Проблеми індивідуалізації юридичної особи

В сучасній літературі сформувалися три основні підходи до аналізу  економічної ролі засобів індивідуалізації: ортодоксальний підхід, що ґрунтується  на простій моделі споживчого вибору, з якого не випливає необхідність використання засобів індивідуалізації в економічному обміні; стандартний  мікроекономічний підхід, який приписує засобам індивідуалізації роль гарантів якості за умов невизначеності або  роль засобів диференціації продукції.

Відомий американський економіст  Е. Чемберлін вважав, що засоби індивідуалізації мають двоїсту (монопольну та конкурентну) природу та уможливлюють, з одного боку, зростання конкурентних переваг, а з іншого — монопольну владу. На думку вченого, співвідношення монопольної  та конкретної складових залежить від  еластичності попиту та специфічних  якостей цих товарів. Водночас охорона  та захист засобів індивідуалізації дають змогу отримувати прибуток від продукції, що не має особливих, унікальних властивостей; додає новий  елемент «недосконалості» ринку; призводить до марнотратства ресурсів, у тому числі на рекламу засобів індивідуалізації.

До обмежень стандартного мікроекономічного підходу слід віднести ігнорування трансакційних (контрактних) аспектів, пов'язаних з  використанням засобів індивідуалізації, механізму, який дає можливість останнім виконувати роль сигналів якості, репутації; відсутність порівнянь різних інституційних  альтернатив.

Неоінституційний підхід, що ґрунтується на теорії трансакційних  витрат та економічній теорії прав власності, дає змогу аналізувати  специфіку контрактних відносин, пов'язаних із засобами індивідуалізації; досліджувати останні як одне з альтернативних інституційних утворень, покликаних забезпечити виконання контрактів; виявляти його обмеження та переваги, в тому числі порівняльні переваги різних інституційних угод та альтернативних систем специфікації прав на засоби індивідуалізації.

У сучасній ринковій економіці  засоби індивідуалізації учасників  цивільного обігу товарів та послуг є іманентною складовою активів  підприємств, невід'ємним елементом  товарообігу, своєрідним інструментом його регулювання. Найважливіші функції  засобів індивідуалізації учасників  цивільного обігу, товарів і послуг такі: інформаційна (інформування споживачів щодо виробників товарів, послуг, джерел походження продукції, їх якісних характеристик  тощо); розрізняльна (вирізнення виробників та продукції серед аналогічної, подібної, що пропонується на ринку); гарантійна (гарантування споживачам певного набору корисних властивостей та рівня якості товарів та послуг); рекламна (привертання  уваги споживачів, стимулювання збуту  маркованих товарів, послуг). Захисна (захист від недобросовісної конкуренції).

Забезпечуючи штучну диференціацію  товарів і послуг, засоби їх індивідуалізації уможливлюють зростання монопольної  влади окремих товаровиробників, що сприяє збільшенню їх доходів. Водночас використання засобів індивідуалізації учасників цивільного обігу, товарів, послуг пов'язано з додатковими  витратами на формування та захист позитивного іміджу товарного знака, знака обслуговування або фірмового  найменування та забезпечення ефективного  економічного механізму їх використання.

Будучи важливою складовою  нематеріальних активів, які істотною мірою визначають реальну ринкову  вартість фірм, засоби індивідуалізації суб'єктів господарювання, товарів  та послуг відіграють важливу роль в умовах інформаційного суспільства, оскільки: сприяють зниженню трансакційних  витрат шляхом скорочення витрат споживачів на пошук необхідної інформації, виявлення  та оцінку корисних властивостей товарів, захист від опортуністичної поведінки  тощо; є потужним фактором підвищення конкурентоспроможності суб'єктів  господарювання, їх репутації та престижу в суспільстві; перетворюються на своєрідну  гарантію, зобов'язання щодо більш повного  задоволення потреб споживачів на основі впровадження інновацій та поліпшення якості продукції; сприяють узгодженню інтересів виробників та споживачів за умов неперсоніфікованого обміну, диференціації потреб та засобів їх задоволення.⁷

 

РОЗДІЛ 2

КОНКРЕТИЗАЦІЯ СПОСОБІВ ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЇ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ

 

2.1. Місцезнаходження  юридичної особи. 

 

Відповідно  до статті 93 ЦК місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені. Місцезнаходження юридичної особи вказується в її установчих документах.

Місцезнаходження юридичної  особи — це адреса, за якою її зареєстровано. Адреса складається з поштового індексу, назви країни, області, міста, вулиці, номеру будинку, квартири (кімнати). Адреса має бути вичерпною і повністю виключати необхідність в уточненні даних під час пересилання поштового відправлення (поштового переказу). В адресі не повинно бути скорочених найменувань чи будь-яких знаків, що не стосуються адреси. Закон не вимагає, щоб керівні органи юридичної особи перебували за її місцезнаходженням. Поряд із місцезнаходженням як синонім вживається термін "юридична адреса".

Відповідно до статті 1 Закону "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців" місцезнаходження юридичної особи — це місцезнаходження постійно діючого виконавчого органу юридичної особи, а в разі його відсутності — місцезнаходження іншого органу чи особи, уповноваженої діяти від імені юридичної особи без довіреності, за певною адресою, яка вказана засновниками (учасниками) в установчих документах і за якою здійснюється зв'язок з юридичною особою.

Місцезнаходження юридичної  особи зазначається у свідоцтві  про державну реєстрацію. У разі зміни місцезнаходження необхідно  внести зміни до установчих документів. При цьому видається нове свідоцтво про державну реєстрацію. Державна реєстрація зміни місцезнаходження має важливе практичне значення насамперед для самої юридичної особи. Кореспонденція, надіслана юридичній особі за її місцезнаходженням, вважається врученою і тоді, коли юридична особа фактично за цією адресою не знаходиться.

Відповідно до частини 2 статті 38 Закону "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб —  підприємців" підставою для постановлення  судового рішення про припинення юридичної особи, що не пов'язано  з банкрутством юридичної особи, зокрема є наявність в Єдиному  державному реєстрі запису про відсутність  юридичної особи за вказаним її місцезнаходженням. Підставою для скасування державної реєстрації може бути лише несповіщення у встановлений строк про зміну адреси юридичної особи, а не адрес окремих підрозділів суб'єкта підприємницької діяльності.

Необхідно враховувати, що лише припинення підприємницької  діяльності за відсутності доказів  зміни суб'єктом підприємницької  діяльності свого місцезнаходження без своєчасного сповіщення про  це органу реєстрації не є підставою  для прийняття рішення про  скасування державної реєстрації.⁸

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2. Право на найменування як  особисте немайнове право юридичної  особи.

 

Оскільки  кожний учасник цивільних правовідносин  володіє унікальними властивостями і якостями, при наявності яких тільки й можливе його існування, тому, безумовно, він повинен мати можливість реалізовувати ці властивості і якості, а також можливість захищати їх при зазіханні на них з боку третіх осіб. Закріплення та розвиток індивідуальних ознак особи, насамперед, відбувається завдяки закріпленню за фізичними та юридичними особами цілої низки особистих немайнових прав. Дані права мають, поза сумнівом, величезне значення. Саме з їх допомогою встановлюється правова можливість кожного учасника цивільних правовідносин набувати та виражати власну індивідуальність, не зливатись в одне ціле з іншими суб'єктами, охороняти власну самобутність і своєрідність. Одним з таких прав є право юридичної особи на найменування.

Як і будь-яка  фізична особа набуває й здійснює права й обов'язки під своїм  ім'ям (п. 1 ст. 28 ЦК України), так і  кожна юридична особа вступає  в суспільні відносини під  власним, тільки їй належним найменуванням. При цьому слід зазначити, що в  чинному законодавстві відсутнє чітке визначення поняття найменування юридичної особи. Разом з тим, право на найменування має важливе значення, оскільки, будучи правом особистого характеру, дане право має потребу в цивільно-правовому регулюванні, як з погляду правил його використання самим власником у цивільному обороті (оскільки це є важливим для його стабільності й визначеності), так і з погляду охорони від використання його третіми особами без законних підстав.

Формулюючи  загальне правило про найменування юридичної особи, законодавець обмежується лише встановленням імперативного правила про необхідність вказівки в найменуванні організаційно-правової форми юридичної особи (п. 1 ст. 90 ЦК України). Тобто, в структурі найменування юридичної особи можна виділити два основних елементи: 1) імперативний елемент (вказівка на організаційно-правову форму); 2) власне назва організації.

Імперативний  елемент у літературі часто йменується корпусом фірми. Традиційно організаційно-правова  форма юридичної особи трактується  як сукупність конкретних ознак, що об'єктивно  виділяються в системі загальних ознак юридичної особи й істотно відрізняють дану групу юридичних осіб від всіх інших. Вказівка організаційно-правової форми в найменуванні виконує насамперед певну інформаційну функцію по відношенню до всіх інших учасників цивільного обороту.

Що ж стосується власне назви, то тут юридичній особі  надається певна свобода в  її виборі. Проте тут є деякі  обмеження. В юридичній літературі обмеження волі вибору найменування здійснюється на основі принципів найменування юридичної особи. Основною функцією цих принципів, на мій погляд, є забезпечення індивідуалізації юридичної особи.

Зазначену мету покликані виконати наступні принципи: істинності найменування, сталості найменування й винятковості найменування.⁹ На сьогодні, дані принципи застосовуються при визначенні змісту фірмових (комерційних) найменувань. Проте, їхнє застосування з певними корективами можливе й при визначенні змісту найменування юридичної особи.

Принцип істинності найменування повинен забезпечити  правдиве відбиття найменуванням правового положення юридичної особи й запобігти введенню в оману третіх осіб щодо її правового статусу. Тобто, обов'язково повинна відповідати дійсності вказівка на організаційно-правову форму в найменуванні юридичної особи. Організаційно-правова форма дає уявлення третім особам про основні ознаки юридичної особи — чи є вона комерційною або некомерційною організацією, як будується її відповідальність, яким чином визначається правочинність її рішень, будуються взаємини із третіми особами й т. д. З'ясування цих питань є дуже важливим при виборі контрагента.

Цей принцип  характерний для цивільного законодавства  більшості країн романо-германської правової родини, у тому числі й для України. Так, Г. Ф. Шершеневич вказував, що при виникненні торговельного підприємства повинен дотримуватись принцип істинності, тобто повинна бути відповідність фірми із цивільним ім'ям, прізвищем торговця.¹⁰ Здається, що сформувавшись спочатку як принцип істинності по відношенню тільки до фірмового найменування, розглянуте положення на даний момент трансформувалося в загальний принцип істинності найменування юридичної особи, застосовуваний відносно всіх юридичних осіб.

Принцип сталості найменування юридичної особи полягає  в тому, що воно зберігається незмінним  протягом усього часу існування юридичної  особи. Однак даний принцип повинен  застосовуватися з урахуванням  принципу істинності. Так, якщо в законодавчому  порядку була змінена організаційно-правова  форма юридичної особи, цей факт повинен знайти своє відображення в  його найменуванні.

Під принципом  винятковості найменування слід розуміти те, що ніяка інша юридична особа  не може бути зареєстрована під таким  же найменуванням.¹¹ Але, тут слід зазначити, що частиною четвертою статті 489 ЦК України передбачається, що особи можуть мати однакові комерційні найменування, якщо це не вводить в оману споживачів щодо товарів, які вони виробляють та (або) реалізують, та послуг, які ними надаються.

Крім того, юридична особа вправі мати тільки одне найменування, не вважаючи скороченого  варіанта повного найменування юридичної  особи. Інше положення привело б  до змішання юридичних осіб і спричинило б за собою численні зловживання, оскільки, маючи декілька найменувань, юридична особа могла легко вводити  в оману контрагентів та споживачів, щоразу виступаючи під іншим найменуванням.

Основною  правовою категорією, з якою найбільш часто пов'язують найменування юридичної особи є комерційне (фірмове) найменування. Питання про співвідношення та відмежування права на найменування юридичної особи та права на комерційне (фірмове) найменування є одним із самих складних і заплутаних питань як в правовій літературі, так і в законодавстві. При чому така ситуація спостерігається в багатьох країнах — правове регулювання відносин в сфері найменування юридичної особи та комерційного (фірмового) найменування відрізняється великою різноманітністю.

В сучасному  вітчизняному законодавстві правовій регламентації відносин у галузі найменування юридичної особи та комерційного (фірмового) найменування присвячено низку статей Цивільного та Господарського кодексів України, які містять ряд суперечностей, що призводить до їх неоднозначного розуміння та неоднакового застосування на практиці. Зокрема, дискусійними є: питання чи є видом найменування юридичної особи комерційне найменування, питання про природу права на комерційне найменування та питання визначення суб'єктів права на комерційне найменування.

Перш за все, слід зазначити, що визначення «комерційного  найменування» в чинному законодавстві відсутнє. Лише у ч. 2 ст. 90 ЦК України закріплюється положення про те, що юридична особа, яка є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування.

На підставі структурного розміщення нормативних  положень про комерційне найменування у ст. 90 ЦК України — «Найменування юридичної особи» була висловлена точка зору, що воно є видом найменування юридичної особи, яке вона використовує для самоідентифікації у підприємницькій сфері. Іншим аргументом на користь даної тези стало положення п. 2 ст. 490 ЦК України про можливість передачі майнових прав інтелектуальної власності на нього лише разом з цілісним майновим комплексом підприємства чи його відповідною частиною, а також п. 1 ст. 489 ЦК України, де йдеться про ненадання правової охорони комерційному найменуванню, яке може ввести в оману споживачів щодо справжнього характеру діяльності юридичної особи. Водночас, така ж вимога ставиться цивільним законодавством і до найменування юридичної особи.¹² Тобто, робиться висновок, що комерційне найменування є засобом індивідуалізації лише юридичних осіб — підприємницьких товариств.