История Днепропетровска

Дніпропетровський напрямок захищала головним чином Резервна (згодом 6) армія під командуванням генерал-лейтенанта Н. Є. Чібісова. Фронтом командував генерал  армії І. В. Тюленєв. Ударними силами групи військ “Південь” під командуванням  фельдмаршала Рундштедта 13 серпня гітлерівці захопили П'ятихатки, 15-го оволоділи Кривим Рогом, а 17-го вони вже були в Нікополі, Марганці, Апостолово.

На дніпропетровському плацдармі  радянські війська вели бої з  танковими і моторизованими з'єднаннями 1-ої танкової групи ворога під командуванням  генерала Клейста. Німецьке командування вирішило силами двох механізованих  корпусів прорвати радянську оборону  на дніпропетровському напрямку і вийти  до міста.

Силами частин Резервної  армії, яка ще не закінчила свого  формування і не мала необхідного  озброєння, командування Південного фронту намагалося запобігти захопленню Дніпропетровська. Для цього також була використана 8-а танкова дивізія полковника Ю. Г. Пушкіна, яка була введена до складу Резервної армії. Передбачалося, що головний удар противник мав намір зробити на правому фланзі армії в районі П'ятихаток, маючи за мету відрізати наші війська від переправ через Дніпро.

Чекаючи удару німців з  боку Дніпродзержинська, полковник  Ю. Г. Пушкін вирішив розташувати свої сили уздовж прямування танкового клину противника, щоб уникнути лобового зіткнення. Для цього 19 серпня на очах у німців була зроблена імітація відходу в напрямку Сухачівки по дорозі, де передбачалася атака фашистських військ. Розроблений план по знищенню танків у “вогневому лантуху” цілком виправдав себе, і за один день було знищено 46 танків ворога.

Підтягнувши резерви 22 серпня, гітлерівці за допомогою артилерії  і під прикриттям авіації, що панувала в повітрі, відновили наступ. Під  тиском переважаючих сил ворога, у  зв'язку з загрозою захоплення мостів через Дніпро в ніч із 24 на 25 серпня 8-а танкова дивізія відійшла на лівий берег річки.

Більш 2000 студентів дніпропетровських вузів, що стали курсантами артилерійського училища, взяли участь у захисті свого міста. 20 серпня курсанти-артилеристи вступили в бій із гітлерівцями й обороняли місто до останнього дня. Багато хто з них загинув: так із 700 студентів транспортного інституту для 400 це був останній бій.

Під ударами німецьких  військ з'єднання Резервної армії  ціною великих втрат забезпечили  відступ основних сил 9-ої та 18-ої армій  за річку Дніпро до м. Нікополя. Радянське  командування сподівалося, що природна перепона - Дніпро допоможе зупинити натиск німецьких військ. 13 серпня прибув у  тільки що захоплене місто Умань  начальник генерального штабу вермахту Ф. Гальдер. Він особисто проінструктував  фельдмаршала фон Клейста про  стрімкий танковий стрибок через  Дніпро на плечах відступаючої Радянської армії.

Ворог захопив Сухачівку і Діївку, висадився на лівий берег Дніпра, створив плацдарм у районі с. Ломівка, загрожуючи Нижньодніпровську.

Літак, на якому знаходився екіпаж із 81-го авіаційного полку  в складі: І. Т. Вдовенка, М. В. Гомоненка, В. П. Карпова і Мирзи Пулатова, 28 серпня при спробі знищити переправу, був підбитий. Льотчики направили палаючу машину на міст і ціною свого життя виконали поставлене завдання, і на деякий час зупинили просування німецьких військ.

Ворог нарощував міць своїх  ударних груп, що дозволило йому збільшити плацдарм на лівому березі Дніпра і позбавити радянські  війська природного оборонного рубежу, що, в кінці кінців, і вирішило долю міста. 25 серпня 1941 р. війська Червоної армії залишили правобережну частину  Дніпропетровська.

Останні оборонні бої на захист Дніпропетровська і Дніпродзержинська вели 273-я стрілецька дивізія полковника М. К. Калініна, 230-а стрілецька дивізія полковника Г. А. Кутальова, 255-а стрілецька дивізія полковника І. Т. Замєрцева, 275-а стрілецька дивізія генерал-майора М. І. Дратвіна, 26-а кавалерійська дивізія полковника О. О. Носкова, 28-а кавалерійська дивізія полковника Л. Н. Саковича, 8-а танкова дивізія полковника Ю. Г. Пушкіна, 11-а стрілецька бригада, курсанти Дніпропетровського артилерійського училища, авіаційні з'єднання генерал-майора Т. Т. Хрюкіна, Пінська військова флотилія, Полтавське тракторне училище, винищувальні батальйони.

У повідомленні Радянського  інформбюро від 1 вересня 1941 р. вказувалося, що за даними розвідки і свідчень полонених, у боях під Дніпропетровськом  фашисти втратили близько 99 танків, 100 автомашин, 60 протитанкових знарядь, 10 бронемашин, 50 мотоциклів, десятки  мінометів і кулеметів.

 
Друга світова  війна. Частина 2. Окупація міста

З приходом фашистських військ був установлений окупаційний режим. Відповідно до расової доктрини німців, яка була викладена в книзі  Гітлера “Майн Кампф” (“Моя боротьба”), усі слов'яни були людьми другого  сорту, їхня роль зводилася до того, щоб служити “німецькій расі”. Гітлер і більшість його соратників по партії вважали Україну об'єктом розширення “життєвого простору” для німців, а українців майбутніми рабами німецьких  колоністів.

Виразником іншої думки  був нацистський ідеолог, фахівець з історії Східної Європи, Альфред  Розенберг. Він пропонував підбурити  українців проти Кремля, пообіцявши їм власну державу під опікою Німеччини, тобто використовувати відому політику “розділяй і владарюй” стосовно загарбаних територій.

Перші успіхи на східному фронті призвели до посилення більш жорсткої політики стосовно українського населення. Провідником такої політики був рейхскомісар України гауляйтер Еріх Кох - адміністратор, відомий своєю жорстокістю і нетерпимістю, а також особливою ненавистю до слов'ян.

Ігноруючи поради міністра Східних територій Розенберга і  його штабу, Кох вирішив, що найефективніше експлуатувати сільське господарство України можна шляхом збереження колгоспів у дещо зміненій формі і під іншою назвою - общинні господарства. Він збільшив робочий день до 14-16 годин і скоротив до мінімуму прибутки населення.

За мету було поставлено перетворити Україну в аграрний придаток Німеччини. Для цього населення  міст поставлено в умови, що призводили до відтоку міських жителів у  сільську місцевість.

Більшість єврейського населення України не було своєчасно поінформовано про смертельну небезпеку, яка їм загрожувала, і не встигло вчасно евакуюватися. Німецькі окупанти в Дніпропетровську й області, як і по всій Україні, створили єврейські гетто. Територія Дніпропетровського коксохімічного заводу, де було влаштоване гетто на 4-5 тис. чоловік, стала останнім місцем мешкання для багатьох городян єврейської національності.

Планомірне знищення євреїв цілком відповідало передвоєнним планам фашизму: “остаточне вирішення єврейського  питання”. Так, за вказівкою начальника поліції “СД” м. Дніпропетровська майора Вільгельма фон Мульде, польового  коменданта полковника фон Альберті і міського коменданта майора кавалерії  фон Гедельмана понад 11 тис. мирних жителів міста єврейської національності були зібрані біля центрального універмагу на пр. К. Маркса. В них відібрали речі, що вони принесли з собою, розбили на колони по 800-1000 чоловік і під конвоєм відправили на територію лісорозсадника навпроти транспортного інституту, де всі вони 13-14 жовтня 1941 р. були розстріляні, а то і заживо кинуті в яр. Несамовиті крики та стогони людей було чути на відстані декількох кілометрів, їх не в змозі був заглушити шум тракторів, що працювали спеціально для цього, і літаків, що кружляли над місцем розстрілу.

Крім цього, недалеко від  селища Верхній, поблизу міста, протягом усього періоду окупації Дніпропетровської  області, у протитанковому рові майже  щодня розстрілювали радянських громадян. Для того, щоб приховати  сліди своїх злочинів, німецькі окупанти спалювали трупи розстріляних. На підставі висновків судово-медичної експертизи, опитування очевидців і  проведених розкопок комісія, створена після звільнення міста, встановила, що поблизу селища Верхній гітлерівці знищили від 18 до 20 тис. мирних радянських громадян.

Комісія також установила, що в районі Тихвінського монастиря, де під час німецької окупації Дніпропетровська знаходився табір  радянських військовополонених, виявлені поховання близько 30 тис. солдатів і офіцерів, які вмерли від голоду, хвороб і знущань. На могилах, у кожній з яких були закопані трупи десятків військових Червоної армії, німці встановили хрести з написами: “Умер неизвестный русский человек, 13 лет, 9 сентября 1941 г.”, “Умер незнакомый русский солдат” та ін.

Становище місцевого населення  погіршувалося кампанією вивозу людей на роботу до Німеччини. Відповідно до “Директиви про мобілізацію робочої  сили для імперії” відправлення повинно  було бути добровільне. У директиві  вказувалося, що “Росіянин (для них  ми всі були росіяни) невибагливий, тому його легко прогодувати без  значного порушення нашого продовольчого  балансу”.

Піддавшись масованій  пропаганді, деяка частина українців  виїхала до Третього рейху, але коли стало відомо про жорстку трудову  дисципліну, презирливе ставлення до робітників зі Сходу, мізерну зарплатню, люди стали уникати відправлення. З початку 1942 р. поліція Коха була змушена проводити масові облави, хапати молодь на базарах, при виході з церков і кінотеатрів.

У Німеччині східних робітників (“остарбайтерів”) селили в трудові табори при промислових підприємствах і передавали приватним власникам сільських господарств - бауерам. Про те, в які умови потрапляли в Німеччині робітники з окупованої України, свідчать рядки з листів наших земляків: “...ви пишете, щоб я не плакала, як я не можу не плакати. Як заплачу і то полекше, як би ви знали як отут жити важко ... у степу копаєм картоплю та на колінах, та як полазила цілий тиждень так коліна попухли, та поки управлюся ввечері, так вже і десять часів, а підведуся в п'ять часів. Ще вдома сплять, а я слізьми умиюсь” (Федорова Ольга, 1943 р., тут і далі орфографія і пунктуація авторів листів по можливості збережені).

Страждання від приниження і рабської праці збільшувалося  тугою за Батьківщиною, за своїми близькими. Адже основну масу складали молоді люди у віці до 20-ти років. Лебединська  Федора у своєму листі в 1943 р. писала: “Україна, це слово завжди стоїть у моїй голові, а це тому що це моя батьківщина, на якій народилася і зросла, а тепер, як згадаю де я, та й самій не віреться ...”.

Деяким “везло” більше і вони потрапляли в сприятливіші умови. Пришедко Марія в тому ж 1943 р. писала рідним, що вона мала можливість ходити в місто, відвідувати зоопарк, фотографуватися. Проте це не змінювало загального стану, у якому знаходилися остарбайтери. Необхідно також врахувати, що за текстом листів стежила цензура, і те, що німцям не подобалося, старанно замазувалося, але все ж таки контролювати всі листи вони фізично не могли. Багато наших земляків померло в Німеччині від непосильної праці, одержали каліцтва і хронічні захворювання.

Жорстка політика стосовно мирного населення України викликала  занепокоєність навіть у деяких високопоставлених  керівників Німеччини. На початку 1943 р. близький соратник Розенберга Отто Браутигам  ремствував на посилення ворожого ставлення  до німецької влади.

Однак уявлення про те, що на окупованій німцями Україні тільки спалювали і вбивали, було б не зовсім правильним. Призначення міністром  Східних територій А. Розенберга сприяло створенню українських  маріонеткових органів влади.

У Дніпропетровській області, як і по всій окупованій Україні, поряд  із німецькими структурами управління - комісаріатами різного рівня, були створені обласні, міські і сільські управи.

У місті й області багато посад у допоміжних органах влади  одержали представники похідної групи  ОУН “Південь”, а точніше групи  “провід Південноукраїнських земель” (ПвУЗ), Представник ОУН Б. Олійниченко одержав посаду голови обласної управи. Діячі цієї організації також очолили допоміжні органи в районних центрах.

Лідери ОУН (фракції Степана  Бандери) ставили собі за мету створення  незалежної української держави, займалися  агітаційною роботою, використовуючи легальну організацію “Просвіта”, газету “Дзвін”, яка видавалася в  Кривому Розі під редакцією письменника  Михайла Пронченка, та інші видання. У перші місяці окупації вони намагалися проводити свої ідеї через газети й інші друкарські видання, але їхня ідеологія не відповідала інтересам навіть схильної до українського націоналізму частини населення Східної України.

До кінця 1941 р. в Дніпропетровську вже діяла Українська допоміжна  міська управа, що мала виконавчі функції  при штадт-комісарові м. Дніпропетровська Клостермані. Очолювалася управа головою  П. Т. Соколовським, випускником Харківського сільськогосподарського інституту. Соколовський був послідовним провідником  німецької влади і вважав оунівців романтиками.

Постановою №1 діловодство  в усіх допоміжних структурах було переведене на українську мову. Управі дозволялося підтримувати життя в місті на такому рівні, щоб не створювати проблем німецькій владі. За даними реєстрації населення міста на січень 1942 р. налічувало близько 250 тис. мешканців. Управа ввела картки на хліб і продовольчі книжки. Не забули також про пенсіонерів і інвалідів. При управі працював відділ соціального забезпечення, який надавав харчову допомогу. Пізніше відділ був перетворений у так званий комітет “Самодопомога”, який був філіалом Всеукраїнського комітету “Допомога”, До складу цього комітету ввійшли представники ліквідованого німцями Українського Червоного Хреста (УЧХ), де більшість складали члени ОУН (фракції Андрія Мельника).

Відновили свою роботу 65 магазинів  і 8 базарів, де торгували продуктами і промисловими товарами. Приймали хворих 8 лікарень на 1800 ліжок і 9 поліклінік.

Були враховані також  духовні потреби городян. Для  цього функціонували: українська автокефальна православна, старообрядницька, римсько-католицька церкви, Троїцький, Олександра Невського  і Спасо-Преображенський собори, Тихвінський монастир, поруч з  яким у таборі від нестерпних умов вмирали радянські військовополонені.