Харьков в годы немецкой оккупации

Репресії проти цивільного населення Харкова тривали протягом усього періоду окупації. Проте найбільших масштабів вони набували в перші  тижні окупації міста. Особливо під час другого його загарбання дивізіями СС "Рейх" та "Адольф Гітлер" в березні 1943 р. Але на вулиці вже була весна 1943 р., позаду був Сталінград, і в політиці окупаційної влади поступово відбуваються зрушення. Усвідомлюючи залежність результатів війни від позиції місцевого населення, дехто в керівництві Німеччини вважав за доцільне скорегувати свою політику, проголосити курс на співробітництво з українцями, залучити їх до тотальної боротьби з більшовизмом. Звідси і деяке пом'якшення політики. Проте докорінних змін режиму не сталося.

Поряд з репресіями не менш жахливим явищем була "стратегія голоду", здійснювана окупаційною владою на адресу місцевого населення. Затверджений Гітлером план знищення слов'ян через  голод був спрямований проти  населення споживаючих регіонів: проти населення лісової зони та міст. У відповідності до цієї стратегії здійснювало військову кампанію і командування вермахту. Проте з часом набирають більшої сили прагматичні міркування. Виявилось, що окупаційна влада у зв'язку з несприятливим перебігом воєнних дій не могла оптимально експлуатувати сільське господарство, при цьому одночасно тримати під контролем засуджене до голоду міське населення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Особливо протиріччя виявилися у Харкові. Було би неприпустимим, вважав Гітлер в середині жовтня 1941 р., годувати радянське населення  за рахунок німецької держави. "Хаос у Росії буде тим більше, наше управління та експлуатація зайнятих східних районів тим легше, чим більше населення радянських міст втече вглиб Росії". Проте ці настанови Гітлера, на думку військових, суперечили фронтовій ситуації. Тому втеча цивільного населення на Схід була заборонена.

Зважаючи на те, що у містах були тисячі німецьких солдат, які мали бути забезпечені всім необхідним та робочою силою, відбувається поступовий відхід від "голодної стратегії". В роботі послідовно простежуються кроки військової влади щодо постачання частині харків'ян продовольчої пайки. Проте реальні їх результати були незначними. До кінця літа 1942 р. систематичного постачання людності Харкова продовольством взагалі не було, а з впровадженням карткової системи в серпні 1942 р. напружене продовольче становище, яке межувало з голодом, не було подолане.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

З наближенням фронту до Харкова  була визначена і економічна стратегія  окупантів щодо міста. Спочатку на заводи Харкова були покладені важливі  завдання. Але загальний стан справ  на велетенських машинобудівних заводах, скрутне становище із електроенергією не дозволили організувати широкомасштабне виробництво. Місто стало важливою базою ремонту військової техніки вермахту, особливо бронетанкової, а також виробництва деяких агрегатів та товарів широкого вжитку. В серпні 1943 р. відступаючі німецькі частини перейняли тактику спаленої землі. Результати "очистки" Харкова з військовою педантичністю були відображені у щоденнику економічної інспекції "Південь" від 20 серпня 1943 р.: "20.08.43. У Харкові 70% підприємств, у відповідності до плану очистки, підірвані безпосередньо військами. Все найважливіше майно вивезене". До війни промисловість Харкова нараховувала 1026 підприємств, у т.ч. крупних та середніх – 400. У серпні 1943 р. залишилися лише згарища.

Однією з трагічних  сторінок Другої світової війни була доля так званих примусових робітників, переважно насильно депортованих з батьківщини до Німеччини. Вкрай важкі умови життя та соціальна демагогія нової влади спричинилися до того, що в кінці 1941 – на початку 1942 р. невелика частина харків'ян зголосилася на виїзд до Німеччини, і був сформований перший потяг "остарбайтерів". Дуже швидко ті, хто поїхав, зіткнулися із суворою реальністю. З провалом добровільної вербувальної кампанії у Харкові нова влада вдалася до відверто примусових заходів, брутального полювання на людей. Усього, за офіційними даними, з Харківщини було вивезено на каторжні роботи до Німеччини 164 тис. чол.

Реалії війни, перебіг фронтових  подій чим далі, тим більше змушували  нову владу виявляти не лише твердість  та жорстокість до підкореного народу, але й гнучкість та соціальну демагогію. Природно, існували різниця в позиції та політиці на адресу місцевого населення вермахту та СД, протиріччя між нацистським керівництвом та принаймні частиною вермахту, яка намагалася зберегти свою честь. Якщо діяльність ейнзацгруп диктувалася не військовою необхідністю, а виключно ідеологічними міркуваннями, то позиція німецьких військових частин коливалася поміж відвертою ворожнечею і брутальністю та розумінням становища місцевого населення. Народна пам'ять зберегла не лише страхіття окупації та репресії гестапо, але й факти гуманного ставлення солдатів вермахту до дітей та старих. Про це свідчать спогади сучасників, а також архівні документи.

Українське цивільне управління Харківська міська управа (ХМУ) була започаткована військовими на другий день окупації міста. За німецьким взірцем у Харкові мали бути поставлені до влади міський та районні бургомістри, підпорядковані німецькому обербургомістру. Останнім був призначений оберст Петерс-Кнотте, а бургомістром, головою Харківської міської управи – професор О. І. Крамаренко. Після ліквідації у січні 1942 р. посади німецького обербургомістра О.І. Крамаренко очолив міське самоврядування Харкова. На цій посаді він перебував до кінця квітня 1942 р., коли був відсторонений німцями, а в серпні того ж року розстріляний. Другим обербургомістром став відомий представник українського націоналістичного руху Харкова, адвокат О.П. Семененко.

Військова влада була головним чинником формування складу та функцій місцевого  управління. На кінець 1941 р. ХМУ складалась із президії (голова – Крамаренко О.І., заступник – Сліпченко М.С., відповідальний секретар – Полуведько К.М.), а також дев'ятнадцяти інших підрозділів: таємна частина, відділи адміністративний, пропаганди, персональний, фінансовий, міських підприємств, торгівлі, правовий, енергетики та підприємств державного значення, житловий, охорони здоров'я, культури та освіти, земельний, релігійний та ін. В них працювало біля 400 співробітників. Переважна більшість відділів проіснувала до першої евакуації ХМУ у лютому 1943 р. та була поновлена навесні 1943 р. після другої окупації міста.

ХМУ приділяла увагу розбудові національного життя міста, проведенню українізації апарату управління, впровадженню української мови в діловодство, усі сфери життя та спілкування, розбудові української культури та освіти. Важливим напрямом роботи ХМУ повинно було стати впорядкування міського господарства. Не працювали підприємства, водогін та каналізація, не було електричного струму, опалення, зруйновані були міський транспорт, багато житлових будинків тощо. Відбудовчі роботи розпочалися вже в листопаді 1941 р. Але відбудовані енергетичні потужності становили менше 2 тис. кВт. за наявної першочергової потреби 17 тис. кВт. Брак електроенергії відчувався на протязі усього періоду окупації. У 1942 р. був частково поновлений водогін, але вода населенню майже не подавалася. Повільно здійснювалась відбудова підприємств. У міру того, як вони частково ставали до ладу, військова влада приймала рішення про підпорядкування їх безпосередньо німецькій Вікдо.

Щоб відновити нормальне життя  в місті, треба було задовольнити хоча б мінімальні потреби населення в харчах, товарах широкого вжитку. Це завдання і було покладено на торговельний відділ ХМУ та облспоживспілку. Проте вирішити його вони не спромоглися. З жовтня 1941 р. і до серпня 1942 р. організованого постачання продуктів населенню міста не було.

Представництвом ХМУ в районах  міста були бургомістрати. Вони були утворені в листопаді 1941 р. у 19-ти районах  міста у відповідності з колишніми  підрайонами міліції та нараховували більше 1100 співробітників. Надалі їх структура  та штати змінювались. Основним завданням райбургомістратів, як встановлювало Тимчасове положення, було "впровадження до життя всіх постанов, наказів та розпоряджень Міської управи та німецького командування з метою встановлення громадського порядку та налагодження господарського і культурного життя в районі, а також всебічно сприяти в остаточному розгромі жидівсько-більшовицьких банд". Накази нового режиму були дуже різноманітними, від виявлення більшовицьких агентів і до проведення обов'язкової реєстрації собак. Часто-густо німецький обер-лейтенант командував місцевими бургомістрами та погрожував їм численними карами.

Поряд з силовими функціями районні  бургомістрати мали на меті організацію  можливого за тих умов виробництва  в районі, а також підтримку  елементарного загальногромадського порядку та санітарного стану. Вони давали дозвіл на прописку прибулих у Харків людей, розглядали заяви про виїзд громадян, вирішували справи про видачу паспортів, перепусток тощо. Отже, районні бургомістрати повинні були поряд із завданнями виключно воєнного часу займатися також повсякденними поточними справами.

Місцеве українське самоуправління опікувалося соціальною політикою  та культурною сферою, які характеризували  злиденні умови. Відділ освіти перебудовував  стару радянську школу, змінюючи її зміст, надаючи учбовому процесу антирадянської спрямованості. Крім освітньої сфери, ХМУ здійснювала керівництво та направляла діяльність різних установ культури – театрів, музеїв, картинної галереї, бібліотек, архівів тощо.

Харківська піраміда міського самоврядування розхитувалася на протязі всього періоду окупації німцями, різними політичними силами, радянським рухом Опору. Корумпованість та службові злочини захопили широкі верства владних структур чиновників. У цілому, 20-місячна діяльність органів місцевого управління в Харкові не задовольнила ні німецьку владу, ні широкі верства населення. Німецьку владу – через обмежений вплив та авторитет ХМУ серед населення міста, палахкотіння інтриг та боротьбу різних груп всередині міського управління, існування більшовицьких агентів, неспроможність відновити індустрію міста, безумовно і точно в термін виконувати накази. Населення міста після невиправданих перших надій на реальне самоврядування, захист його інтересів перед німцями мало нагоду пересвідчитися у безвладності ХМУ, підпорядкованості німцям, причетності управлінців до репресивних акцій. "Новий порядок", встановлений у місті окупантами, пов'язувався простою людиною і з українською поліцією, і бургомістратами.

Політичне поле підокупаційного Харкова

Всупереч пануючим старим уявленням про існування тільки двох ворожих таборів – фашистського та більшовицького, – політичний небосхил підокупаційного Харкова був різнополярним та охоплював різні за змістом політичні і громадські рухи та об'єднання. Поряд з німецькою військовою владою та радянським рухом Опору у місті діяла дворянська організація, впливовою політичною силою були українські націоналісти.

З перших днів окупації Харкова  відбувався процес консолідації небільшовицьких  сил. Харківська дворянська організація  була створена задля поновлення прав, привілеїв, захисту інтересів дворянства. Вона нараховувала до 20 чол., її керівником став В.М. Бекарюков, а серед інших були колишній член Державної Думи царської Росії Д.І. Герценвиць, О.М. Рудинський, кн. М.Я. Волконський, П.М. Раєвський , фон Лауниць та ін. Чіткої організаційної структури дворянська організація не виробила. Офіційного прийому нових членів до організації не було, прийнятим до неї вважався дворянин, який давав свою згоду та погоджувався з метою організації. Протоколів, членських квитків, внесків, – всього цього не було. Не було і розгорнутої програми. Більшість членів дворянської організації була монархістами, вважала прийнятним встановлення в Україні гетьманської влади П. Скоропадського, поділяла його програму.

Однією з цілей об'єднання дворян було створення реальної політичної сили, спроможної посісти керівні посади у місті. Зрештою, харківські дворяни спромоглися зайняти ряд важливих посад у місцевому самоврядуванні. Однак посісти ключові позиції дворянам не вдалося, бо їх вплив був значно меншим за націоналістів-доленківців. Стосунки між ними не були безхмарними. Ставлення дворян до місцевих націоналістів було неоднозначним. Керівництво їх вважало, що більшість організації – це російські дворяни та зрусифіковане українське шляхетство, які мають виборювати монархічні ідеали, демонструвати відданість традиціям російського дворянства, його культурі.

Німці не давали офіційного дозволу на існування дворянської  організації. Проте не забороняли проведення нарад. В серпні 1942 р. керівник організації В.М. Бекарюков за нез'ясованими обставинами був заарештований. Після його загибелі керівництво дворянами перебрав Д.І. Герценвиць, активність організації поступово згасає. Напередодні звільнення міста більшість дворян емігрувала на Захід, але частина їх залишилась у Харкові. Вони були заарештовані радянськими органами та засуджені до виправно-трудових таборів за належність до "антирадянської організації".

Значно впливовішою  політичною силою в окупованому  Харкові були українські націоналісти. Вони походили з різних регіонів і не були монолітними. Усередині їх існували різні течії – від радикальних прибічників активного українського державотворення до поміркованих прихильників розбудови українського Харкова. Серед політичних рухів були й такі, котрі можна розглядати як відгалуження українських, принаймні західноукраїнських організацій, але більшість їх була місцевим, суто харківським витвором. Аналіз їх ідейних засад та політичної практики дає можливість припустити, що у Харкові на початку окупації зустрілися дві структури та концепції українського націоналізму. Перша – західноукраїнська – представлена значно ширше мельниківцями ніж бандерівцями. Друга – так звана "традиційна українська громадськість" – місцевими харківськими прибічниками українського націоналізму. Вплив першої особливо відчувався на початку окупації. Проте після перших успіхів, досягнутих завдяки енергійності, настирливості, врешті відданості ідеї націократичної держави, головний провід у національному житті Харкова з весни 1942 р., після початку німецьких репресій і проти мельниківців, переходить до В.А. Доленка, репрезентанта так званого "традиційного громадянства" Харкова.

Безумовно, Харків, у недавньому минулому столичне місто, мав свої тривкі традиції українського національного руху. Харківська українська громада в роки німецької окупації була представлена відомими людьми, зокрема, В.А. Доленком, О.П. Семененком, В.В. Дубровським та ін. Струнка вертикаль харківської націоналістичної організації включала: політичний провід – Громадський комітет (ГК) – легальні, широкі організації Просвіти, обласної кооперації, Союзу українок, Купецького комітету та ін. Громадському комітету поступово підпорядкувалися українські адміністративні установи: земельна управа, управління держмаєтків, заготзерно, облспоживспілка та ін. Увага доленківців була зосереджена на залученні до співпраці в ГК усіх "свідомих українців", перебиранні в свої руки місцевого самоврядування, регулюванні життя цивільного населення міста та його українізації, збереженні "українських інтелектуалістів", боротьбі з "комуністичними залишками", налагодженні співпраці з німцями. ГК перетворився у впливову силу та досяг в окремих галузях успіхів. Його членами були згодом обсаджені майже всі посади українського цивільного самоврядування в місті та області. Навіть неприхильні до доленківців люди підкреслювали дисциплінованість та спаяність харківських націоналістів, які напередодні визволення міста залишили його монолітною групою та виїхали на захід.