Проблеми індивідуалізації юридичної особи

Інша точка  зору висловлюється на підставі положення  про факультативний характер комерційних (фірмових) найменувань, що випливає із змісту ст. 90 ЦК України та ст. 159 Господарського кодексу (далі — ГК) України, згідно з якими комерційне найменування визнали «додатковим найменуванням, яким можуть володіти підприємницькі товариства... та яке не повинно співпадати з найменуванням товариства, що вказане в установчих документах та свідоцтві про державну реєстрацію».¹³ Тобто робиться висновок, що комерційне найменування та найменування юридичної особи є різними і незалежними один від одного засобами її ідентифікації у цивільному обороті.

На мою думку, єдиним засобом індивідуалізації всіх юридичних осіб повинно стати найменування. Саме інститут найменування повинен здійснювати функцію індивідуалізації юридичних осіб і притаманні їй задачі. А тому, для зняття суперечностей необхідно виключити п. 2 ст. 90 ЦК України, а також внести зміни в ЦК України. Зокрема, пропоную наступне визначення комерційного найменування: комерційним найменуванням є позначення, яке юридичні особи, що здійснюють підприємницьку діяльність (у тому числі некомерційні організації, яким право на здійснення такої діяльності надано відповідно до закону або їхніми установчими документами), а також фізичні особи — індивідуальні підприємці, можуть використати для індивідуалізації власної комерційної (або професійної) діяльності або належних їй торговельних, промислових й інших підприємств. Тобто, суб'єктами права на комерційне найменування слід визнати юридичних осіб, що здійснюють підприємницьку діяльність (у тому числі некомерційних організацій, яким право на здійснення такої діяльності надане відповідно до закону або їхніми установчими документами), а також фізичних осіб — індивідуальних підприємців. Також, право на комерційне найменування слід визнати майновим та встановити можливість вільного відчуження комерційного найменування. Право на найменування юридичної особи являє собою особисте немайнове право.

Отже, здійснивши функціональний аналіз найменувань  юридичних осіб, можна виділити наступні характерні ознаки розглянутого явища:

• по-перше, найменування юридичної особи має немайнову природу. Виконуючи функцію індивідуалізації юридичної особи, найменування не має ніякої майнової цінності. Розглянуте благо набувається юридичною особою з моменту створення;
• по-друге, невіддільність найменування від його носія, нерозривний зв'язок його з юридичною особою визначають такі його властивості, як непередаваність і нетоварність;
• по-третє, найменування юридичної особи супроводжує її з моменту виникнення до моменту ліквідації, тобто має безстроковий характер.

Що ж стосується права на найменування, то воно включає  в себе активні повноваження, що пов'язані із володінням, використанням та зміною найменування. Так, володіння юридичною особою власним найменуванням, як різновид повноваження, включає в себе передбачену законом можливість бути носієм відповідного найменування. Ще одним аспектом, що стосується володіння найменуванням, є передбачена законом можливість юридичної особи мати скорочене найменування. Що ж до повноваження використання власного найменування, то це, насамперед, можливість юридичної особи набувати й здійснювати усі права й обов'язки, а також виступати позивачем і відповідачем в суді під своїм найменуванням. Серед повноважень власника найменування необхідно відзначити також можливість зміни найменування. Однак зміна найменування юридичної особи не повинна порушувати права й інтереси третіх осіб.

Крім активних повноважень, юридична особа, яка наділена цим особистим немайновим правом, може вимагати від усіх та кожного не порушувати цього права, а у випадку його порушення, оспорення чи невизнання — вимагати його захисту. Найменування юридичної особи може бути використане без його згоди лише в межах, встановлених законом.

Отже, право  на найменування являє собою особисте немайнове право юридичної особи  володіти власним найменуванням, змінювати  його та використовувати з метою набуття та здійснення цивільних прав та обов'язків, а також можливість вимагати від усіх інших осіб не порушувати цього права, а в іншому випадку вимагати його захисту.

2.3. Торговельні марки.

На сьогоднішній день в умовах формування національного законодавства, яке покликано регулювати питання промислової власності, виникає ціла низка практичних питань, вирішення яких потребує глибоких теоретичних розробок та вироблення науково-обгрунтованих рекомендацій щодо створення та функціонування нової системи захисту об’єктів промислової власності, зокрема і торговельних марок. 

Торговельна марка як засіб індивідуалізації товарів та послуг - це об’єкт господарських  правовідносин, суб’єктом права  на яких можуть бути юридичні та фізичні  особи, які здійснюють підприємницьку діяльність. Позначення, яке є основою  кожної торговельної марки, є об’єктом цивільних правовідносин, зокрема  авторського права, а суб’єктом  права на нього є фізична особа, яка його розробила, -автор.

Під правом на торговельну марку слід розуміти  право, яке виникає в результаті делегування певних повноважень  власника іншій особі на договірній основі та на підставі інших правочинів слід відмітити, що право на торговельну марку як право об’єктивне, тому що це сукупність правових норм, встановлених і санкціонованих державою для регулювання відносин між особами щодо торговельної марки.

Згідно з  положеннями статей 42, 54 Конституції  України громадянам та юридичним  особам гарантується захист прав інтелектуальної  власності, зокрема на об’єкти промислової  власності, до яких належить торговельна  марка.

Як відомо, спосіб набуття права на торговельну  марку зумовлюється юридичним  фактом, таким чином, під способом набуття  права на торговельну марку слід розуміти дію чи систему дій, що спрямовані на виникнення даного виду правовідносин. При цьому розрізняють два  основні способи набуття права  на торговельну марку:

первинний спосіб – юридичний факт реєстрації торговельної марки чи використання в експонаті, показаного на офіційних або неофіційних  визнаних міжнародних виставках, проведених на території країн – учасниць Паризької конвенції про охорону  права промислової власності;

похідний  спосіб – спадкування торговельної марки на підставі статті 1218 ЦК України.

Під порядком набуття права на торговельну  марку розуміється низка юридично необхідних дій, спрямованих на досягнення бажаних юридичних наслідків  отримання права на торговельну  марку.

Відповідно  до Закону України  «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15.12.1993 умовами надання правової охорони торговельному знаку є:

• правова   охорона  надається  знаку,  який  не  суперечить публічному порядку,  принципам гуманності і моралі та на  який  не поширюються  підстави  для  відмови  в  наданні  правової охорони;
• об'єктом знака може бути будь-яке позначення  або будь-яка комбінація  позначень.  Такими позначеннями можуть бути,  зокрема, слова,  у тому числі власні імена,  літери,  цифри,  зображувальні елементи,   кольори  та  комбінації  кольорів,  а  також  будь-яка  комбінація таких позначень;
• право власності на знак  засвідчується  свідоцтвом.  Строк дії  свідоцтва  становить  10  років  від  дати  подання заявки і  продовжується за   клопотанням   власника свідоцтва  щоразу  на  10 років; 
• обсяг  правової  охорони,   що   надається,   визначається зображенням  знака  та  переліком  товарів і послуг,  внесеними до Реєстру,  і засвідчується свідоцтвом з наведеними у  ньому  копією внесеного  до  Реєстру  зображення  знака та  переліком товарів і послуг;
• право на одержання свідоцтва    має   будь-яка   особа,   об'єднання   осіб   або   їх правонаступники;
• право на одержання свідоцтва має заявник, заявка якого має більш ранню дату подання або, якщо заявлено пріоритет, більш ранню дату  пріоритету,  за  умови,  що  вказана  заявка  не вважається  відкликаною,  не  відкликана  або  не прийнято  рішення  про  відмову  в  реєстрації  знака,  можливості оскарження якого вичерпані.

Основним  механізмом захисту права торговельної марки є механізм адміністративно-правової охорони та захисту. Сутність даного механізму розкривається через  систему заходів, спрямованих на встановлення їх реєстраційної здатності, видачу охоронного документа, що здійснюють уповноважені державні органи. Він  охоплює сукупність взаємопов’язаних процедурних стадій, що ґрунтуються  на нормах матеріального права.

Юридичним фактом для порушення процедури захисту  прав на торговельну марку є вчинення правопорушення, і тоді використовується державний примус у вигляді правових санкцій.

Адміністративні стягнення накладаються компетентними  органами і посадовими особами шляхом видання спеціальних індивідуальних актів управління, що мають примусовий характер.

Адміністративна відповідальність за порушення прав на торговельні марки, передбачена  КпАП, застосовується при:

- порушенні  прав інтелектуальної власності;

- вчиненні  дій, що становлять акти недобросовісної  конкуренції.

Відповідно  до ст. 24 КпАП захист прав здійснюється шляхом проведення адміністративних процедур, таких як вилучення або конфіскація  контрафактної продукції чи обладнання, що використовується для її виготовлення; виправні роботи, адміністративний арешт  або накладання адміністративних штрафів.

Останнім  часом в Україні спостерігається  катастрофічне зростання обсягів  незаконної торгівлі, що ставить під  загрозу життя та здоров’я споживачів, а також підриває економічний  розвиток держави в цілому. Отже, підробки - це проблема  національної безпеки, а в глобальному аспекті  – проблема безпеки людства.

Приєднання  України до Світової організації  торгівлі зумовлене об’єктивними процесами  глобалізації, що призводить до зростання  взаємопов’язаності економічних систем різних країн. Звідси випливає потреба  не лише гармонізації вітчизняного законодавства  з нормами і стандартами СОТ  а й опрацювання механізму належного правового захисту  об’єктів промислової власності. Це вимагає великої уваги до питань, пов’язаних з державним регулюванням у даній сфері, впровадженням і удосконаленням чітких механізмів такого регулювання, зокрема засобами адміністративного впливу на порушників права промислової власності.

В Україні  сьогодні також існує проблема неефективності управління сферою промислової власності  з боку державних органів влади. Однією з головних причин цього явища  є розпорошення і дублювання функцій  між Міністерством освіти і науки  України, Державним департаментом  інтелектуальної власності та ДП «Український інститут промислової  власності».

Отже, вище зазначені  проблеми не можуть бути вичерпані  прийняттям нового законодавства у  сфері торговельних марок. Необхідна  розробка на державному рівні організаційних заходів та організаційно-правового  механізму захисту прав та законних інтересів суб’єктів суспільних відносин, що виникають у процесі  створення та використання торговельних марок. Також найбільшою проблемою  є те, що в Україні відсутній  достатньо розвинений інститут юридичної  відповідальності за правопорушення у  сфері створення та використання торговельних марок, особливо це стосується стадій розгляду заявок та експертизи. Таким чином, створений організаційно-правовий механізм має бути спрямований на розвинення інституту, насамперед юридичної  відповідальності у сфері промислової  власності, створення та розвиток гарантій охорони та захисту прав на торговельні  марки.¹⁴

2.4. «БРЕНД» як складний правовий засіб індивідуалізації учасників цивільного обороту товарів та послуг.

У сучасному світі термін «бренд» використовується для всього, що є унікальним, індивідуальним, престижним, має репутацію, яка складається протягом певного періоду часу і дозволяє одержати доходи, що перевищують доходи, одержані за її відсутності. Чинне законодавство України не містить визначення поняття «бренд» та залишає поза межами правового регулювання визначення способів його юридичного захисту. Це пояснюється тим, що бренд складається з певної кількості окремих об'єктів права інтелектуальної власності, для кожного з яких застосовуються відповідні охоронні засоби захисту. Бренд є складним правовим засобом індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів та послуг і поєднує в собі як результати літературно-художньої діяльності, так і науково-технічної творчості.

Питання створення успішного  бренду, його позиціонування на ринку, управління брендом розглядались у роботах Т.А. Алієва, О. Бродської, О.О. Власенко, О.В. Зозульова, Е.В. Мамонтова, Л.В. Пан, А. Савельєва, Е.В. Савіковської, Д. Ульріх, І.А. Шелеп, Л. Шульгиної та ін. Разом з цим, не було надано належної уваги структурним компонентам «бренду», особливостям їх правової охорони.

Традиційно в юридичній літературі «бренд» визначається як відома торговельна марка, що дозволяє відокремити певний товар (послугу) серед подібних на ринку товарів (послуг). Цивільний кодекс України від 16.01.2004 р., не згадуючи термін «бренд», розкриває поняття торговельної марки у ст. 492 як будь-яке позначення або будь-яку комбінацію позначень, придатних для вирізнення товарів (послуг), що виробляються (надаються) однією особою, від товарів (послуг), що виробляються (надаються) іншими особами. Такими позначеннями можуть бути, зокрема слова, літери, цифри, зображувальні елементи, комбінації кольорів.