Філософія науки

- єдність у  цьому знанні описування, пояснення  та передбачення;

- наявність  методологічної операційної складової  частини, за допомогою якої можна як перевіряти наявні знання, так і отримувати нові;

- наявність  особливої мови;

- категоріальний  зміст знання, тобто наявність  орієнтовно-конструктивних понять, єдність яких дає певний зріз  іншої  реальності;

- наявність  висхідних принципів та аксіом, загальнофілософських припущень, що лежать в основі кожної науки, надаючи її змісту та викладу характеру системної єдності;

-  принципова  можливість емпіричної перевірки;

- задоволення  певної соціальної потреби.

          Вище були перераховані основні риси науки, які одночасно можуть характеризуватись як критерії наукового знання. Називають й інші критерії, зокрема, логічної несуперечливості, принципи простоти, когерентності тощо.

  Проблема розмежування науки і ненауки є  однією із центральних  у філософії науки. У наш час  з'являється багато псевдотеорій, які претендують на науковість. Це зовнішні наукоподібні концепії, за допомогою яких автори пояснюють будову світу або історію людства. Їх ще називають “лженаукою”. Вони побудовані на  помилкових дослідженнях.

Існують також багаточисельні вчення парапсихологів, астрологів, "нетрадиційних цілителів", які називаються паранаукою. На перший погляд вони нагадують наукові теорії, але мають принципову іншу будову, їх неможливо заперичити і тому з точки зору  нормальної науки вони не мають сенсу.

Ми зустрічаємо  сьогодні й такий термін як “науковий кіч”. Йдеться не про помилки в наукових дослідженнях, не про “лженауку”, а про “наукову макулатуру”. Сам термін “кіч” означає масову продукцію, розраховану на зовнішній ефект.  У мистецтві кіч − це вияв  масової культури, для якої характериний:  примітивізм, комформізм, культ успіху, орієнтація на масові  спрощені смаки. На жаль, такі публікації з'являються в збірниках тез конференцій, симпозіумів. Для них характерно: поверховість,  недостатня глибина дослідження, методична бідність, принцип повторення чужих досліджень (не прямий плагіат, здубльовані дослідження, заміна конкретної дослідницької пошукової роботи міркуванням, псевдофілософським трактуванням тощо).

Уперше проблему демаркації науки і ненауки взялись розв’язувати неопозитивісти. Вони виходили з того, що  можливість емпіричної  перевірки  − один із важливих, майже загальнопринятих критеріїв науки. Якщо в чуттєвому досвіді неможливо вказати на будь-які об’єкти, які позначає це поняття, то воно не має сенсу. У ХХ столітті у неопозитивістів ця вимога отримала назву верифікації: поняття чи судження має значення, якщо його можна перевірити емпірично, у чуттєвому досвіді.

Але, як  зазначив К. Поппер, цей критерій обмежений, він не працює  там, де ми маємо справу з об’єктами, які безпосередньо не спостерігаються. Критерієм  демаркації науки і ненауки, на його думку, є не критерій верифікації, а критерій фальсифікації – принципової  можливості  заперечення будь-якого твердження, що належить до науки. Якщо теорія сформульована таким чином, що її не можна заперечити, то  вона знаходиться за межами науки. Дійсно, наукові теорії не повинні боятись заперечення, раціональна критика і постійна корекція фактами є сутністю наукового пізнання. Усе людське знання відносне, щодо  будь-якого положення можливий сумнів і будь-які положення повинні бути відкриті для критики.

Усвідомлення  обмеженості критеріїв науковості  призвело до формування     

Т. Куном парадигмального  критерію. У кожній науці є  одна (інколи кілька) парадигма, якої в певний період  дотримується  наукове співтовариство, і на основі якої відокремлюється наукове знання від ненаукового. Парадигмою в концепції Т. Куна називають сукупність фундаментальних  теоретичних принципів, законів і уявлень, зразків виконання дослідженнь, методологічних засобів, які визнаються всіми членами наукового співтовариства.

Філософія науки  визнає відсутність абсолютних критеріїв науковості.

 

         2.2 Функції наукового знання

Наукове знання виконує такі функції: описування, пояснення,  розуміння і передбаченя.

Описування – функція  наукового знання та етап наукового дослідження,  сутність якого у фіксації даних експеримента або спостереження за допомогою певної системи позначень, принятих  у даній науці (мова,  символи, графіки тощо).

Пояснення –  функція наукового знання, змістом якої є розкриття сутності  об’єкта, що вивчається. У науці широко застосовується форма пояснення, що розкриває причини, генетичні, функціональні, субстанційні зв’язки.

Вимоги до пояснення:

• воно має відповідати досвідним фактам;
• воно не повинно претендувати на абсолютність (принцип толерантності);
• воно має бути максимально простим (принцип простоти);
• воно повинно мати тенденцію до поєднання всіх раніше отриманих знань 

     принцип єдності картини світу).

У структурі  пояснення можна виділити два  аспекти: безпосередньо пояснення  та його обгрунтування.

Розуміння –  притаманна свідомості форма освоєння дійсності, що означає розкриття і відтворення змісту предмета. Це процесс вироблення, освоєння, змісту і значення людиною.

У  науці розуміння  передбачає використання  певних методологічних правил і виглядає як інтерпретація. Типовими видами  науково-теоретичного розуміння є:

• розуміння минулих епох;
• інтерпретація інокультурних символів, метафор, переклад і тлумачення текстів;
• розуміння інших форм життя, культурних норм і цінностей;
• розуміння мікрооб'єктів,  інтерпретація формалізмів  наукових теорій.

Особливості філософського  осмислення функцій і механізмів розуміння, у тому числі наукового,   представлені в сучасній герменевтиці (Г. Гадамер).

Передбачення  –  обгрунтування  припущень про  майбутній стан  явищ природи  і суспільства чи про явища, невідомих у теперішній час, але  які можна виявити на основі відкритих наукою законах природи і суспільства.

Прогнозування – один із видів передбачення, спеціальне дослідження перспектив  будь-якого  явища. Використовуються такі методи прогнозування, як екстраполяція, моделювання, еспертиза, історична аналогія, прогностичні сценарії.

Крім того, наука  як соціальний інститут виконує проектно-конструкторську       (створення нових технологій), соціокультурну (масштабні плани  соціального, економічного, культурного розвитку), перетворюючу (безпосередня продуктивна сила) функції.

 

 2.3 Проблема класифікації наук

Наука як складна  система, що розвивається, має складну структуру, яка постійно породжує нові відносно автономні підсистеми  та нові інтегративні  зв’язки. Перш за все наука  поділяється на конкретні науки, які  в свою чергу  включають  багато наукових дисциплін. Виявлення структури науки в такому аспекті ставить проблему класифікації наук.

Уперше спробу класифікації наук зробив Арістотель. Усе знання, а в античності воно співпадало з філософією,  він поділив  на теоретичне, практичне і творче. Теоретичне – на метафізику (філософію) як знання про причини і начала всього сущого,  математику і фізику, яка вивчає стан тіл в природі. Створену ним формальну логіку Аристотель не ототожнював з філософією, а  вважав знаряддям пізнання.

Подібні спроби належать Бекону, Гегелю. Основоположник позитивізму  О. Конт  запропонував свою  класифікацію, застосувавши критерій  складності: математика (у тому числі й механіка), астрономія, фізика, хімія, фізіологія (у тому  числі й психологія), соціологія. Ф. Енгельс, ґрунтуючись на нових відкриттях у природознавстві, за критерій узяв форми руху матерії та поділив науки так: механіка, фізика, хімія, біологія, наука про суспільство. У сучасній методології у зв’язку з новими відкриттями у природознавстві  розрізняють шість основних форм матерії: субатомно-фізичну, хімічну, молекулярно-фізичну, геологічну, біологічну і соціальну. Класифікація форм руху є основою для класифікації наук.

Сучасна наука  складається з різних галузей  знань, які взаємодіють і в той же час мають відносну самостійність. За предметом і методом пізнання можна виділити:

• природниче знання;
• суспільствознавство (гуманітарні і соціальні науки);
• науки про саме пізнання ( логіка, гносеологія, епістемологія);
• технічне.

У природознавстві  суб'єкт пізнання має справу з природними об'єктами, у cуспільних і гуманітарних − із  соціальними, із суспільством, де діють люди, наділені свідомістю. Кожна група наук може бути  поділена на більш конкретні науки.

 Окрему групу  складають технічні науки. Технічне знання  визначається як самостійна  галузь наукового знання, у розвиненій системи технічних наук є свої фундаментальні та прикладні дослідження.  У технічних наук свій специфічний об'єкт досліджень −  техніка і технологія як   сфера штучного, створеного людиною  та існуючого завдяки  діяльності людини. Технічні науки мають свої   теоретичні принципи,  методи досліджень, ідеалізовані об'єкти.

Особливою  наукою є математика, на думку  деяких учених вона не \належить до природничих наук, а є важливим елементом мислення.

За відношенням до практики науки поділяються на фундаментальні й прикладні. Термін “фундаментальна наука” свідчить про те, що йдеться про відкриття законів, закономірностей у природі та суспільстві. Прикладне знання – це знання, яке базується на фундаментальних законах і безпосередньо пов'язане із задоволенням життєвих потреб людини, суспільства, держави.

  Узагалі,  сьогодні немає чіткої класифікації  науки і наукових досліджень. Найбільш грунтовно класифіковане природниче знання, хоча і тут багато дискусійних моментів.

Усі сторони  наукового знання – єдиної науки − знаходяться в бурхливому розвитку і сфера, яку вони охоплюють, весь час зростає.

 

         Питання для самоконтролю

1. Що таке наука?
2. Які основні риси наукового пізнання?
3. Чим відрізняється наукове пізнання від буденного, художнього?
4. Як розмежувати науку і ненауку?
5. За якими критеріями можна класифікувати науки?

 

    

        3   ОСНОВНІ ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ НАУКИ

 

3.1 Передумови виникнення науки

     Науковому знанню передувало  донаукове знання, так зване стихійно-емпіричне, буденне пізнання, яке виникає разом з формуванням людського суспільства і здійснюється людьми в процесі всіх видів їхньої життєдіяльності. Його називають стихійним, оскільки воно не передбачає постановки будь-яких пізнавальних завдань, які б не стосувались безпосередньо потреб практики. Це пізнання, разом з тим, є емпіричним, оскільки воно не йде далі окремих тверджень про різні властивості та окремі відношення предметів повсякденного досвіду. Тут охоплюються певні закономірні взаємозв'язки і взаємозалежності, які яскраво відображені в народній мудрості,  у прислів'ях, народних прикметах тощо. Донаукове стихійно-емпіричне пізнання одночасно є і формою практичної діяльності, воно безпосередньо вплетене в неї. Його мета − не пізнання світу, а саме виробництво предметів, яке, зрештою, неможливе без певного знання про предмети та знаряддя праці, способи їхньої зміни, застосування тощо. Характерними рисами донаукового стихійно-емпіричного пізнання є те, що, по-перше, даний рівень пізнання спирається, як правило, не на будь-які теоретично-пізнавальні концепції, а на багаторазове повторення поколіннями людей однакових операцій з речами та їхніми властивостями, що і дає змогу відібрати такі способи практичної діяльності, які враховують певні об'єктивні властивості цих речей і є достатньо ефективними для одержання необхідних практичних результатів. По-друге, донаукове, стихійно-емпіричне пізнання не має своїх специфічних методів і спеціальних засобів. Засобами цього рівня пізнання є знаряддя праці, які одночасно виконують як виробничі, так і пізнавальні функції. По-третє, результати цього рівня пізнання за звичай виражаються та закріплюються у виробничому досвіді, у певних рецептурних правилах, які фіксують дії, необхідні для одержання корисного ефекту, забезпечення результативності людської діяльності. По-четверте, донаукове, стихійно-емпіричне пізнання не пов'язане з певним конкретним об'єктом пізнання. Об'єктом тут є ті різноманітні явища, з якими пов'язані люди в процесі своєї життєдіяльності. Зміни в характері життєдіяльності, розширення її сфери призводить до того, що люди стикаються з усе новими і новими явищами дійсності, тому об'єкт цього рівня пізнання є дуже широким і невизначеним.

На відміну від донаукового, стихійно-емпіричного пізнання наукове пізнання виникає лише на певному етапі історичного розвитку людства. Виникнення його пов'язане із суспільним розподілом праці, з відділенням розумової праці від фізичної і перетворенням розумової праці, духовної діяльності у відносно самостійну сферу.