Проблеми та шляхи реформування фінансової системи України в умовах економічної кризи

Усвідомлення актуальності вироблення стратегії всіма гілками влади привело до оприлюднення протягом кількох наступних років низки стратегічних документів, які радше конкурували між собою, ніж утворювали цілісну програму з однозначними стратегічними орієнтирами. Проте спільною для всіх документів була їх спрямованість на економічне зростання. Найважливішим орієнтиром стратегії ставала соціальна сфера, де необхідно було прискореними темпами ліквідувати штучне заниження вартості робочої сили, якісно перебудувати політику доходів населення, підвищити реальний рівень оплати праці та соціального забезпечення. Визначався конкретний вектор інтеграційних процесів України у напрямі Європейського Союзу [25].

Реальна ресурсна база розв’язання цих стратегічних завдань і особливо система фінансових ресурсів характеризувалися відносною обмеженістю, що звужувало рамки можливої практичної реалізації задекларованих цілей. Фінансовій системі залишалися притаманними риси перехідної економіки: низька капіталізація банківської системи і фондового ринку по відношенню до обсягу ВВП, нерозвиненість інституціональної структури фінансового ринку (зокрема в частині створення і функціонування небанківських фінансових посередників), відсутність надійних інструментів у населення для заощадження або інвестування, непрозорість і незбалансованість системи державного оподаткування, непослідовність реформ у сфері соціального та пенсійного забезпечення.

Варто зазначити, що грошові фонди як уречевлена частина ресурсів фінансової системи в своєму конкретному обсязі визначають кількісний потенціал фінансів щодо обслуговування народногосподарського обороту. Організаційно-управлінські чинники забезпечують рух грошових фондів, створюючи умови їх розподілу й перерозподілу між господарськими суб'єктами, сферами діяльності та відповідно до визначених пріоритетів економічної політики, очікуваних пропорцій нагромадження (інвестування) і споживання. Специфічні характеристики організаційної структури управління фінансами, відповідні методи управління і особливості фінансової політики визначають якісні характеристики функціонування фінансової системи, а отже – її суспільну «продуктивну силу».

Виправлення економічної ситуації не вирішується простим перерозподілом фінансових ресурсів зі сфери споживання до сфери інвестування. Оптимізація державних витрат шляхом відмови від невиправданого форсування розвитку соціально-споживчої сфери на користь збільшення обсягу капітальних витрат є необхідним, але – першим і найбільш очевидним заходом фінансової політики. Посилення впливу фінансової системи на забезпечення стратегічних пріоритетів економічного розвитку пов’язане із якісною структурою державних капіталовкладень, їх цільовою спрямованістю. Держава має сфокусувати капітальні інвестиції на формуванні загальних умов використання основних чинників економічного зростання. Найбільш актуальними напрямами капіталовкладень залишаються інвестиції в розвиток базової інфраструктури матеріального виробництва, в модернізацію основного капіталу та прискорений розвиток інноваційних галузей, в якісні зміни людського капіталу і чинників, що зумовлюють продуктивність праці.

Натомість останні півтора десятка років увага держави концентрувалася на фінансуванні стабілізаційних і ринкових заходів, метою яких було скоріше збереження нагромадженого виробничого потенціалу, пристосування його для функціонування в умовах конкурентних засад економіки. Оновлення основного капіталу підприємств підмінялося «капітальними трансфертами підприємствам», які за своїм економічним змістом були завуальованими субсидіями виробникам і питома вага яких в обсягу державних капіталовкладень досягала половини.

Про основні сфери, розвиток яких у десятирічній перспективі має забезпечити українська держава, і потрібний обсяг фінансових ресурсів дають уявлення розрахунки Світового банку (табл. 2.1) [5, с.140].

Таблиця 2.1.

Прогнозований обсяг і напрями державних капіталовкладень в Україні в 2006-2015 роках

Як бачимо, потреба держави у фінансових ресурсах на розв’язання базових загальних завдань протягом наступних 10 років може становити суму, еквівалентну 100 мільярдам доларів США. Прогнозоване підвищення навантаження на фінансову сферу актуалізує виявлення і використання протягом наступного стратегічного періоду дієвих резервів у самій фінансовій системі, зокрема в площині вдосконалення фіскального механізму. Розглянемо кілька потенційних джерел ефективнішого використання ресурсів фінансової системи.

Важливим резервом залишається перерозподіл ресурсів між видатковими статтями бюджету та відмова від фінансування частини загальнодержавних програм, не пов’язаних зі стратегічними пріоритетами. Необхідно зупинити негативну тенденцію зростання сукупних державних витрат по відношенню до ВВП, які останніми роками перевищили позначку 40 %. Тим більше, що чинники цього зростання не були пов’язані із продуктивними інвестиціями. Вони складалися із збільшення витрат на фонд оплати праці у державному секторі, підвищення мінімальних пенсій та зростання видатків, пов'язаних із соціальним захистом і наданням соціальних пільг.

Кращому використанню ресурсів фінансової системи сприятиме також утримання рівня державного боргу в межах 20-25 % до обсягу ВВП. Досягнутий останніми роками комфортний для економіки рівень державного боргу може бути порушеним у результаті відходу від політики стримування нових запозичень, яку більш-менш послідовно проводили всі уряди після 1999 року. Потенційні загрози збільшення боргу реально існують і можуть бути реалізованими за певних політичних та соціально-економічних умов. Зокрема, можливість збільшення запозичень зберігається в разі підтримання невиправдано високих видатків, орієнтованих на споживання, при відносному дефіциті коштів на інвестиційні потреби.

Удосконалення системи оподаткування треба розглядати в широкому контексті підвищення віддачі від організації фінансового управління національним господарством. Зміст актуальних завдань у сфері оподаткування і послідовність їх розв’язання є предметом перманентних довготривалих дискусій між усіма зацікавленими сторонами – законодавцями, державними урядовцями, вченими й підприємцями. Ключовими заходами, які необхідно здійснювати, залишаються:

– визначення й закріплення довгострокових незмінних принципів податкової політики;

– оптимізація системи й рівня податків з огляду на визначені пріоритетні чинники і концепцію економічного зростання;

– формування ефективної системи адміністрування податків та її організаційне закріплення;

– посилення контролю за дотриманням податкової дисципліни;

– розширення податкової бази і забезпечення її відтворення за допомогою системи економічних та адміністративних методів.

В організаційно-управлінській площині лежить завдання створення більш дієвого механізму узгодження окремих бюджетів капітальних витрат із задекларованими стратегічними пріоритетами та зведеним бюджетом, а також – їх координації між собою на стадії планування та виконання. Формуватися такий механізм повинен навколо постійно діючого координаційного органу із представників міністерств, які забезпечують загальне господарське управління, – Міністерства економіки, Міністерства фінансів, Міністерства промислової політики. До повноважень координаційного органу слід віднести експертизу стратегічних програм (прогнозів) економічного розвитку, стратегічний аналіз ресурсної бази і надання Кабінету Міністрів офіційних висновків щодо її відповідності задекларованим стратегічним цілям. У своїй діяльності координаційний орган спирається на спеціальні проектні групи міністерств і відомств. Останні формуються для управління галузевими (міжгалузевими) програмами (проектами) капіталовкладень і контролю за витрачанням коштів відповідних бюджетів [5, с.142].

Раціональне використання ресурсів фінансової системи є об’єктивною вимогою забезпечення стратегічних завдань держави щодо економічного зростання. Важливо, щоб застосування наявного ресурсного потенціалу було системним, спиралося на адекватний організаційно-управлінський механізм і враховувало конкретні завдання і можливості поточного періоду.

Розділ 3. Проблеми та шляхи реформування фінансової системи України в умовах економічної кризи

3.1. Інституційна структура  фінансової системи в умовах  глобальної фінансової нестабільності: теоретичні підходи та практичні реалії

В умовах глобальної фінансової нестабільності особливого значення набуває розвиток і збалансованість інституційної фінансової структури під якою слід розуміти співвідношення діяльності основних інститутів фінансової системи економіки – фінансових ринків та фінансових посередників. Дані інститути включають банківські установи, кредитні установи, страхові компанії, фондові ринки тощо.

У світовій фінансовій літературі також існує принаймні 4 основних теорії фінансової структури, які відрізняються у поглядах відносно розвитку тих чи інших інститутів фінансового сектору. Важливість в даному випадку визначається відносно впливу інституційної структури на економічне зростання. До цих теорій відносять теорії розвитку 1) фінансових посередників, 2) фінансових ринків, 3) фінансових послуг, 4) законодавчої бази. Основні ідеї даних теорій подано у таблиці 3.2 (Додаток 2) [18, с.23].

З метою визначення типу інституційної фінансової структури, також особливу увагу приділяють розробці основних показників її вимірювання. Особливий внесок у даному контексті було зроблено такими закордонними вченими як Деміргук-Кант, Лівайн та Максимович, які виділили три основних показника розвитку фінансових посередників та ринків: розмір, активність та ефективність, а також розробили інтегральний індекс фінансової структури, який дає змогу класифікувати країну як банко-центричну, або як засновану на розвитку фінансових ринків.

До показників розміру банківського сектору вони відносять а) ліквідні зобов’язання/ВВП, б) активи банків/ВВП; активності: а) вимоги депозитарних банків до приватного сектора/ВВП, б) вимоги інших фінансових інститутів до приватного сектора/ВВП; ефективності: а) накладні витрати/активи банків, б) банківська чиста маржа по відсотках. Відповідно до показників розміру фондового ринку відносять: капіталізація ринку/ВВП; активності: загальна вартість, що торгується/ВВП; ефективності: коефіцієнт обороту.

Показники розміру фінансової структури: а) активи банків/капіталізація; активності: кредити банків/торги на фондовому ринку; ефективності: а) торги на фондовому ринку в порівнянні з накладними витратами банків, б) торги на фондовому ринку в порівнянні з відсотковою маржею.

Інституційна структура фінансової системи набуває особливої актуальності тому що її збалансованість та особливості розвитку мають безпосередній вплив на стабільність фінансової системи. Важливість фінансової стабільності на сьогодні чітко усвідомлюється як міжнародними фінансовими інститутами (МВФ, СБ), які публікують щорічні звіти по стабільності фінансового сектору світових економік,так і вітчизняними науковцями (Науменкова С. В, Міщенко В. І, Лисенко Р. С), які також випускають інформаційно-аналітичні матеріали на тему фінансової стійкості. [14, с.83].

Основні показники, які за методологією МВФ слід вимірювати для оцінки фінансової стабільності є адекватність капіталу, якість активів, прибутковість, ліквідність та вразливість до різного роду ризиків. Також використовується ще й показник якості менеджменту. МВФ використовує наступну абревіатуру для даного набору показників: CAMELS (Capital adequacy, Asset quality, Management soundness, Earnings and profitability, Liquidity, Sensitivity to market risk).

Що стосується структури фінансового сектору України, то проаналізувавши структуру активів фінансового сектору можна з впевненістю стверджувати, що вона є абсолютно незбалансованою, де більше 90 % активів припадає на банківські установи, відносячи Україну до групи банко-центричних країн [13, с.57]. Більше того, навіть в рамках розвитку банківського сектору, політика кредитування фізичних осіб і банківських запозичень на міжнародних фінансових ринках проводилась останнім часом вкрай необережно. Так за даними НБУ внутрішнє кредитування приватного сектору зросло з 17,6 % до ВВП у 2002 до 58,8 % у 2007, а внутрішнє кредитування населення з 1,6 % до 22,5 % відповідно. З іншого боку, частка активів, що належить іноземним банкам також суттєво збільшилась – з              12,3 % до 39,4 % відповідно [17, с.65]. Це відзначають і Федосов В. М, Опарін В. М. та Льовочкін С. В у своєму дослідженні, підкреслюючи, що «до 2006 року комерційні банки вели досить обережну і зважену політику, здійснюючі кредитування в межах свого ресурсного потенціалу», в той час як в подальшому вони значно розширили свою діяльність, допустивши значний розрив між кредитними можливостями та ресурсним потенціалом. Так, у 2008 році обсяги кредитування перевищили наявні можливості у 1,4 рази [20, с. 11]. Все це звичайно мало негативний вплив на стабільність фінансового сектору України, призвівши до підвищення інфляції, девальвації національної валюти та кризи банківського сектору країни.