Харьков в годы немецкой оккупации

На завершення огляду західної історіографії слід назвати  дві праці німецьких науковців  Ф. Гольчевського та А. Капеллера  з історії України, у яких окремі розділи присвячені Другій світовій війні. Про помітне зростання уваги до України свідчить також україномовна історіографічна розвідка Д.Поля, опублікована в "Українському історичному журналі". Послідовно аналізуючи напрацювання західних вчених, він схильний вважати, що в найближчому майбутньому не слід чекати появи узагальнюючої праці з історії німецької окупації в Україні. За таких обставин, вважає він, бажано було б дослідити проблеми на регіональному рівні на основі всіх джерел, що зберігаються в західних та колишніх радянських архівах. У повоєнний період вийшла в світ різноманітна література про радянський Харків, у т.ч. у роки війни. Ясна річ, література ця відбивала досягнення та недоліки свого часу. З усього її розмаїття найбільш широко війна на Харківщині була представлена у виданнях – "Трудящиеся Харьковской области в Великой Отечественной войне", "Партийная организация Харьковщины в годы Великой Отечественной войны", "Історія міст і сіл Української РСР. Харківська область" та вже в сучасній "Історії міста Харкова ХХ ст.".Пильну увагу історії підвоєнного Харкова приділяли не лише місцеві історики. Зважаючи на роль міста, її не могли оминути автори узагальнюючих праць, підручників з історії України. І все ж таки, загальний рівень знань про період окупації Харкова був і залишається до сьогодні незадовільним. На жаль, існуюча література тиражує часто спотворену картину окупації, неадекватні факти, статистику, інколи з'являються і зовсім фантастичні "відкриття". Таким чином, загальний стан справ у вивченні підвоєнної історії Харкова, до якої виявляють великий інтерес як вітчизняні, так і західні науковці, переконує нас у необхідності комплексного та всебічного дослідження теми.

Населення Харкова  напередодні та в роки війни

Демографічна ситуація в місті протягом 30 – 40-х рр. ХХ ст

Під впливом різних політичних та соціально-економічних чинників населення Харкова зазнавало бурхливих демографічних змін, які не були раніше предметом спеціального дослідження. Поміж тим, архіви Харкова зберігають важливі статистичні матеріали з періоду війни. За порівняно короткий час, у грудні 1941, квітні та липні 1943 р., були проведені, за досить широкою програмою, три переписи та реєстрації людності, які в поєднанні з уцілілими матеріалами перепису населення 1939 р. стають неоціненним джерелом.

Протягом ХІХ та ХХ століть людність Харкова формувалася під впливом різних геополітичних факторів, які сприяли перетворенню міста в південний індустріальний регіон Російської імперії та центр шляхів сполучень. Особливо бурхливими темпами зростало населення Харкова в роки першої п'ятирічки, оскільки будівництво велетнів індустрії притягувало у місто десятки і сотні тисяч робочих рук. У цілому з 1926 по 1939 р. населення Харкова збільшилося у 2 рази – з 417 до 833 тис. За останнім показником Харків поступався у Радянському Союзі лише Москві та Ленінграду і зовсім символічно – Києву. У 30-ті роки Харків перетворюється фактично у третє місто Радянського Союзу, його південний економічний центр, один з головних машинобудівних центрів велетенської держави.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Велика Вітчизняна війна призвела до величезних зрушень у складі населення країни, неймовірного збільшення різних міграційних потоків. Величезна маса населення була мобілізована до Червоної армії, евакуйована на Схід. Мільйони людей залишили обжиті місця, рятуючись від фронту, нацистського геноциду, голоду. Реєстрація людності вже у підокупаційному Харкові в грудні 1941 р. показала, що у місті на той час залишилося 456639 мешканців. Якою ж була підокупаційна людність Харкова? Очевидною була кількісна перевага жіноцтва над чоловіками. Порівняно з 1939 р. частка чоловіків скоротилася до 39,5%, а жінок збільшилася до 60,5%. Іншими словами, на 1000 жінок тепер припадало 652 чоловіка. Найбільш несприятливим було співвідношення в віковій групі 19 – 29 років, де на 1000 жінок припадало 350 чоловіків. Цей процес фемінізації харківського суспільства тривав протягом усього періоду окупації.

Війна спричинилася і  до значних вікових змін у структурі  населення Харкова. Найбільш помітним у грудні 1941 р. було величезне падіння  не лише абсолютної чисельності, але і частки вікової групи 20-29 річних. Воно становило 1,7 рази. Другою важливою рисою став суттєвий зріст питомої ваги дитячих груп і тих, кому було за 40 років. Якщо у 1939 р. ці групи давали 46,5% населення міста, то в кінці 1941 р. – 62%, а частка дітей до 16 р. та старих від 60 р. збільшилась з 28% у 1939 р. до 37,7%. Таким чином, під окупантами перебували значною мірою старі та діти. А якщо додати до них жінок, то одержимо разючу картину піднімецької людності Харкова. Виявляється, що частка жінок, дітей та людей похилого віку (від 60 р.) становила 78% населення міста. Іншими словами, кожні 4 із 5 осіб окупованого Харкова – це жінки, старі та діти! Такий один з головних висновків демографічного аналізу людності Харкова. І надалі у період окупації міста демографічна ситуація погіршувалася. У травні 1943 р. п'ять із шести жителів складали жінки, старі та малі.

 

 

 

 

 

 

 

 

Проведений у аналіз співвідношення корінної та прийшлої людності, за тривалістю попереднього її помешкання, а також розселення у межах природно-географічних районів міста дозволив зробити висновок, що серед людності Харкова переважали корінні та мешканці з дореволюційним стажем, які становили майже половину підокупаційного населення. Дуже скоротилася чисельність населення, яке осіло у місті в останні 5 – 6 років. Свої пріоритети мала і евакуаційна політика держави, яка особливо вплинула на професійне обличчя підокупаційного Харкова. Радянська влада намагалася евакуювати в першу чергу спеціалістів, кваліфікованих робітників, культурну еліту міста. Попри офіційно проголошену політику першочергового вивезення із загрозливих районів робітників, підсумки переписів 1939 та 1941 рр. показують, що середні темпи полишення ними міста помітно поступалися аналогічним показникам керівного персоналу та й взагалі службовців. Тільки найбільш кваліфіковані робітники, а також професій, працю яких замовляв фронт, вивозилися на схід без обмежень. Дуже суттєві  зміни сталися у національному складі населення Харкова. Людність Слобожанщини в історичному минулому формувалася під впливом багатьох факторів. Чисельна перевага була на боці українців, які становили більшість населення. У Харкові, за матеріалами перепису 1926 р., мешкало 38,5% українців та 37,1% росіян. У 1939 р. українців налічувалось вже 48,5% при зменшенні питомої ваги росіян до 32,9%. Зміна етнічного складу харків'ян не потягла за собою розширення сфери панування української мови. Харків залишався російськомовним містом. Одним із наслідків Першої світової війни та революції стало значне збільшення чисельності харківського єврейства. У 1920 р. вона становила у Харківській губернії 61548 душ, або у 5 разів більше ніж у 1897 р. Майже 55,5 тис. євреїв проживали у Харкові, де їх питома вага становила 20,5%. Надалі, протягом 20-30-х р., цей відсоток дещо зменшився. В 1939 р. чисельність євреїв у Харківській області становила майже 137 тис., тобто 5,3%, у т.ч. Харкові – 130 тис., або 15,6%.

Міжнаціональну спільноту міста  зламала війна. Основні народності Харкова за обсягом зменшення  їх чисельності під час війни можна розділити на дві групи. До першої можна віднести ті народи, які втратили половину і більше своєї людності, – євреї, білоруси, росіяни. До другої – ті, які втратили приблизно четверту частину людності, – українці, поляки, вірмени, татари. Зважаючи на те, що в цілому місто втратило половину своєї людності, останні значно підвищили свою питому вагу. Дуже суттєвими виявилися зміни у складі міського українства. Його питома вага в Харкові підвищилась з 48,5% у 1939 р. до 67,2% у 1941 р. Отже, серед підокупаційного населення міста було дві третини українців. Трагічна доля була підготована нацистами харківському єврейству. За даними реєстрації грудня 1941 р., євреїв налічувалось у місті 10271 осіб (не всі були охоплені). Німці були налаштовані в короткий час вирішити єврейське питання шляхом тотального їх винищення. Тому після перших зведених статистичних даних про людність Харкова, де були зафіксовані також євреї, останні повністю зникають із статистичних звітів. Таким чином, Друга світова війна залишила найтяжчий слід у демографічній структурі Харкова. Численні мобілізації чоловічого населення до Червоної Армії та масова загибель людей на фронті, евакуація у східні райони країни, нацистський геноцид та небачений голодомор призвели до незворотних втрат та змін у структурі харківської людності.

Встановлення «нового порядку»   Війна Німеччини проти СРСР від початку планувалася нацистським керівництвом як винищувальна війна. Виходячи із расових, ідеологічних, економічних цілей, з метою забезпечення "життєвого простору" планувалося знищення значної частини населення України, колонізація території, експлуатація її сировинних та сільськогосподарських ресурсів. Такий зміст війни проти СРСР не викликав опору з боку керівництва вермахту. Наказ про комісарів, указ про судочинство в районі "Барбароса", знищення євреїв за співучастю військових, загибель мільйонів військовополонених та прорахована смерть від голоду великої частини цивільного населення: багато що в генеральному штабі ОКХ та ОКВ було переведено у форму наказів.

Ось деякі спогади колишніх учасників подій періоду наступу на Харків. «Маскувальні роботи велися в місті мляво, зі світломаскуванням справа йшла кепсько. 4-5 серпня ми здійснили кілька польотів і оглянули Харків з висоти 500-2000 метрів. Примітивність маскувальних хитрувань була очевидна. Розмальовані вербами і берізками стіни цехів і складів обдурити льотчиків не могли: дахи залишилися незамаскованими, а контури цехів і планування заводської території різко відрізнялися від житлових кварталів. У дворах ХТЗ, «Серпа і молота» та інших заводів помітили незамаскована продукцію, а на Баварії - «заховані» між деревами зенітки. Вночі заводи демаскували ліхтарі, які горіли в цехах з незатемненій скляними дахами. Роблячи штори і щити для вікон, одні директора про дахах забули, а інші не могли придумати спосіб маскування. Особливо демаскували себе ХЕМЗ, ХТЗ і танковий завод № 183, цехи яких були величезними.» 16 липня 1941 р. над Харковом з'явився перший німецький літак-розвідник. 
З 20 липня німці літали над містом уже щодня: нахабно, на великій висоті, в один і той же час. 
Перший авіаналіт ввечері 27 липня застав зненацька. Повітряну тривогу оголосили вже в розпал бомбардування, але жертв і руйнувань тоді не було: бомби впали на міське кладовище на Пушкінській. Німці явно мітили в авіазавод, але промахнулися.

 

31 серпня дев'ять бомбардувальників здійснили другий нічний наліт. Скинувши освітлювальні бомби, фашисти зробили три заходи, обрушивши фугасні бомби на район міської електростанції на Червоношкільної набережної. Електростанція не постраждала. Частина бомб впала поряд з нею в річку Харків, а основна маса накрила житлові будинки на Червоношкільної набережної, вулиці Руставелі, в провулку Короленка та на проспекті Сталіна (нині Московський). Було розбите до двох десятків будівель і кінотеатр на розі Короленка та проспекту Сталіна. Майже вся ліва сторона проспекту від площі Тевелєва до Харківського мосту була зметена бомбами: з 17 будинків залишилися шість. Жертв виявилося багато.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

З початком окупації України відбувалася розбудова багатоступеневих органів окупаційної влади. У фронтовій смузі не було особливих установ вермахту, тут повний контроль був у руках бойових частин. У тилових районах групи армій та армії знаходилися охоронні дивізії та полки, а також фельд- та ортскомендатури, які складали мережу та опорні пункти німецького військового управління. У Харкові характерною ознакою початкового періоду, який тривав з 24 жовтня 1941 р. до 9 лютого 1942 р., було те, що в умовах ще далеко неповної визначеності фронтових подій, потреби наведення "порядку" в місті функції місцевої комендатури були покладені на керівні структури спочатку 55-го армійського корпусу, а згодом тилового району 6А. Саме у їх розпорядженні були наявні сили та можливості для швидкої реалізації посталих завдань.

Новий етап розвитку військового  управління розпочався 9 лютого 1942 р., коли владу в місті перебрала фельдкомендатура 787, перетворена через відповідне кадрове посилення на штандортскомендатуру. Вона виконувала свої функції, спираючись на три районні ортскомендатури. Після того, як у травні 1942 р. фронт почав стрімко рухатися на схід, були проведені нові розмежування тилових районів армій та груп армій, а також рейхскомісаріату "Україна". У липні 1942 р. значна частина Харківщини перейшла із армійського тилового району 585, який рухався на схід разом із 6А, до тилового району групи армій "В". Відтепер штадтортскомендатура "Харків" підлягала безпосередньо його командуючому. Охорона сільських районів Харківщини стала завданням 213-ї охоронної дивізії.

Головною опорою окупаційного режиму в Харкові були розквартировані  тут спеціальні дивізії охорони, а також різні підрозділи фронтових  та тилових частин і установ. Їх чисельність  перевищувала 100 тис. чол.

Для ведення винищувальної війни необхідний був потужний розгалужений апарат насильства, який просувався б слідом за військовими і у тісній співпраці з вермахтом виконував би функції "замирення" загарбаної території. Ці завдання виконували в Україні ейнзацгрупи Ц і Д поліції безпеки та СД. Вони здійснили величезну кількість злочинів, за що Нюрнберзький трибунал назвав їх "гестапо на колесах". Лише зондеркоманда 4а знищила до 30 листопада 1941 р. 59018 чол. Пізніше вона зробила свою чорну справу у Харкові, знищивши євреїв міста у січні 1942 р. Після цього у Харкові була утворена стаціонарна команда поліції безпеки та СД.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Процес створення розгалуженого  поліцейського апарату в Харкові  зайняв певний час. Спочатку поліцейська  справа повністю знаходилася в руках  військових. В липні 1942 р. тут була запроваджена посада начальника СС і поліції, підпорядкованого Гіммлеру. Восени 1942 р. поліцейські сили Харкова складалися із спеціальних груп польової жандармерії та таємної польової поліції, команди поліції безпеки та СД, а також жандармерії та шуцполіції, підпорядкованих начальнику поліції порядку. Чисельність німецьких поліцейських сил постійно зростала і сягнула в листопаді 1942 р. 1256 чол. Але навіть значних німецьких поліцейських сил було замало для наведення "нового порядку" в Харкові. І тому окупаційна влада залучала до служби в поліції місцеве населення. На кінець листопада 1942 р. загальна чисельність шуцполіції в місті становила 313 німців та 761 чол. з місцевих жителів, а жандармерії відповідно 943 та 605.

 

Використання місцевого  населення в поліцейських силах  не обмежувалось німецькими підрозділами. В Україні вже з перших днів окупації почалося створення української  міліції, яка згодом все більше ставала  непідконтрольною, що не влаштовувало окупаційну владу. 6 листопада 1941 р. Гіммлер видав указ про створення спеціальних поліцейських сил із місцевого населення, відомий ще як наказ про так званий "шуцманшафт" (Schutzmannschaft). У відповідності до нього, українська міліція була розпущена. До літа 1942 р. використання місцевого населення з поліцейською метою було впорядковано. Допоміжні поліцейські сили в тилу групи армій "Південь" поділялися на такі підрозділи:

• допоміжна караульна поліцейська служба (Hilfswachmannschaften);
• допоміжна поліція (Hilfspolizei);
• охоронна поліція вищих начальників СС та поліції (Schutzmannschaft).

Програмою дій на Харківщині для вояків вермахту став наказ командуючого 6А генерала-фельдмаршала Рейхенау від 10 жовтня 1941 р. "Поведінка військ на Сході". Рейхенау розцінював російську  кампанію як винищувальну війну і вимагав здійснювати її нещадними способами. Після загарбання Харків на декілька днів був відданий на поталу воякам. Вони вішали, розстрілювали під виглядом боротьби з опором та саботажем, ґвалтували жінок, грабували. Військове управління в Харкові несе відповідальність за насадження в місті системи заручництва. Трагічною була доля радянських військовослужбовців, які потрапили в полон. У Харкові було створено два великих табори військовополонених. Підбиваючи підсумки кривавої діяльності, Рейхенау занотував у своєму щоденнику 7 грудня 1941 р.: "Армія повідомляє Групу армій, що в районі армії покінчено з партизанським питанням. Вона приписує це здійсненим величезним заходам...У ході цих акцій в районі армії було публічно повішано та розстріляно декілька тисяч осіб. Смерть через повішання діє, як показує досвід, особливо застрашливо. В Харкові були повішані декілька сотень партизан та підозрілих елементів. З тих пір акції саботажу припинилися. Досвідом встановлено: лише такі заходи досягають мети, перед якими населення має більший страх аніж перед терором партизан".І надалі найбільш жахливою стороною окупації були терор та репресії проти місцевого населення. Великої трагедії зазнало харківське єврейство. Подібно до інших міст, у Харкові також існувало тісне співробітництво між вищим СС- і поліцайфюрером, командуванням 6А, штадткомендантом та зондеркомандою 4а. Всього було безжалісно замордовано 12 – 15 тис. харківських євреїв. Частина з них загинула у так званій "душогубці", або газвагені. Інші були знищені у Дробицькому яру. Про ці злочини в Харкові йшлося на Нюрнберзькому процесі.