Фальсифікація як тип філософського світогляду

Оскільки Поппер бачив  недоліки основних принципів тогочасної науки — принципу обґрунтованості, або верифікації, як критерію демаркації науки та псевдонауки та методу індукції, він зайнявся проблемою спростування цих принципів.

Верифікаційний критерій теоретичних тверджень достатньо  скоро виявив свою обмеженість, викликавши численну критику на свою адресу. Недосконалість методу верифікації виявилась перш за все у філософії, оскільки з'ясувалось, що філософські твердження не можуть бути верифікованими, оскільки вони не мають емпіричного значення. На цю сторону недоліку доктрини логічного  позитивізму, наприклад, вказує Xіларі  Патнем в роботі «Як не можна говорити про значення». Карл Поппер був близько знайомий з багатьма членами Віденського гуртка, що дало йому можливість детально вивчити погляди позитивістів, і побачити їхні недоліки.

Поппер писав, що його передусім  цікавило питання ««Коли теорію можна вважати науковою?», або інакше — «чи існує критерій наукового характеру або наукового статусу теорії?» ... Я хотів провести межу між наукою та псевдонаукою, прекрасно знаючи, що наука часто помиляється і що псевдонаука може випадково натрапити на істину» [27, с. 65]. Найпоширеніша відповідь на ці питання полягала в тому, що наука від псевдонауки відрізняється своїм емпіричним методом, який за сутністю своєю є індуктивним, тобто таким, що виходить зі спостережень або експериментів. Але є і псевдоемпіричний метод, яким користується, наприклад, астрологія, яка попри апеляції до експериментів та величезний емпіричний матеріал не є наукою. Тому така відповідь не влаштовувала Поппера, і він починає свої пошуки критерію демаркації (межі між наукою та не наукою) та критику індуктивізму та верифікації. Проблема індукції тісно пов'язана з проблемою демаркації, хоча Поппер сам зазначає, що довгий час не бачив цього зв'язку. Проблему індукції Поппер розвинув, наслідуючи Г'юма, як він це пише. Г'юм вважав, що індукцію не можна виправдати логічно, не може бути логічних аргументів на користь того, що випадки, з якими ми ще не зустрічалися в досвіді, схожі на ті, з якими ми знайомі з досвіду. Звідси зрозуміло, що навіть після спостереження частого та постійного зв'язку об'єктів, ми не маємо жодних підстав для того, щоб дійти висновку стосовно якого-небудь об'єкта, крім тих, які ми маємо в нашому досвіді. Поппер тут доходить висновку, що жодна наукова теорія не може бути виведена з висловлювань спостереження та не може бути описана як функція істинності таких висловлювань. З емпіричних свідчень може бути виведена лише хибність теорії, і цей висновок є чисто дедуктивним. Але, зазначає філософ, віра в те, що наука розвивається зі спостережень до теорії настільки глибоко вкоренилося, що заперечення її викликає здивування [24]. Абсурдність цієї віри Поппер ілюструє прикладом людини, яка все життя присвятила науці, описуючи кожну річ, яку вона бачила, і заповіла свій безцінний скарб Королівському товариству для використання в якості індуктивних даних. Карл Поппер стверджує, що спостереження завжди має вибірковий характер. Для спостереження потрібно обрати об'єкт, певну задачу, мати певний інтерес, точку зору, проблему. А щоб все це мати, потрібно мати певну гіпотезу, яку має підтвердити або спростувати спостереження. Але де взяти першопочаткову гіпотезу, з якої починається пізнання? Поппер пише, що він вважає теорію вроджених ідей абсурдом, але кожен організм має вроджені реакції. Ці реакції можна назвати очікуваннями [24]. Через ці «очікування» Поппер намагається проаналізувати проблему індукції. Поппер пояснює індукцію не як людську схильність очікувати закономірностей в ході подій як наслідок повторень, а пропонує розглядання «повторення-для-нас» як результат людської схильності очікувати закономірності та відкривати їх, навіть там, де їх насправді нема. Поппер вважав, що ми не чекаємо пасивно на повторення а самі активно накладаємо їх на світ. Не чекаючи , щоб всі дані опинились у нашому розпорядженні, ми одразу формулюємо висновки [27]. Це і є метод спроб та помилок — «припущень та спростувань», в якому Поппер вбачає головний смисл пізнавального процесу. Метод спроб та спростувань є найбільш дієвим методом усунення хибних теорій шляхом висловлювань спостереження, і його виправданням є чисто логічне відношення вивідності, яке дозволяє нам стверджувати хибність універсальних висловлювань, якщо ми визнали істинність деяких сингулярних висловлювань.

Індукція виступає для  позитивістів, мовою Поппера, критерієм  демаркації між наукою та псевдонаукою. Але жодне правило ніколи не зможе  гарантувати, що індуктивне узагальнення, зроблене на основі істинних і навіть часто повторюваних спостережень, буде істинним. Тому, вважає Поппер, правила  «обґрунтованої індукції» просто не існує. Успіхи науки обумовлені не правилами індукції, а залежать від щастя, винахідливості та від чисто дедуктивних правил критичного міркування. Поппер узагальнює свої висновки про індукцію наступним чином:

1) Індукція, тобто висновок, що спирається на множину спостережень, є міфом. Вона не є ані психологічним фактом, ані фактом звичайного життя, ані фактом наукової практики.

2) Реальна практика науки оперує припущеннями: іноді можливий стрибок від припущення до висновків навіть після одного-єдиного спостереження.

3) Повторні спостереження та експерименти використовуються в науці для перевірки наших припущень, тобто як спроби їх спростування.

4) Помилкова віра в індукцію підтримується потребою знайти критерій демаркації, який — згідно з поширеною, але помилковою думкою — може дати лише індуктивний метод.

5) Концепція індуктивного методу, як і критерій верифікації, призводить до хибного проведення демаркації.

6) Все сказане повністю  зберігає свою вірність навіть  в тому випадку, якщо ми вважаємо, що індукція надає теоріям  лише вірогідність, а не достовірність.

Тому Поппер вважав, що принцип індукції цілком зайвий і, крім того, він неминуче призводить до логічних протиріч [24]. Натомість він пропонує застосовувати дедуктивний метод для утворення з якоїсь нової ідеї, попередньо сформульованої і ще невиправданої в жодному відношенні припущення, гіпотези чи теоретичної системи, логічних висновків і для перевірки їх.

Принцип фальсифікації, який Поппер протиставляє верифікації, тісно  пов'язаний з проблемою демаркації. Проблема, яку він намагався вирішити, висунувши критерій фальсифікації, була проблема проведення межі (наскільки це можна сказати) між висловлюваннями або системами висловлювань емпіричних наук і всіма іншими висловлюваннями І релігійними, метафізичними або просто псевдонауковими. Поппер назвав цю проблему «проблемою демаркації» ,тобто критерію встановлення науковості теорій [16]. У Вітгенштейна, наприклад, теж був критерій демаркації (мовою Поппера). Він пише в своєму «Логіко-філософському трактаті», що всі істинні речення є функціями істинності атомарних речень, що описують «атомарні факти», тобто факти, які в принципі можна встановити спостереженням. Решта висловлювань, що мають форму речень, будуть псевдоприпущеннями, позбавленими сенсу. Цю ідею Вітгенштейн використовував для характеристики науки як чогось протилежного філософії. До науки, за Вітгенштейном, належать ті речення, що виводяться з істинних «речень спостереження». Поппер вважав, що це рівносильне доволі грубому формулюванню «верифікаційного критерію демаркації»«. Його можна уточнити наступним чином: речення, які можна віднести до сфери науки, мають бути такими, щоб існувала можливість верифікувати їх за допомогою речень спостереження; сукупність таких речень співпадає з класом всіх істинних або осмислених речень.

Верифікація як критерій демаркації завжди була однією із рис позитивізму. «Позитивісти колишніх часів схилялися до визнання науковими, або законними, лише тих понять (уявлень чи ідей), що ... «виводяться з досвіду», тобто ці поняття ... можна логічно звести до елементів чуттєвого досвіду... Сучасним позитивістам вдалось виробити більш ясний погляд на науку. Для них наука — не система понять, а система висловлювань. Згідно з цим вони схильні визнавати науковими або законними лише висловлювання, які можна звести до елементарних висловлювань про досвід — «судженням сприйняття», «атомарним висловлюванням», «протокольним реченням» тощо. Очевидно, що ... при цьому критерій демаркації тотожний вимозі побудови індуктивної логіки» [24, с. 56]. Оскільки Поппер не визнавав індуктивну логіку, то він вважав такий критерій демаркації неспроможним, оскільки такий критерій буде занадто вузьким (і одночасно занадто широким): він виключає з науки практично все, найбільш характерне для неї (одночасно не виключаючи астрологію).

Саме тому, на противагу  неспроможному принципу верифікації, Поппер розробляє принцип, який він  назвав «принцип фальсифікації».

Звісно, не лише Поппер займався проблемами принципу фальсифікації. Цю проблему до нього розробляли такі вчені, як Джон Стюарт Мілль та Чарльз Пірс, яких можна вважати засновниками фалібілізму як філософського та методологічного напряму, але Поппер найбільш точно виразив суть цього вчення. 

1.2 Фальсифікація  як базовий принцип критичного  дискурсу в філософській концепції  Карла Поппера

Фальсифікація (від лат. falsus — хибний, facio — роблю) — наукова процедура, що має своїм результатом встановлення хибності відповідної гіпотези шляхом емпіричної перевірки на відповідність прийнятим у науковому товаристві фундаментальним теоріям [11]. Поппер запропонував принцип фальсифікованості як критерій розмежування наукового і ненаукового знання (а також розмежування емпіричних наук та математики, логіки абощо) на противагу принципу верифікації. Філософ вважав, що науковими можна вважати не ті теорії, які підтверджуються всім, а ті, що можуть бути спростованими емпіричними даними. Спростовуваність (фальсифіковуваність) отже, вважається критерієм науковості теорії.

Довести можна все, що завгодно. Теорії ж, які можуть бути спростовані  досвідом, є дійсно науковими, вони несуть в собі знання про світ. На перший погляд це може видатись нісенітницею (як може бути істинною теорія, якщо вона виявиться хибною?), але Поппер і  не мав на увазі існування цілковито  істинних теорій. Є теорії більш  наближені до істини (більш вірогідні  та спроможні), а є менш наближені  до істини (менш вірогідні та спроможні). Сенс наукової діяльності полягає не в пошуку істини, а у виявленні помилок.

Наші уявлення про світ, що вважаються в науці нашими знаннями про нього, не є істинами, бо не існує  такого механізму, який міг би встановити їхню істинність, але існує натомість  спосіб виявлення їхньої хибності. В науці лише ті знання відповідають критеріям науковості, які витримують процедуру фальсифікації. В науково-дослідницькій  діяльності немає більш раціональної процедури, ніж метод спроб га помилок — метод припущень та спростувань.

Емпіричну основу науки складає  сукупність всіх можливих одиничних  речень, що описують факти — це «атомарні речення», «базові речення». До цієї сукупності входять і несумісні між собою речення, і задача науки — виявити цю несумісність. Такі несумісні з теорією висловлювання Поппер називав «потенційними фальсифікаторами». «Теорія називається «емпіричною», або «фальсифікованою», якщо вона точно розділяє клас всіх можливих базисних висловлювань на два наступних непустих підкласи: по-перше, клас всіх тих базисних висловлювань, з якими вона несумісна (які вона усуває або забороняє), ми назвемо його класом потенційних фальсифікаторів теорії; і, по-друге, клас тих базисних висловлювань, які їй не суперечать (які вона припускає). Більш коротко наше визначення можна сформулювати так: теорія фальсифікована, якщо клас її потенційних фальсифікаторів не пустий» [24, с. 113]. Треба сказати, що теорія стверджує щось лише стосовно її потенційних фальсифікаторів (вона стверджує їхню хибність). Стосовно базисних висловлювань, які вона припускає, вона не каже нічого. Зокрема, вона не стверджує їхню істинність.

Ця умова є необхідною, але недостатньою. Ми будемо вважати  теорію фальсифікованою лише в тому випадку, якщо нам вдалось відкрити відтворюваний ефект, що спростовує теорію.

Поппер вважає, що теорія має бути вузькою, і спрямованою  не на припускання чогось, а на заборону чогось. Чим більший обсяг теорії, тим менша вірогідність того, що це наукова теорія, а не просто сукупність фактів. Кожна теорія складається  з окремих висловлювань і припущень, і чим менше х, тим більша вірогідність того, що її можна сфальсифікувати. Поппер ілюструє це прикладом з логіки, де зрозуміло: що обсяг сукупності двох висловлювань більший за обсяг окремого її складника. У формалізованому  вигляді це твердження виглядає так: (a^b)>а і (а^b)>b [24].

В спрощеному вигляді процес утворення теорій та їхня фальсифікація, за Поппером, виглядають приблизно  так. Виникає певне припущення, підкріплене  спостереженнями. Припущення стає гіпотезою, і відбувається пошук базисних висловлювань, що спростовують її. Якщо таких висловлювань немає, і теорія не «припускає» їх, тоді це не теорія емпіричної науки. Якщо фальсифікатори знаходяться, і зрештою спростовують цю теорію, то на її основі з'являється нова теорія, більш досконала, що враховує помилки та недоліки попередньої теорії. Однак, за Поппером, це не розвиток теорії, а лише заміна її, оскільки в світі не існує розвиток як такий. Так, процеси еволюції є лише змінами на ґрунті спроб та помилок. Так і теорії не поєднані наслідковим зв'язком, нова теорія тому і нова, що максимально відходить від старої теорії. Сенс, цінність, нової теорії, що прийшла на зміну старій, Поппер вбачає в її здатності вирішувати ті проблеми, які не могла вирішити стара теорія. Тоді нова теорія буде прогресивною. Найбільш вагомий внесок в ріст наукового знання, який може зробити теорія, складається з нових, породжених нею проблем. Саме тому ми розуміємо науку і ріст знання як те, що завжди починається з проблем і завжди закінчується проблемами і характеризується зростаючою схильністю до висунення нових проблем.

Такий підхід до росту наукового  знання можна порівняти з теорію природного добору Чарльза Дарвіна: в процесі фальсифікації ми шукаємо  більш вірогідну теорію, яка б  краще за інші відповідала на питання  попередньої теорії, а також на ті питання, на які попередня теорія відповіді дати не могла. Але, навіть знайшовши таку теорію, ми продовжуємо  фальсифікувати її, і, коли вона стає неспроможною, відкидаємо її і шукаємо кращу  теорію.

Важливо пам'ятати, що, коли ми фальсифікуємо теорію, ми фальсифікуємо  її повністю, фальсифікації окремих  її висловлювань недостатньо. Натомість, інколи буває достатньо однієї-єдиної події, щоб сфальсифікувати теорію. Широко відомий приклад цьому  був у Європи, коли істинним вважали  висловлювання «Всі лебеді — білі» аж до середини XIX століття, коли в Австралії було виявлено невідомих до того часу чорних лебедів. Таким чином ця теорія була спростована. Крім того, зазначає Поппер, бувають випадки, коли одна і та ж сама подія може спростовувати одну теорію та одночасно підтверджувати іншу. Так, відкриття в 1492 році Христофором Колумбом Америки підтвердило теорію сферичності Землі і водночас спростувало теорію, стосовну розмірів Землі і тим самим найближчого шляху до Індії. Такі відкриття є випадковими лише тою мірою, якою вони суперечать всім очікуванням, і отримані вони не в результаті свідомої перевірки тих теорій, які були ними спростовані [24].

Кожного разу, коли ми пояснюємо  деякий можливий закон шляхом «нової можливої теорії більш високого ступеня універсальності», ми відкриваємо дещо більше про світ. Кожного разу, коли нам вдається фальсифікувати теорію такого роду, ми робимо нове відкриття. Бо ці фальсифікації найважливіші. Вони вчать нас несподіванці. І вони знову переконують нас, що наші теорії, хоча вони і створені нами, є тим не менш істинними твердженнями про світ: бо вони стикаються з тим, що нами ніколи не створювалося [27].

Принцип фальсифікації Карла  Поппера — це, фактично, застосування логічного правила modus tollens. Це схема, в якій фальсифікація наслідку веде за собою фальсифікацію всієї системи, з якої його виведено. «Нехай р — наслідок системи t висловлювань, що складається з теорії та початкових умов. Відношення вивідності (аналітичної імплікації) р із t символічно можна записати так: t à р, що читається «p слідує з t». Припустимо, що р хибне («~p»)... Якщо дано відношення вивідності t à р та прийнято р, то ми можемо вивести ~t, тобто вважається, що t сфальсифікована... Якщо р вивідне з t і р хибне, то t теж хибне». За допомогою такого висновку ми фальсифікуємо всю теорію, що була використана для дедукції р.

Звісно, кожна система  має ґрунт для критики, і далі Поппер згадує про можливу критику свого методу.