Харьков в годы немецкой оккупации

Програма діяльності ГК склалася не відразу і зазнавала трансформацій. Як зазначали у повоєнний період її автори, спочатку платформа ГК визначалася такими пунктами: суверенна українська держава, народоправний устрій, боротьба з більшовизмом, лояльне ставлення до німецької армії. Проте незабаром була знята головна політична вимога, досягнення незалежності України. В умовах суворої заборони політичних партій та об'єднань доленківці, аби зберегти свій легальний статус, відмовляються від державницьких гасел і зосереджують свою діяльність на конкретних практичних завданнях, в основному у дозволених окупаційною владою рамках. Окрім, так би мовити, прикладної спрямованості концепції доленківців, звертала на себе увагу відсутність агресивних, ворожих закидів на адресу російського та російськомовного населення. Сформований в умовах східноукраїнського національного розмаїття, увібравши певною мірою менталітет місцевої людності, східноукраїнський націоналізм був більш толерантним до етнічних неукраїнців. Винятком у період окупації були євреї, яких знищували німці і цькували місцеві націоналісти.

Важливу роль у згуртуванні  української громадськості відігравала  Просвіта– найбільш масова з усіх існуючих у місті громадських  організацій. Велику увагу приділяли  Громадський комітет та Просвіта відродженню у Харкові парафій Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Окупаційна влада задекларувала свободу віросповідання для місцевої людності. Зважаючи на це, у місті відновила свою діяльність православна церква. Вже в 1942 р. на Харківщині діяло понад 200 церков. Особливо швидкими темпами збільшувалася чисельність приходів УАПЦ, яку очолив старіший митрополит України Ф. Булдовський. На УАПЦ спочатку робила ставку і нова влада. З часом відновлює діяльність і Автономна православна церква, яка зберігала підлеглість Москві. Загострення стосунків між православними конфесіями в Харкові не могло не позначитися на спроможності церкви задовольнити релігійні потреби місцевого населення в страшний час окупації.

Відсутність чітко визначених політичних орієнтирів, легальна діяльність Громадського комітету зумовили повоєнні звинувачення на адресу доленківців у колаборації з боку різних політичних сил – не тільки радянської України, але й націоналістів. Досить гостро виступали проти доленківців бандерівці. Підстави для звинувачення доленківців у співпраці з німцями, як, до речі, й інших націоналістичних угруповань, існували. Доленківці так само, як їх опоненти, виносили суворий вирок на адресу бандерівців, мельниківців та ін.

"Радянський рух Опору"

В області ще до окупації був сформований підпільний обком КП(б)У. Проте його дійсний склад ніколи не був обнародуваний, а був оточений щільною завісою партійної таємниці. Це пояснюється тим, що до його складу партійні історіографи заднім числом включили тільки тих керівників, хто залишився на окупованій території і взяв участь у боротьбі. У роботі наводяться прізвища дійсних членів підпільного обкому, сформованого напередодні окупації міста. Дехто з них залишив свої посади напередодні окупації і подався у радянський тил. Усього на окупованій території Харківської області мали залишитися на підпільній роботі 2662 членів і кандидатів партії і 1780 комсомольців – усього 4442 осіб. У тому числі в Харкові, за неповними даними, – 134 комуніста, 7 комсомольців і 34 безпартійних .

Безпосередня робота з формування і підготовки харківського підпілля здійснювалася протягом серпня-вересня 1941 р. Підбір кандидатів проводився в  надзвичайно короткий термін, з великим  поспіхом. На керівну роботу в області  висувалися партійні керівники районних організацій, голови райвиконкомів, начальники управлінь НКВС. Дехто з організаторів харківського підпілля стверджував у своїх мемуарах, що всі кандидати, відібрані в партизанські загони і диверсійно-розвідувальні групи, пройшли спеціальну підготовку. Однак у нашому розпорядженні немає свідчень про те, яку спеціальну підготовку проходили підпільники. З перших днів окупації міста підпільники опинилися в скрутній ситуації. Харківщина стала прифронтовою територією, буквально нашпигованою солдатами вермахту. Підпільники зустрілися з досвідченою і високопрофесійною каральною машиною, яка використовувала цілий набір превентивних акцій. В таких умовах багато секретарів підпільних райкомів евакуювалися у радянський тил. З 175 чоловік, залишених для підпільної роботи у Харкові, у 1945 р. були дані лише про 57. Більшість з них не зуміла виконати посталі завдання. У 1944-1945 рр. Харківський обком партії затвердив звіти і повернув партійні квитки лише 16-ти членам партії.

Отже, розгалужена мережа партійних підпільних організацій, що існувала в планах і звітах Харківського обкому партії, була зруйнована в перші дні окупації. Поряд з об'єктивними причинами позначилися прорахунки і помилки підготовчого періоду. Тому в нових умовах секретарю підпільного обкому І.І. Бакуліну необхідно було створити керівне ядро харківського підпілля, відновити районні підпільні організації. Всупереч офіційній легенді архівні документи доводять, що дійового керівництва і допомоги підпіллю з боку Харківського обкому і ЦК КП(б)У не було, особливо в початковий період окупації. Був порушений зв'язок з "Великою землею", практично була відсутня матеріальна база підпільної роботи. Голод був одним з великих ворогів харківського підпілля.На початку 1942 р. навколо І.І. Бакуліна формується центральне ядро радянського опору, до якого поряд із членами партії входили і безпартійні. Разом з М.Ф. Дубенком, І.Ф. Гаркушею, А.М. Китаєнком, Г.П. Синициним, І.Д. Штефаном велику роботу проводили Н.М. Даньшева, Є.С. Барановська, О.Ю. і М.Ю. Першини, родина патріотів Омельченків та ін. Під керівництвом Харківського підпільного обкому партії розгорнув роботу підпільний обком комсомолу. До його складу увійшли О.Г. Зубарєв, П.А. Глущенко і Г. О. Нікітіна. Діяльність обкому комсомолу була недовгою. Наприкінці січня 1942 р. О. Зубарєв і Г. Нікітіна були арештовані, а 15 лютого розстріляні. Організацією осередків радянського Опору на окупованій території поряд з партійними і комсомольськими установами займалися також органи НКВС. Резидентом Управління НКДБ по Харківській області в період окупації став М.Є. Студенський – "Покровський". Йому вдалося зайняти посаду бургомістра 9-го району. Наприкінці березня 1942 р. резидент "Покровський" був арештований гестапо. З агентури "Покровського" залишався на волі М.С. Писарєв – "Сміливий", який став працювати замість нього бургомістром. Найбільш видатним радянським агентом в адміністрації Харківської міськуправи був К. М. Полуведько. В літературі висловлювалось твердження про належність його до групи НКВС, що організувала і здійснила вбивство провідника ОУН полковника Є. Коновальца. У Харкові при німцях він зайняв високу посаду відповідального секретаря в Міській управі, проводив розвідувальну роботу. К.М. Полуведько був розкритий нацистською службою безпеки в середині лютого 1942 р. і загинув у катівнях гестапо.

Боротьба харків'ян із загарбниками прийняла різні форми. Поряд із проведенням агітаційної  роботи, поширенням листівок і зведень Радінформбюро підпільні організації та групи здійснювали диверсійні акції. Раніше ця боротьба розглядалася в літературі як вища форма опору німецько-фашистським загарбникам. Вважалося очевидним, що радянські люди активно підтримували і допомагали озброєним месникам. Не бралися до уваги особливості і конкретні умови боротьби, специфіка її у різних регіонах України, у сільській місцевості і містах, прифронтових областях. А між тим, у діяльності диверсійних груп було чимало невиправданих акцій, особливо в світлі численних жертв серед цивільного населення. Немає, наприклад, однозначної оцінки численним вибухам і пожежам у Києві, Харкові й інших містах України в перші дні окупації. Наскільки взагалі була виправдана тактика "спаленої землі" з військової і людської точок зору? Як ставилося до неї населення окупованих територій? Очевидно, що колишня схема всенародної підтримки цих акцій не відповідає дійсності. Деякі документи, що зберігаються в архівах Харкова, підтверджують цей висновок.

Опір харків'ян нацизму  мав багато в чому стихійний характер, що підкреслює його глибокі корені в народі. Харків'яни вороже ставилися до ідеології нацизму, жорстока політика окупантів породжувала глухий опір і відкриті форми непокори загарбникам. Багато харків'ян саботувало накази військової влади, чимало красномовних фактів економічного саботажу містять архівні документи. Протягом періоду окупації у місті діяли декілька патріотичних груп. Високу гуманність і самовідданість виявили харківські медики, жінки, які, ризикуючи життям, рятували від смерті співгромадян.

Доля харківського партійного підпілля була трагічною. Улітку 1942 р. гестапо завдало смертельного удару по керівному ядру підпільного обкому партії. Були арештовані І.І. Бакулін і його найближчі соратники, усі вони були страчені.

Харківське підпілля було складовою частиною антифашистського визвольного руху. В ньому брали участь різні прошарки населення Харкова, не залежно від національної або партійної приналежності. Навіть у складі керівної ланки партійного підпілля приблизно половину складали безпартійні громадяни. Основні цілі і зміст радянського Опору не слід ідеологізувати. У період боротьби проти нацизму стала особливо зрозумілою значимість загальнодемократичних, загальнолюдських цінностей. Люди боролися за традиційні цінності – Батьківщину, родину, волю. Наші співгромадяни зазнали незліченних жертв і виявили самопожертву і героїзм у досягненні спільної Перемоги над фашизмом.

Простий харків'янин в умовах війни

Звичайна людина і до війни не знала перепочинку, а тепер і зовсім мусила пройти через усі випробовування. Як же сприймали харків'яни німецьке нашестя, чи не покладали вони на німців свої надії на визволення від сталінського режиму, сподіваючись, нарешті, розірвати кайдани? Відомі нам сьогодні численні свідчення службовців вермахту та різних окупаційних установ переконують нас у іншому. Вони свідчать, принаймні, про неоднакове ставлення населення різних регіонів України до німецьких загарбників. Різниця між колишніми "польськими" районами України та "російськими" впадала їм в очі. На цю особливість часто вказують і західні дослідники. Йдеться про те, що порівняно теплу зустріч німці знайшли в західних районах України. Але коли німецькі війська прийшли в "старий" Радянський Союз, вони помітили виразну втрату гостинного прийому. Населення глибинних районів України зовсім не раділо з приводу окупації. Переважна більшість харків'ян сприймала німецьке нашестя як величезну трагедію. Про це свідчать численні документи німецького походження, спогади харків'ян. Це і зрозуміло, бо Харківщина спрямувала до Червоної Армії кожного другого свого чоловіка призивного віку.

Безумовно, неприязне  та вичікувальне ставлення цивільного населення до завойовників, біль та сльози з приводу величезних жертв  війни супроводжувалися прямим розчаруванням, а часом і відвертим опором політиці рідної влади, яка не зуміла захистити своїх співгромадян, згодом припустилася великих помилок та й просто злочинних акцій на адресу цивільного населення. Чимало таких свідчень розгубленості, відчаю, невігластва, тоталітарного мислення та й, зрештою, просто злочинних дій влади зберігається в архівах.

Восени 1941 р. реальна загроза  німецької окупації постала перед  Харківщиною. Попри всі труднощі харків'яни на протязі місяця демонтували, навантажили у вагони та вивезли  в східні райони СРСР основне обладнання заводів. Проте все вивезти не вдалося, не було можливості і всім бажаючим залишити місто. З цієї точки зору не можна раціонально збагнути масштаби нищення економіки Харківщини за наказом можновладців, не кажучи вже про соціальну інфраструктуру. Ніякої масової роздачі населенню промислових товарів та продовольства не було.

За таких трагічних  для людності Харкова обставин 24 жовтня 1941 р. в місто вдерлися німці  і відразу заходилися наводити свій порядок. Перед харків'янами постала  реальна загроза голоду. Події  швидко набирали трагічних обертів. Вже в грудні 1941 р. розпочався небувалий в історії міста голод. Величезні жнива скорботи він знімав у страшну зиму 1941 та навесні 1942 рр. Люди аби вижити їли все – макуху, висівки, мерзлі кормові буряки, лушпиння картоплі, домашніх тварин, навіть казеїновий клей, проте ніщо не рятувало. Харків'яни стали опухати, ледь волочили ноги, набули масового характеру голодні смерті. Голодомор у місті набув такої трагедії, що були зафіксовані випадки трупоїдства. За неповними даними Харківської міської управи, у 1942 р. загинули від голоду 13139 харків'ян, що становило 58,4% всіх померлих. Навіть такий небачено високий відсоток померлих від голоду може бути збільшений, бо деякі лікарі неправильно складали лікарські довідки про смерть громадян, уникаючи діагнозу "смерть від голоду". Харків'яни не сиділи склавши руки, очікуючи на голодну смерть. Центром усього життя стали міські базари. Але поєднання багатьох несприятливих чинників обумовило фантастичний зріст цін на продовольство. За таких умов серед населення Харкова виникає спочатку спорадичне, а потім масове явище – рух на село, на обмін (міни). Головною метою цих мін було обміняти домашні речі на продовольство безпосередньо в сільський районах області, де бракувало промислового краму та існували порівняно високі ціни на товари широкого вжитку. Обмін відбувався в екстремальних умовах суворої зими, під постійною загрозою втрати життя. Міни харків'ян на селі врятували життя тисячам людей.

Лише коли поспів новий  врожай, стало дещо легше. За згодою нової влади в серпні 1942 р. було організоване більш-менш систематичне постачання частині харків'ян невеличкої хлібної пайки. Вона охоплювала меншу частину населення, не могла забезпечити хоча б мінімальні його потреби. Калорійність пайки не досягала навіть 800 кал. Час від часу наступали перерви у постачанні. У найсприятливіші періоди харчування цю пайку отримували 80 – 90 тис. харків'ян. У дисертації аналізуються матеріали бюджетного обстеження майже 100 харківських родин, здійсненого Міською управою у вересні 1942 р. Вони допомагають відтворити загальну картину споживання простої людини в період окупації.

Страшним ворогом харків'ян взимку 1941 – 1942 рр. був холод. Зима 1941 – 1942 рр. була дуже суворою. Морози прийшли  рано. Вже в листопаді середньодобова температура в Харкові становила мінус 4,4, а за пересічними даними за попередні 48 років спостережень – плюс 0,8. Середньодобова температура в січні впала аж до мінус 15,8 за середніх попередніх показників мінус 6,9. Стовпчик термометру в січні жодного разу не піднявся до нульової позначки, а 23 січня та іншими днями падав до мінус 32,5. Висота снігового покрову на кінець січня 1942 р. становила 54 см. Зима була не тільки лютою, але й тривалою. За німецькими даними, у березні місяці температура становила в Харкові: 9 березня – мінус 18, 14 березня – мінус 22. Навіть ранком 5-го та 6-го квітня температура становила мінус 9 і тільки після 8 квітня прийняла плюсові позначки.

За таких кліматичних  умов величезні труднощі харків'ян були пов'язані з повною руйнацією  комунального господарства міста, відсутністю палива, питної води. Взимку 1941 – 1942 рр. головним джерелом водопостачання були харківські ріки. Протягом усієї окупації постачання водою Харкова було дуже обмеженим і вкрай нерегулярним, люди користувалися колодязями.

У відповідності до настанов окупаційної влади вся підокупаційна  людність мала працювати в німецьких  інтересах. Порядкуючи використання робочої  сили, комендант Харкова 23 березня 1942 р. видав наказ про введення загальної  трудової повинності. Мобілізація робочої сили у підокупаційному Харкові часто набувала характеру військових операцій. В цілому в другій половині 1942 р. – першій половині 1943 р. на різних роботах у Харкові було задіяно приблизно 60 – 65 тис. чол., що становило більше половини населення працездатного віку.

Війна наклала трагічний  відбиток і на сім'ю, родинні стосунки. 11 травня 1942 р. рейхскомісар України  спеціальною постановою відрегулював шлюбне право. У шлюб могли вступати чоловіки, починаючи з 18 років, а  жінки з 16 років, заборонялося одружуватися особам, не здатним до самостійної праці. Параграф 4 категорично забороняв шлюб між євреями та особами неєврейського походження. Цей закон мав свої наслідки. Аналіз статистичних даних свідчить про те, що в умовах зменшення кількості населення Харкова в 1942 р. у 2 рази в порівнянні з 1939 р. кількість шлюбів скоротилася у 12 разів, а розлучень приблизно в 10 разів, сягнувши зовсім незначної цифри. Відносно повільніше скорочення кількості розлучень на практиці мало дуже просте за своєю трагічністю пояснення. Виявляється, що 92 з 209 розлучень припадало на сім'ї, де чоловік був євреєм за національністю. Звісно, що євреї-чоловіки турбувалися про своїх рідних, не бажаючи їм своєї долі.