Харьков в годы немецкой оккупации

Війна принесла величезні  біди в кожний дім, у кожну сім'ю. Але в найбільш трагічному становищі опинилися діти. За даними реєстрації людності міста в грудні 1941 р. у Харкові перебувало 114207 дітей у віці до 14 років, а отже 25,6% усіх мешканців міста. Війна позбавила надії на виживання немовлят. Рівень смертності серед них і до війни був чималий і становив приблизно 12%. Але в підокупаційному місті він перевершив усе бачене раніше. В 1942 р. у Харкові народилося 2199 немовлят, а померло у віці до 1-го року 1118, тобто більше половини – 50,5%. Трагічною була і доля дітей у дитячих закладах.

Нова влада непогано розуміла, що її інтереси вимагають  навчити підкорену людність якомусь  набору мінімальних, елементарних знань, достатніх для виконання простих  виробничих операцій. І тому в Харкові, як і в Україні взагалі, було дозволено відкрити 4-класні початкові народні школи для дітей від 7 до 11 років. Усього в 1942 р. у місті були відкриті 23 початкові народні школи, у яких було 263 класи та 8967 учнів. Викликають інтерес спроби нової влади налагодити учбовий процес у двох мистецьких вищих навчальних закладах – Харківській консерваторії та художньому інституті.

Виснажлива праця, тяжкі  умови життя величезною мірою  позначилися на стані здоров'я  харків'ян. Харківська біржа праці  в 1942 р. провела медичне обстеження 1722 чоловіків та 1264 жінок. Виявилось, що 37% чоловіків та 83% жінок були хворими, непрацездатними . Передусім це були хвороби серця, туберкульоз.

Чималою бідою для  харків'ян стали епідемії, які завжди приходять у лиху годину. Поширенню  їх сприяв загрозливий санітарний стан міста. У 1942 р. тільки зареєстрованих померлих від тифу у Харкові було 210 чол. У порівнянні з довоєнним періодом рівень захворюваності харків'ян на тиф зріс у 15 разів. Це була епідемія тифу, хоча і не таких загрозливих масштабів, як у громадянську війну.Узагальнюючим показником суті "нового порядку" в підокупаційному Харкові може бути інтенсивність смертності населення, або кількість померлих за рік, яка припадала на 1000 населення. У довоєнному 1939 р. цей показник становив 12,2, а у 1942 р., навіть за неповними даними, – 61-62. Отже, інтенсивність смертності населення Харкова в 1942 р. перевищувала довоєнний рівень як мінімум у 5 разів. Смертність харків'ян у 1942 р. перевищувала більш ніж у 6 разів народжуваність. При збереженні такого стану речей місто повністю обезлюдило б за 15 років.

Безумовно, і в роки німецької окупації життя не зупинилося. Попри всі жахливості людська  природа все ж брала своє. У  короткі хвилини перепочинку  люди згадували мирне життя, тягнулися  до культури. Та й німецька влада волала урізноманітнити своє перебування в місті, задовольнити, прикладом, свої театральні та інші мистецькі потреби. Особливо зважаючи на те, що серед митців, які волею долі залишилися в місті, були і помітні постаті. Вже в кінці 1941 р. в Харкові були сформовані театральні та концертні трупи, відкриті перші кінотеатри та музеї.

             Дуже складним і болючим питанням є чисельність загиблих співгромадян у вирі війни, у період нацистської окупації. На жаль, усі без винятку автори волею-неволею тиражують спотворену статистику жертв війни на Харківщині. В основному вони наводять дані офіційної статистики, проте чимало і таких, хто з різних причин перекручує і її. У переважній більшості праць жертовна статистика Харкова має такий вигляд: 100 тис. повішаних, розстріляних, замучених; 110 – 120 тис. померлих від голоду; 110 тис. примусово вивезених на роботу до Німеччини. Отже, у результаті виходить 330 тис. чол. Але з даних трьох підокупаційних переписів людності випливає, що в грудні 1941 р. чисельність населення становила 456 тис. чол., а в липні 1943 р. – 230 тис. Таким чином, зменшення населення становило 226 тис. І навіть якщо прийняти до відома події навколо загарбання та визволення Харкова в жовтні 1941 та серпні 1943 р., то і в цьому випадку втрати населення міста становитимуть приблизно 250 тис. чол. Це всі демографічні втрати харків'ян. І ті, хто загинув, і ті, хто рятувався на селі, і ті, хто був мобілізований до Червоної Армії або евакуювався на Схід у період першого звільнення міста в лютому-березні 1943 р. Останніх, тільки за офіційними радянськими даними, налічувалось приблизно 30 тис. чол. Таким чином, офіційні дані людських втрат Харкова не відповідають дійсності, вони перебільшені. Найбільш загальним неспростовним показником підвоєнної данини харків'ян можуть бути демографічні втрати. Вони становили 900 – 200 = 700 тис. Це всі втрати, як зворотні, так і незворотні. Стосовно ж демографічних втрат населення Харкова періоду німецької окупації, то вони становили приблизно 250 тис. чол. Безумовно, серед них переважають незворотні втрати та вивезені до Німеччини. Довоєнна чисельність населення Харкова була поновлена лише наприкінці 50-х років, але наслідки демографічного потрясіння не були подолані.

 

Висновки

 Війна проти Радянського Союзу від початку велася нацистським керівництвом Німеччини як війна двох світоглядів, як винищувальна війна. У повній відповідності до її принципів з перших днів окупації в Харкові була здійснена розбудова багатоступеневої системи військової окупаційної влади. Відомо, що існували писані та неписані закони війни, котрі забороняли каральні дії, спрямовані проти цивільного населення, військовополонених, та містили певні умови поводження з ними. Проте нацисти грубо зневажали загальноприйняті норми та правила. У Харкові окупанти вішали, розстрілювали людей під виглядом боротьби з опором та саботажем, ґвалтували жінок, грабували. У ході боротьби з "ворогами рейху", а часто і під її приводом, були піддані репресіям широкі маси цивільного населення, які набули характеру відвертої розправи. Про це свідчить і величезна невідповідність між кількістю знищених "партизанів" та власними втратами карателів. Боротьба з партизанами часто велася за відсутності партизанів, а маховик репресій був спрямований проти мирного місцевого населення.

 

 

 

 

 

 

 

У період німецької окупації, боїв навколо міста, евакуації виробничих сил на Схід величезних руйнувань  зазнала харківська індустрія та соціальна інфраструктура міста. Спочатку сталінські можновладці евакуювали в тил країни та знищували не тільки виробничий потенціал, але й продовольство, руйнували комунальне господарство міста, а в серпні 1943 р. відступаючі німецькі частини здійснювали тотальну практику спаленої землі. Були зруйновані та спалені велетні вітчизняного машинобудування, перетворилися на згарища найкрасивіші палаци та будинки міста. На Нюрнберзькому процесі серед 14-ти радянських міст, що були піддані найбільшому, варварському руйнуванню, був названий і Харків.

Політика окупаційної  влади стосовно місцевого населення  являла собою цілу систему, побудовану на заохочувальній пропаганді, частковій підтримці можливих попутників, безжалісному нищенні ворогів рейху та відвертому брутальному полюванні на людей аби примусити їх до праці. Реалії війни, перебіг фронтових подій чим далі, тим більше змушували німців виявляти не лише твердість та жорстокість до підкореного народу, але й гнучкість та соціальну демагогію. Протиріччя між ідеологією та військовим прагматизмом особливо проявилися в Харкові і вимагали суттєвої корекції у ставленні до військовополонених, вимоги Гітлера виганяти місцеве населення на схід, реалізації розробленої стратегії нищення населення великих міст через голод, використання праці примусових робітників зі Сходу.

Панування військових у  Харкові показує, і це зберегла пам'ять людей, що всупереч нацистській ідеології і серед представників окупаційних військ були такі, хто виступав якщо не проти власно війни, то за дотримання старих правил її ведення, коли не б'ють лежачого, збитого з ніг противника, не знищують тих, хто підняв руки вгору, не воюють з цивільним населенням, не перетворюються на армію злочинців.

Військовий режим у  Харкові потребував залучення до розбудови нового порядку лояльних попутників із місцевого населення. З цією метою у місті було створене так зване українське цивільне управління, яке складалося з міської та районних управ, які називали ще бургомістратами. Вони мали стати передатковою ланкою від військової влади до місцевого населення. У цілому 20-ти місячна діяльність міського українського правління являє собою досить складну мозаїку взаємовідношень владних структур і населення міста в найбільш трагічні його часи. Постала в складних умовах нацистської окупації, за ініціативою німецького командування, з метою забезпечити перш за все інтереси завойовників, з повною підпорядкованістю німецькій владі міська управа була органом колаборації та допомагала німцям визискувати співгромадян. Поряд з цим українське самоуправління турбувалося про налагодження можливого за тих складних умов щоденного життя міста. Зрештою, це була українська установа, і від професійності, сміливості, взагалі морального обличчя можновладців залежало хоча б часткове задоволення потреб населення. У цілому, діяльність міського управління в Харкові не могла задовольнити ні німецьку владу, ні різні політичні угруповання, ні широкі верства населення, яке пов'язувало з ним і новий порядок, і свої злидні.

Політичне поле підокупаційного  Харкова не було біполярним і увібрало в себе громадсько-політичні сили та рухи різного спрямування та забарвлення. Найвиразніше заявили про себе під час німецької окупації міста, крім радянського, націоналістичний табір, а також деякі менш впливові сили, такі як станова дворянська організація, або інші, відверто пронімецької орієнтації. За наявних розбіжностей між ними в цілях та засобах діяльності єдиним об'єднуючим знаменником була їх антирадянська спрямованість та демонстрована лояльність до німців.

Офіційна заборона діяльності політичних партій з боку окупаційної  влади призвела до того, що в Харкові  громадсько-політичні рухи та угруповання не мали чітко окреслених організаційних форм, усталеного складу, завершених концепцій та програм, чіткої соціальної бази. Переважний вплив серед різних антирадянських угруповань мали українські націоналісти. Аналіз їх ідейних засад та політичної практики дає можливість припустити, що у Харкові на початку окупації зустрілися дві структури та концепції українського націоналізму. Перша – західноукраїнська – представлена значно ширше мельниківцями, ніж бандерівцями. Друга – так звана "традиційна українська громадськість" – місцевими харківськими прибічниками українського націоналізму. Навесні 1942 р. керівництво націоналістичним проводом у місті перейшло до доленківців. Як кінцеву мету вони розглядали утворення самостійної української держави, але покладаючи на німців свої надії та з огляду на них. В цілому, вплив українських націоналістів на населення Харкова був обмеженим.

Окупація Харкова обернулася величезною бідою для звичайної, простої людини. Всі її намагання  були спрямовані на те, аби вижити в умовах відвертого насилля, непомірно тяжкої та виснажливої праці. Харків'яни виявили найкращі притаманні їм риси – витривалість, мужність, здатність не складати руки в найгірших умовах, боротися за життя своє та близьких людей. Всупереч нацистським планам, тяжко потерпаючи від голоду та холоду, пошесних захворювань, туберкульозу та серцевих розладів, харків'яни не лише перебороли смерть, зберегли місто, проте й спромоглися на опір агресору.

Харків'яни вороже ставилися  до нацистської ідеології і політики. Жорстокий окупаційний режим породжував глухе невдоволення, що переростало у відкритий протест. Вони живили і були головним джерелом сили харківського руху Опору, що включав людей різної національності, незалежно від їх соціального походження і партійності. Варто відмовитися від далеких од дійсності стереотипів про всенародний, масовий опір загарбникам. Не можна забувати, що найбільш дієздатна й активна частина населення була мобілізована в Червону Армію й евакуйована в радянський тил. Якщо задати дуже коротке питання, хто ж був самою типовою постаттю підокупаційного Харкова, то найкоротша відповідь буде така: українка. Українка – мати, жінка, дівчинка-підліток. Разом зі старими й дітьми вони становили п'ять шостих окупованої людності Харкова та попри всі біди і нещастя трималися, рятуючи своїх дітей, – майбутнє міста.

Опір харків'ян фашизму  в 1941 - 1943 рр. був складовою частиною антифашистської визвольної боротьби народів. Наші співгромадяни виявили  самопожертву і героїзм у досягненні загальної Перемоги над фашизмом. Проте зазнали величезних незворотних втрат. Війна не лише зруйнувала місто, серце кожного харків'янина було зранене нестерпними муками, які вони пережили. Війна наклала свій глибокий незагоєний шрам на всю подальшу історію Харкова.

Напередодні війни (на 1.05.1941 р.) населення Харкова ("третього індустріального міста Росії" - так Харків характеризувався в наказі № 17 від 25 жовтня 1941 командувача німецьким 55-м армійським корпусом генерала Фіров), становило 902 312 жителів. До дня звільнення 23 серпня 1943 року в місті залишалося 180-190 тис. чоловік. 24 жовтня 1941 - чорна дата в житті міста.

Унікальний факт: обидва рази, вранці 16 лютого 1943 і вранці 23 серпня, першими звільнили серцe Харкова - площа Дзержинського - воїни 183 стрілецької дивізії полковника Василевського. Тільки в лютому вони увійшли на площу з боку Олексіївки, а в серпні - прямо по Сумській. Символом перемоги став червоний прапор над Держпромом, піднятий вранці 23серпня. 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.Харків у часи німецької  окупації (1941 – 1943). – Харків: Прапор, 2004. – 368 с.

2. Харків у період  Великої Вітчизняної війни // Історія  міста Харкова ХХ століття. –  Х.: Фоліо, Золоті сторінки, 2004. –  С. 309 – 374 / у співавторстві.

3. Харківська "Просвіта" у воєнні роки (1941 – 1943) // Современное общество. – 1995. – № 1. – С. 1 – 13.

4. Українські націоналісти  на Слобожанщині в роки війни  // Третій міжнародний Конгрес  україністів 26 – 29 серпня 1996 р.  Історія. – Харків, 1996. – С. 232 –  237.

5. Харківське міське самоуправління в 1941 – 1943 рр. // Вісн. Харк. ун-ту. – 1997. – № 396. – Історія. – Вип. 29. – С. 167 – 176.

6. Україна на початку  війни очима службовців вермахту // Схід – Захід. – №1. – Харків, 1998. – С. 208 – 228.

7. Взаємини УАПЦ з АПЦ у піднімецькому Харкові (1941 – 1943) // Науково-теоретичні здобутки Слобідської України: філософія, релігія, культура. – Харків, 1999. – С. 121 – 124.

8. Населення Харківщини  напередодні Другої світової  війни // Вісн. Харк. ун-ту. – 1999.–  № 442. – Історія України. – Вип. 3. – С. 158 – 164.

9. Антибільшовицький  табір підокупаційного Харкова  (1941 – 1943) // Вісн. Харк. ун-ту. – 1999. – № 441. – Історія. – Вип. 31. – С. 226 – 235.

10. Західноукраїнські  націоналісти у піднімецькому  Харкові // Укр. іст. журнал. – 1999. – № 6. – С. 81 – 89.

11. До питання про  створення мережі харківського  підпілля напередодні німецько-фашистської  окупації // Вісн. Харк. ун-ту. – 2000. –  № 485. – Історія. – Вип. 32. –  С. 161 – 169.