Діяльність інквізиції у різних країни

Передача юрисдикції у справі єретиків від єпископів інквізиторам призводила до ускладнення відносин з-поміж них.Инквизитори спочатку дозволяли собі виносити рішення від імені, не згадуючи єпископів, але було зазначено не засуджувати єретиків і накладати ними покарання без узгодження рішення з єпископом. Протягом певного часу тата продовжували вважати єпископів відповідальними придушення єресі у тому єпархіях і істинним джерелом духовного правосуддя. Інокентій IV у вказівках в 1245 і 1247 рр вказує єпископам невтомно працювати над зверненням єретиків, а випадках винесення вироку радитися з інквізитором та інші обізнаними людьми у тому, вимагають чи порятунок грішника й інтереси віри, щоб вирок винесли чи скасовано. Проте, вже у 1248 рВалансьенский собор прямо зобов'язав єпископів оголошувати й виконувати рішення інквізиторів під загрозою, що буде заборонено вхід на власні церкви².

Тривалий  час запитання про єпископів  всудопроизводственном процесі  інквізиції викликав суперечки та суперечливі  папські розпорядження. Лише 1273 р Григорій X зазначив, щоб інквізитори, постановляючи вироки, манливі важкі осуду, радилися з єпископами чи його довіреними. Згодом це рішення Григорія X будь-колиотменялось[10]. Попри зіткнення, практично інквізитор і єпископ майже завжди діяли відповідно до у винесенні рішення, а й в усьому справі. Та загалом діяльність інквізиторів був поставлений повну незалежність від єпископа.

Оскільки  інквізитори призначалися у складі братів монаших орденів, то процесі  розвитку інквізиції підлягав врегулюванню і питання підпорядкованості інквізиторів своїм орденським генералам.Францискианци намагалися привести своїх інквізиторів до покорі, даючи і їм повноваження визначений термін.Доминиканци цього практикували. Головною проблемою зводилася до того, що інквізиторські повноваження давалися татом, і забрати їх міг тільки він. Отже, виникла суперечлива ситуація: інквізитори відчували відповідальність перед своїми генералами як ченці, але, як інквізитори вони давали звіт у діях лише татові. У 1418 р Мартін V розпорядився, щоб інквізитори, призначені самим татом, не підпорядковувалися своїм орденським начальникам і навіть могли їх переслідувати. У 1439 р Євген IV, а 1474 р Сікст IV підтвердили постанову Климента IV, за якими інквізитори, якщо де вони призначені самим татом, могли переміщатися рішенням генералів і провінціалів орденів. За генералами орденів було визнано право переміщувати й карати своїх інквізиторів [11].

Ще  однією проблемою було вирішення  питання покритті витрат інквізиції і розподіл коштів, які від штрафів та конфіскацій. Що стосується витрат утримання інквізиції, у різних землях встановилася різна система. У Італії всі витрати інквізицію несло держава. На північ від Альп це були немає звичаю, але король дбав про змісті інквізиції. Ця турбота, по більшу частину, полягала у будівництві та змісті інквізиційних в'язниць за королівський рахунок. Іноді цей обов'язок брав він відповідний єпископ.

Система розподілу доходів від штрафів  та конфіскацій згодом також змінювалася. У 1288 р тато Микола IV наказав все  суми, отримані від штрафів та конфіскацій передавати людям, обраним з дозволу єпископа і інквізитора і ухвалив, що це суми можуть витрачатиметься тільки із дозволу єпископа і з наданням йому докладного звіту про їхнє витраті¹. Проте вже 1304 р Бенедикт XI заборонив єпископам вимагати звіти; відтепер інквізитори мали надавати їхньому народові тільки в папську канцелярію чи особливим папським уповноваженим¹. Таке рішення відкрило широке полі діяльності інквізиторського сваволі по вибивання гроші в населення.

Якщо мали місце коливання при упорядкування відносин між церковними владою, то відносинах інквізиції зі світської владою невизначеності був. Вже перших кроків інквізиція надавала послуги світської влади, підпорядковуючи єретиків світським законам. Тому світська влада прагнула дати інквізиції міцну організацію, щоб він могла ще ефективніше допомагати розкриття і покарати релігійних злочинів. Інокентій III наЛатеранском соборі 1215 р поруч постанов визначив ставлення Церкви до єретикам, і навіть обов'язки світської влади знищувати їх під загрозою звинувачення увероломстве[12].

>Правителями  католицьких земель видавалися  суворі едикти проти єретиків. У тому числі найбільш знаменитий  кодекс Фрідріха-II була, виданий  період із 1220 по 1239 рр поруч указів, і що регламентував переслідування єретиків з урахуванням канонівЛатеранского собору. Після установи папської інквізиції, Фрідріх II надав у її розпорядження всі сили держави.Инквизитори мали права вимагати втручання чиновників, щоби вхопити тих, кому вони визнавали єретиками й виконувати їх під вартою до проголошення вироку. Закони Фрідріха були внесені уCorpusJuris (Збори законів), як основні тези канонічного правничий та номінально не скасовані до XIXв[13].

Інокентій IV 15 травня 1252 р видав булли «Про винищуванні», яка встановить систематичне переслідування єретиків як суттєвий елемент кожної держави і кожного. Держава були зобов'язані затримувати всіх підозрюваних у єресі і укладати в в'язницю, перепроваджувати їх до інквізиторові й у перебігу днів здійснювати будь-яке потрібне рішення, винесене за обвинуваченням у єресі. Світська влада змушена була зобов'язана на першу вимогу застосувати катування до тих, котрі відмовляються видати єретиків. Будь-яке перешкоджання і навіть зволікання із боку світських посадових на осіб із приведенням у виконанні прийняття рішень та вимог інквізиторів у справі єресі волочило підозра співчуття єретикам. Внаслідок цього може бути принаймні відмова з посади. Отже, й потужні приватні осіб і держави ставали помічниками інквізиції під загрозою покарань до звинувачення у єресі. Будь-які світські закони та постанови, які перешкоджали виконання інквізицією своїх зобов'язань, оголошували які мають сили. Тому можна говорити також, що інквізиція стала згодом справжньої господинею законодавства всіх країн Європи, які він міг змінювати на власний розсуд.

Спочатку  діяльність інквізиції обмежувалася межами провінцій жебручих орденів, у тому числі кожна охоплювала велика кількістьепископий і провінціали яких призначали простих  ченців, щоб переслідувати єретиків і з'ясовувати ступінь їхніх провин. Справи велися одним інквізитором, іноді двома. Оскільки провінції були великі, виникала необхідність розділяти роботу інквізитора. Проте право призначати замість себе повноважних представників- комісарів чи вікаріїв - було визнано за інквізитором лише у 1262 р. Ці представники інквізитора були облачені повної інквізиторської владою, і могли тільки встигай виносити рішень, манливих вогнище для засуджених. Ще пізніше у склад інквізиційного суду запроваджено радник. Його офіційне становище був визначено, але для судилища він був дуже корисний експертом, що дозволяє уникнути помилок, які б зашкодити доброго імені інквізиції [14].

Усі судочинство  інквізиції, питання й відповіді  свідків записувалися. Кожен свідок і обвинувачений були зобов'язані засвідчити правильність своїх показань. Отже, поточні справи інквізиційних трибуналів давали купу паперів, їх усіх треба було переписувати і засвідчувати для архівів і пересилки до інших інквізиції. У зв'язку з цим склад інквізиційного судилища доповнився нотаріусом, якій у допомогу іноді запрошувалися переписувачі. У містах, де відбувалися постійні засідання судів інквізиції, нотаріусам було встановлено постійне платню.

У остаточному  підсумку, систематична робота з упорядкування та розвитку інституту інквізиції призвела до того, що все континентальну Європу покрила мережу інквізиційних судів, у яких засідали люди й не мали інших занять. Їхню діяльність була професійна, безупинна і постійна. Завдяки своїм відмінно складеним і систематизованим регістрам інквізиція утворила чудово налагоджену міжнародну поліцію. Історія будь-який єретичною сім'ї протягом кількох поколінь легко можна було залучена з архівів різних судів інквізиції. Прикмети котрі втекли єретиків негайно розсилалися усією Європою. Про арешти підозрілих осіб трибунали негайно оповіщали одне одного, і в нещасних був практично ніяких особливих шансів сховатися. Папська інквізиція стала усевідаючої, всюдисущої і всемогутньої.

Глава 3.Инквизиционний судовий процес: його форми і стадії

Як  судді інквізитор охороняв віру і  карав образи, завдані Богу єрессю. Отже, злочину, що підлягали інквізиторському переслідуванню, були суто духовними. Тому інквізитор розглядався як духівник, покликаного виборювати порятунок  душ «заблуканих» одвічної погибелі. Він намагався виконати своєї місії, не соромлячись у виборі засобів.

Із  трьох форм порушення інквізиційного переслідування – обвинувачення, донос  і розшук- третя нас дуже швидко звернулася до правило. Обвинувачення, ніж формою порушення судового переслідування, усунули, оскільки він могла викликати суперечки і дати обвинувачуваному можливість захисту. Це було б необачно,т.к. Свята Церква не могла помилятися, але в обвинувачуваного заздалегідь дивилися, як у винного, вже з одному з того що він викликаний на суд Інквізиції. Завдання інквізиційного судочинства полягала в уточненні ступеня вже встановленої провини обвинувачуваної та, головне, в примус його розкаяння і зреченню відереси[15].

Донос практично ні набув значного поширення  і був, скоріш, наслідком розшуку, який енергійно проводив інквізитор. Тому розшук з'явився єдиною формою порушення справи і від нього починався процес інквізиційного переслідування.

>Инквизиционний  судовий процес може бути розбитий  ми такі стадії: арешт підозрюваного виходячи з результатів розшуку, допит та досудове слідство, вирок, покарання. Розглянемо ці стадії докладніше.

3.1 Розшук і арешт підозрюваних  у єресі 

Після успішного викорінення масових  єретичних рухів до кінця XIII в, єретики  і єретичні суспільства стали рідкість й навчилися добре приховуватися перед організованим нещадним переслідуванням. Тож успішного проведення розшуку інквізитор був примушений здійснювати постійні об'їзди підвідомчої йому провінції. Приїжджаючи на той чи іншого населений пункт, він оголошував, так званий, термін милосердя (від 15 до 30 днів), протягом якого всі навколишні єретики могли прийти, покаятися перед інквізиції й одержати поблажливість. Це поблажливість іноді може бути повним, інколи ж лише зм'якшувало остаточну міру покарання.

Після закінчення терміну милосердя інквізитор уже не давав пощади і починав  розшук, що був призвести до виявлення  і раділи арешту єретиків чи підозрюваних у єресі. Жоден з досягли віку відповідальності за вчинки було відмовитися  обов'язків свідчити перед інквізитором. Цей вік у різних землях коливався на вельми межах: від 7 до 25 років. Іноді доходить навіть призначали дорослого опікуна, під прикриттям якого неповнолітнього катували і страчували вже з 14-ти літньоговозраста[16].

Взагалі розшук ввійшов у практику духовних судів ще до його установи інквізиції. У канонічне право внесли становище, що у випадках неявки підозрюваного, щодо його обвинувачення без дебатів та цивільного захисту предосить відомостей, добутих розшуком. Якщо інквізиторові відзначали якусь особу, підозрювану в єресі, він починав негласне розслідування й збирав всіх можливих свідоцтва (навіть плітки й чутки) з цього приводу. Якщо булипокаявшиеся єретики, він змушував їх видати своїх колишніх одновірців. Якщо ж таких не чинився, то інквізитор примушував під присягою всіх для місцевих жителів вказати підозрілих чи єретиків. Підозрюваного в єресі таємно вимагали у що і годину з'явитися на суд. Якщо були підозри, що обвинувачуваний збирається сховатися, від нього брали поручництво чи несподівано заарештовували й тримали під охороною до суду. 

3.2 Допит та досудове слідство

Заарештувавши нововиявлених єретиків, інквізитор під конвоєм перепроваджував  їх до центру єпископії, що й починалася друга стадія інквізиційного процесу  – допит та досудове слідство. Майже з перших кроків інквізиція початку застосовувати шантаж й моральні тортури, як фізичні, іпсихологические[17].

Інквізитор  був уповноважений і підготовленою  до тому, щоб суд нього був короткий. Він соромився методів дізнання і дозволяв, щоб заважали юридичні правил і хитросплетення адвокатів (якщо вони, тобто майже неймовірно, перебували). Він скорочував процес судочинства, позбавляючи обвинувачуваного звичайної можливості сказати бодай слово у захист. Він давав обвинувачуваному декларація про апеляції і відстрочки.

Ще  однією вагомою особливістю інквізиційного судочинства, яка сприяла беззаконню, була глибока таємниця, якої інквізитор наділяв справа. Навіть виклик підозрюваного  до суду робився таємно, йдеться  про тому, що сталося саме його явки туди, знали лише одиниці «скромні люди» і експерти, яких запрошував інквізитор. Всі ці люди зобов'язувалися інквізитором мовчати про все, що він став відомий поделу[18].

Головна мета допитів було домогтися від  обвинувачуваного зізнання. Визнання завжди супроводжувалося висловленням обігу євро і каяття. Найбільш переконливим доказом щирості каяття була видача однодумців (особливо на друзів і близьких родичів). Відмова розкаюваного єретика видати своїх однодумців приймався, як спроба не покаявшись уникнути покарання. Це кваліфікувалося як закореніла єресь, а обвинувачуваний передавався до рук світської влади на спалення. Не допускалося наполягати у своїй невинності. Якщо за наявності свідоцтв проти, обвинувачуваний продовжував завзято наполягати у своїй невинності, її розглядали як закоренілого єретика і видавали світської влади. Отож єдиним способом врятуватися для обвинувачуваного було «щире розкаяння» і злагода кожну єпітимію (духовне покарання), яке сприймається нього могли накласти¹.

Зазвичай, лише одна визнання самого обвинувачуваного вже встановлювало факт єресі. Тому інквізитор прагнув за будь-яку ціну вирвати це визнання вже заздалегідь встановленої провини в обвинувачуваного. У цьому широко застосовувалися методи здійснення психологічного тиску, заплутування і залякування. Звинуваченого розпитували про різних незначних подробицях аж раптом раптово оголошували йому, що бреше і про неї знаємо все. До йому у камеру підсаджували «співчуваючих», які мають ввійти у його довіру і наштовхнути його за дачу цих показань. Бувало навіть, що у темницю до знедолений підсилали дружину та дітей, що вони своїми сльозами пом'якшили його завзяття й привели його до «щиросердому покаяння» перед «милосердним»отцом-инквизитором¹.