Філософія науки

Інший представник  історичної школи Імре Лакатос запропонував  концепцію “дослідних програм”. Історія розвитку науки — це історія боротьби і зміни дослідних програм, що конкурують між собою.

 П. Фейєрабенд виступав проти універсальних принципів і норм у науці та став  автором “анархічної епістемології”. На його думку, розвиток науки є ірраціональним, а наука нічим не відрізняється від міфу і релігії. Отже, треба звільнити суспільство від диктату науки. Усі форми пізнання мають однакове право на існування.

Таким чином, позитивістські напрями, досліджуючи широке коло методологічних проблем  науки, сприяли розвитку філософії науки, довели тісний взаємозв'язок філософії та науки. Разом з тим, оцінка сучасної філософії  науки дозволяє зробити висновок, що в епістемології  переплітаються різноманітні концепції та підходи. Причому інколи вони  заперечують одна одну, наприклад, програма уніфікації науки Віденського товариства  і концепція особистісного знання М. Полані, чи концепція зростання наукового знання, що базується на еволюціоністській методології та методологічний анархізм         П. Фейєрабенда, коли “дозволено все”.

      1. 2.3 Неокантіантво: концепції методів наукового пізнання

      Неокантіванство — філософський ідеалістичний  напрям, що виник у другій половині ХІХ століття в Німеччині під гаслом “Назад до Канта”.  Його мета оновити і доповнити філософію Канта новими даними, особливо в галузі природничих наук.

Основні ідеї неокантіанства:

• пізнання є справою конкретних “позитивних наук”;
• філософія “як метафізика”  не потрібна;
• філософія повинна займатися методологічними проблемами, бути логікою науки, досліджувати  сам процес наукового пізнання;
• основою наукового пізнання є  конструктивна діяльність розуму.

У рамках неокантіанства сформувались дві наукові школи: марбургська школа (Коген, Наторп, Кассирер) і баденська школа ( Вандельбанд, Ріккерт).

Марбургська школа  особливу увагу приділяла вивченню логічних основ філософії Канта, відстоюючи первинність “теоретичного” розуму над “практичним”. У центр уваги висувались проблеми інтерпретації  явищ культури (моралі, права, релігії, науки). При цьому марбургська  школа розглядала математику як зразок для соціально-гуманітарного  знання.

На відміну  від  марбургської школи  баденська  школа основну увагу приділяла  психологічному тлумаченню філософії І. Канта, стверджуючи пріоритет “практичного “ розуму та обгрунтовуючи трансцендентальну природу цінностей.  У центрі досліджень − аксіологічна, культурологічна, атропологічна проблематика.

1.2.4  Методологічні концепції прагматизму

   Прагматизм — філософська течія, шо виникла в кінці ХІХ ст і отримала найбільше поширення в Америці.  Як  позитивізм  і неокантіанство, прагматизм  стверджував, що філософія повинна відмовитись від вирішення світоглядних питань і зосередитись на  життєвих проблемах, які постають перед людиною в реальному житті, та бути загальним методом вирішення цих проблем.  Філософія прагматизму належить до суб'єктивістського напряму. Вона не робить об'єктом свого вивчення науку. Головна мета філософії знайти шлях, що веде до успіху.

   Так, Ч. С. Пірс (1839-1914) ─ основоположник американського прагматизму, засновник семіотики, уважав, що значення ідей і понять залежить від їхньої корисності: істинним є те, що корисне. На місце діалектичної логіки  Пірс поставив семіотичну логіку − логіку знаків або знакову логіку.

Представником радикального  емпіризму вважається американський  філософ і психолог У. Джемс. У  теорії пізнання Джемс визнає виняткове  значення досвіду, фактів, заперечує  значення абстрактного, абсолютного  начала.  За Джемсом, істинність знання   визначається тим, наскільки воно корисне для наших вчинків. Джемс абсолютизує успіх, перетворюючи його не тільки на єдиний критерій істинності, але й на самий зміст поняття істини.

 Найбільший вплив на  духовне життя здійснив представник  прагматизму Джон Дьюї. Його вчення отримало назву інструменталізму.   У центрі його філософії людина з усіма її проблемами. Головна проблема сучасності, на думку Дьюї, установити правдиві відношення між досягненнями науки і людськими цінностями. Він запропонував метод, який  назвав “інструментальним”, який на основі  інтелекту повинен забезпечити розв’язання проблемної ситуації.  Для перетворення проблемної ситуації на  вирішену необхідно дізнатись про об'єктивні  властивості явищ, які складають ситуацію, і закони, за якими вони змінюються. Істину інструменталізм Дьюї визначає як корисність або працездатність ідеї.  Тобто істинні ті  концепції, ідеї  та еорії, що є результативно-вигідними, плідно працюють у життєво важливих обставинах, ведуть до досягнення прагматичних цілей.

До відомих американських позитивістів належить Річард  Рорті (1931 - 2007). Його філософія в основному є критичною.  Його критика спрямована проти визнання філософії  теоретичною основою і ядром сучасної культури.  На його думку,  філософія не може виконувати цю роль. Рорті критикує  теоретико-пізнавальну традицію, яка допускає, що пізнанню завжди передує незалежна від людської свідомості реальність, точним і адекватним відображення якої і є філософія. На його ж думку, пізнання не відображає реальність, а тільки взаємодіє з нею на манер інструмента з матеріалом, який оброблюється. Розуміння означає «отримання  користі» та вміння  тримати ситуацію під контролем і використовуюти її з користю. Якщо ідея  контекстуально умісна і працює в даній ситуації – вона істина.  Кореспондентську теорію істини (як таку, що відповідає реальності), пропонує замінимти на поспозитивістську концепцію узгодженості (когенентності)  як відповідності твердження  принципам і вимогам тієї чи іншої мовної гри, яка діє у тому чи іншому конкретно-історичному співтоваристві індивідів. 

Кожний культурний феномен (мова в першу чергу)  він розглядає як явище часу і випадку. Тобто як результат випадкового збігу обставин, обумовлених історико-культурною динамікою. У результаті історія  виглядає як  невпорядкований стихійний потік. Історія, на його думку, не має ніякої ідеї або мети, вона твориться людьми, а не Богом чи світовим розумом. Кожне покоління має свої цінності, творить свою мову і культуру. Демократичне суспільство повинно забезпечити діалог культур. Мета філософії, на думку Рорті,  «бути  посередником у спілкуванні людей», тобто   філософія стає герменевтикою, яка звільняється від епістемологічних пут.

           1.2.5  Проблеми  пізнання у контексті феноменології

Феноменологія буквально  означає вчення про феномени. Феномен  — це філософське поняття, яке  означає: а) явище, що осягається в чуттєвому  досвіді; б) об'єкт чуттєвого споглядання на відміну від його сутності.

Засновник феноменології К. Гуссерль (1859 − 1938). Він запропонував  новий феноменологічний метод, який, на його думку, становить фундамент науки.

Гуссерль уважав, що   світ повсякденного життя   є основою пізнання. Починати його вивчення треба з  дослідження свідомості, тому що реальність доступна людям через їх свідомість.  Важлива не сама реальність, а те, як вона сприймається та осмислюється людиною. Тому свідомість  повинна вивчатись як основний предмет філософії.

Головною характеристикою  свідомості є  постійна спрямованість на предмети. Людина  наївно вважає, що вона пізнає об'єктивну дійсність, але, насправді, це  “олюднені об'єкти”, тобто дані у свідомості. Як раз їх ми і пізнаємо як вторинні утворення “життєвого світу”. Завдання феноменології показати як з'явилися вторинні утворення життєвого світу.

Щоб зрозуміти генезис  понять, треба здійснити редукцію свідомості, тобто перейти від  розгляду  конкретних предметів  до аналізу їх сутності. Для цього  треба застосувати принцип “Епохе” ─ такої мисленнєвої операції, коли увага вченого спрямована  не на предмет, а на те, як відображаються вказані предмети у нашій свідомості. Сам предмет немовби залишається осторонь, а на перший план виходить стан свідомості. Сфера, де усвідомлюється предмет, ─ “чиста свідомість”, тобто очищена від догм, схем та стереотипів мислення. “Чиста свідомість”, звільнена від усіх людських настанов, додосвідна, стає доступною розумінню за допомогою редукції (зведенню) — розумової операції, яка дає змогу спочатку перейти від розгляду предметів до осмислення їх чистої сутності способом “Епохе”, а потім перейти до осягнення основи всього існуючого — “абсолютного Я”

Феноменологія стверджує, що свідомість у чистому вигляді − це “абсолютне Я” (яка одночасно є джерелом потоку свідомості людини), конструює світ, вкладаючи в нього зміст.  Всі види реальності, з якими має справу людина, пояснюються з актів свідомості. Об'єктивної реальності, що немовби існує поза і незалежно від свідомості, просто не існує. А  свідомість пояснюється із себе самої, проявляє себе як феномен.

       1. 2.6  Герменевтика

        Герменевтика як  філософська течія   останньої третини ХХ ст., у центрі якої проблеми розуміння та інтерпретації тестів, розкриття змісту, суттєво вплинула на розвиток методології не тільки гуманітарних, але й природничих наук Основу герменевтики заклав  німецький філософ Ф. Шлейєрмахер (1768−1834). Найбільш відомими представниками філософської герменевтики  стали В. Дільтей (1833−1911), Х.-Г. Гадамер (1900−2002 , П. Рікьор (1913 − 2005).

Головна  герменевтична  задача — розуміння тексту, яке базується на інтерпретації, що є процесом проникнення в глибину змістовної структури тексту.

Для Гадамера текст  перетворюється  ніби-то на остаточну   об'єктивну реальність.  Він стає  об'єктивно самостійним по відношенню  як до автора, так і до середовища його епохи.  Задача герменевтичного дослідження не у виявленні задуманих у свій час підтекстів, а у виявленні різних можливих інтерпретацій. Звідси — тези:  про принципову відкритість інтерпретації, яка, згідно з Гадамером,  ніколи не може бути завершеною; а також  нерозривність розуміння тексту від саморозуміння інтепретатора. Сутністю мови він оголошує гру, у грі він убачає також сутність пізнання і розуміння історії.

Спрямовує пізнання людини, формує її досвід, на думку Гадамера, мова. Буття є мова, тільки у мові відкривається істина буття. Гадамер абсолютизує мову. Згідно з  його точкою зору,  тільки мова і те, що в ній втілено, утворює світ, у якому ми живемо.  Він також стверджує, що сутністю мови є гра.  У грі він також убачає  основу  пізнання і розуміння історії.

 У зв'язку  з цим виникає ідея (Гадамер)  герменевтичного кола як центрального методологічного принципу: для розуміння цілого треба зрозуміти окремі частини, але для розуміння окремих частин уже треба мати уявлення про зміст цілого. З точки зору герменевтики треба розімкнути це коло та увійти в нього. Мета розуміння, щоб перенести змістовний зв'язок з іншого світу            (історичного, особистісного) у свій власний.

У філософії науки герменевтичне коло розробляється як  взаємозалежність теорії  та факту: факти з яких будується теорія, завжди концептуально навантажені, їх відбір та інтерпретація  обумовлені  тією ж самою теорією, яку вони повинні обгрунтувати.

        Питання для самоконтролю

1. Які проблеми розглядає філософія науки?
2. Які основні проблеми   розглядає філософія науки сучасності?
3. Назвіть  історичні типи зв’язків філософії та науки?
4. Які основні ідеї позитивізму?
5. У чому сутність концепції „верифікації”?
6. Які позитивні ідеї позитивізму ?
7. Назвіть основних представників постпозитивізму і проблемне поле їх  досліджень?
8. У чому сутність прагматизму ?
9. Яка основна ідея феноменології ?
10. Що таке герменевтика?

2 НАУКОВЕ ЗНАННЯ ТА ЙОГО ОСОБЛИВОСТІ

          1  Феномен науки.  Критерії науковості                                                                           

У сучасній літературі можна  знайти багато визначень науки. Одне з них таке: наука – форма суспільної свідомості та духовної діяльності людей, яка націлена на виробництво знань про природу, суспільство, людину і саме, пізнання, що має за мету  досягнення істини і відкриття об'єктивних законів дійсності  на основі узагальнення реальних фактів у їх  взаємозв'язку, для того щоб передбачати тенденції розвитку дійсності та сприяти їх зміні. Наука багатогранне явище. Його можна розглядати в таких вимірах:

-  складний  суперечливий  процес отримання   нових знань;

- результат  цього процесу, тобто об'єднання   отриманого знання в цілісну,  органічну  і динамічну систему;

- соціальний  інститут з усією своєю інфраструктурою:  організація науки, наукові організації,  етос  науки, професійні об'єднання  вчених, ресурси, фінанси, наукове  обладнання, система наукової інформації, різного роду комунікації вчених;

-  особлива  сфера діяльності людини і важливий елемент культури.

Суттєві ознаки науки:

-   об’єктом  науки не може бути  об’єкт  буденного досвіду;

-  безпосередня  мета  і вища цінність науки  – об’єктивна істина;

- наявність проаналізованого та систематизованого достовірного знання, узагальненого до рівня вираження у ньому суттєвих зв'язків пізнаваної предметної галузі;