Фальсифікація як тип філософського світогляду

ВСТУП

Актуальність роботи. «В суперечці народжується істина» — давнє прислів’я. Здавна було помічено, що істину кожна людина розуміє по-своєму, і погляди окремої людини можуть відрізнятися від справжньої істини — людям властива здатність помилятись. Зіткнувшись з чимось невідомим, люди роблять свої припущення, які б пояснювали сутність цього невідомого, прагнучи нового знання. Так створювались міфи, з яких виросли релігія та наука. Зараз таким чином створюються теорії. В основі будь-якої теорії лежить припущення, яке схоже на правду, і яке пояснює якщо не все явище, то, принаймні, його значну частину. І тут людина-творець теорії має кілька шляхів — вона може сліпо вірити цьому припущенню, не намагаючись його підтвердити або спростувати (так робить релігія), може шукати йому виключно підтвердження (як це робила позитивістська наука), а може, переконавшись у життєздатності свого припущення, шукати йому спростування, з урахуванням яких згодом вибудовувати нове припущення, нову теорію, що буде досконалішою за попередню. Саме такий шлях пропонують представники такого філософського напряму як критицизм, критичний раціоналізм, та, зокрема, Карл Поппер, Мішель Фуко, Тен Ван Дейк, Чарльз Пірс тощо.

Карл Поппер назвав такий  підхід до отримання істинного знання «принцип фальсифікації», який він протиставив «принципу верифікації».

Треба зазначити, що Поппер не перший, хто запропонував сумніватися в наявному знанні, в тому, що вважається істиною. Якщо не першим, то найвідомішим прихильником такого підходу до знання був Рене Декарт, який є автором знаменитого висловлювання «Ego cogito, ergo sum», яке, з урахуванням принципу методичного сумніву, можна трактувати, як «Я сумніваюся, отже я існую». Декарт вважав, що єдине, що є достовірним і не потребує доказу — це те, що людина мислить, а точніше — сумнівається. Тому все, що відомо науці і вважається доведеним, необхідно переосмислити знову, починаючи з першооснов. Лише так можна вважати щось істинним. Отже, є всі підстави провести паралелі з попперівським принципом фальсифікації.

Проте такий підхід, за якого  для надання теорії статусу істинної достатньо наявності якнайбільшого числа підтверджень, був панівним в науці, філософії та мисленні аж до середини ХХ ст., коли Поппер зробив спробу похитнути базові принципи тогочасної науки, і ця спроба виявилась доволі вдалою. Можна сказати, що сформульований ним принцип фальсифікації став основним принципом сучасної науки та філософії. Також його принцип фальсифікації як прагнення знайти спростування певній сформованій думці широко застосовується в критичному мисленні та в дискурсі як методі отримання істинного знання.

Ступінь розробки. Проблема дискурсу знаходиться в центрі уваги широкого спектра гуманітарних, суспільних дисциплін (від лінгвістики до політології). У сучасній філософії тема аналізу дискурсу постає в контексті логіки, семіотики, теорії аргументації, аналізу комунікації, проблеми інтерсуб’єктивності, консенсусу, легітимізації етичних принципів. Такий напрямок, як комунікативна філософія, робить поняття дискурс центральним. Дискурс розглядають як узагалі те, що конституює соціум, як засіб обґрунтування соціальних норм, як концептуальну схематизацію демократичної системи, ідеї відкритого суспільства або ідеалу вільної комунікації, де учасники є рівними і де імператив Імануїла Канта модифіковано так: «Поводь себе так, як немовби ти жив в ідеальному комунікативному суспільстві». Критичний дискурс також відіграє дуже важливу роль при формуванні аналітичного мислення та вміння чітко викласти свою думку та аргументувати її, а також знайти аргументи проти позиції опонента.

Дискурс (та критичний дискурс зокрема) досліджувався багатьма видатними філософами, такими як Мішель Фуко, що використовував термін «дискурсія», який він розумів як складну сукупність мовних практик, що беруть участь у формуванні уявлень про той об'єкт, що вони припускають, Юрген Хабермас, який розумів дискурс як рефлексивну мовленнєву комунікацію, що передбачає самоцінну рефлективність промовляння всіх значимих для учасників комунікації її аспектів, Чарльз Пірс та Джон Стюарт Мілль, які розробляли принцип фалібілізму, який лежить в основі будь-якого дискурсу, Тен Ван Дейк, який розглядав взаємозв’язок дискурсу та соціуму і влади, Анатолій Теміргалійович Ішмуратов, який також розглядав дискурс в суспільстві та Карл Раймунд Поппер, який бачив у дискурсі спосіб пізнання, методологію формування суспільних відносин та методологію інтелектуального зростання особистості.

Об’єкт дослідження. Дискурс як філософська категорія.

Предмет дослідження. Філософська концепція критичного дискурсу Карла Поппера.

Мета роботи. Визначити сутність критичного дискурсу та розкрити його значення для соціальної та комунікативної діяльності людини.

Завдання роботи:

• встановити філософське підґрунтя принципу фальсифікації;
• визначити специфіку фальсифікації як базового принципу критичного дискурсу;
• з’ясувати особливості тлумачення поняття дискурсу в логіко-філософському знанні;
• встановити взаємозв’язки відкритого суспільства і критичного дискурсу через визначення його соціально-комунікативних аспектів.

Методи дослідження: при написанні роботи було використано методи аналізу та синтезу, порівняння різних концепцій з досліджуваною концепцією.

РОЗДІЛ 1. ФАЛЬСИФІКАЦІЯ ЯК ТИП ФІЛОСОФСЬКОГО СВІТОГЛЯДУ

1.1 Філософські  підґрунтя принципу фальсифікації.

Базовим принципом науки та філософії до середини ХХ ст., зокрема неопозитивізму, був принцип верифікації. Неопозитивізм — один з основних напрямів філософії XX ст., що поєднував основні установки позитивістської філософії з широким застосуванням технічного апарату математичної логіки. Найвидатнішим та найвідомішим представником неопозитивізму був Людвіг Вітгенштейн (Ludwig Josef Johann Wittgenstein). Мета науки, згідно з неопозитивізмом, полягає у формуванні бази емпіричних даних, фактів, якими наука буде оперувати. Ці факти мають бути репрезентовані мовою, що не припускає двозначності та невиразності. В якості такої мови логічним позитивізмом був запропонований логічно-математичний понятійний апарат, що характеризувався точністю та ясністю опису явищ, що описуються. Логічні терміни мали виражати пізнавальні значення спостережень та експериментів в реченнях, що визнаються емпіричною наукою за речення «мови науки». З введенням «контексту відкриття» («контекст відкриття» — поняття методології науки, що характеризує можливості аналізу процесів формування, вдосконалення та розвитку науково-теоретичного знання. Поняття «контекст відкриття» протиставляється поняттю «контекст виправдання». Сенс цього протиставлення полягав у запереченні можливостей точного логічно-методологічного аналізу формування, вдосконалення та розвитку науково-теоретичного знання, які розглядалися в якості предмета лише психології, соціології та історії науки, а також інших когнітивних дисциплін, але не логіки та методології науки) логічним позитивізмом була зроблена спроба перейти на аналіз емпіричних тверджень з точки зору можливості виражати їх за допомогою логічних понять, виключивши, таким чином, з логіки та методології питання, пов'язані з відкриттям нового знання. При цьому емпірична епістемологія наділялася статусом основи наукового знання, тобто логічні позитивісти були впевнені, що емпірична база наукового знання формується виключно на ґрунті мови спостереження. Звідси і загальна методологічна установка, що припускає редукцію теоретичних суджень до висловлювань спостереження.

В 1929 році Віденський гурток висунув своє формулювання емпірицистського критерію значення, що стала першою серед подібних формулювань. представники Віденського гуртка заявили, що значенням  речення є принцип верифікації.

Принцип верифікації (лат. verificatia — підтвердження; лат. verus — істина, fасіо — роблю) — це логіко-методологічна процедура встановлення істинності наукової гіпотези (так само як і окремого конкретно-наукового твердження) на основі їхньої відповідності емпіричним даним (пряма, чи безпосередня верифікація, або теоретичним положенням, що відповідають емпіричним даним (опосередкована, непряма верифікація).

Принцип верифікації передбачає визнання науково значимими лише тих знань, зміст яких можна обґрунтувати протокольними реченнями. В неопозитивізмі протокольні речення — це речення, що утворюють емпіричну базу науки і пізнання взагалі. На першому етапі формування неопозитивізму вважалося, що протокольні речення описують чуттєві переживання суб'єкта («зараз я бачу зелене», «тут я відчуваю тепле» тощо). Протокольні речення в неопозитивізмі характеризувалися наступними особливостями:

1) вираження «чистого» чуттєвого досвіду суб'єкта;

2) абсолютна достовірність;

3) нейтральність стосовно всього іншого знання;

4) гносеологічна первинність — з них починається процес пізнання.

Неопозитивісти вважали, що всі інші твердження мають зводитися  до протокольних тверджень, оскільки являють  собою лише скорочений запис множини  протокольних тверджень. Тому факти  науки в доктринах неопозитивізму абсолютизуються, мають примат перед  іншими елементами наукового знання, бо, на їхню думку, вони визначають зміст  та істинність теоретичних речень. Зусилля позитивістів застосовувати логічний апарат до аналізу знання, вираженого реченнями спостереження, не призвели до науково значимих результатів; вони зіткнулися з такими проблемами, вирішити які не можна було в межах прийнятого ними редукціоністського підходу (редукція — зведення однієї теорії до іншої) до пізнання та знання. Зокрема, не ясно, чому не всі твердження стають базовими, а лише деякі? Які критерії їхнього добору? Які вони мають евристичні можливості та гносеологічні перспективи? Яким є механізм архітектоніки наукового знання?

Відомий філософ Карл Поппер зазначає, що він вказував послідовникам  Вітгенштейна та членам Віденського  гуртка на ці недоліки, але сам був  розкритикований ними та звинувачений у нещирості. Але, врахувавши критику  на свою адресу та вдосконаливши свою теорію (це теж, можна сказати, принцип  фальсифікації у дії), Поппер виклав свою критику в таких роботах, як «Логіка та ріст наукового знання» та «Припущення та спростування». Розглянемо критику Поппером принципу верифікації та запропонований ним принцип фальсифікації.

Карл Раймунд Поппер (нім. Karl Raimund Popper, 1902-1994) — британський філософ австрійського походження, логік та соціолог. До 1937 року працював у Відні. З 1946 року до середини 70-х — професор Лондонської школи економіки та політичних наук. Автор та представник школи «критичного раціоналізму» — спроби конструктивного теоретичного подолання логічного позитивізму. Основні роботи: «Логіка наукового дослідження» (1935), «Відкрите суспільство та його вороги» (1945), «Злиденність історицизму» (1945), «Припущення та спростування» (1963), «Об'єктивне знання. Еволюційний підхід» (1972), «Автобіографія (Пошуку немає кінця» (1974), «Відповідь моїм критикам» (1974), «Особистість та її мозок» (у співавторстві з Дж. Екклсом, 1977), «Реалізм та мета науки» (1983) та ін.

Карл Поппер критикував основні  принципи науки, такі як індуктивізм  і позитивізм, і запропонував свої шляхи для пізнання. Цікаво, що Поппер сам певний час вивчав популярні  на той час теорії, які потім  сам же і критикував. Він пише в роботі «Припущення та спростування»: «...Серед теорій, що цікавили мене в той час, найбільш значимою була, без сумніву, теорія відносності Ейнштейна. До них же слід віднести теорію історії Маркса, психоаналіз Фрейда і так звану «індивідуальну психологію» Альфреда Адлера» [27, с. 63]. Він навіть особисто познайомився з Адлером і допомагав йому в його роботі. Але влітку 1919 року він почав відчувати все більше розчарування в цих теоріях, він поставив під сумнів їхній науковий статус: «...я відчував, що ці три ... теорії, хоч і виражені в науковій формі, насправді мають більше спільного з примітивними міфами, ніж з наукою, що вони більшою мірою нагадують астрологію, аніж астрономію» [27, с. 64]. Поппер виявив, що прихильники теорій Карла Маркса, Зігмунда Фрейда та Альфреда Адлера, були вражені деякими моментами, спільними для цих теорій, зокрема їхньою пояснювальною силою. Здавалося, що ці теорії здатні пояснити практично все, що відбувалося в тій сфері, яку вони описували. Вивчення будь-якої з них ніби призводило до повного духовного переродження або до одкровення, що відкриває наші очі на нові істини, недосяжні непосвяченому. Оскільки ваші очі одного разу були розкриті, ви будете бачити приклади, що підтверджують теорію, всюди: світ наповнений верифікаціями теорії. Все, що відбувається, підтверджується ними. Поппер наводить приклад з власного досвіду. «В 1919 році я повідомив Адлера про випадок, який, здавалося, важко було підвести під його теорію. Однак Адлер легко проаналізував його в термінах своєї теорії неповноцінності. ... Я спитав його, чому він такий впевнений в тому, що він правий. «В силу мого тисячократного досвіду», — відповів він» [27, с. 69]. Поппер вважав, що такі підтвердження є не підтвердженням теорії, а лишень підтвердженням того, що даний випадок можна проаналізувати в межах даної теорії, і не більше. Ми не змогли б вигадати жодної форми людської поведінки, яку не можна було б пояснити в межах кожної з таких теорій, як теорія Альфреда Адлера чи Зігмунда Фрейда. Той факт, що вони завжди знаходили підтвердження був чи не найсильнішим аргументом на користь цих теорій. Однак Поппер засумнівався щодо того, а чи не є цей факт вираженням не сили, а навпаки, слабкості цих теорій. І навпаки, коли в теорії наявний певний ризик, що можна знайти приклади, в яких передбачуваний ефект відсутній, — така теорія є більш науковою, і вона, за Поппером, буде основою для створення іншої теорії, яка буде враховувати її недоліки.