Особливості спадкування за спадковим договором

спадкового договору.

 

Цей договір є консенсуальним, оскільки момент його укладання

його укладання

пов'язується з досягненням  сторонами угоди за всіма істотними  умовами і

тягне за собою виникнення цивільних прав та обов'язків контрагентів

після втілення правочину  у встановлену ст. 1304 нотаріальну  форму.

Істотною умовою спадкового договору є насамперед його предмет, яким

згідно з диспозицією  зазначеної статті є майно відчужувача. Відповідно

до ст. 190 нового ЦК таким  майном може бути окрема річ або  сукупність

речей, а також майнові  права та обов'язки. Внаслідок цього, спадковим

договором може встановлюватися  лише речове право, а саме виключно право

власності набувача [4].

 

Виходячи з наведеного, слід констатувати, що не можуть бути предметом

цього договору особисті немайнові  права, речові права на чуже майно

(емфітевзис, суперфіцій, сервітути) тощо. Даний аспект є однією з

істотних підстав для  твердження, що відносини зі спадкового договору,

незважаючи на його задекларовану  назву, не є за своєю юридичною  сутністю

спадковими. У передбачених законом випадках, певне коло особистих

немайнових прав може бути об'єктом спадкування тією мірою, якою це

необхідно для здійснення успадкованих майнових прав (право  на отримання

винагороди за використання твору, право на відтворення, опублікування  і

розповсюдження авторських творів, право на оформлення винаходу, корисної

моделі, право охорони  імені автора й недоторканості твору). На користь

цієї точки зору говорить, наприклад, і той факт, що на відміну  від

німецького права, де предметом  спадкового договору є встановлення для

договірного контрагента  саме права спадкування на майно  спадкодавця,

предметом договору за нашим  законодавством виступає виключно майно

відчужувача (не говорячи вже про відмінність у визначенні понятійних

термінів для суб'єктів  зазначених договірних відносин - спадкодавець і

спадкоємець у НЦУ та відчужувач і набувач у ЦК України).

 

Юридичний об'єкт цього  договору складає визначена розпорядженням

відчужувача поведінка набувача. Ця поведінка може полягати як в

позитивних діях набувача, спрямованих на виконання такого розпорядження

(наприклад, набуття для  відчужувача і передача йому іншого майна,

виконання на його користь  певної роботи чи надання послуги, здійснення

після його смерті належного  утримування та догляду за свійськими

тваринами небіжчика, тощо), так і в утриманні від вчинення певних дій. В

останньому випадку, наприклад, відчужувач може зробити стосовно

недостойного спадкоємця розпорядження, що містять в собі вимоги

утримуватися набувачеві від дій, передбачених ст. 1224 ЦК. Звичайно

спадкодавець, знаючи про  недостойну поведінку спадкоємця, міг  би його

просто пробачити і  призначити своїм спадкоємцем у  заповіті. Однак у

такому разі втратиться виховний момент, якого відчужувач може досягти за

спадковим договором. Адже в  першому випадку спадкоємець  скажімо може

продовжувати вести аморальний спосіб життя, знаючи, що це ніяк не вплине

на його очікуване право  на спадщину, а в іншому він змушений буде

утримуватися від негативної поведінки, якщо звичайно бажатиме стати

власником майна після  смерті відчужувача [4].

сником майна після смерті відчужувача [4].

 

Аналіз норм глави 90 ЦК України  надає підстави вважати спадковий  договір

двостороннім, оскільки правами  та обов'язками наділяються обидві

сторони. Так, набувач з  одного боку, набуває право власності  на майно

відчужувача, має право вимагати розірвання договору в разі неможливості

виконання ним розпоряджень відчужувача, і з іншого - зобов'язаний

належним чином виконувати відповідно до умов договору розпорядження

контрагента. Відчужувач має право робити певні розпорядження, вимагати

від набувача вчинення визначених умовами договору дій майнового  або

немайнового характеру. Він  має право призначити особу, яка  здійснюватиме

контроль за виконанням спадкового договору після його смерті, та

вимагати розірвання договору за життя у разі невиконання набувачем  його

розпоряджень. З іншого боку, на нього покладається обов'язок не

відчужувати майно, визначене  спадковим договором. В силу ознаки

двосторонності спадковий договір не можна скасувати або змінити в

односторонньому порядку  за життя відчужувача, як це має місце при

заповіті. Відповідно до ч. 2 ст. 1307 ЦК заповіт, складений щодо майна,

вказаного у спадковому договорі, є нікчемним, а тому пізніше вчинений

спадковий договір скасовує заповіт, який йому передує.

 

Разом з тим, це і відплатний договір, оскільки набувач майна

зобов'язаний вчинити певну  дію майнового або немайнового  характеру в

обмін на майно відчужувача, стосовно якого набуває право власності після

смерті останнього. За цією ознакою спадковий договір відрізняється  від

заповіту, який є безоплатним  правочином.

 

На спадковий договір, як і на будь-який інший правочин, розповсюджуються

загальні вимоги щодо їх дійсності, додержання яких є необхідною умовою

його чинності. Так, відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК зміст правочину не

може суперечити Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також

моральним засадам суспільства. Це не зайве підкреслити у зв'язку з тим,

що в останній час в  юридичній літературі з'явилася  точка зору, згідно з

якою спадковий договір  на підставі норм загальної частини  є недійсним

(ст. 27 ЦК України), бо цей  договір обмежує правоздатність  фізичних осіб

[1]. На підтвердження цієї  позиції наводиться думка, що  такий договір

обмежує можливість відчужувача розпоряджатися за життя своїм майном,

визначеним у договорі, і позбавляє його можливості розпорядитися  ним на

випадок смерті шляхом складання  заповіту, бо цей заповіт буде недійсним.

Слід погодитися з думкою авторів, які вважають дану точку  зору не

достатньо обгрунтованою. Як справедливо зазначає Є.Фурса, «необхідно

враховувати реальність прав на речі, оскільки право власності  на річ

може мати обмеження, визначені  у законі або договорі. І тут  йде мова про

обмеження не правоздатності, а лише кількості майна, що може залишитися

після смерті громадянина  у спадщину» [2]. Якщо погодитися з  першою

точкою зору, то під обмеження  цивільної правоздатності можна

безпідставно підвести, наприклад, такі інститути, як застава нерухомого

майна (іпотека) або ті ж  самі речові права на чуже майно, які  теж

) або ті ж самі речові  права на чуже майно, які  теж

обмежують певні правомочності  власника. Навряд чи можна вважати

прийнятною і думку  ряду науковців, що цей договір являє  собою спробу

позбавити певних спадкоємців (зокрема, тих же малолітніх, неповнолітніх,

непрацездатних дітей) одержати так звану «обов'язкову частку»  і «обійти»

зазначену норму, щоб залишити їх ні з чим [13, с.631-632].

 

Так, відповідно до ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може

суперечити загальним  засадам цивільного законодавства (зокрема

справедливості, добросовісності  та розумності (п. 6 ст. З ЦК)),

моральним засадам суспільства, а також правам й інтересам  малолітніх,

неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Згідно з п. 28 Інструкції про

порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, нотаріус

зобов'язаний роз'яснити сторонам зміст та значення наданих ними проектів

угод, і перевірити відповідність  змісту договору, що по-свідчується,

вимогам закону. В протилежному випадку, відповідно до ст. 49 Закону

України «Про нотаріат», нотаріус або інша посадова особа, що вчиняє

нотаріальну дію, відмовляють  у її посвідченні, якщо вчинення цієї дії

суперечить закону. Такий  законодавчий підхід до правил посвідчення

правочинів майже усуває можливість зловживання відчужувачем правом інших

осіб на «обов'язкову частку», хоча й гіпотетично можна припустити, що з

якихось певних суб'єктивних міркувань нотаріус може посвідчити подібний

правочин. Однак викликає сумнів, що навряд чи знайдеться багато

нотаріусів, які забажають  втратити свою ділову репутацію, професійну

честь, а то й право  на заняття нотаріальною діяльністю заради досягнення

корисної короткочасної  вигоди. Навіть, якщо допустити можливий варіант

зловживання своїми нотаріальними  правами та обов'язками, заінтересовані

особи, права та законні  інтереси яких порушено, мають право  на їх

судовий захист. Звичайно, наявність  такої правової прогалини не може не

турбувати. Однак, вважаю, законодавець не випадково внаслідок суттєвих

особливостей зобов'язання, яке виникає зі спадкового договору, відвів

йому місце самостійного правового інституту саме в системі  спадкового

права. Виходячи з цього, не існує жодних перешкод до практичного

застосування передбаченого  ст. 8 ЦК України інституту аналогії закону і

права, та поширення дії  норм спадкового права, що регулюють  право на

обов'язкову частку в спадщині, на відносини зі спадкового договору.

Такий підхід точніше відповідатиме  основним засадам цивільного

законодавства, оскільки буде справедливим, розумним та добросовісним

стосовно всіх суб'єктів  досліджуваних цивільних правовідносин:

відчужувача, набувача, та осіб, що мають право на обов'язкову частку.

 

Стаття 1304 ЦК України передбачає, що спадковий договір укладається  у

письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. У разі

недодержання сторонами  вимоги закону про нотаріальне посвідчення

спадкового договору він  визнається нікчемним. Нотаріальна  форма

посвідчення договору має  істотне юридичне значення. Так, при  посвідченні

спадкового договору нотаріус накладає заборону на відчуження майна, чим

говору нотаріус накладає заборону на відчуження майна, чим

досягається охорона прав та інтересів набувача. З огляду на це, нотаріус

визначає обсяг майна, що підлягає майбутньому відчуженню. І якщо при

посвідченні заповіту не перевіряється  наявність права власності

заповідача на майно (оскільки до моменту відкриття спадщини його обсяг

може коливатися як в сторону  збільшення, так і в сторону  зменшення), то

при посвідченні спадкового договору, вкрай важливо визначити  обсяг

майна, на яке накладається така заборона. Цілком зрозуміло, що у  разі

смерті відчужувача набувач повинен отримати майно в обсязі, розмір якого

явно не може бути менше  від того, який було визначено на момент

нотаріального посвідчення  договору. Окрім цього, відповідно до п. 30

вищезазначеної Інструкції, якщо до складу цього майна входитимуть  речі,

які підлягають реєстрації, - угоди про відчуження майна по-свідчуються

лише за умови надання  правопо-свідчувальних документів.

 

Нотаріальна форма вчинення спадкового договору дозволяє найбільш

адекватно, документально  закріпити прояв волі контрагентів і тим самим

забезпечити докази дійсної  спрямованості їх намірів. Дійсність  договору

передбачає єдність волі та волевиявлення сторін, що його укладають.