Шпаргалка по "Истории искусств"

Билет 16

1. Драматургія Лесі Українки — феноменальне явище в українській літературі: вона вражає новизною тем, гостротою соціально-психологічних конфліктів, філософськими узагальненнями і поетичною красою. Пристрасне заперечення всього ворожого, реакційного, закостенілого в житті, утвердження гуманістичних ідеалів ведеться в її творах з позицій неоромантизму, який намагався розширити права особистості, визволити її від тиску юрби. Творчість поетеси — якісно новий етап у розвитку української драматургії. За своїми ідейно-художніми якостями, рівнем мистецької досконалості вона є одним із найвагоміших здобутків всесвітньої драматургії.

У своїх драматичних творах Леся Українка часто зверталася до сюжетів і так званих «вічних образів», узятих із Біблії і Євангелія, з історії та літератури інших народів. Прекрасно обізнана з історією й культурою народів Європи й Азії, письменниця зверталася до переломних етапів історичного розвитку, відшукувала такі події, які були б співзвучними українській сучасності, що дозволило розширити тематичні обрії нашої драматургії, порушувати злободенні соціально-політичні й морально-етичні проблеми, які хвилювали українське громадянство.

З іменем Лесі Українки пов'язаний і розквіт драматичної поеми в нашій літературі. Цей жанр приваблював письменницю можливістю порушувати гострі суспільно-політичні та морально-етичні проблеми у формі словесних поєдинків між носіями альтернативних поглядів, прихильниками радикальних чи консервативних ідей.

Першим драматичним твором Лесі Українки була п'єса «Блакитна троянда», написана прозою 1896 року. Пізніше поетеса створює драматичні поеми, які на початку XX століття посіли провідне місце в її творчості. До кращих драматичних поем і соціально-філософських драм Лесі Українки належать: «Одержима» (1901), «Осіння казка» (1905), «В катакомбах» (1905), «Кассандра» (1907), «У пущі» (1897—1909), «Адвокат Мартіан» (1911), «Лісова пісня» (1911), «Камінний господар» (1912), «Оргія» (1913). Три останні становлять її «діамантовий вінець», за влучним висловом М. Рильського.

Однією з перших спроб поетеси у жанрі драматичної поеми стала лірико-драматична поема «Одержима», написана на основі євангельського мотиву — вчення Ісуса Христа про любов до ближнього, незважаючи на те, чи він друг, чи ворог. Поему було створено одним подихом — у ніч, коли Леся Українка перебувала біля ліжка смертельно хворого Сергія Мержинського, від якого відвернулися його колишні товариші. Звідси той виразний суб'єктивізм авторки в окресленні конфлікту між Міріам і Месією, який в останні дні свого земного життя глибоко страждає від самотності, від нерозуміння його стану людьми, особливо учнями. У драматичних поемах «Вавилонський полон» і «На руїнах» Леся Українка по-новому осмислює події, пов'язані із загибеллю Стародавньої Іудеї, її завоювання Вавилоном. Головну увагу тут звернено на проблему між поневоленими і переможцями, на духовний розкол серед завойованих. У центрі поеми «Вавилонський полон» — співець Єлеазар, якого співплемінники зневажають за те, що заради шматка хліба він співав для ворогів. Та справжні пісні він зберіг для свого народу і ними він піднімає його дух.

«На руїнах» — твір про руїни поневоленого Єрусалима. Ми дізнаємося про горе і відчай людей, які залишилися без даху над головою, без їжі й одягу. Сонні люди здаються вбитими, а поле, де вони знаходяться, наче вкрите трупами. І от руїнами ходить від однієї купки людей до іншої пророчиця Тірца і підбадьорює занепалих духом. На гіркі зітхання, на згадування про смерть, яка скосила близьких, вона радить будувати нову хату, дбати про свою оселю, щоб «не була чужою в ріднім краю». Тірца закликає зневіреного до праці, перекувати іржавий меч на рало. їй болить розбрат між поневоленими, вона закликає до єднання, до праці, до відбудови зруйнованого. Трагізм пророчиці в тому, що люди її не розуміють і проганяють, прирікаючи самих себе на довге рабське існування.

Доба раннього християнства відбувається у драматичній поемі «В катакомбах», де вже на фактах з життя переслідуваних імператорським Римом прихильників нової віри засуджується рабський дух, котрий сковує порив до свободи. Раб-неофіт не може примиритися з словами єпископа, що не осуджує рабства, а закликає до покори. Тут письменниця вказувала на російську православну церкву, яка вороже ставилася до визвольних змагань народу і всіляко захищала деспотичний режим імперії. Раб-неофіт не приймає таких «порад», він віддає честь титанові Прометею, який не творив своїх людей рабами. Так у творі пристрасно зазвучала ідея боротьби за правду й свободу. Поетеса обстоює звільнення людини від духовного гніту, її право на земне щастя. Та справжнім шедевром всесвітньої драматургії стала драма-феєрія Лесі Українки «Лісова пісня». Це — «поезія рідної природи, сприйнятої через прекрасні фольклорні образи, поезія мрії про щасливе, гармонійне, красиве життя, — звучить тут з незвичайною, навіть для Лесі Українки, силою», — як справедливо зазначив один із критиків — Леонід Новиченко. Твір утверджував боротьбу за волю як неодмінну умову людського щастя, втілював мрію про нову людину — мужню, добру, безкорисливу, готову йти на самопожертву в ім'я свободи й щастя народу.

«Лісова пісня» — найвидатніша драма Лесі Українки, твір, що приніс їй найбільшу славу і радість.

2. Архитектура и изобразительное искусство Киевской Руси и Галицко-Волынского княжества в 9—14 вв.

Древнеукраинская архитектура имела глубокие национальные традиции. Но с принятием христианства она испытала большое влияние византийского и частично романского искусства, в том числе в области культовой архи­тектуры. Однако мастера-русичи не слепо копировали византийские образцы, а дополняли их местными элементами, мастерски вписы­вая в природный ландшафт. Каменное культовое строительство нача­лось с возведения в Киеве в 989—996 гг. церкви Богородицы (в народе её называли Десятинной). Около 1037 г. в Киеве строилось немало величе­ственных сооружений. Всемирно известным памятником того времени явля­ется Софийский собор в Киеве с его прекрасной композицией, мозаиками, фресковыми росписями. В 30-х гг. 11 в. был сооружён и главный въезд в Киев — Золотые Ворота с надвратной церковью.

Во второй половине 11 — начале 12 в. в Киеве и других городах строили многочисленные церкви и монастырские соборы [Успенский Киево-Печерского монастыря, 1073-1078 гг.; Михайловский Выдубицкого монастыря, 1070-1088 гг.; церковь Спаса на Берестове, начало 12 в.). Каменные церкви и дворцовые сооружения конца 11 — начала 12 в. выявлены раскопками в Переяславе-Хмельницком. В 12 в. продолжалось строительство каменных церквей в Киеве (Кирилловская церковь, середина 12 в.), Канеее {собор, 1144г.), Чернигове {соборы Борисоглебский, Успенский Елецкого монастыря, Ильинская церковь), Владимире-Волынском {Успенский собор, 1160 г.). К стилистическому направлению конца 12 — начала 13 в. принадле­жат церкви Василия в Овруче и Пятницкая в Чернигове. Во 2-й половине 12 в. в Галицкой земле развивалась белокаменная архитектура. От тех времён сохранилась церковь Пантелеймона в с. Шевченково близ Галича с резными порталами. Ко второй половине 13 — началу 14 в. относятся несколько церквей во Львове, впоследствии перестроенных (Николаевская церковь и др.).

Наряду с каменной церковной архитектурой развивалась мону­ментальная и станковая живопись: фрески (живопись водными крас­ками по сырой штукатурке), мозаика (изображения, сделанные из цветного камня или кусочков цветного стекла, вдавленных в штукатурку), рисование икон. Одним из первых выдающихся иконописцев Руси был Алипий Печерский. Получила распространение и книжная миниатюра, представляю­щая богатый материал для изучения культуры и быта Киевской Руси. Древнейшие миниатюры известны из Остромирова Евангелия (1056—1057 гг.) и из “Изборников” Святослава (1073 г., 1076 г.). Одновременно развивалась светская архитектура. Князья и бояре возводили пышные хоромы и дворцы (деревянные и каменные). Самое древнее каменное светское сооружение, известное под названием “дворец княгини Ольги”, было открыто археологами на Старокиевской горе. В летописи это сооружение упоминается под 945 г.

С конца 13 в. всё интенсивней сооружались крепости. В связи с развитием военной техники, изменениями а методах ведения военных действий необходимы были укрепления, построенные из камня или кирпича. Такие ка­менные оборонительные замки были сооружены в Каменец-Подольском, Хотине, Кременце, Олеске и в других городах. Основная их примета — крепкие каменные стены, а в некоторых замках — несколько башен. Архитектура и искусство Древней Руси достигли высокого уровня разви­тия. Большое количество достопримечательных архитектурных сооружений, произведения искусства того периода являются подлинными шедеврами ми­ровой культуры.

3.

4. Мейнингенский театр, немецкий театр. Существовал с конца 18 в. в Мейнингене, столице Саксен-Мейнингенского герцогства. Получил мировую известность в 60-90-х гг. 19 в. Период наибольшего подъёма творческой жизни театра связан с деятельностью герцога Георга II и режиссёра Л. Кронека, последнему главным образом Мейнингенский театр и обязан своей славой. В 1874-90 театр гастролировал в Великобритании, Бельгии, Нидерландах, Австро-Венгрии, Польше, скандинавских странах, Египте, в России (1885, 1890). Основу его репертуара составляла по преимуществу классическая драматургия - «Орлеанская дева», «Мария Стюарт», «Лагерь Валленштейна» Шиллера; «Юлий Цезарь», «Гамлет», «Макбет», «Венецианский купец» Шекспира. Ставились также пьесы Г. Клейста, Г. Э. Лессинга, Ф. Грильпарцера, Мольера, Дж. Байрона, Г. Ибсена. Мейнингенский театр развивал традиции т. н. «живописной режиссуры» Ф. Дингельштедта и Э. Девриента. Его руководители придавали первостепенное значение зрелищно-постановочной культуре спектакля, добиваясь исторической, этнографической и бытовой достоверности. Заслугой театра было утверждение принципа актёрского ансамбля, подчинение всех компонентов единому замыслу, выразительная разработка массовых сцен. К. С. Станиславский говорил о большом положительном значении творческого опыта Мейнингенский театр, высоко ценил присущие ему «... режиссерские приемы выявления духовной сущности произведения» (Собрание соч., т. 1, 1954, с. 132), однако указывал, что руководители театра «... не обновили старых, чисто актерских приемов игры» (там же, с. 130), хотя в их спектаклях и принимали участие талантливые актёры (Л. Барнай, Л. Теллер, О. Лоренц и др.).

Билет 17

1.

2.

3.

4.

Билет 18

Билет 19

Билет 20

Билет 21

Билет 22

Билет 23

Билет 24

Билет 25

Билет 26

Билет 27

Билет 28

Билет 29

Билет 30