Дипломатична діяльність гетьмана Богдана Хмельницького

В сучасних умовах, коли наш народ обрав шлях до побудови незалежної суверенної Української держави і коли впали пута офіційної радянської ідеології, історики досліджують все, що зв’язане з Переяславською Радою. Плідно працюють такі дослідники як О.Апанович (найближчим часом вийде у світ її книга, присвячена цій проблемі), Ю.Мицик, В.Сергійчук, В.Смолій, В.Степанков, В.Ульяновський. Певна частка належить і автору даної праці. На мою думку, при подальшому вивченні вказаної проблеми неможливо обійтися без праць зарубіжних вчених. Тим більше, що Переяславська Рада і українсько-московський договір викликали значний інтерес у них, і в першу чергу – у представників української діаспори (мова йде про тих українців, що мешкають не тільки за межами України, але й колишнього СРСР).

Зазначу, що українська еміграція вважала своїм обов’язком представити перед західним світом свою точку зору на події, пов’язані з Переяславом, яка відмінна від поглядів офіційної радянської ідеології та праць радянських істориків. 

Переяславська рада: міфи та реальність. Переважна більшість дослідників розглядає союз Української Козацької держави з Росією як добровільний, але вимушений крок з боку Б.Хмельницького. Це стосується як вітчизняних (М.Грушевський, М.Костомаров, О.Єфименко та інші), так і зарубіжних вчених (Д.Басараб, Д.Вернадський, Я.Качмарчик та інші). Пояснюється це тим, що багаторічна війна проти Речі Посполитої виснажила як людські, так і економічні ресурси України. Так, за свідченням наказного чигиринського полковника В.Томиленка, за роки війни було зруйновано понад 100 міст. В настроях людей відчувалася втома й зневіра. Гетьман, проводячи у серпні-вересні 1653р. мобілізацію армії, вперше зустрівся з протидією з боку значної частини населення, яке не бажало вступати до козацьких полків. І якщо раніше збиралося 100-тис. військо, то тепер з труднощами вдалося сформувати 30-40-тисячну армію.

Серед більшості дослідників немає розбіжностей щодо зацікавленості Московської держави мати союз з Україною. Союз відкривав їй шлях до Чорного моря, забезпечував її мілітарні інтереси, оскільки Україна мала 300 000 випробуваного, досвідченого, найкращого на Сході Європи війська. З допомогою цієї армії російський уряд сподівався відібрати землі, захоплені Польщею, використати Україну як буфер проти Оттоманської імперії та взагалі розширити свої впливи.

Я.Качмарчик наголошує, що у Кремлі думали не тільки про повернення втрачених на початку XVII ст. земель, а вирішили завдяки приєднанню України розширити кордони Московської держави. «Росія рішилася на війну з Річчю Посполитою, ставкою якої мала бути Україна».

Іван Рудницький стверджує, що приєднання України забезпечило Московську державу базою для майбутньої експансії не тільки на Чорне море, але й на Балкани, в центрально-європейські райони. Він вважає, що Переяслав був рішучим кроком у перетворенні обмеженого царства Московії у велику європейську державу. «Наполовину азіатська Московія перетворювалася в Російську імперію. Україна стала першим російським «вікном на Захід», а український культурний вплив поміг підготувати грунт для петровських реформ».

Дослідники приходять до висновку, що давнє змагання між Московською державою і Річчю Посполитою за панування на Сході Європи неможливо було розв’язати без участі України. Результат цього змагання залежав від того, на чиєму боці виступить українське військо. В іншому випадку зберігалася рівновага сил.

Французький історик Р.Мартель вважає, що відокремлення України від Речі Посполитої і приєднання до Московії завдало «смертельного удару польському пануванню і одночасно сприяло перетворенню Росії на велику європейську державу, змінивши таким чином увесь статус Східної Європи».

Вчені називають й інші причини, що обумовили рішення Земського собору від 1 жовтня 1653 року. Так, царський уряд лякав «соціяльний радикалізм» української революції. Московія розуміла небезпеку соціальних зрушень на Україні для кріпосницької системи. «Москва боялася, щоб той подих соціяльної волі, яким повіяло на Україні, не перекинувся на московські землі».До того ж, в Москві «розуміли культурну вищість України», зокрема, значення Києво-Могилянської академії, і надіялись використати це в своїх інтересах.

Нарешті є ще один фактор, який прискорив рішення царського уряду піти на союз з Україною. Перебуваючи в надзвичайно скрутному становищі, Б.Хмельницький, починаючи з квітня 1653 року, під час переговорів з представниками Москви звертає увагу останніх на те, що турецький султан і кримський хан кілька разів закликали запорізьке військо у своє підданство. 
В.Степанков стверджує, що після битви під Берестечком гетьман, прагнучи зберегти автономію козацької держави, починає обмірковувати варіант турецького протекторату. Про це свідчить його лист від 27 листопада 1651 року до султана.

Іншої точки зору дотримується В.Сергійчук. Розглядаючи українсько-турецькі відносини протягом Визвольної війни, він приходить до висновку, що вони носили з самого початку рівноправний характер і заперечує твердження про підданство. Не бажаючи потрапити в залежність від Порти, Б.Хмельницький в березні 1651 року відмовився від військової допомоги тому, що «край й так знищений, тобто немає можливості утримувати чужоземне військо».

Автор «Політичної історії українського народу» зазначає, що Б.Хмельницький безпосередньо перед Переяславською Радою робив спроби опертися на Туреччину. Правда, він не наводить ніяких аргументів, які б підтверджували цю думку.

Таким чином, як зовнішньополітичні плани Московської держави, так і дії уряду Української держави привели царя до розуміння необхідності союзу з Україною. Про зацікавленість з боку Москви свідчить той факт, що російське посольство вирушило з Москви відразу ж після Земського Собору, 9 жовтня 1653 року, не діждавшись навіть інструкцій і отримавши їх тільки в дорозі. 1 листопада посольство на чолі з боярином В.Бутурліним було вже на кордоні України (Зеркаль називає дату прибуття московських послів до Путивля 1 жовтня, що є, безперечно, помилкою). Потрібно при цьому врахувати, що осінь була дощова і розмоклі шляхи затруднювали рух посольства.

Щодо вибору Переяслава, то є різні пояснення. Так, І.Крип’якевич пише, що зустріч московського посольства і представників козацтва на чолі з Б.Хмельницьким «мала відбутися в Чигирині або в Києві в Софії чи Печерському монастирі, але пізніше було обрано Переяслав, як місто вигідне положенням і багате харчовими запасами». Натомість О.Оглоблин стверджує, що Б.Хмельницький віддав перевагу Переяславу, незважаючи на те, що московський уряд бажав, щоб переговори й присяга з боку гетьмана відбулися в урочистій обстановці, в Києві. Бутурліну було вказано «ехатъ въ Киевъ й къ Хмельницкому отъ себя послатъ, чтобъ приехалъ въ Киевъ».

Гетьман, очевидно, враховував наявність опозиції з боку вищого духовенства й шляхти, а також те, що Києву загрожувала небезпека від Литви. До того ж, він хотів, на думку О.Оглоблина, уникнути неминучих у Києві урочистостей. Ділові переговори, які передусім цікавили український уряд, зручніше було проводити в затишному Переяславі, козацькому місті, з яким віддавна й так близько був зв’язаний Б.Хмельницький, і де полковником був Павло Тетеря, довірена особа гетьмана (згодом його зять) і свояк І.Виговського. Подібних поглядів дотримується Н.Полонська-Василенко, підкреслюючи, що гетьман «ні разу не запросив московських послів до себе» напередодні Переяславської Ради і що не було прийому послів і в переяславського полковника П.Тетері. Всі переговори, як стверджує вона, «відбувалися сухо й офіційно». На відсутність жодного прийому, жодного банкету вказує О.Оглоблин. «Так начебто переговорювали не майбутні союзники, а колишні вороги». 
По-іншому описує ситуацію польський дослідник Я.Качмарчик, який пише, що гетьман напередодні Переяславської ради висилав до московських послів П.Тетерю із запрошенням на розмову, але В.Бутурлін «спритно відмовився від запрошення», запропонував, щоб Хмельницький прибув до нього. Хоча останній не бажав цього, але все-таки «ввечері з’явився в садибі царського посла».

Щодо так званої таємної ради гетьмана з генеральною старшиною та полковниками, де, як вважає більшість дослідників, обговорювалися вимоги, що мали бути поставлені перед московськими послами, то ми не бачимо якихось протиріч. Виняток становить дата її проведення. Якщо Д.Дорошенко, Н.Полонська-Василенко, В.Сєрчик, А.Яковлів рахують, що це сталося вранці 8 січня, то Я.Качмарчик стверджує, що рада відбулася вночі з 7 на 8 січня. А американський вчений Д.Вернадський пише, що ця «приватна конференція» відбулася не 8-го, а 7-го січня. На ній було прийнято рішення погодитись на протекцію царя, хоча більшість представників козацької старшини була проти підкорення царю.

У радянській історіографії події (особливо це стосується 50-х – першої половини 80-х рр.), що відбувалися у Переяславі, як і хід переговорів у Москві, носили безпроблемний, безконфліктний характер, а мета Визвольної війни зводилася до віковічного прагнення українського народу возз’єднатися з Росією. 

Сюди слід додати ще статті, що містяться у книгах енциклопедичного характеру.Позиція більшості названих авторів в основному зводиться до таких положень: 

• термін «возз’єднання» є абсолютно безпідставним, оскільки Україна і Московська держава ніколи не були одним цілим;
• заперечується всенародний характер Переяславської Ради; 
• Переяславська Рада та українсько-московська угода мали формальне значення і були тільки епізодом (і то не головним) політики Б.Хмельницького; 
• справжня мета гетьмана – створення самостійної Української держави; 
• підписання Переяславської угоди було добровільним, але вимушеним кроком Б.Хмельницького; 
• хоча обидві сторони розуміли українсько-московський договір по-різному, він не змінив державного статусу України і влади гетьмана; 
• наслідки угоди стали трагічними для України через підступність Московського уряду, що діяв не тільки силою, але й хитрістю, розколовши українське суспільство і прихиливши частину його на свій бік; 
• в сам текст договору згодом (після смерті Б.Хмельницького) були внесені суттєві зміни, які сфальсифікували «березневі статті» і фактично заперечили українську державність. 

Одночасно із політичними акціями і маніфестаціями в рік 300-річчя «возз’єднання» на Заході йшла поглиблена наукова розробка основних сюжетних ліній договору між Московською та Українською державами. Досліджувалися, зокрема, такі проблеми, як причини, що штовхнули Б.Хмельницького до союзу з Москвою, події в Переяславі та хід переговорів, характер і наслідки договору тощо.

Дослідники наголошують, що на майдані Переяслава 8 січня 1654 року зібралися представники досить незначної частини українського народу. Всього ж у списках осіб, що в день Переяславської ради присягали, нараховувалося 284 чоловіки. Оце й був «весь народ» Переяславської Ради 1654 року!» – зазначає О.Оглоблин.

Сучасні вітчизняні історики не знаходять в джерелах підтвердження тому, що Переяславська рада була «всеукраїнською» і «народною». Справа в тому, що в Переяславі не було представників населення західного регіону (Белзького, Волинського, Подільського і Руського воєводств). До того ж, там були присутні лише представники козацького стану Української держави, а щодо міщан, селян і духовенства, то їх представників від полків, як адміністративних одиниць держави, ніхто не запрошував. 

Видатний правник А.Яковлів критично оцінює слова С.Величка, що нібито після того, як присутні на майдані Переяслава висловили згоду «піддатися» Москві, було зачитано умови, на яких це буде зроблено. Він приєднується до висновку В.М’якотіна, який цілком слушно зауважив, що жодних умов договору не могло бути зачитано на Переяславській раді, бо вони були вироблені остаточно в Москві тільки в другій половині березня 1654 року.

Всі без винятку дослідники, на відміну від радянських істориків, звертають увагу на інцидент, який стався в Успенському Соборі. Вимогу Б.Хмельницького, щоб московські посли склали присягу від імені царя, що він буде захищати Україну і не порушить «вільності» і права українського народу, В.Бутурлін категорично відмовився виконати. Д.Дорошенко, як і І.Крип’якевич, вважає, що ця вимога Б.Хмельницького прозвучала несподівано для московського посольства.

А.Яковлів зазначає, що під час першої зустрічі гетьмана з представниками царя (7 січня) було обумовлено, що 8 січня Б.Хмельницький відбуде з козацькою старшиною на таємну нараду. Потім посли оголосять царську грамоту, далі гетьман знову порадиться із старшиною і, нарешті, у соборній церкві Б.Хмельницький складе присягу. Та порядок цей потім було трохи змінено. «...Очевидячки, на таємній раді було вирішено скликати загальну військову раду».

Трохи інакше пояснює цю вимогу гетьмана О.Субтельний, який пише, що за прийнятою в Польщі традицією гетьман сподівався на присягу з обох сторін – українці присягнуть на вірність цареві, а посольство на чолі із В.Бутурліним від імені царя пообіцяє захищати гетьманську державу від поляків та шанувати їх права й привілеї.

Подібні дії Б.Хмельницького свідчать, на думку вчених, що він вимагав від царя урочистого ствердження українсько-московського союзу. Цим виявилася, безперечно, не тільки повна рівноправність обох договірних сторін, але й певне недовір’я та побоювання козацької верхівки щодо справжніх намірів Московського уряду. «Немає сумніву, що ця вимога, як і час та місце її поставлення, були заздалегідь вирішені на Старшинській Раді».