мурована каплиця нагадує трьохзрубні дерев'яні українські храми Карпат, як і по формі бань, так і по багатому різьбленню порталу. В цілому ансамбль Успенської церкви вважається по праву шедевром не тільки українського, але й в цілому ренесансного європейського будівництва XVI - поч. XVII ст [25, с.31-32].

Для ренесансної архітектури  України в цілому та Львова зокрема  є характерним багатий скульптурний декор будівель. Цьому сприяли  і така риса української народної архітектури, як різьблений, орнаментальний декор споруд, так і впливи готики і Північного Ренесансу.

Достатньо подивитись на будинки  площі Ринок, яка являє собою  справжній музей ренесансної  цивільної архітектури. Майже кожен  з них прикрашений або гірляндами і масками по порталу, скульптурами на аттику, як славетний палац Корнякта (арх. Петро Барбон), або атлантами, які підтримують балкон будинку №3, або, як «Чорна кам'яниця», - скульптурами по фасаду. (Див. Дод. В) Особливою пишністю скульптурного декору вражає каплиця Боїмів біля кафедрального собору, (арх. А.Бемер, скульптори Я.Пфістер, Г.Шольц, А.Бемер; 1609-1611) (Див. Дод. Г).

Чисто ренесансною ясністю  та стриманістю відрізняються барельєфи на зовнішній стіні каплиці Кампіанів (арх. П. Римлянин) вбудованої в стіну Кафедрального собору. Всередині вівтар каплиці прикрашають постаті апостолів Петра і Павла - цікаві зразки львівської ренесансної культової скульптури, що належать різцю уродженця Нідерландів Генріха Горста та вихідця з Кракова Себастьяна Чешека. Спокійні постаті апостолів, гармонійні складки одягу, мудрі, шляхетні; виразні обличчя - все спрямовано на створення образів, які поєднують мудрість, духовну велич і фізичну досконалість. Львівська ренесансна культова скульптура, продовжує традиції скульптури Італійського та Північного Ренесансу, яка прославляє людину, що завдяки духовній сили і витривалості піднялась до рівня святого. В барельєфах каплиці Кампіанів, які зображують євангелістів; вівтаря Щольц-Вольфовічів зустрічаємо підкреслену портретність облич, побутовість деталей - Євангеліст Лука зображений з лікарськими інструментами (за переказами, він був лікарем), персонажі «Страстей Христа» на вівтарі вбрані в одяг львівських міщан XVI ст. Митці немов сприймають релігійні сюжети та образи через призму сьогодення, утверджуючи цінність реального буття [9, с.123-124].

Ще більш виразно гуманістичні ідеї Ренесансу проявляються в багаточисельній    надгробній    скульптурі.    Магнатські,    шляхетські, патриціанські    роди    вшановували    пам'ять    померлих    багатими надгробками в храмах. На відміну  від готичних, ренесансні надгробки  зображували людину не в стані  смерті, а в стані сну, прагнули донести до  потомків  не лише зовнішні  риси,  але  й характер,  особистість людини. Пам'ятники мали прославляти, увічнювати чесноти померлих, показувати не ницість, а гідність, неповторність людини. В костелі домініканців у Львові зберігся надгробок Яна Свошовського роботи Яна  Пфісіера.   Померлий  зображений  в  рицарському  обладунку,  з сувоєм в руці, який нагадує про його посаду міського підкоморія. Відкинувшись     на     подушки,     Свошовський     ніби     відпочиває, занурившись в сон. В надгробку св. Яна з Дуклі, скульптор Войтех Зичливий майстерно підкреслює величний спокій, приховану силу і енергію святого. Героїзуючі моменти домінують в надгробку  Жолкевських   в   Жовкві   роботи   також   Зичливого,   сина архітектора Войтеха Капіноса. Станіслав та його син Ян зображені в повний зріст, в рицарських латах, з мечами в руках, як лицарі, завжди готові   до   бою.    В   образі   Станіслава   Жолкевського,    видатного полководця, який загинув у бою з турками під Цецорою, скульптор виділяє поважність, мудрість, внутрішню силу славетного полководця. У статуї ж сина Яна втілює  ідеал молодого безстрашного воїна. Досконале    знання    анатомії,    вміння     передавати    рух,    висока майстерність в обробці каменю дозволяла львівським скульпторам вільно втілювати в творах свої задуми.

РОЗДІЛ ІІ

Характеристика  львіської архітектури ХVIII-ХХ ст.:

стилі та пам'ятки

В 1772 р., після першого  розбору Польщі, Галичина увійшла  до складу Австрійської імперії, і ця подія надзвичайно вагомо вплинула на подальший розвиток краю та його духовної культури. З кінця XVIII ст. до Львова зі всіх кінців імперії прибувають представники нової адміністрації, чиновники та заохочені новим  ринком збуту купці й ремісники. В тогочасному міграційному русі немала частка припадала на творчі професії, зокрема архітекторів, скульпторів  та художників. Вони приносили з  собою нові творчі концепції і  наполегливо впроваджували їх в архітектуру та побут.

Уже з 80-х років XVIII ст. і  майже до середини XIX ст. в архітектурі Львова, столиці нової австрійської провінції, поширюється вплив віденсього класицизму. З 1777 р. починають розбирати мури і розкопувати вали, що на той час втратили свою оборонну функцію. Роботи ці очолив архітектор Клеменс Фесінгер, який одночасно опрацював «план прикрашення міста», тобто регуляції його забудови. Знесення мурів дало змогу розмістити на їх місці бульвари, сквери і нові вулиці, а також вести кам'яне житлове будівництво на передмістях, які поступово зливаються з містом в одну цілість [3, с. 76].

У другій половині XVIII - на початку XIX ст. панівним стилістичним напрямком  у європейській архітектурі був  класицизм, або, як його ще називали, - ампір, в основі якого лежали традиції античної спадщини, але вже переосмислені  на іншій основі, ніж в епоху  Відродження. Багато цінного в декоративне  оздоблення будинків у тому стилі  внесли вихованці Віденської Академії мистецтв, скульптори Гартман Вітвер і Антон Шімзер. На кінцевій стадії класицизму у Львові серед авторів  тодішніх будівель бачимо переважно  вихованців австрійської архітектурної  школи: Франца Трешера, Алоїза Вондрашка, Антона Фреха, Йогана Зальцмана та багатьох інших. Проекти для Львова опрацьовували  й такі провідні віденські архітектори, як Людвіґ Піхль, П'єтро Нобілє і Теофіл Ганзен. Строга простота, гармонія і  пропорційність форми виступають головними критеріями будівництва. На зміну святим приходять герої античної міфології, широке поширення отримують класичні емблеми, символи й алегорії [5, c.43].

Перші класицистичні будівлі  з'являються у Львові в 1780-1790-х  роках. Початково вони виникають  серед старої забудови вулиць, що оточували  площу Ринок, пізніше на околицях виникають монументальні споруди  громадського призначення, часто перебудовані з давніх релігійних закладів. Серед  них будинок природничого музею  графів Дідушицьких на вул. Довгій (Театральній), бібліотеки Осолінеуму в перебудованому монастирі Кармелітанок Взутих (нині вул. Стефаника), новий театр на місці  Низького Замку (театр ім. М. Заньковецької). Бібліотека Осолінеуму відзначається строгою, зрілою, благородною красою. Стрункі коринфські напівколонії, що підтримують фронтон, утворюють портик, від якого по обидва боки простяглись горизонталі корпусів. Боковий фасад одного з них теж завершується невеликим, але дуже елегантним портиком коринфського ордеру, зверненим у бік вул. Коперника. Перебудову плановано за проектом швейцарського архітектора Петера Нобіле, але в її основу покладено ідеї інженер-капітана Юзефа Бема, якому будівля завдячує найдосконалішими архітектурними рішеннями.

У класичному стилі виконана ратуша, зведена на місці попередньої, що розвалилася від старості в 1826 р. З естетичного погляду споруда  не привертає особливої уваги: це приклад офіційного австрійського  класицизму з його сухим, чисто раціональним підходом у трактуванні архітектурних  об'ємів. Чотиригранна вежа, що височіє  над ратушею, до пожежі 1848 р. мала купольне завершення.

Найповніше виявив себе класицизм  у Львові в житловому будівництві. Перші прояви нового стилю, ще пов'язані  з впливом пізнього бароко, можна  спостерігати у вирішенні палати греко-католицьких митрополитів, де поряд із рокайльною орнаментикою виступає строгий класичний портик, на будинку  колишньої австрійської прокуратори  фінансів (вул. Вірменська, 13), житловому  будинку на вул. Театральній, 10. Дуже цікавою пам'яткою раннього класицизму є т. зв. будинок Гаузнера (пр. Свободи, 1-3). Його фасад, оздоблений скульптурними рельєфами роботи Гартмана Вітвера й Антона Шімзера, один з найпишніших у Львові.

 Та найбільш істотні  нові риси в архітектурну панораму  старовинного міста внесли друга  половина XIX та початок XX ст. Після надання Галичині в 1867 р. широкої внутрішньої автономії великою мірою зросла роль Львова як важливого адміністративного, торгового та культурного центру тодішньої Австро-Угорської імперії.

У другій половині XIX ст. будівництво  у Львові зосереджувалося насамперед уздовж давніх доріг, що сходилися колись у старому місті, утворюючи радіальну  спрямованість головних магістральних  вулиць. 
Потреба забезпечити житлом чимраз більшу кількість населення породжує нове для Львова масове спорудження житлових будинків. Проте найбільше значення надавалося забудові центральної частини міста, яка поступово набуває справді великоміського європейського характеру. Центральні вулиці прикрашають численними монументальними будинками державних установ, банків, комерційно-промислових товариств, готелів, культурних та навчальних закладів. Упорядковуються зелені масиви та вдосконалюється комунальне господарство міста.

Панівним стилем у забудові Львова останньої третини XIX ст. був  стиль зрілого віденського історизму, хоча помітний слід в архітектурі  того часу залишили й представники інших європейських шкіл [15, c.110]; але на зламі століть головна роль у формуванні тогочасного архітектурного обличчя міста поступово переходить до місцевого творчого середовища, що утворилося на базі створеного тут у 1877 р. архітектурного факультету Львівської політехнічної школи. Архітектори періоду історизму мали ґрунтовні знання форм і способів композиції, властивих різним історичним стилям; вільне володіння різноманітними архітектурними мотивами та багатою скульптурно-декоративною пластикою відкривало, на їх думку, широкі можливості для творчого синтезу всієї архітектурної спадщини і досягнення вершин майстерності. 

Різні напрямки історизму  кінця ХІХ ст. та перших років  ХХ ст. найбільш виразно репрезентують  величні споруди Політехнічної  школи (1877) та колишньої Галицької  ощадної каси (1891 р., тепер Музей  етнографії і художнього промислу), зведені одним із засновників  львівської архітектурної школи, Юліаном  Захарієвичем, будинок Галицького сейму (1881 р., тепер Львівський національний університет ім. Івана Франка), споруджений  Ю. Гохбергером, Театр опери і  балету, збудований в 1900 р. за проектом З. Горголєвського та ін.

З перших років ХХ ст. в  забудові Львова починають чітко  проступати риси архітектурного стилю «нового віку» – модерну [14, c.125]. В європейській архітектурі модерн мав численні локальні модифікації. Прихильники  тих течій закликали повністю порвати в архітектурній творчості зі всіма формами і прийомами попередніх архітектурних стилів і, застосовуючи нові будівельні матеріали – бетон, залізо, скло, – добитися створення нового оригінального стилю, відповідно до нових технічних досягнень нового віку. 
Перша фаза модерну на львівському ґрунті розвивається під прямим впливом віденського напрямку, що здобув популярну назву «стилю сецесії» й  утримується майже до кінця першого десятиліття XX ст. В засадах цього напрямку лежало прагнення до вільного формування об'ємів, надаючи перевагу експресивним пружним, хвилястим лініям і площинам. Важливу роль у багатій декоративній орнаменталістиці з абстрактними або стилізованими рослинними мотивами відігравали також цікаві поєднання різних фактурних ефектів тиньку, кольорові вітражі, оригінальні рисунки залізних решіток, керамічних вставок тощо. Серед багатьох зразків цього напрямку в житлових та громадських будівлях у Львові, для прикладу, можна назвати житловий будинок на просп. Шевченка, 6 і будинки філармонії та консерваторії ім. Лисенка. В наступній фазі модерну, напередодні Першої світової війни, львівські архітектори в численних високоякісних зразках широко використовують й оригінально інтерпретують класицистичні та фушщіоналістські тенденції різних європейських архітектурних шкіл.