Дипломатична діяльність гетьмана Богдана Хмельницького

Міністерство освіти і науки України

Вінницький національний технічний університет

Інститут будівництва, теплоенергетики та газопостачання

Кафедра суспільно-політичних наук

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КОНТРОЛЬНА РОБОТА №1

з історії України

на тему:

«Дипломатична діяльність гетьмана Богдана Хмельницького»

 

 

Студент гр. Е-14б з.н. Магулко Д.С.   Рецензент доц. Пономаренко А.Б.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вінниця-2014

 

 

 

ПЛАН

 

 

1. Вступ
2. Союз з кримськими татарами під час Національно-визвольної війни сер. XVII ст.: успіхи та прорахунки.
3. Спроба політичного та воєнного союзу з Туреччиною.
4. Україно-російські відносини. Переяславська рада та «Березневі статті» в оцінках українських та зарубіжних істориків.
5. Зміна зовнішньо-політичного курсу Б.Хмельницького в останні роки гетьманування.
6. Список використаної літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

 

 

Визвольна війна середини XVII ст. стала подією величезного значення, яка докорінно змінила подальший хід української історії. Найважливішим результатом стало формування незалежної української держави.

Зусиллями багатьох поколінь істориків досягнуто значних успіхів у дослідженні історії визвольної боротьби українського народу в середині XVII ст. Визвольна війна під проводом Б.Хмельницького (1648-1657pp.) проти панування Речі Посполитої та за створення своєї власної держави серед українського народу і попередніх поколінь українських істориків отримала назву «Хмельниччина».

Хронологічні межі даного реферату охоплюють 1648-1657 рр. і збігаються з періодом української національно-визвольної боротьби ХVII ст. - часом, впродовж якого вона велася під керівництвом Б.Хмельницького. Це дало можливість проаналізувати хід історичного процесу протягом вказаного часу, з`ясувати основні етапи цієї боротьби за весь період, взаємозв′язок основних її подій на різних етапах, висвітлити особливості національно-визвольного руху після поразки соціального його аспекту.

В рефераті розглянуті національно-визвольна і соціальна боротьба на Україні проти панування Речі Посполитої, польсько-шляхетської соціально-економічної політики, за утвердження української держави та нових суспільних відносин - невід’ємна частина загальноукраїнського історичного процесу середини ХVII ст.

Предметом розгляду виступає національна визвольна війна під проводом Б. Хмельницького, її особливості та значення для українського народу.

 

 

 

 

 

 

 

Союз з кримськими татарами під час

Національно-визвольної війни сер. XVII ст.: успіхи та прорахунки

 

Велику увагу українська дипломатія приділяла створенню впродовж 1648 - 1653 рр. антипольської коаліції, де напередодні 1648 р. козаки висловлювали наміри у своїй боротьбі проти Речі Посполитої заручитися підтримкою Криму, Порти чи Роси. З цією метою у 1647 р. Б. Хмельницький направляє посольство до султана, обіцяючи взамін припинити морські виправи козаків проти Туреччини. Наступного року розпочалися переговори з Кримським ханством, що завершилися у березні укладенням договору про військово-політичний союз. Він передбачав надання взаємної військової допомоги проти ворогів. Весною 1649 р. підтверджується чинність цього договору, причому його умови забороняли татарам грабувати населення й брати ясир на всіх українських землях («по Віслу»).

Укладання союзу з Кримом відіграло позитивну роль на початковому етапі боротьби за незалежність. У жодному випадку не можна недооцінювати його ролі у здобугті перемог на Жовтих Водах, під Корсунем і особливо під Зборовом. Слугував він також вагомою перешкодою для створення Польщею антиукраїнської коаліції. Водночас мали місце й негативні аспекти, які помітно посилюються з літа 1649 р - По-перше, всупереч договору поведінка татар на теренах козацької України традиційно мала руйнівний характер, що призводило до їх демографічного, економічного й культурного занепаду. По-друге, кримська еліта, не забуваючи гасла джехаду (священної війни), проводила політику «рівноваги сил» («з якого ж боку хто впаде замертво, користь належить ісламу») й намагалася не допустити утворення незалежної Української держави. По-третє, хан та його оточення вирішили використати Річ Посполиту й Гетьманщину для реалізації задумів приєднання до Криму Астраханського і Казанського ханств та досягнення незалежності від Порти.

 

 

Спроба політичного та воєнного союзу з Туреччиною

 

Після укладення кримсько-польського Зборівського договору козацька Україна втратила свободу дій щодо Речі Посполитої й змушена була зважати на позицію ханства її дипломатії доводилося, з одного боку, уникати загострення відносин із Кримом, а з іншого - утримувати його у сфері інтересів української зовнішньої політики, що виявилося вкрай складним завданням. Зокрема, намагаючись залучити Річ Посполиту й Україну до антиросійської коаліції, хан, шукаючи порозуміння з королем, усупереч наказам султана, не поспішав прийти на допомогу українцям весною 1651 р. Залишивши 30 червня поле бою під Берестечком, Іслам-Гірей прирік українське військо на поразку. І все ж Б.Хмельницький змушений був зберігати доброзичливий характер взаємин із татарською знаттю, остерігаючись укладення спрямованого проти України монгольсько-кримського союзу.

Восени 1653 р. хан уперше почав домагатися від гетьмана прийняття протекції Криму. Лише з великими труднощами Б. Хмельницькому вдалося переконати його підтвердити чинність договору 1648 р. Ігнорування кримською знаттю українських інтересів сповна проявилося на завершальному етапі Жванецької кампанії, коли вона пішла на укладення 15 грудня сепаратної угоди з Річчю Посполитою. Ця угода надзвичайно гостро поставила питання про пошук негайного опертя на військову підтримку країни-протектора. У 1648 -1653 рр. таку підтримку реально можна було отримати з боку Османської імперії чи Російської держави. Як уже зазначалося, Б. Хмельницький ще напередодні повстання звернувся по допомогу до султана. Цей хід виявився вдалим, оскільки Ібрагім вирішив підтримати виступ козаків і, вочевидь, не без його згоди хан пішов на укладення у березні 1648 р. договору з Військом Запорозьким. Наприкінці травня і на початку вересня гетьман направляє послів до Порти, домагаючись затвердження союзу з Кримом, заборони татарам грабувати і брати ясир у українців, а також засвідчуючи готовність прийняти протекцію султана на умовах виплати данини, надіслання в'язнів на галери, надання Порті військової допомоги й передачі їй Кам'янця-Подільського. Новий султан Мегмед IV ухвалив чинність українсько-кримського договору, однак питання про протекцію не було поставлене на порядок денний. Наприкінці листопада 1648 р. гетьман послав до Стамбула чергове посольство з листом до султана, в якому повідомив про взяття під свою владу українських земель «аж по Віслу», порушив клопотання про їх прийняття під протекцію Порти на умовах, якими користувалися Молдавія і Валахія, й висловив прохання надати йому у володіння Молдавію. Послів було зустрінуто прихильно, й султан наказав сілістрійському паші й ханові допомагати українцям у війні з Польщею.

Майже одночасно гетьман надіслав листа трансільванському князеві Дьєрдю І Ракоці, висловлюючи бажання бачити його «опікуном і королем Польщі», а на початку січня 1649 р. через єрусалимського патріарха Паїсія звернувся з проханням до московського царя взяти під протекцію Військо Запорозьке. Упродовж 1649 р. український володар двічі направляв послів до Стамбула, засвідчуючи вірність «отаманському цезареві», готовність виступити проти ворогів Порти й гарантію безпеки на морі, прохаючи взамін надіслати на допомогу проти Польщі війська Молдавії, Валахії й Трансільванії. Важливі переговори відбулися в липні 1650 р. з турецьким посольством Осман-аги.

У лютому 1651 р. турецький уряд вислав до Чигирина посольство, що везло гетьману атрибути влади, у тому числі диплом на володіння «Руським князівством», і мало запропонувати відправити «великого посла» до турецької столиці для затвердження угоди про прийняття протекції. Її умови були сприятливими для козацької України: остання звільнялася від сплати данини, мала надсилати у розпорядження султана військові підрозділи й запобігати козацьким морським виправам.

Проте політична еліта й надалі залишалася у полоні старої концепції загравання з Портою і Росією. Прийнявши у квітні Осман-агу, Б. Хмельницький відмовився від оформлення протекції й воєнної допомоги. Щоправда, у вересні й грудні 1651 р. гетьман знову порушував перед султаном клопотання про прийняття під протекцію всієї України («Русі»), У травні наступного року він відправив до Стамбула посольство, що мало засвідчити згоду увійти під протекцію й віддати Порті Кам'янець. У лютому й квітні 1653 р. сюди з аналогічними завданнями, а також проханням про військову допомогу вирушили нові посольства. Турецький уряд удруге прийняв ухвалу про взяття козацької України під протекцію (за умов виплати незначної данини й передачі Туреччині Кам'янця). У складних геополітичних умовах гетьман наприкінці травня виніс це питання на старшинську раду, яка його відхилила. У вересні старшинська рада знову відмовилася ухвалити рішення про прийняття протекції султана. Далася взнаки традиційна неприязнь до мусульманського світу, а відтак було втрачено нагоду опертися на допомогу потужного протектора.

Б.Хмельницький прихильно прийняв у жовтні трансільванське посольство, а в листопаді відправив своє, пропонуючи князеві (не знаючи, що той уже помер) розпочати наступ через Краків на Польщу й обіцяючи надати воєнну допомогу.

Початок 1649 р. ознаменувався активізацією контактів гетьмана з Молдавією. Великі надії він покладав на Дьєрдя II Ракоці, котрий направив в Україну посольство з проектом союзного договору, що, вочевидь, передбачав спільні дії Трансільванії, Литви, України та дисидентів задля захоплення братами Ракоці польського трону. Ознайомившись із ним, гетьман відправив у 20-х числах лютого 1649 р. посольство до Трансільванії, засвідчуючи готовність піти на створення коаліції й надати воєнну допомогу. Однак Дьєрдь II Ракоці для досягнення політичних цілей почав переорієнтовуватися з курсу на створення союзу з козацькою Україною на пошук союзників серед польських магнатів. Така позиція князя прирекла на провал плани Б.Хмельницького завдати по Речі Посполитій удару з двох боків влітку 1649, а також у 1651 р.

 

 

 

 

 

Україно-російські відносини.

Переяславська рада та «Березневі статті»

 в оцінках  українських та зарубіжних істориків

 

Серед проблем історії Визвольної війни українського народу XVIIст. поважне місце займають ті, що зв’язані з історією відносин між двома сусідніми державами – Московською та Українською. І тут виділяється все, що стосується Переяславської Ради, оскільки остання, на мою думку, стала початком надзвичайно активних дипломатичних зв’язків між двома державами, що привели до укладання союзного договору, який в свою чергу залишив досить помітний слід в історії українського народу.

Звернення до праць зарубіжних дослідників пояснюється тим, що протягом останніх десятиліть радянським історикам була нав’язана концепція підходів до оцінки подій, зв’язаних з Переяславською Радою, які відіграли негативну роль: приєднання України до Росії оцінювалося як «найменше зло»; підкреслювалася месіанська роль Росії та російського народу по відношенню до України; мета Визвольної війни визначалась як боротьба за об’єднання з «великим братнім єдинокровним народом»; хронологічні межі Визвольної війни визначалися 1648-1654рр. (тобто обмежувалися Переяславською Радою як головною подією, вершиною війни); підкреслювався «всенародний характер» Переяславської Ради, безконфліктність подій, зв’язаних з присягою, а сам Богдан Хмельницький зображався як виразник і поборник споконвічних прагнень українського народу до воз’єднання, «батько» Переяславської угоди (як влучно зазначають сучасні вітчизняні дослідники, «за злою іронією долі сповнені меду вихваляння лилися насамперед за діяння, яких Б.Хмельницький не лише не вчинив, але не мав і в гадці»).

Особливо важкого удару історичній науці завдали «знамениті» Постанова ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР і Президії Верховної Ради СРСР «Про 300-річчя возз’єднання України з Росією» і «Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією 1648-1654рр.», схвалені ЦК КПРС, яким була відведена роль нормативних документів, що майже до кінця 80-х років диктували науковцям напрями їх пошуків і визначали зміст основних узагальнень і висновків історичних праць.

Зазначу, що навіть в таких украй несприятливих умовах серед вітчизняних вчених знайшлися ті, хто кинув виклик офіційній ідеології, проявивши надзвичайну мужність. Серед таких дослідників назву в першу чергу Михайла Брайчевського, який, не маючи змоги висловити свої думки перед українським народом (редакція «Українського історичного журналу» відмовилася надрукувати його статтю «Приєднання чи воз’єднання»), змушений був опублікувати свою працю на Заході. Тільки недавно (майже через 30 років) наші читачі познайомилися з матеріалами М.Брайчевського. 
Серед праць вітчизняних істориків 50-70-х рр. вигідно виділяється монографія видатного вченого Івана Крип’якевича «Богдан Хмельницький». Читач має змогу порівняти скалічений і спотворений текст першого видання (1954р.) з другим (1990р.) і наяву побачити, до чого призвели згадувані вже «Тези» і концепції «згори». Тим більше, що маємо змогу прочитати й іншу книгу І.Крип’якевича, надруковану на Заході, з відомих причин під псевдонімом І.Холмський. Принагідно зазначу, що автору недавно потрапила до рук ця книга (ЦНБ АН ім. В.Вернадського), але в законспірованому вигляді, оскільки вона була захована у цілком «радянську» книгу, з якої залишився тільки початок і кінець. Ще яскравіше істинні погляди І.Крип’якевича на московсько-український договір проглядають у статті, що закінчується словами: «Треба відступити від царя!». Це останній заповіт, який лишив Хмельницький своїм наслідникам».