Фальсифікація як тип філософського світогляду

Дискурс має бути легітимним. А нелегітимним дискурс буде тоді, коли він буде будуватися на користь  домінуючої групи, враховуючи їхні інтереси, і буде спрямований проти не домінуючої групи.

Індивідуальний акт легітимізації  може бути вираженням диссенсусу в  контексті дискурсу в зіткненні  з актами легітимізації інших  іншими. Логічний аналіз диссенсусу, конфліктних  ситуацій включається в нормативний  аналіз правильного обґрунтування консенсусу (негативне дослідження правильності руху до консенсусу). Тим самим виправдовується вихід логіки на конфліктологію та значення конфліктології в дискурсивному аналізі, причому логіка не просто перетинається з конфліктологією, але й є немовби її істотною частиною, це логіка як наука про раціональне розв'язання конфліктів, визначаючи конфлікт через протиріччя, його по суті визначають через диссенсус. Протилежність інтересів є відносною. Йдеться про незгоду, делегітимізацію не обов'язково протилежних, суперечливих та інших інтересів. Приклад інтерпретації «боротьби протилежностей» як подолання диссенсусу в дискурсі: революція — грандіозне завершення процесу делегітимізації існуючого соціального порядку і спроба його реальної зміни відповідно до змінених легітимних уявлень, відповідно до іншого ідеалу суспільства, як рухатися до ідеалу; тобто революція постає як завершення імперативного обґрунтування [11].

Також з давніх-давен лікарі, коли зустрічаються з хворобою, яку  вони не можуть точно визначити, збираються на консиліум — нараду лікарів, причому часто різних спеціальностей — за рахунок різноманітності спеціальностей досягається більша кількість версій та збільшується вірогідність прийняття єдиновірного рішення для врятування пацієнта.

Ішмуратов далі описує зв’язок  логіки та конфліктології. Логічне та конфліктологічне сполучені в понятті протиріччя, яке має розшифровуватися стосовно конфліктної ситуації, хоча логічно може універсально інтерпретуватися не як суперечливість (А і ~А), а як несумісність (А і 5), тобто як відношення «якщо є А, то немає B і навпаки, якщо є В, то немає А».

Дискурс є конфліктогенним, і аналіз цієї конфліктогенності — передумова для розробки логічних стратегій досягнення консенсусу, тобто реалізації головної мети дискурсу, того, що, власне, й робить комунікативну мовленнєву діяльність дискурсом.

Ішмуратов зазначає, що процес обґрунтування з точки зору логіки є процес аргументації, і дискурс — це немовби певна спроба універсалізувати теорію аргументами. З іншого боку, в дискурсі як деякому процесі обґрунтування висувають різні точки зору (не дихотомія суперечливих тверджень, а набір релевантних темі дискурсу тверджень, наприклад, про прийняття певного варіанту закону про земельну власність у парламенті). Диспут, дискусія, суперечка, полеміка, дебати — ось шерег, який говорить про деякі аспекти дискурсу. Дискурсом їх робить кінцева мета, універсальне положення, яке в ідеалі має бути прийняте всіма. Приймається ключове положення комунікативної філософії про те, що дискурс — це процес формування консенсусу. В дискурсі кожний може висувати свою незалежну тезу. Дискурс вважають завершеним, коли констатовано певну тезу, яка прийнята або не прийнята, інакше це просто обмін думками, коли кожний стоїть на своєму й навіть не вислуховує інших. Дискурс — це рух до цієї концептуальної єдності, консенсус — це характеристика ідеальної мети дискурсу (як бачимо, Ішмуратов притримується поглядів Хабермаса на дискурс).

В дискурсі можна з точки  зору класичної логіки дослідити  сам цей рух переходу від істини до істини, обґрунтувати істинність цього  положення й спростувати сумніви  в істинності. Наприклад, з точки  зору руху до істини можна розглядати і судовий процес. Обґрунтовується  положення «підсудний — вбивця». Логічний аспект — обґрунтування істинності або хибності цієї тези. Але в соціальному дискурсі інакше. Наприклад, судове засідання завершується судовою ухвалою, і ця ухвала є певне імперативне положення про те, що треба робити із злочинцем, обґрунтовується імператив на підставі існуючих норм, як суспільству з ним вчинити у зв'язку з асертотично доведеним, хто він є такий. І це положення про належність ні істинне, ні хибне, його оцінка «правильно» обґрунтовується «не класично», в іншій площині [11].

Ішмуратов розрізняє асертотичний та імперативний аспекти дискурсу. Асертотичний аспект — це обґрунтування істини, а імперативний — правди, де правда — це легітимізована істина. Дослідник зазначає, що найістотнішою рисою соціального дискурсу є його імперативність (мається на увазі імперативність як похідне від категоричного імперативу Канта).

Пошуки смислового компонента призводять до необхідності реконструкції  прагматичного аспекту («Навіщо він це зробив?») та його легітимного уточнення («Що він хотів цим довести?»). Тому дискурс, за Ішмуратовим, є перформативним, тобто дискурс є рівноцінним вчинку. Яскравим прикладом перформативності дискурсу є процес голосування, коли кожний в результаті дискурсу натискає кнопку, бачачи, як інший натискає кнопку (причому іноді сперечаються про правомочність натискати кнопку). Тут кнопка — це спосіб підтвердити згоду або виразити незгоду. Або такий приклад — вибухи терористів прагматично є просто зло, але дискурсивно вони є дії на обґрунтування та спростування якихось тез, пов'язаних з політичною боротьбою, і жертви вибухів, вбиті заручники «прочитуються» як акти делегітимізації. Будь-який факт життя ми розглядаємо на користь чого-небудь, що обґрунтовує щось або спростовує щось. Логіко-семіотичне бачення в соціально-дискурсивному аспекті є природним для нас, у побутовому варіанті воно пов'язане з щохвилинним виправданням або засудженням навколишнього [11].

Тен Ван Дейк в своїх працях розрізняв дискурс у широкому та вузькому значеннях. Дискурс у широкому значенні є комунікативна подія, що відбувається між мовцем, хто слухає (спостерігачем абощо) в процесі комунікативної дії в певному часовому, просторовому та інших контекстах. Ця комунікативна дія може бути мовною, письмовою, мати вербальні та невербальні складові. Типові приклади — буденна розмова з другом, діалог між лікарем і пацієнтом, читання газети.

Дискурс у вузькому сенсі (як текст або розмова). Як правило, виокремлюють тільки вербальну складову комунікативної дії і говорять про  неї далі як про «текст» або «розмову». У цьому сенсі термін «дискурс» позначає завершений або триваючий «продукт» комунікативної дії, її письмовий або мовний результат, який інтерпретується реципієнтами. Тобто дискурс у найзагальнішому розумінні — це письмовий або мовний вербальний продукт комунікативної дії» [41].

Отже, термін «дискурс» припускає багато тлумачень. Найбільш значущими з них є лінгвістичний напрямок розуміння дискурсу — розуміння дискурсу як певного тексту, представленого в певній мовній ситуації, а також розуміння дискурсу як соціального дискурсу, що забезпечує формування соціуму.

2.2 Соціально-комунікативні  аспекти критичного дискурсу

Карл Поппер в своїй  знаменитій роботі «Відкрите суспільство та його вороги» доходив думки, що критичний дискурс є необхідною умовою існування відкритого суспільства, без дискурсу суспільство перестане бути відкритим і влада в ньому перетвориться на тиранію.

Відкрите суспільство — демократичний тип суспільства, що використовується для позначення ряду сучасних суспільств, і деяких суспільств античності.

Концепція відкритого суспільства  була спочатку створена філософом Анрі Бергсоном. Потім вона була детально розроблена Карлом Поппером, який у  своїй праці «Відкрите суспільство та його вороги» об'єднав філософію відкритого суспільства зі своєю філософією критичного раціоналізму.

Згідно з Поппером, існують  «закриті суспільства» і «відкриті суспільства».

Закрите суспільство — це суспільство, організоване на основі авторитарно встановлених незмінних норм — табу. Система табу описується як набір законів, що мають схожість із законами природи — їхня абсолютна застосовність і неможливість їх порушити. В такому суспільстві індивід завжди знає, що правильно, а що неправильно й у нього немає труднощів з вибором правильної поведінки. Закриті суспільства характеризуються жорстким поділом на класи і касти. Це розділення обґрунтовується членами закритого товариства його «природністю».

З розвитком торгівлі і  мореплавання, різні племена з  різними системами табу почали вступати в контакт, і стало зрозуміло, що суспільні закони не абсолютні. Розвинулося  розуміння суттєвої різниці між  законами природи (наприклад, закону, за яким Сонце сходить щодня) і законами суспільними. Люди навчилися розуміти, що табу можна порушувати без особливих  наслідків і, головне, не бути спійманим  одноплемінниками.

Цей переворот у свідомості людей призвів до переходу до «відкритого» суспільства, суспільства, в якому індивід спирається на своє розуміння правильності вчинків і суспільстві, в якому допустима соціальна конкуренція. Треба зазначити, що цей перехід триває і досі.

На противагу «закритому» суспільству, «відкрите» суспільство ґрунтується, за Поппером, на високому і зрілому критичному потенціалі людського розуму, стимулюючому інакомислення і інтелектуальну свободу як індивідів, так і соціальних груп, спрямовану на безперервне реформування суспільства з метою розв'язання його проблем. Відкрите суспільство в розумінні Поппера повністю демократичне. Його члени критично налаштовані по відношенню до табу, приймають рішення, спираючись на власний інтелект і критичне мислення, а також виходячи з домовленостей, досягнутих в процесі соціального дискурсу. Таке суспільство не є необмеженим капіталізмом, але і не ґрунтується на марксизмі або анархії: це самостійний варіант демократії. Поппер виокремив дві головні характеристики «відкритого» суспільства: законність вільних обговорень будь-яких соціальних проблем укупі з традицією того, щоб результати публічних дискусій впливали на політику, а також наявність інститутів, які сприяють свободі тих, «хто не шукає вигоди» [27].

Згідно з поглядами  Поппера, ідеї Платона про державний  устрій виникли як реакція на небезпеку  непередбачуваності шляху, по якому  пішло грецьке суспільство, з  розвитком торгівлі, мореплавства, дефіциту землі та виникнення нових  колоній. Платон бачив людське щастя  і справедливість у вибудовуванні  «закритого» суспільства і, в зв'язку з цим, жорстко критикувався Поппером. Поппер, зокрема, доводив, що ідеї Платона, по суті, не відрізняються від тоталітаризму, незважаючи на його прагнення до вищого суспільного блага. Поппер взагалі прийшов до висновку, що будь-які ідеї, що мають в основі приведення суспільства до якогось загального суспільного блага, так чи інакше ведуть до насильства.

Поппер вказував, що «відкрите» суспільство може з часом еволюціонувати в «абстрактне». Він пояснював цей перехід за допомогою наступної гіперболи. Ми можемо уявити суспільство, в якому люди практично ніколи не зустрічаються лицем до лиця. У такому суспільстві все відбувається індивідуумами в повній ізоляції, і ці індивідууми зв'язуються один з одним при допомоги листів або телеграм і роз'їжджають в закритих автомобілях. (Штучне запліднення дозволило б навіть розмножуватися без особистих контактів.) Таке вигадане суспільство можна назвати «повністю абстрактним або безособовим суспільством. Ми можемо побачити, що наше суспільство, з розвитком інформаційних технологій і, зокрема, інтернету, йде по шляху до «абстрактного» суспільства Поппера [27].

Про значення дискурсу для  суспільства писав також Тен  Ван Дейк (Teun Adrianus Van Dijk) — нідерландський лінгвіст, що був піонером в теорії тексту, теорії мовленнєвих актів та аналізі дискурсу.

На думку Ван Дейка, дискурс завжди пов’язаний з певною ідеологією. Проте він зазначає, що не слід зводити увесь аналіз ідеології до аналізу дискурсів, оскільки ідеологія виражається  і відтворюється не тільки за допомогою  текстів і розмов [41].

Ван Дейк зазначав, що розуміння  дискурсу як соціальної формації є  найбільш абстрактним сенсом поняття  «дискурс». Серед типів соціального дискурсу Ван Дейк виокремлює так званий расистський дискурс, або ідеологічний дискурс «ін-групи», який за допомогою різних засобів акцентує увагу на перевагах та позитивних рисах «своєї» групи та її учасників, а також на негативних (часто уявних) рис «аут-групи», «інших». Це часто досягається за допомогою підбору тем. розміру або кольору заголовків. використання фотографій. картинок, жестів, спеціальних мовних одиниць, метафор, аргументів (або софізмів), розповідей тощо.

Особливо цікавим та актуальним, на думку Ван Дейка, є зв’язок  дискурсу та влади. «Я, в основному, визначаю соціальну владу в термінах управління, яке здійснює одна група щодо інших груп та їх членів. Традиційно визначаючи управління, мають на увазі управління діями інших. Якщо управління пов'язано з інтересами тих, хто реалізує владу, і спрямоване проти інтересів контрольованих, то в цьому випадку ми можемо говорити про зловживання владою. Якщо при цьому використовуються комунікативні дії, тобто дискурс, ми маємо справу з більш приватним видом управління — управлінням дискурсом інших людей, що є одним з найбільш очевидних способів взаємозв'язку дискурсу і влади: люди не можуть вільно говорити чи писати коли, де, кому, що і як захочуть, і вони при цьому частково або повністю контролюються владними групами, такими як держава, поліція, мас-медіа чи бізнес-корпорації, зацікавлені в придушенні свободи (звичайно критичних) текстів і мови. Або навпаки, вони можуть говорити і писати так, як їм дозволено це робити» [41, с. 8].

Таке управління поширене в суспільстві, лише невелика кількість  людей володіють абсолютною свободою говорити і писати те, що хочуть, тоді, коли хочуть, і тому, кому хочуть. Існують  соціальні обмеження (наприклад, закони проти наклепу або расистської  пропаганди) і норми доречності висловлювань. На роботі, в більшості випадків, від людей вимагається виробляти  специфічні типи текстів. В цьому  сенсі управління дискурсом уявляється скоріше правилом, ніж винятком. Для того, щоб дослідити зловживання  управлінням дискурсом, ми повинні  визначити його специфічні умови, такі як порушення людських чи соціальних прав.