Дипломатична діяльність гетьмана Богдана Хмельницького

Свою відмову московські посли пояснювали тим, що в їх державі піддані присягають цареві, бо він «самодержець» і присяги своїм підданим не складає, та що «государево слово переменно не бывает». Зазначимо, що в цьому питанні ні серед сучасних вітчизняних, ні серед зарубіжних вчених немає єдиного підходу. Одні не вбачають у відмові присягти якихось підступних намірів послів, оскільки в Московській державі це дійсно не практикувалося. Інші ж причину відмови пояснюють протиукраїнськими намірами послів, які в той же час прекрасно розуміли прагнення українців. Найбільш яскраво позиція представників другої групи проявилася у твердженні Р.Млиновецького, який пише: «Коли б цар присягнув додержуватися умови, то це в очах загалу все ж зобов’язувало б його нащадків (дідична влада), і саме тому мали московські посли в Переяславі таке «дипломатичне» завдання – викрутитись і не присягати в царевому імені».Але майже всі одностайні в тому, що різниця в поглядах і традиціях обох держав вже з самого початку призводила до непорозуміння й підозри.

Відповідь В.Бутурліна, що цар виконає всі українські вимоги, не задовольнила Б.Хмельницького. Останній разом із старшиною покинув собор і пішов на нараду, яка, на думку деяких дослідників, тривала кілька годин.О.Субтельний наголошує, що, роздратований відмовою Бутурліна, Хмельницький гордо вийшов із церкви і пригрозив скасувати угоду. Козацька старшина зробила ще одну спробу, пославши до собору полковників Тетерю та Лісницького, які мали переконати В.Бутурліна в необхідності присяги. Але ця спроба теж закінчилася невдало.

Цей момент, зв’язаний з вимогою гетьмана, на думку О.Оглоблина, був не тільки публічним скандалом для посольства. «Це був критичний момент, може, найбільш критичний у всіх переяславських переговорах, кермо яких тепер перейшло в українські руки. Досить пригадати, якого величезного значення надавали в Москві питанням – навіть технічним – процедури, щоб зрозуміти настрій Бутурліна та його колег, коли вони, стоячи в переяславському Соборі «многоє время», з тривогою чекали на рішення гетьмана й Старшинської Ради».

Закінчилося тим, що після тривалої ради Б.Хмельницький з старшиною повернувся до церкви та заявив, що «вони у всьому покладаються на государеву милість». В.Бутурлін пообіцяв, що цар охоронятиме всі права України, але «слово під клятвою» не давав, тобто не присягав. Тому, на думку Р.Бжеського, є «безсумнівним, що українська присяга... була умовною». 
А.Яковлів вважає, що московські посли змушені були дати якісь категоричніші запевнення, а не просто обіцянку про незмінність царського слова. Між іншим, у статті 1-й поданого українськими послами князю Трубецькому проекту договору від 4 жовтня 1659р. писалося: «Яко за славное памяти небощика Б.Хмельницкаго... постановление въ Переяславле и выконання прысяги изъ обоих сторонъ было».

Як бачимо, не дивлячись на значну увагу з боку вчених до даної проблеми і певні здобутки, вона залишається не вичерпаною і потребує подальших досліджень. Тим більше, що не виключена можливість знаходження матеріалів, які б пролили додаткове світло на події 8 січня 1654 року у Переяславі. 

Щодо присяги з боку українського народу, то більшість вчених (особливо це стосується представників української діаспори) зазначає, що значна частина населення відмовилася присягати, або ж зробила це з великою неохотою і під сильним тиском. Виняток становлять праці представників російської зарубіжної діаспори та вихованців їхніх шкіл, в котрих події в Переяславі і присяга українського народу оцінюються з проімперських позицій, через призму «возз’єднання».

Р.Бжеський наголошує, що московські посли з самого початку мали намір не дотримуватися в майбутньому своїх зобов’язань, а тому поспішали чим швидше прийняти присягу від населення Козацької держави, поки люди не зорієнтувались. Серед тих, хто відмовився присягати, дослідники називають Київського митрополита С.Косіва із духовенством, І.Богуна та І.Сірка, Брацлавський, Кропив’янський, Полтавський і Уманський полки, населення Переяслава і Чорнобиля тощо.

Так, опозиція до присяги виявилася з боку міщан Переяслава, і «їх силою мусіли гнати до церкви, а хорого війта понесли до присяги на ліжку, після чого він на другий день помер». Про те, що «самих переяславців заганяли до присяги киями, пише Р.Бжеський. З такою ж «радістю» зустріло представників Москви населення Чорнобиля, а в Полтавському і Кропив’янському полках їх побили киями.

Щодо позиції С.Косіва з вищим духовенством, то його відмова присягти пояснюється тим, що він боявся втратити самостійність і потрапити під зверхність Московського патріархату. Митрополит заявив, що він з усім Собором не посилав бити чолом государеві і що він з духовними людьми живе сам по собі. Крім того, С.Косів аргументував свою відмову тим, що багаго підвладних йому єпископів перебуває за межами Козацької держави, під Польщею. Але «після гострого конфлікту між митрополитом і московським дяком Лопухіним сталося щось таке (можливо, втручання Б.Хмельницького), що зломило завзяттє митрополита».

Заслуговує на увагу думка І.Огієнка, що Б.Хмельницький пішов на союз з Московською державою, не порадившись з митрополитом, який був противником цього поєднання. «І коли б Б.Хмельницький тісно співпрацював з церквою, цього поєднання безумовно не було б».

Цікавим є зауважений Ф.Сисина, що не дивлячись на існування Української держави, Київські митрополити залишились під контролем Польщі, а гетьманат не міг гарантувати безпеку православній церкві. В цій неспокійній політичній ситуації митрополити (С.Косів, Д.Балабан, Й.Нелюбович-Тукальський) намагались зберегти окремішність митрополії, її права та привілеї під Константинопольським патріархатом.

Не до кінця з’ясованою, на сьогоднішній день, залишається позиція щодо присяги Запорозької Січі.

Козацький літописець С.Величко пише, що у відповідь на лист Б.Хмельницького від 26 грудня 1653р., де гетьман просить згоди запорожців на «московську протекцію» і їх поради, Січ схвалила союз з Москвою. В той же час у листі від 3 січня 1654р. запорожці застерігали гетьмана, щоб при укладанні пакту з Москвою «не було в ньому чого зайвого і шкідливого нашій вітчизні, некорисного і супротивного нашим предковічним правам та вольностям». Від цього ж літописця ми дізнаємося, що Запорозька Січ зволікала з присягою, в усякому разі, до 3 травня 1654р., коли у відповідь на лист гетьмана від 27 квітня того ж року і копії царських грамот козаки відповіли, що вони дуже раді і вдячні «пресвітлому і самодержавному великому государю і православному нашому монарху» і гетьману. Але далі вони пишуть: «Однак хочемо ми, щоб краще роздивитися, мати прислані від твоєї ясної гетьманської милості списки й самих пактів (тобто оригінали – В.Ц.)». Необхідно зауважити, що цю інформацію слід, сприймати критично, оскільки як листи Б.Хмельницького, так і відповіді на них викликають сумнів щодо аутентичності. До того ж, ця інформація не знаходить підтвердження в архівних матеріалах. 

Але московський уряд все-таки настояв на тому, як стверджує Д.Яворницький, щоб запорожці, хоч вони «малі люди», присягнули на вірність монарху. Коли це сталося, невідомо. Виникає сумнів, чи взагалі Запорозька Січ присягала.

В цілому ж, ця складна проблема має багато «білих плям». По-перше, така ситуація пояснюється штучними заборонами, коли дослідження подій у Переяславі було під особливим контролем як у дореволюційний період, так і в роки сталінщини та «застою». По-друге, це неповнота джерельної бази. Як зазначає Ю.Мицик, загальна кількість джерел з історії Визвольної війни становить на сьогодні близько 5000, з них більше як 50 відсотків неопубліковані.101 По-третє, необхідно враховувати і те, що значна частина джерел взагалі втрачена або деформована.

Від Переяславської ради до «березневих статей». Повертаючись до подій 8 січня 1654 року, необхідно зазначити, що Переяславська рада відбулась, а ніяких конкретних умов союзу, тим більше писемних угод, не було. Це, звичайно, не могло не турбувати козацьку старшину на чолі з гетьманом. Тому 9-12 січня відбуваються переговори між гетьманом і Старшинською Радою – з одного боку й московськими послами – з другого.

О.Оглоблин підкреслює, що обидві сторони, навіть за московськими повідомленнями, виступали як самостійні і рівноправні партнери. З одного боку був цар (в особі його послів) як репрезентант Московської держави; з другого боку – Військо Запорозьке (в особі його гетьмана) як репрезентант Української держави.

Головними питаннями переговорів були справи міжнародної політики (передусім польські і кримські) і військові. Б.Хмельницький розгорнув широку програму утворення антипольської коаліції: збереження союзу з кримським ханом, можливість входження Литви під протекторат царя, притягнення до українсько-московської спілки ногайських татар, Білорусії і Молдавії. 
Щодо справ військового характеру, то тут йшлося про визначення складу козацького війська у 60 000 чоловік. У зв’язку з польським наступом, який тепер ставав неминучим, українська сторона домагалась прискорення початку військових дій з боку Москви проти Речі Посполитої. Гетьман також висловив бажання, щоб цар вислав до Києва військо. Очевидно він, вказує О.Оглоблин, мав на увазі не так мілітарний, як політичний бік справи: поява московського війська у Києві була б не тільки початком московсько-польської війни, але й показала б усім державам, що цар буде захищати Україну. В той же час Б.Хмельницький дав виразно зрозуміти послам, що «технічні деталі оборони України від польського наступу не обходять Москву».

На це звернув увагу ще головний «ідеологічний батько» нового державницького історіографічного напрямку В.Липинський, який дотримувався думки, що гетьман протягом тривалого періоду (1648-1653рр.) – так званої доби козацького автономізму – не зміг зробити рішучого вибору, хоча намір створити незалежну українську державу виник у нього ще на самому початку повстання, а то й раніше. Але напередодні Переяславської ради він вирішив піти на повний розрив з Польщею і тому важливою стороною Переяславської угоди була її «явність і офіціяльність». Б.Хмельницький сам домагається від царя негайної присилки до Києва московського війська з воєводою для того, «щоб усі сусідні володарі знали про його підданство під високу руку «царського Величества» і наголошує, що він не є підданим польського короля, тобто по відношенню до Речі Посполитої Українська козацька держава здобула суверенітет. Гетьман, як стверджує В.Липинський, переставав бути в очах сусідніх держав (включаючи і Польщу) «збунтованим рабом».

На переговорах українська сторона порушила й проблеми внутрішньо-політичного характеру. О.Оглоблин висловлює припущення, що ці питання дуже турбували українські кола, які стояли перед новим, ще не відомим для них московським політичним світом». Справа в тому, що відмова послів від присяги і підкреслення В.Бутурліним самодержавного характеру царської влади викликали серед козацької старшини сильне занепокоєння.  
У зв’язку з цим представники козацької держави бажали з’ясувати, як Москва розуміє українські права й вольності і наскільки вона згодна їх шанувати й забезпечувати. Як пише О.Оглоблин, «це були скорше пробні питання...» 
Насамперед, зазначає І.Крип’якевич, старшина вимагала, щоб був збережений старий становий устрій: «В Запорізькому війську хто в якому чині був до цього часу, щоб і тепер государ позволив бути так само, щоб шляхтич був шляхтичем, а козак козаком, а міщанин міщанином». Вимагали забезпечення давніх вольностей, причому окремо згадували суд: «Козакам судитися у полковників і сотників, а також бажали звільнити козаків від мита, мостівщини та плати на перевозах». Особлива увага була звернена на затвердження маєтностей: «щоб не було так, як було за польським королем: поки козак жив, доти за ним і маєтність, а як умре, пани ці маєтності забирали до себе, а жінок і дітей висилали геть».

12 січня представники Української держави висунули вимогу дати письмові гарантії, що цар буде поважати вольності і права, щоб було що показати в полках. «Це був свого роду ультиматум – до речі, характерний для справжньої атмосфери переяславських переговорів, але московські посли були не в тім’я биті», – зазначає О.Оглоблин.

Посли відповіли. «То справа нестатня, що нам дати вам лист за руками своїми, та і вам говорити про те непристойно...» Як бачимо, ультиматум був відкинутий. 

Після цього відбулося засідання Старшинської ради, де було вирішено покластися на волю царя. Як підкреслює І.Крип’якевич, «стара досвідчена російська дипломатія зуміла настояти на своєму».

Дослідники відзначають ще одну, на думку деяких, дуже важливу подію. До В.Бутурліна прибули делегати від української шляхти, які просили затвердити їх на різних посадах, не повідомляючи про це гетьмана. Окрім того, вони висунули вимоги, «щоб шляхта була між козаками знатна і судилися своїм правом та щоб маєтності були за ними по-давньому». В.Бутурлін відмовив їм. Н.Полонська-Василенко акцентує увагу на прізвищах прохачів: батько та брат генерального писаря І.Виговського, батько майбутнього гетьмана І.Мазепи, видатний дипломат С.Мужаловський зі свояками та інші. «Цей епізод, – продовжує вона, – оцінюють дослідники по-різному. М.Грушевський та А.Яковлів не надавали йому значення. О.Оглоблин, навпаки, вважає, що то була «перша щілина в єдиному українському фронті». Правда, московський уряд не звернув тоді на це уваги, але надалі «Москва занотувала цей факт – і раніше чи пізніше використала ці розбіжності серед керівних кіл України». 
Слід підкреслити, що після 12 січня під керівництвом Б.Хмельницького була проведена значна робота по доповненню і редагуванню вимог українського уряду. Правдоподібно, що редагував «статті» І.Виговський, як військовий писар. Висловлюється припущення, що в цій роботі брали участь також П.Тетеря і С.Зарудний, які потім поїхали до Москви, та інші представники козацької старшини. Відчувається і вплив шляхти, оскільки її інтереси знайшли відображення у підготовлених документах. Не виключена, на думку вчених, можливість участі представників духовенства та міщан Переяслава. 

Підготовлений документ містив вступ та пункти або статті і увійшов в історію під назвою «Статті Б.Хмельницького». У «Статтях» в першу чергу йшла мова про справи Запорізького війська. Основне питання про збереження прав і вольностей було сформульовано, як зазначає І.Крип’якевич, найточніше і найдетальніше. «На початку зволь, твоя царська величність, підтвердити права і вольності наші військові, як з віків бувало у Війську Запорізькому, що своїми правами судилися і вольності свої мали в маєтках і в судах; щоб ні воєвода, ні боярин, чи стольник в суди військові не втручався, але щоб товариство від старшин своїх були суджені: де три чоловіка козаків, тоді два третього повинні судити» (ст.1.). Тут додатком було застереження, що представники московського царя не повинні були втручатися у козацький суд. Кількість війська була визначена, як і під час переговорів у Переяславі, в 60 тис. чол. (ст.2.) Питання про реєстр, на думку О.Оглоблина, мало дуже велике значення, оскільки носило не тільки внутрішньополітичний характер, але й було органічно пов’язане з основною метою договору як військового союзу. До того ж 60-тисячиий реєстр – це була легалізація нового провідного стану Української держави. А якщо врахувати, що станові права розповсюджувалися також на родини козаків, то на практиці це було охоплення правами нового привілейованого стану, кількість якого сягала 300 тис. чоловік, тобто приблизно 15-20 відсотків населення Наддніпрянської України.