Діяльність інквізиції у різних країни

ИНКВИЗИЦИОННЫЙ ПРОЦЕС УСРЕДНЕВЕКОВОЙ ЄВРОПІ:ПОЛОЖИТЕЛЬНЫЙ ІОТРИЦАТЕЛЬНЫЙ ДОСВІД СТАНОВЛЕННЯ ЗАХІДНІЙ ЦИВІЛІЗАЦІЇ  

 

Демьянов В'ячеславе Володимировичук.ф.-м.н, доцент 

 

 

Зміст 

 

Запровадження

Глава 1. Церква та канонічне право Середньовічний Європі

Глава 2. Виникнення і еволюція інквізиції

Глава 3.Инквизиционний судовий процес: його форми і стадії

3.1 Розшук  і арешт підозрюваних у єресі

3.2 Допит  та досудове слідство

3.3 Винесення  вироку

3.4 Покарання

Глава 4. Діяльність інквізиції у різних країни

4.1 Інквізиція у Німеччині

4.2 Інквізиція  мови у Франції

4.3 Інквізиція  Італії

4.4 Інквізиція  на Піренеях

Укладання

Бібліографія

 

Запровадження 

 

У поданні  більшості слово «інквізиція» є  квінтесенцією таких понять, як нелюдськість, усепроникаюча окреслилася неминучість, гранична жорстокість й має повний сваволю судді у долі підсудного. Остаточно оформивши в окремий інститут першої третини XIII в., інквізиція досить швидко довела свою виняткову ефективність у боротьби з інакомисленням. Але вже швидше зрозуміли, що інквізитор, наділений необмеженої владою, ім'ям Бог і погода від імені Святій Церкві здатний творити у своїй провінції що завгодно. З одного боку, інквізиція перетворилася на нищівний меч римських тат і надійну опору боротьби з будь-яким проявом невдоволення ідеєю вселенської влади Римського Єпископа і непогрішності Римсько-Католицькій Церкви. І, разом тим, будучи підвладною тільки Риму, інквізиція користувалася повної безконтрольністю і безкарністю своїх діянь. У результаті, діяльність інквізиційних трибуналів стала справжнім бичем суспільного і духовного і навіть економічного життя у багатьох країнах Європи.

Мимоволі постає запитання: «Навіщо ж раз перегортати  ці криваві сторінки? До чого послужили  всі ці жахливі своєї волею  судові процеси, жахливі катування і страти?». Блискучий у відповідь опікується цими питаннями дав видатний історик В.О.Ключевской, сказавши, що це те історія, яка нічого не вчить, але карає за незнання її уроків.

Отже, актуальність досліджень з питань організації інквізиційного процесу обумовлена необхідністю виділити ті характерні риси інквізиційного судочинства, що неодмінно треба знати, пам'ятати і допускати їх прояви у який би не пішли формі з організацією судового виробництва, у істинно правову державу.

Предметом досліджень даної роботи є підставою інквізиційний судовий процес у середньовічний Європі. Мета досліджень в осмисленні ролі Церкви у процесі становлення держави й права країн Європи, визначенні основних етапів еволюції інквізиції і особливості її функціонування різних країнах Європи, і, у викритті основних характерних ознак інквізиційного судовий процес. 

 

 

Глава 1. Церква та канонічне право  Середньовічний Європі

Нова  релігія – християнство, за умов розкладу і загибелі Західної римської імперії не розглядалася спочатку як нова ідея, здатна об'єднати і відродити суспільство. По-перше, продовжував жити гордий духреспубликанства, що деспотичної влади ні Бога, ні імператора. По-друге, умираючий античний лад категорично не визнавав принципу рівності (хоча навіть теоретично) між рабом і вільним та між громадянином іварваром[1]. І, нарешті, нові театральні ідеї християнства, також потрапляли до переліку небезпечнихвольнодумств, та його послідовники легко могли поплатитися головою.

Обстановка змінилася  після розпаду Імперії на Західну  і Східну. Костянтин I, залишивши республіканський за духом Рим, взявся енергійно створювати інститут деспотичній імперської влади у Східної частини імперії. І тоді християнство виявилося у вищого рівня підходящої державної ідеологією, здатної обожити і намірилася зміцнити особисту владу імператора над підданими, котрі всі рівні своєму незначності перед обожненої владою [2].

Крім підтримки  з боку світський влади, успіхи нової  релігії було зумовлено її сутністю, заснованої на ідеях любові, милосердя, людяності, братства. Усього цього було ні з філософських навчаннях, ні з віруваннях античної релігії. І, ще, стара віра нічого не обіцяла людині за порогом життя, незалежно від цього був він великий чи мізерний. Тому новому вченню жадібно слухали тисячі й тисячі підданих імперії, задавлених жахливим тягарем державних повинностей і сваволею імперських чиновників.

Німецькі народи (варвари), жили біля кордонів Імперії  жодних знахідок принести у духовну  життя гинучої імперії теж  могли. Осліплені величчю, багатством і могутністю Імперії вони намагалися до неї, спочатку, аби бути й переймати європейську досягнення матеріальної культури, а пізніше, аби оволодіти імперськими землями й оснащено всім надбанням. І під цим тиском Західна римська імперія впала.

Але залишився ідеал – єдиний світ під єдиним духовним і світським главою. Цей ідеал став, по - суті, гаслом всіхСреднихВеков. А провідником цієї ідеї стала правляча Церква. Ідея відновлення таку імперіювоспламеняла уяву всіх. І, головне, германці були дуже сприйнятливі до нового християнському вченню.Переселившись на землі Західної імперії, продовжуючи складати більшість у легіонах імператорів Сходу, германці добре засвоювали нове вчення. Блаженний Августин у своїй праці «Про граді Божому» писав: «Щоб з'єднати різні народи Імперії, треба створити щось більше, ніж мирські узи; ці узи знайшлися лише ухристианстве»[3].

Так християнство стало  що об'єднує початком для народів  Європи. Християнське духовенство навіювало  варварам необхідні початку державного порядку, світу і людяності; воно зробило отже язичницьке уряд варварів засвоювало римську громадянську цивілізацію. Завдяки саме зусиллям Церкви, було забезпечено основне вплив вже зруйнованої Західної Римська імперія на історичне розвиток Європи. Римське право, збережений у багатьох країнах поруч із звичайним правом німецьких племен, лягло основою законодавств Англії, Франції, Німеччини.

Протягом усього Середньовіччя християнська Церква проводила у життя ідею єдності  світських володінь під владою єдиного  теократичного владики - Римського Єпископа. І зусилля Церкви важко переоцінити. Якби підтримки Церквою королівської влади проти буйства васалів, вимоги дотримання умов «Божого Миру» і недоторканності церковних притулків, продуманою й централізованої законодавчу діяльність, що б знарождавшейся Європейської цивілізацією?

З іншого боку, усі  ці дії Церкви були, зрештою, спрямовані встановлення особистої гегемонії  римських тат з усього християнським  світом. За задумом ця імперія мала охопити всю Європу та Слов'янські землі. Це було б імперія, яка переважила б, усе найобширніші держави, досі відомі у історії. Наслідком цих сподівань Св. Престолу стало тривале протистояння тат і світським влади (боротьба за інвеституру). Ця боротьба істотно послабила феодалів і подала великий простір самостійності міст, що завжди служили джерелом прогресу у Середньовіччя. І це теж бачиться безсумнівна позитивна роль Церкви в еволюційному розвитку країн Середньовічний Європи.

Непорушним основою  керівну та направляючу ролі Церкви в долях народів Європи уже  багато століть стало канонічне право. Ще татоГеласий II у другій половині V в пояснив, що імператор – син Церкви, а чи не її володар. Бог дав єпископам і священикам право управляти релігійними справами у відповідність до божественними законами (канонами). Світський ж владика знаходить своєю владою також Божий не може, тому, надходити всупереч встановленому Богом порядку. Отже, канонічне право містив як сукупністьрелигиозно-правових розпоряджень, що регулюють відносини всередині церковної організації, а й регламентувало відносини між церквою та світськими особами, у феодальній державі і навіть усемье[4].

Спочатку закріпивши у себе авторитет законодавця  та їхні вчителі на ділі як церковних, а й цивільних ще молодих варварських  народів, які прийшли змінюють римської цивілізації, могла чи Правляча Церква відмовитися від пов'язаних із цим вигод надалі? На відміну від римського права канонічне право зраннехристианского періоду грунтувалося на фіксованою письмовій традиції. Вже I в. почали проводитися християнські збори прийняття загальних рішень, наприклад, з питань управління. Згодом виникла велика число постанов великих церковних єдностей, подібних папськимдекреталиям, які вважалися мають юридичної чинності. Отже, виникло не усно передане традиційне право, а письмове, авторитет що його колах, близьких до церкви, великою мірою залежав від цього, як він містилося в документах. Через високоїаргументационной цінності й при загальної неграмотності населення і ще світських владик Правляча церква зазнала до рук універсальну зброю. З допомогою цього гармати можна було зміцнювати і розвивати церковну влада і перебудовувати соціальну культури суспільства на потрібному Церквинаправлении[5].

Насамперед, канонічне  право призвела до того, що церковна власність стала незрівнянно  кращеадминистрированной й у з цим більш економічно рентабельною, ніж відповідні ресурси мирських владик. З іншого боку, церква отримала велике багатства завдяки добровільним пожертвуванням шляхом розвитку інститутів заповіту і дарування відповідно до зі своїх можливостей надавати релігійне тиск намалограмотное населення.

Характерний для канонічних судових процесів над до дрібниць регламентований  порядок інстанцій і високорозвинена  процесуальна техніка вже у XIII в  забезпечувала велику правову захищеність  духовних осіб, ніж світські суди для мирян. Канонічний цивільний процес визнавав лише письмовий документ як вихідний пункт відкриття справи: ”того, чого немає у документах, немає взагалі².

Отже, завдяки високому технічному рівню  канонічного правничий та можливостям церкві як законодавчої та судової влади, у багатьох центральних областях права розвивалися нові юридичні конструкції канонічного права, мали велике значення для наступної історії права загалом. Як приклад може бути поняття провини кримінальне право і канонічному процесі, що у звичайній обвинувальної форми і у вигляді процесу інквізиції зробила революцію. У той самий час мирської правопорядок переважно країн Європи залишався дуже примітивним і з погляду судовий процес, і з погляду кримінального права. 

 

 

Глава 2. Виникнення і еволюція інквізиції

Інквізиція (від латинського:inquisitio - розвідку, дослідження, розшук) – цесудебно-следственний орган, створений виявлення у Церкві її замаскованих ворогів, їх зміни переконань і перевиховання а разі їх непоправностіотлучавший їхню відмінність від Церкви. Отже, діяльність інквізиції була розслідування злочинів проти релігії. До цих злочинів, переважно, ставилися різні єресі, які полягали у спробах усвідомити і започаткувати у маси населення альтернативні ставлення до релігійному світогляді, релігійному культі й геопатогенному смислі до правлячої Церкви¹.

У Середні  віки, коли менталітет більшості населення  значно відрізнявся від сучасного, єресь вважалася набагато більше серйозним злочином, ніж політичні  та кримінальні злочини. Тоді християнська ідеологія була державної ідеологією, релігія розглядалася як в якості основи моральності, а й, в якості основи суспільного ладу. Заперечення церковного авторитету було заколотом ще й проти державної влади загрожувало цілісності держави.

До  установи інквізиції духовні суди перебували у віданніепископов[6]. Діяльність єпископських судів носила характер окремий тимчасовий і несистематичний. Єпископи зазвичай очікували, коли народний поголос вкаже  їм у окремої людини чи групу людей, підозрюваних у єресі. Далі потрібно було довести провину виявленого підозрілого й покарати його. Проте, післяальбигойских хрестових походів, коли відкритий спротив єретиків зламалося, вони нарешті почали старанно приховуватися.Сектанти старанно виконували все обряди ще віри і дуже важко знайти зовнішні доведення їхніх провини. З іншого боку, духовенство, малосведущее в богослов'ї, найчастіше був неспроможна розпізнати єретика і намагається домогтися в нього визнання, оскільки єретики, які звикли глибоких міркувань, були розвинені, чим він. З цією метою потребували людей, спеціально підготовлені до дослідження чужих переконань.

Виявилося, що жебручі ордени- домініканці іфранцискианци - найбільш придатні до роботи, що була несила єпископським судам. На основі можна було створити спеціальні й постійні суди, призначені лише заради придушення єресей. Ці суди були абсолютно ізольовані від місцевих пристрастей та особистих рахунків. Величезна популярність жебручих ченців забезпечувала запопадливе сприяння населення і побудову могутніх місцевих сеньйорів, чия підтримка була потрібна.Нищенствующие ордени були особливо віддані римським татам, які зробили з інквізиції з урахуванням жебручих орденів потужне знаряддя посилення впливу Риму та знищення залишків незалежності місцевих церков. Тож у XIII в пристрій інквізиції, вручили піклуваннюдоминиканцев іфранцискианцев і сталося вельми дійовим засобом проти єресі.

Деякі історики вважають, що Інквізиція народилася 20 квітня 1233 р., коли тато Григорій IX підписав дві булли. Перша їх було адресована єпископам, з «проханням» передати повноваження у переслідуванню єресі провінційним установам ордена Св. Домініка, але з «поваги та любові до СвятомуПрестолу» надавати їм всіляке сприяння виконанні це завдання. Друга булла звертається до провінційним «>приорам і братам ордена проповідників, інквізиторам» з прямою вказівкою розпочати розшуку, випробуванню та покарання єретиків «закликаючи допоможе світську влада, у цьому зустрінеться потреба» [7].

Отже, Григорій IX дав початок системі, що стали основою інквізиції: надавати провінціала чернечого ордена (>доминиканцев чифранцискианцев) права призначати братів, підготовлених до виконання свого завдання і який не більше своєї провінції для розшуку та випробування єретиків користувалися владою, наданої їм Святим Престолом. У спочатку існування інквізиції мінімальний вік інквізитора не робив застереження; бувало призначення хлопців і недосвідчених людей. Після цього питання було врегульоване: Климент V визначив мінімальний вік інквізитора у 50лет[8].

Подальша  еволюція інквізиції полягала у упорядкування  відносин між повноваженнями інквізитора  і єпископа, уточненні принципів  стосунків з світськими владою, розпорядження  грошима, надходять від конфіскацій  і штрафів. З часом змінювався і вдосконалювався також склад інквізиційного трибуналу.

На  початковому етапі, коли інквізитори  отримали доручення діяти, їхня, відповідальність, обов'язки, і права залишалися скоєно невизначеними. Уинквизиторах ще бачили єпископських помічників в відправленні старої судової практики проти єретиків.

Щоб співаку  визначити головних принципів, що ними була керуватися інквізиція, в 1243 і 1244 рр. вНарбонне було зібрано велику нараду єпископів околишніх провінцій. Результатом був довгим ряд канонів, став статутом інквізиції. Єпископи відмовлялися від можливості права суду й приведення у виконанні рішень. Рішення в справі має відтепер прийматися інквізитором, і якщо у судовому засіданні бере участь єпископ чи інший важливе обличчя, їх згадують як членівсуда[9].