История Днепропетровска

Добре розуміючи роль виховання і навчання підростаючого покоління, рейхскомісар України гауляйтер Е. Кох у грудні 1941 р. віддав наказ припинити заняття в школах. Проте таке радикальне вирішення цього питання викликало небажану для окупаційної влади протидію. Заняття намагалися проводити на квартирах у батьків, що змусило штадткомісара Клостермана видати наказ із погрозами на адресу неслухняних.

Все ж узяв гору ліберальний  підхід у шкільному питанні. Може це здалося більш практичним або  вплинув Розенберг, але Кох у  лютому 1942 р. дав дозвіл відкрити для  обов'язкових відвідувань 4-річні  початкові школи для українців  і росіян, 7-річні і середні  школи для німців - “фольксдойче” (етнічні німці).

До червня 1942 р. в Дніпропетровську діяли 12 початкових і одна 7-річна  школи для “фольксдойче”, а вже  до кінця окупаційного періоду в 1943 р. в місті діяло 32 початкові  і 6 ремісничих шкіл, землевпорядний і  індустріальний технікуми. Передбачалося  створення агрономічних технічних  шкіл на базі 10-річних. Середньої ланки  між початковою і вищою освітою  для українців і росіян не передбачалося.

Поряд із школами в місті  діяли 19 дитячих садків і ясел, які  відвідували за станом на червень 1942 р. 1123 дитини.

З дозволу німецької влади  за рішенням голови обласної управи Олійниченка (професор кафедри електротехніки) був відкритий Дніпропетровський  український державний університет. Ректором був затверджений доктор біологічних наук І. Ф. Розгін, уродженець м. Кам'янець-Подільський. Після прийому абітурієнтів і реєстрації студентів старших курсів їхнє число склало 3168 чол., із переважною більшістю представників медінституту (1144 чол.). Транспортний інститут також відносився до структури університету.

Заняття в університеті продовжувалися до кінця 1942 р. Потім останньому курсу  медиків дали можливість здати випускні іспити і відправили їх лікувати “остарбайтерів”  у трудові табори Німеччини. Іншим  було дозволено здавати іспити екстерном. Викладачі відзначали низький культурний рівень студентів і випускників. Навчальний процес більше не відновлювався.

У березні 1942 р. наказом по Дніпропетровській обласній управі “для забезпечення планової наукової праці в університеті і для  залучення до творчої роботи всіх наукових співробітників університету” був створений ряд науково-дослідницьких інститутів. Були відкриті НДІ: землеробства Степової України, гідробіологічний, ботанічний, крайового господарства, фізіології і прикладної медицини, прикладної фізики і хімії. Вже за рамками наказу був створений Інститут вивчення місцевого краю.

Керівник відділу освіти міської управи П. А. Козар, учень  Яворницького, очолював кафедру історії  України університету під час  окупації. Продовжувалася наукова праця, і П.А.Козар навіть захистив дисертацію на тему “Лоцмани Дніпровських порогів”. Внаслідок руйнації “Дніпрольстану”  відкрилися дніпровські пороги, що дало можливість Козару організувати наукову експедицію. Разом з ним  в університеті, а потім Інституті  вивчення місцевого краю працювали  І. І. Танатар, І. І. Зелінський та інші.

В Інституті інженерів  транспорту працювали професори  І. Л. Антоконенко Є. О. Клєх, Ф. Ф. Малькевич, В. Л. Крижанівський, М. Р. Ніколайчук та інші. У 1941-1942 р. в місті також діяв Політехнічний інститут Генералкомісаріату.

Газета “Нове слово”, що видавалася в Берліні, повідомляла  про наявність у Дніпропетровську НДІ фізики, хімії і математики, про випуск дипломованих спеціалістів медичного факультету УДУ в 1942 р.

Для надання населенню  міста “достовірної” інформації видавалася “Дніпропетровська газета”. Довгий час газета виходила з тризубом у заголовку. В газеті друкувалися матеріали про Т. Г. Шевченка, Лесю Українку, Д. І. Яворницького, а також: статті про відкриття церков, кінотеатрів, кафе, шкіл і дитячих садків. На початку 1942 р. навіть примарний наліт незалежності був скинутий, зник тризуб, і на самому видному місці великими буквами було надруковано: відповідальний - унтер-офіцер Техмюллер.

У грудні 1942 р. Клостерман видав  наказ про конфіскацію для  рейхскомісаріату України всіх архівів та музеїв міста. На той момент за даними німців в архівах знаходилося 1 млн. 195 тис. архівних справ в обсязі 3100 фондів. Частина архівів була знищена або вивезена радянськими військами. Німці дуже ретельно ознайомилися з документами і вивезли ті, що стосувалися німецьких колоністів, та інші цінні матеріали з історії нашого краю. Були вивезені і частково знищені фонди канцелярії Катеринославського губернського правління, земських установ, Канцелярії Азовського козацького війська, фонди багатьох радянських підприємств і установ. У період війни архівами міста було втрачено 2700 арх. фондів (768 тис. справ) за 1738-1941 рр.

Будинок музею ім. О.Поля (зараз ім. Д.І.Яворницького) разом  із частиною колекцій було віддано  під штаб квартиру штадт-комісара. Інша частина експонатів була вилучена штабом Розенберга, що займався пошуком і  вивозом у Німеччину художніх та інших цінностей. З того, що залишилося від колекцій історичного і художнього музеїв, був створений один музей, який очолив П. А. Козар. У грудні 1942 р. в Дніпропетровську пройшла виставка творів художників міста. На відкритті  виставки штадткомісар Клостерман висловив побажання, щоб у “звільненій  від більшовиків Україні” художники мали змогу писати “від себе”, а не за замовленням партії. На виставці були представлені картини В. В. Коренева, Т. М. Максименко, М. С. Погребняка та інших. Проводилися спортивні змагання. На стадіоні “Сталь” (зараз “Металург”) відбулися декілька футбольних матчів за участю команд Дніпропетровська й області. Працювало 4 кінотеатри, в яких демонструвалися в основному німецькі фільми.

Щодня відчиняв свої двері  для глядачів Український музично-драматичний  театр ім. Т. Г. Шевченко, що знаходився в будинку Палацу культури залізничників. За час окупації театр здійснив більш 20 постановок української оперної і російської драматичної класики, і серед них такі спектаклі, як “Травнева ніч”, “Запорожець за Дунаєм”, “Наталка Полтавка”, “Мазепа”, “Катерина”, “Вій”, “Сорочинський ярмарок”, “Шалені гроші”, “Безвинно винуваті”, “За двома зайцями” тощо.

У трупу театру, який очолював директор П. П. Голобородько, головний режисер російської драматичної  групи В. О. Маккавєйський, режисер  української оперної групи І. П. Ірвін, входило 250 чоловік, серед яких виділялися артисти української  опери Слободіна, Гаранжа, Лебедєв, Казбан, Кабанпев і актори російської драми Балмашев, Кручініна, Заров, Іноземцева, Шумський. За репертуаром театру стежила спеціально створена комісія, куди входили професор І. Л. Зеленський - завідуючий культурно-виховним відділом управи, професор П. А. Козар, професор В. С. Ващенко - завідуючий кафедрою літератури, директор, режисери і художник театру Рєзніков.

Вся ця театральна пишнота  продовжувалася один сезон. Спочатку Е. Кох заборонив спільно проводити спектаклі для місцевих жителів і німців, артистів зобов'язали вчити німецьку мову, а потім велику частину трупи вивезли до Києва. У вересні 1943 р. в Дніпропетровську залишилася невеличка купка акторів на чолі з режисерами Ірвіном і Балмашевим.

Фашисти також намагалися відродити промисловість Дніпропетровська. На заводі ім. Петровського почалося відновлення  домни №1, мартенівських печей, бєсемерівського цеху і стану “550”; завод повинен був стати повноцінною частиною німецького концерну. Але вдалося пустити тільки мармеладну фабрику. У той час на території міста працювали заводи “Дніпро” (колишній ім. Молотова), Дніпромет, ДЗМО, паровозоремонтний, коксохімічний, цегельний, сільськогосподарських виробів, трубопрокатний (колишній ім. Леніна), оцтовий, газомінеральних вод, горілчаний та інші.

Проте заводами в більшості  своїй вони називалися чисто символічно. Замість повноцінної продукції, необхідної для ведення війни, випускалися сани, жаровні, граблі, борони і т. ін. На території колишніх промислових гігантів тепер розміщувалися лише кустарні майстерні.

Для тих, хто не був залучений  на промислових підприємствах, передбачалися  так звані “суспільні роботи”, ухилення від яких каралося штрафами, позбавленням майна, відправкою у табір або  стратою. Мобілізовані на “суспільні роботи” направлялися на будівництво  дороги Кривий Ріг - Дніпропетровськ, оборонних споруд. Для зручності утримання безкоштовної робочої сили створювалися трудові табори. Притягнуті на такі роботи євреї, коли вони не були вже потрібні, знищувалися.

При наближенні лінії фронту до міста 21 вересня 1943 р. окупаційною  владою Дніпропетровська був виданий  наказ про обов'язкове залишення  своїх будинків буквально всім населенням. При цьому наказувалося, що все  населення міста повинно було йти пішки в Західну Україну, “...там знайдете Ви собі новий будинок, нову роботу, новий хліб. Не чекайте початку воєнних дій, по можливості порвіть з усім. Шлях недалекий, і по теперішній погоді може бути здійснений пішки”.

Рух населення через місто  передбачався по маршруту, що проходив по вулицях Польовій, Кооперативній, Філософській, Шмідта і Робочій. Інші вулиці, особливо напрямком на Запорізьку дорогу, по якій була організована втеча  німецької армії, не могли бути використані. 25 жовтня 1943 р. перед частинами Червоної армії і спеціалістами, що прибули для відновлення народного господарства, постало зруйноване німецькими загарбниками “мертве місто”.

За даними перепису населення, за станом на 5 листопада 1943 р. було зареєстровано  по місту Дніпропетровську й Амур-Нижньодніпровську 77 тисяч чоловік. Сюди увійшли прибулі  з глибокого тилу радянські громадяни, а також населення, яке вигнали  німецькі окупанти, і тепер воно повернулося на старе місце проживання. За приблизними підрахунками під час окупації Дніпропетровська було насильно вивезено на каторжні роботи до Німеччини, розстріляно і закатовано чимало тисяч мирних громадян.

Звільнення міста Дніпропетровська й області було частиною великого літнього наступу Червоної армії  в 1943 році. У вересні першими на територію нашої області вступили війська Степного і Південно-Західного фронтів. Тепер уже радянські війська форсували складну природну перепону - Дніпро. 
Гітлерівці перетворили оборонні споруди на правому березі Дніпра в так званий "Східний вал європейської міцності". Берегові лінії ріки були обладнані дотами, дзотами, артилерійськими позиціями, окопами в декілька рядів, дротовими загородженнями і протитанковими ровами. Уздовж оборонного рубежу проходила шосейна дорога, що зв'язувала всі укріплення і дозволяла маневрувати силами.

Директива Ставки Верховного Головнокомандування від 9 вересня 1943 р. "Про швидке і рішуче форсування рік і нагородження особового складу за успішне форсування водяних перепон" наказувала з виходом на Дніпро перейти його, захопити на правому березі плацдарми, що дозволили б розгорнути сили для подальшого наступу.

На Дніпропетровському напрямку наступ вели війська Південно-Західного (із 20 жовтня 1943 р. 3-го Українського) фронту під командуванням генерала армії Р. Я. Малиновського і Степового (із 20 жовтня 1943 р. 2-го Українського) фронту під командуванням генерала армії І. С. Конєва.  
За розробленим командуванням 2-го Українського фронту планом наступальної операції вирішено завдати удару по ворожих з'єднаннях з уже захоплених плацдармів у напрямку П'ятихатки - Кривий Ріг і далі на Апостолово, щоб відрізати шляхи відступу військам ворога в районі Дніпропетровська. Розгром Дніпропетровського угруповання противника був доручений військам 3-го Українського фронту.

Ранком 15 жовтня ударні з'єднання  Степового фронту перейшли в наступ. Головні сили йшли в напрямку П'ятихатки-Кривий Ріг. Для посилення наступального тиску в бій була введена 5-а гвардійська танкова армія під командуванням генерала Ротмістрова. Розвиваючи наступ, радянські війська оволоділи залізничною станцією - П'ятихатками.

Німці перекинули в район прориву чотири нові дивізії і направили удар по флангах Степового фронту, чим призупинили їхнє просування. Незважаючи на контрудар німців, наступ радянських військ у центрі розвивався успішно. Розширивши прорив оборони ворога по фронту до 70 кілометрів і вглибину до 100 кілометрів, танкові і механізовані з'єднання прорвалися до Кривого Рогу. Але це було тільки початком битви за цей стратегічно важливий населений пункт. Стиснути коло не вдалося, але були забезпечені сприятливі умови для розгортання наступу 3-го Українського фронту.

Скориставшись тим, що німецькі сили сконцентровані на криворізькому  напрямку, 46-а і 8-а армії 3-го Українського фронту 23 жовтня перейшли в наступ у районі міста Дніпропетровська.  
Дніпро тут ще з вересня форсували за трьома напрямками: із північного сходу - біля села Аули, із півдня - біля селищ Військове - Вовниги, а також у безпосередній близькості від міста - біля селищ Діївки і Лоцманської Кам'янки. Рішучими діями 46-а і 8-а армії значно розширили плацдарм на правому березі Дніпра, створивши для гітлерівських військ загрозу повного оточення.

Опір ворога був врешті-решт зламано. Війська 3-го Українського фронту 25 жовтня звільнили Дніпропетровськ. У боях за місто відзначилися підрозділи 39-ої гвардійської стрілецької дивізії 8-ої гвардійської армії.  
При форсуванні Дніпра біля села Чаплі 120-им стрілецьким полком цієї дивізії, яким командував полковник Мазний, відзначився агітатор полку капітан Рудніченко. Цілу добу він із купкою бійців відбивав атаки переважаючих сил ворога, забезпечивши переправу полку. Рудніченкові за героїзм, виявлений у боях на правому березі Дніпра, було надане звання Героя Радянського Союзу. Також у битві за Дніпропетровськ уславилися воїни 152-ої стрілецької дивізії 46-ої армії, яких нагородили за цю операцію орденом Червоного Прапора.

У той же день визволено м. Дніпродзержинськ. У боях за Дніпропетровськ і Дніпродзержинськ також треба відзначити війська генерал-майора В. В. Глаголєва, генерал-майора І. С. Кособуцького, генерал-майора авіації В. О. Судця, уродженця Дніпропетровська, артилеристів генерал-лейтенанта М. І. Недєліна і генерал-майора М. С. Алексєєнка. Багато воїнів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 
Звільнення Дніпропетровської області закінчилося в районі Кривого Рогу і Нікополя в лютому 1944 р.

Друга світова  війна. Частина 4. Після війни 
 
Загальне враження людей, що побачили Дніпропетровськ відразу після звільнення - мертве місто.

Всі металургійні і машинобудівні  заводи лежали в руїнах, шахти зруйновані і затоплені. На Сталінській (зараз Придніпровській) залізниці було зруйновано 57 відсотків головних шляхів, 64 паровозних депо, залізничні вузли на лінії Донбас - Кривий Ріг, пасажирські станції Дніпропетровськ, Чаплино та ін., мости через ріки Дніпро, Самару, Інгулець.  
Величезного збитку було завдано сільському господарству. Достатньо пригадати, що німці вивозили навіть чорнозем з ланів. Загальний збиток, завданий фашистами, громадянам, підприємствам і установам, громадським організаціям і колгоспам Дніпропетровської області склав 30 мільярдів карбованців у цінах 1941 р.