Дипломатична діяльність гетьмана Богдана Хмельницького

Загалом, як вказує Орест Субтельний, є п’ять основних тлумачень Переяславської угоди: персональна унія, «реальна унія», васальна залежність, тимчасовий військовий союз, возз’єднання.

 

Зміна зовнішньо-політичного курсу

 Б.Хмельницького  в останні роки гетьманування

 

Наслідком підписання Переяславської угоди стало входження Московії у пряме військове зіткнення з Польщею. І вже навесні 1654 р. розпочалася московсько-польська війна. Епіцентр дії царської армії перебував у Білорусі — уздовж смоленського прикордоння. Воєнна кампанія на той час була успішною: вже восени було взято Полоцьк, Вітебськ і Смоленськ. Московським військам активно допомагали козаки (18 тис.) на чолі з наказним гетьманом Іваном Золотаренком, якому в липні 1654 р вдалося захопити Бихівський, Кричівський і Могилівський повіти. Перезимувавши, влітку 1655 р. він іде на північ Білорусі. Козацьке військо здобуває Свислоч, Мінськ, а спільно з московськими полками — Вільно й Гродно.

За планом бойових дій передбачався одночасний широкомасштабний наступ і на Волинь, якого, однак, Богдан Хмельницький не підтримав, справедливо остерігаючись вразливості свого південного прикордоння. До літа 1654 р. відбувалися локальні сутички між польськими загонами й козаками Наддністрянщини, проте у червні 1654 р. польській дипломатії вдалося досягти укладення «вічного договору» між Кримом і Річчю Посполитою, який було ратифіковано 22 листопада новим ханом Мегмет-Ґіреєм. Договір денонсував віднині невигідну для Криму козацько-татарську угоду й встановлював оборонно-наступальний союз проти Московії та козацької України.

Усвідомлюючи небезпеку удару 30—40-тисячного польського війська з заходу і 30—40-тисячної орди з півдня, гетьман почав добиватися від Московії допомоги й перегляду нею плану дій, що відводив основну роль боротьбі за оволодіння Смоленськом і Білоруссю, однак зазнав невдачі через бюрократичну тяганину. Стратегічну ініціативу було втрачено. У жовтні 1654 р. 30-тисячна армія під проводом польського коронного гетьмана Станіслава Потоцького ввійшла на Брацлавщину, а татарське військо рушило в напрямку Умані. Початок спустошенню Брацлавщини поклало здобуття містечка Буші (нині Вінницької обл.), обложеного наприкінці листопада того ж року Стефаном Чарнецьким. Після того як більшість оборонців полягла, дружина місцевого сотника Зависного підпалила бочку з порохом і висадила в повітря себе, решту оборонців замку й нападників. Близько 70 уцілілих мешканців заховалися в печері над річкою, відмовляючись здатися, і тоді поляки спрямували до схованки воду з потоку. Терени Брацлавщини було спустошено польсько-кримським військом: край перетворився на руїну, татари зруйнували близько 270 міст і сіл та 1000 церков, забрали в неволю близько 200 тис. осіб. Наприкінці 1654 — на початку 1655 р. польські війська здобули 130 міст і містечок між Дністром і Бугом. 10 січня 1655 р. поляки оточили Умань, захистом якої керував вінницький полковник Іван Богун.

У другій половині січня 1655 р. в Україну підійшли полки московського воєводи Василя Шереметьєва та з’єднані козацько-російські сили. 19—22 січня того року в долині р. Багви під Охматовим (нині Жашківський район Черкаської обл.) відбулася генеральна битва, у якій з обох боків полягло до 30 тис. вояків, а багато просто замерзли, бо стояли люті морози (пізніша козацька традиція назве це місце Дрижиполем). І хоча битви не виграла жодна зі сторін, наступ польської коронної армії припинився.

Влітку 1655 р. шведський король Карл Ґустав X використав московську інтервенцію в Білорусь і Литву для окупації балтійського узбережжя, що належало Речі Посполитій. Польська армія масово складала зброю перед шведами, а сам король Ян Казимир мусив відступити до Сілезії. На початку вересня шведське військо взяло Варшаву, а невдовзі — й Краків. Фактичні володарі Великого Князівства Литовського Януш та Боґуслав Радзивілли оголосили про прийняття шведського протекторату. Наприкінці травня 1655 р., за кілька місяців до нападу Карла Ґустава на Польщу, розпочинаються інтенсивні дипломатичні переговори між ним і Богданом Хмельницьким, до яких було залучено й союзників шведського короля: семигородського князя Д’єрдя II Ракоці та бранденбурзького курфюрста Фрідріха-Вільґельма. Згідно з досягнутими домовленостями, козацько-московська армія виступила в похід до Львова, який 29 вересня 1655 р. було взято в облогу. Проте шведський король, трактуючи Хмельницького як простого збройного найманця, висловив власні претензії на Галичину, що змусило гетьмана піти з Західної України. Паралельно почали накопичуватися тертя з Москвою: через вимогу Бутурліна, аби здобуті галицькі міста складали присягу на вірність цареві, бо царські воєводи вважали їх приєднаними «на цареве ім’я»; запровадження козацької адміністрації в Південній Білорусі. За таких обставин, враховуючи непевність ситуації, Богдан Хмельницький вступає у таємні зносини з королем-вигнанцем Яном Казимиром, пропонуючи козацьку допомогу в обмін на відступлення руських територій «включно з Володимиром, Львовом, Ярославом, Перемишлем».

З кінця 1655 р. Московія, налякана успіхами Швеції у Прибалтиці, пішла на зближення з Річчю Посполитою й наприкінці травня наступного року оголосила війну Швеції. Богдан Хмельницький намагався переконати царя у помилковості цього курсу й відрядив для захисту українських інтересів на російсько-польські переговори у Вільні своє посольство, яке, однак, не було допущене. За непевною інформацією, що дійшла до козацьких дипломатів, умови договору нібито повертали Україну Речі Посполитій (чого насправді не передбачалося, як вважає проф. Н. Яковенко). Укладене на початку листопада 1656 р. Віленське перемир’я зафіксувало згоду російської сторони на те, що, коли цар посяде польський трон, козацька Україна залишиться в складі Речі Посполитої. Статус її слід було визначити на переговорах між російськими, польськими і українськими комісарами.

Зважаючи на ситуацію, Богдан Хмельницький розпочав пошук шляхів до створення зі Швецією й Трансільванією антипольської коаліції, та, за можливістю, залучення до неї ще й Волощини, Австрії, Молдови та Криму; поновлюються також переговори з королем Яном Казимиром і султаном. При цьому гетьман пильнував, щоб зазначені володарі в текстах відповідних договорів фіксували визнання західного регіону складовою частиною Української держави. Тоді ж, усупереч московській політиці, 20—тисячний козацький корпус під командою Антона Ждановича вирушає разом із Д’єрдем II Ракоці в похід на Польщу, а зі шведами — на Берестя. Наслідком останнього походу стало звернення до гетьмана шляхти Пінського повіту в червні 1657 р. про прилучення Турово-Пінщини до козацької держави. Дізнавшись на початку 1657 р. від шведського посла Г. Веллінга про визнання Карлом Х незалежності України лише в складі Брацлавського, Київського й Чернігівського воєводств, старшинська рада відхилила пропозицію укладати угоду зі шведами.

Однак жити Богдану Хмельницькому залишалося недовго. Ознаки тяжкої хвороби виявилися на початку 1657 р., тому він у квітні скликав старшинську раду і заповів гетьманську булаву своєму 16-річному синові Юрію, що надавало цьому акту в очах козацтва легітимності. Богдан Хмельницький добився великих успіхів в утвердженні своєї влади. Вже влітку 1654 р. київський митрополит Сильвестр Косов у листі до московського уряду характерезував його як «їхньої країни начальника й володаря». Так само висловився у Москві український посол — полковник Павло Тетеря: Богдан Хмельницький «володів усім один, що накаже, те і всім військом роблять». Зазнало змін і його титулування, яке набуло монаршої форми: «Божою милістю гетьман Військ Запорозьких».

Квітнева 1657 р. Корсунська рада обрала Юрія гетьманом, що відкривало шлях до утвердження володарювання династії Хмельницьких. Проте це не здобуло підтримки в суспільстві, бо Гетьманщина трималася на постаті Великого гетьмана та вузького кола його однодумців, а також частково — з огляду на позицію політичної еліти, яка прагнула домогтися утвердження республікансько-олігархічної форми правління.

Наприкінці липня гетьмана вразив крововилив у мозок, і 6 серпня 1657 р. він помер у Чигирині. Козацький історик початку XVIII ст. Самійло Величко вкладе в уста гетьманського секретаря Самійла Зорки промову, нібито виголошену на похороні: «Помер, полишивши по собі несмертну славу, той добрий вождь наш, завдяки голові якого не тільки ми, його підручні, але й уся Малої Росії Річ Посполита могла жити довгі літа при щасливих успіхах. Помер той, кому разом із вашою милістю панством всюди допомагала всемогутня рука Божа стояти при своїй правді за вольність та свої старожитні права проти братів, але разом з тим ворогів наших польських савроматів».

Заслуга гетьмана перед українською історією полягає в тому, що він зумів об’єднати всі патріотичні сили навколо великої ідеї національного визволення; провадив курс на зміцнення централізації держави; запобігав сепаратизму; намагався запровадити спадковий гетьманат; виявив себе блискучим полководцем; створив боєздатну й добре організовану національну армію; ухвалив військовий статут «Статті про устрій Війська Запорозького»; створив дипломатичну службу, що забезпечила прорив на шляху до визнання козацької України урядами інших країн як суб’єкта міжнародних відносин; виявив себе тонким і дуже вправним дипломатом.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

Б. Хмельницькому вдавалося знаходити оптимальнi рiшення, укладати союзи з одними або добиватися нейтралiзацiї iнших. Завдячуючи цьому, вiн домiгся визнання України урядами Османської iмперiї, Кримського ханства, Англiї, Венецiї, Росiї, Речi Посполитої, Трансiльванiї, Австрiї, Молдавiї, Валахiї, Швецiї.

Разом з тим, глибокий безперервний аналiз мiжнародної ситуацiї привiв його до невтiшного висновку - жодна з тогочасних навколишнiх держав не була зацiкавлена в iснуваннi незалежної України. Утвердження її, з одного боку, i рiзке послаблення Речi Посполитої - з другого, могло б порушити спiввiдношення сил у Схiднiй, Пiвнiчно-Схiднiй i Центральнiй Європi, що склалося внаслiдок завершення Тридцятирiчної вiйни.

У контекстi розвитку геополiтичних процесiв перед Б.Хмельницьким поставала дилема: залишитися наодинцi з Рiччю Посполитою i, можливо, повнiстю втратити основнi завоювання, чи заради їх збереження прийняти протекторат однiєї з сильних держав. Такими тодi були блискуча Порта i Росiя. Iншого виходу з трагiчної для Української держави геополiтичної ситуацiї, на жаль, не iснувало.

Пiсля болiсних роздумiв врештi решт гетьман прiоритетно визнав можливiсть протекцiї московського царя. Зрозумiло, цей крок був вимушеним, оскiльки польсько-кримський Кам'янецький договiр 1653 року, який не передбачав навiть збереження за козацькою Україною статусу державної автономiї в складi Речi Посполитої, ставив її перед фактом iснування полiтичного взаєморозумiння Речi Посполитої i Кримського ханства.

Розвиток визвольної боротьби, еволюцiя її програмних завдань i змiна геополiтичної ситуацiї в регiонi iстотно вплинули на цiлi московської полiтики Б.Хмельницького. Однак протягом усього перiоду визвольних змагань саме стосунки з царським урядом посiдали одне з прiоритетних мiсць у дiяльностi гетьманської адмiнiстрацiї; саме вони певною мiрою визначали напрями зовнiшньої полiтики Чигирина в цiлому. Спорадичнi контакти з царською адмiнiстрацiєю у 1648 р., що мали на метi насамперед нейтралiзувати вiйськовi приготування Росiї у зв'язку з воєнними дiями на окраїнах Речi Посполитої, на початку 1649 р. набувають принципово нової якостi. Поставивши перед собою завдання повного унезалежнення Вiйська Запорозького з-пiд влади польського короля, Хмельницький розглядає вiйськовий союз iз царем (поряд зi створенням протестантської антипольської лiги) як важливу передумову успiшної боротьби за власний суверенiтет. Крах зовнiшньополiтичних планiв гетьмана значною мiрою зумовив Зборiвське фiаско 1649 р., а останнє, в свою чергу, спричиняє значне охолодження у стосунках з Москвою. Проте полiтичнi реалiї початку 50-х рокiв змушують українське керiвництво наполегливо шукати сильних i надiйних союзникiв у боротьбi з Польщею. Тому укладення Переяславсько-Московського договору 1654 р. стало значним успiхом української дипломатiї, який дав їй можливiсть продовжити дiяльнiсть у царинi нацiонального державотворення. У наступнi роки (незважаючи на принциповi розбiжностi в оцiнках сторонами засад двостороннiх вiдносин, суперечностi щодо пiдпорядкування вiдвойованих у Речi Посполитої земель, концепцiї зовнiшньополiтичної орiєнтацiї) Хмельницький проводить гнучку полiтику щодо Москви, прагнучи зберегти мiлiтарний союз iз царем, наповнити його новим змiстом i водночас доповнити домовленостями з iншими державами, зацiкавленими у створеннi антипольської коалiцiї.

Аналiз зовнiшньополiтичної дiяльностi України пiсля укладення Переяславсько-Московської угоди 1654 р. дає можливiсть стверджувати, що боротьба з Рiччю Посполитою продовжувала залишатись прiоритетним завданням української зовнiшньої полiтики. В той же час, двi хвилi геополiтичних перегрупувань в Центрально-Схiднiй Європi, а саме: перехiд Криму в табiр союзникiв Речi Посполитої та оголошення останнiй вiйни Швецiєю - творять у регiонi принципово нову геополiтичну реальнiсть. В нових умовах основним методом реалiзацiї поставленого українським керiвництвом завдання визначаються наступальнi українсько-росiйськi вiйськовi операцiї, здiйснюванi в рамках Угоди 1654 р. Одночасно, з метою гарантування безпеки пiвденних кордонiв активiзуються дипломатичнi контакти з Оттоманською Портою та Придунайськими князiвствами. У вiдносинах з Кримом превалюють методи опосередкованого тиску (через Стамбул) та вiйськової блокади силами пiвденних полкiв, запорожцiв, а також донських козакiв i калмикiв, що перебували на службi московського царя. Як один з прiоритетних напрямiв української зовнiшньої полiтики розглядається курс на вiйськову кооперацiю з Швецiєю. Разом з тим, успiхи шведiв ще бiльше ускладнюють геополiтичну ситуацiю в регiонi. Легкiсть здобутих ними перемог i, що саме головне, їх суспiльно-полiтичне тло (добровiльне визнання польською шляхтою протекцiї Карла Х Густава) ускладнюють дiалог України зi Швецiєю, обумовлюють появу ультимативних вимог керiвництва останньої щодо обмежень ареалу поширення козацьких впливiв. Конфлiкт iнтересiв сторiн, що розвивається на тлi наростання напруження в українсько-росiйських вiдносинах i вторгнення кримських орд у пiвденнi райони України, обумовлюють вiдхiд українських вiйськ з Галичини.

Водночас, шведський фактор уможливлює вiдновлення союзних вiдносин мiж Україною та Кримом. Уклавши угоду з ханом, Б.Хмельницький робить спробу впровадити в життя бiполярну модель зовнiшньополiтичної орiєнтацiї України, а саме: налагодження союзницьких стосункiв з Кримом при збереженнi протекцiї московського царя.

Iсторiя взаємовiдносин запорозьких  козакiв з кримськими татарами  свiдчить, що перiоди боротьби  мiж ними часто змiнювалися  полiтичним та економiчним спiвробiтництвом.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Використана література:

1. Брехуненко В. Богдан Хмельницький / Віктор Брехуненко. - К. : ПП Наталія  Брехуненко, 2007. - 68 с.

2. Гвоздик-Пріцак Л. Економічна  і політична візія Богдана  Хмельницького та її реалізація  в державі Військо Запорозьке: монографія/ Лариса Гвоздик-Пріцак,; Лариса Гвоздик-Пріцак; НАН України; Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського. - К.: Обереги, 1999. - 215 с.