Дипломатична діяльність гетьмана Богдана Хмельницького

Визначалися права шляхти: «Шляхта щоб при своїх шляхетських вольностях перебувала і між собою старших на судові уряди обирала і маєтності і вольності свої мала, як при королях польських бувало... Суди земські і гродські мають виконувати ті урядники, яких вони самі добровільно оберуть, як і раніше було» (ст.3). 

Під час переговорів у Переяславі козацька старшина дала згоду списувати доходи з земель на Україні та віддавати їх до царської казни. У «Статтях» це питання сформульоване по-іншому: «У містах щоб обирали урядників, наших людей, на це гідних, які повинні підданими твоєї царської величності управляти або рядити і належний приход, по правді, до скарбу твоєї царської величності віддавати» (ст.4). 

На гетьманську булаву вимагали не Чигиринського полку, як раніше, а Чигиринського староства «з усіма приналежностями...» (ст.5.).

Новий пункт стосувався виборності гетьмана: «Борони Боже, смерті на пана гетьмана... щоб Військо Запорізьке саме між собою гетьмана вибирало та його царську величність повідомляло» (ст.6).

Новою була вимога, щоб цар визначив плату Запорізькому війську – козакам по 30, сотникам по 100, і іншій старшині від 200 до 400 золотих, військовому писареві 1000 золотих монет (ст.8-12,21,23). 

Аналізу цієї вимоги значну увагу приділив А.Яковлів. Справа в тому, що коли Україна визволилася з-під влади Речі Посполитої, всі податки йшли до скарбу козацького війська. Окрім того, гетьман встановив мито з чужоземного товару. Податки з меду, пива, горілки та мита давали щороку до скарбу в тогочасній валюті не менш як 600 тисяч польських злотих.

На переговорах у Переяславі Б.Хмельницький запропонував, щоб з «городів та міст, які побори наперед були збирані на короля, римські кляштори та на панів, цар зволив збирати на себе». Але для державного скарбу України така плата царю була тяжкою втратою, бо позбавляла державу фінансових засобів. І гетьман це швидко зрозумів, а тому поставив вимогу, щоб цар виплачував гроші козацькому війську за службу Московській державі.  
Як бачимо, Б.Хмельницький намагався компенсувати певною мірою фінансові втрати своєї держави. «Статті Б.Хмельницького» передбачали право закордонних зв’язків: «Послів, які з віку з чужих земель приходять до Війська Запорізького», – які з добром були б, – щоб пану гетьманові і Війську Запорізькому вільно було приймати...» (ст.14). Була вимога до царя, «щоб й царська величність дав нам привілеї, на хартії писані, з привішеними печатками, один на вольності козацькі, другий на шляхетські, щоб на вічні часи було непохитно. А хто селянин, той буде звичайну повинність й цар. величності віддавати, як і раніше» (ст.17) Окрім «Статей» був підготовлений лист Б.Хмельницького до московського царя, датований 17 лютого 1654р. В листі гетьман звертається від свого імені, Війська Запорізького і всього народу «православного руського». Б.Хмельницький просив «права, устави, привілеї і всякі свободи і держави маєтності духовних і мирських людей, у всякому чині і перевагах сущих, якщо хто має од віків... зволь, твоя царська величність, затвердити і своїми грамотами государєвими закріпити навіки». У листі гетьман посилався на обіцянки Бутурліна, дані у Переяславі.  
Дослідники вважають, що «Статті Б.Хмельницького» містять дві основні ідеї. Ідея зовнішньої незалежності Української держави втілена в статтях 6 (вільний вибір гетьмана як голови держави), 14 (право закордонних зносин), 13 і 17 (про непорушність прав і привілеїв всього населення України та підтвердження цього царськими грамотами). А.Яковлів прилучає сюди статтю 21 (про грошову плату старшині й козакам).

Друга частина статей стосується ідеї внутрішньої незалежності Козацької держави, «при чім ідея державної автономії персоніфікується в привілеях різних станів населення держави». «Усі ці статті (1,3,4,7,17,18 – В.Ц.); взяті докупи і в зв’язку... мали забезпечувати непорушність громадського й суспільного устрою і привілеї цілого населення держави».

Третя група статей торкається питань оборони України, що було, на думку О.Оглоблина, безпосередньо пов’язано з головною метою договору. Це статті: 19 (військовий план для війни з Польщею), 20 (утримання найманої охорони на кордоні з Річчю Посполитою після закінчення війни), 22 (військовий план на випадок нападу татар).

Слід зазначити, що є певні розбіжності між двома видатними вченими – А.Яковлівим і О.Оглоблиним. Якщо перший розглядає «23 статті» як проект договору між Україною і Московською державою, то другий вважає, що це був «наказ», інструкція для козацького посольства. Такий висновок О.Оглоблин пояснює неодностайністю форми звернення. Так, якщо в ст.1, 3, 4, 9, 12; 15 гетьман звертається безпосередньо до царя, то в інших статтях цар згадується в третій особі, або й зовсім не згадується, а ст.16-21, поза всяким сумнівом, являють собою інструкцію послам. 

Окрім цього, О.Оглоблин не погоджується з висновком свого опонента про те, що «23 статті» стали частиною остаточного тексту договору 1654 року. Він вважає, що А.Яковлів повторив помилкове, на його думку, твердження Г.Карпова, що «Статті Б.Хмельницького» з резолюціями царя і бояр були передані українським послам з іншими документами 27 березня 1654 року.131 
Зазначимо, що оригінал тексту «Статей Б.Хмельницького» не зберігся. Як зазначає М.Грушевський, оригіналу вже не могли знайти на початку ХVIII ст., коли цар Петро І наказав у 1709р. розшукати його. А.Яковлів висловлює припущення, що текст цих статей випадково, чи може й навмисне, був знищений.132 Цілком ймовірно, що це могло мати місце, оскільки після смерті Б.Хмельницького його син Юрко поставив свій підпис під текстом 14 статей, які видавалися за статті Б.Хмельницького, хоча в дійсності такими не були. Але офіційно саме цю редакцію вважали за переяславський договір і на ній присягали гетьмани.

Сучасний дослідник Ю.Мицик133 наголошує, що ще за царя Олексія Михайловича до гетьмана Лівобережної України Д.Многогрішного (1669-1672рр.) звернувся Посольський приказ, щоб він надіслав до Москви цілий ряд українсько-польських та українсько-російських договорів 40-60-х років XVII ст., зокрема й «Богдановы статьи». Але Многогрішному не вдалося їх відшукати. Отже, пише вчений, всього через 15 років після Переяславської Ради остаточного договору 1654 року не було ні в російського, ні в українського урядів. 

Є ще один аспект, на який звернув увагу Л.Винар.134 Це висновки О.Оглоблина щодо подібності змісту «Зборівської угоди» і «Статей Б.Хмельницького», зроблені вченим на основі порівняльного аналізу. Якщо в основі Зборівського договору була покладена ідея двовладдя (гетьмана і Київського митрополита – з 18 статей справам і інтересам церкви присвячено 9), то в основі «23 статей» – ідея єдиновладдя гетьмана. «Не дивно, що гетьман не повідомив митрополита про свої переговори з Москвою й про українсько-московський союз. Богдан не запросив Косова на похорони свого сина Тимоша». Головна ж причина переходу від першої ідеї до другої пояснюється тим, що, оскільки Хмельниччина була не соціальною, а національно-визвольною революцією, для двовладдя й взагалі будь-якого поділу влади не було і не могло бути місця. 

Принагідно додам, що не тільки «23 статті» були подібні до «Зборівської угоди», але й царська жалувана грамота від 27 березня 1654 року мала багато спільного з королівським привілеєм Війську Запорізькому від 18 серпня 1649р., а «11 статей» 1654р. – з «Декларацією ласки короля й.м., даній на пункти прошення Війська Запорізького» 1649р., яка також мала 11 статей.  
Цікавим є питання щодо керівництва українського посольства до Москви.

Спочатку намічалось, що на чолі його буде І.Виговський. Але очолили посольство С.Зарудний і П.Тетеря.Московський уряд, який, очевидно, хотів, щоб посольство мало найбільш репрезентативний характер, був збентежений відсутністю Виговського й виявив бажання, щоб до Москви приїхав сам Богдан Хмельницький. Але останній, «посилаючись на наступ польського війська на Україну, до Москви не поїхав і взагалі ніколи там не був». Немає сумніву, що тут проявилося небажання гетьмана їхати до Москви, як і те, що він хотів залишити собі вільну руку. Мабуть, з тієї ж причини він не послав Виговського. 

Я.Качмарчик вважає, що спочатку Б.Хмельницький мав особисто поїхати до Москви, щоб «нахилити Олексія Михайловича до прийняття козацьких умов». Він же звертає увагу, що С.Зарудний і П.Тетеря, які очолили посольство, були найактивнішими діячами угрупування, що домогалося від В.Бутурліна складення присяги від імені царя. «Так що їх вибір не був справою випадку». 
Посли виїхали з Чигирина 17 лютого 1654р., а прибули до Москви 12 березня. Зазначимо, що О.Оглоблин називає іншу дату прибуття, а саме 11 березня. 
Дослідники відзначають досить високий рівень учасників московської делегації. Це, на їх думку, є свідченням, що царський уряд надавав переговорам першорядного значення. Підкреслюється і особлива шанобливість до українського посольства з боку самого царя під час аудієнції 13 березня: сам цар запитав про здоров’я гетьмана; дозволив сісти на лаві, в той час як звичайно посли на прийомі у царя стояли тощо. 

Під час переговорів у Москві в березні 1654р. значна частина статей Б.Хмельницького була прийнята без будь-яких змін. Розходження викликали пункти про плату козакам, про зовнішні зв’язки, про збирання доходів тощо. 
Найбільше дискусій викликало, як пише О.Оглоблин, питання про московських воєвод на Україні та межі їх повноважень. Посли виявили небажання козацького уряду бачити в себе московських воєвод. Вони погоджувались, щоб «були воєводи государеві в Києві та Чернігові, але вимагали, щоб по «інших городах... їх не було». Обговорювалися різні варіанти. Український уряд бажав, щоб воєводи були з їхніх людей, які б на «государя збирали всякі доходи». Коли ж цар на це не погодився, то суд повинен залишитися за козацькими урядниками. Доходи мали збирати теж свої люди. Та найкраще, на думку козацького посольства, було б, коли б цар «доручив би гетьманові всім завідувати по-давньому». Остаточно, як вказує І.Крип’якевич, цю справу не було вирішено».

Щодо плати Запорозькому війську, то бояри відповідали, що цар висилає проти Польщі військо, а оскільки це потребує значних коштів, то козакам нема чим платити. Встановлення постійної платні козакам відкладалося до вияснення питань з прибутками, які надходитимуть до царського скарбу з України. Досить оригінально трактує цю проблему О.Оглоблин, який пише, що мова йшла про тих козаків, які «будуть на царській службі, за царським наказом» (отже, під московською командою) «не для своєї оборони, а як будуть виведені в чужі краї». Ясно, продовжує він, що йшлося про фінансову допомогу Москви на випадок українських (або спільних українсько-московських) військових операцій поза межами України.

Що стосується закордонних зв’язків, то царський уряд намагався обмежити права гетьмана, який мав право всіляких зносин з іншими державами, за винятком Польщі і Туреччини. Окрім того, послів від інших держав, що мали ворожі наміри до Москви, потрібно було затримувати і без царського указу не відпускати. Таким чином, як вказує А.Яковлів, обмежувалося не тільки активне право України щодо Польщі і Туреччини, але й пасивне право по відношенню до послів інших держав. Принагідно зауважимо, що зміна запропонованих Б.Хмельницьким умов про закордонні зв’язки призвела до того, що вони не виконувалися. Гетьман до самої смерті здійснював як пасивне, так і активне право чужоземних зносин, ігноруючи договір 1654р. 

Внаслідок переговорів цар і боярська дума підтвердили 11 статей із 23 пунктів Б.Хмельницького.149 Але крім «11 статей», які одержали назву березневих (в оригіналі не збереглися), були ще царські грамоти від 27.03.1654р. Перша грамота затверджувала «вольності» і права Запорозького війська, друга – підтверджувала право на передачу Чигиринського староства під гетьманську булаву, третя – закріплювала права української шляхти. Мала ще бути жалувана грамота митрополиту і духовенству, але «в останній момент рішили митрополитові грамоти не посилати, щоб примусити самого приїхати до Москви і тут проробити реверанси і чолобиття...»

Заслуговують на увагу дослідників міркування Ю.Мицика, який вважає, що укладення «Березневих статей» слід пов’язувати не лише з посольством Тетері і Зарудного. Певні пункти, очевидно, обговорювалися в Москві наступним українським посольством, яке очолював Ф.Гаркуша. Внаслідок переговорів 12 квітня 1654 року була дана царська жалувана грамота, якою знов підтверджувались «права і вольності» Війська Запорозького. Акцентується увага на документах, котрі свідчать про порозуміння українських міщан (Переяслава, Чернігова, Києва) з московським урядом.

Підтримуємо думку А.Яковліва, що форма українсько-московського договору «не пов’язана з його змістом», чого не враховують деякі дослідники. Видатний правник пише, що представники московського уряду просто скопіювали ту форму, яка була вжита в Зборівському договорі. Він вважає, що не можна трактувати буквально такі терміни, як «челобитье», «милость царська», «подданые», «вечный мир», «на вечные времена» тощо. Наприклад, якими б категоричними не були означення «підданства», їх не можна тлумачити так, що, мовляв, Україна з’єдналася з Москвою «на віки» та втратила своє самостійне існування, увійшовши до Московської держави. Такі ж вислови, як «вічний мир», «вічний союз» ніколи не визначали договорів вічних в буквальному розумінні цих слів, а тільки договори безстрокові, в протилежність тим, в яких зазначався точний термін їх чинної сили. Дотримувалися «вічних» договорів тільки до того часу, поки вони були корисні та бажані для держав, що їх укладали. 

Складаючи договір з Москвою, український уряд не звертав особливої уваги на формування умов; вони робили акцент на реальні відносини, які можуть утворитися внаслідок договору. До того ж бракувало часу, щоб виробити точніші за формою та змістом умови. А крім того, Б.Хмельницький під час довготривалої боротьби з Польщею не вперше складав угоди з сусідніми державами і досвід давав повну підставу гадати, що і в цьому випадку буде приблизно так, як було раніше в подібних випадках: Україна згідно з договором одержить військову допомогу від царя, «заманіфестує» своє цілковите відокремлення від Речі Посполитої, а Московський уряд діставатиме певну грошову данину.

Щодо характеру договору, то, як зазначають дослідники, вчені не можуть прийти до одностайних поглядів. Причини цього одні вбачають в тому, що він був складений поспішно і неясно, обидві сторони вкладали в нього різний зміст. Вони характеризують його як «надто спірний документ». Інші посилаються на відсутність оригіналів документів, прийнятих в Москві, і подальшу фальсифікацію їх з боку царського уряду. Треті, наприклад В.Липинський, вважають, що основні пункти договору сформульовані досить ясно і ні одна із сторін нічого в них сказати не забула, але різниця політичних цілей України і Москви стала причиною того, що вони кожна по-своєму трактували цю угоду.