Фальсифікація як тип філософського світогляду

Наприклад, одним з можливих заперечень концепції Поппера є те, що фальсифікація законів природи так само неможлива, як і їхня верифікація. Поппер відповідає, що в самому питанні заплутані два різних рівні аналізу, і в будь-якому випадку, незалежно від того, який базис не обрав би дослідник, він може перевірити теорію, лише спростувавши її, оскільки не може існувати цілком надійне спостереження, що було б застраховане від хибних інтерпретацій. Найбільш складною для Поппера є критика його ідей з позиції конвенціоналізму. Конвенціоналізм і філософська концепція, згідно з якою наукові поняття та теоретичні побудови є продуктами «угоди» між вченими, що виходить з міркувань звичності, зручності, простоти тощо. З точки зору конвенціоналізму критерій демаркації Поппера виявиться беззмістовним, оскільки, за поглядами конвенціоналізму системи теорій не можна розділяти на фальсифіковані та нефальсифіковані. За Поппером, єдиним засобом уникнути конвенціоналізму є прийняття рішення не використовувати методів конвенціоналізму.

З вище сказаного можна  зробити висновок:

1)  Легко отримати підтвердження, або верифікації, майже для кожної теорії, якщо ми шукаємо підтверджень.

2) Підтвердження мають братися до уваги лише в тому випадку, якщо вони є результатом ризикованих передбачень, тобто коли ми, не будучи повідомленими про деяку теорію, очікували би події, несумісної з цією теорією, — події, що заперечує дану теорію.

3) Кожна «хороша» наукова теорія є деякою забороною: вона забороняє появу деяких подій. Чим більше теорія забороняє, тим вона краща.

4) Теорія, що не заперечується жодною мислимою подією, є ненауковою. Незаперечуваність являє собою не перевагу теорії (як часто вважають), а її недолік.

5) Кожна справжня перевірка теорії є спробою її сфальсифікувати, тобто заперечити. Перевірюваність є фальсифікованістю; при цьому існують ступені перевірюваності: одні теорії більш перевірювані, більшою мірою заперечувані, аніж інші; такі теорії схильні, так би мовити, до більшого ризику.

6) Підтверджуюче свідоцтво не має братися до уваги за виключенням тих випадків, коли воно є результатом справжньої перевірки теорії. Це означає, що його треба сприймати як результат серйозної, але безуспішної спроби фальсифікувати теорію.

7) Деякі теорії, що справді перевіряються, після того, як виявлена їх хибність, все-таки підтримуються їхніми прихильниками, наприклад, за допомогою введення таких допоміжних припущень ad hoc або за допомогою такої переінтерпретації ad hoc теорії, які позбавляють її від спростування. Така процедура завжди можлива, але вона рятує теорію від спростування тільки ціною знищення або крайньою мірою зменшення її наукового статусу. (Поппер назвав таку операцію «конвенціоналістською стратегією», або «конвенціоналістським вивертом»)

Все сказане можна підсумувати  в наступному твердженні: критеріями наукового статусу теорії є її фальсифікованість, спростовуваність, або перевірюваність [24].

Критика Поппера мала великий  вплив на тогочасну науку. «Мої напади на верифікацію все ж не залишилися без наслідків. Незабаром вони призвели до того, що в таборі верифікаціоністів відбулося повне змішення понять змісту та беззмістовності. Початкове формулювання принципу верифікації в якості критерію значення була щонайменше ясною, простою та переконливою. Створені модифікації та зміни були зовсім іншими» [20, c.74]. Цікаво, що вважали, що позиція Поппера теж належить до «не ортодоксальних» модифікацій принципу верифікації, а не є самостійною системою поглядів.

Поппер зробив доволі вдалу  спробу похитнути устої тогочасної науки, показати її недосконалість. Так, якщо у позитивістів основним методом  була індукція, то Поппер запропонував використовувати більш надійний дедуктивний метод. Від принципу верифікації Поппер пішов протилежним  шляхом — до принципу фальсифікації, і в межах своєї теорії пояснив багато питань, які не могли пояснити позитивісти. Поппер запропонував також новий підхід до співвідношення науки та метафізики. Якщо позитивісти з їхнім верифікаційним підходом вважали метафізичні конструкції неосмисленими, то Поппер — просто недостатньо розробленими в плані емпіричної перевірюваності. Під впливом критики Поппера логічний позитивізм послабив свої позиції, ввівши в свою доктрину положення про часткову емпіричну підтверджуваність. Звідси логічно слідувало, що достовірність мають лише емпіричні терміни та речення, виражені за допомогою цих термінів, інші поняття та речення, що мають безпосередній стосунок до законів науки, визнавалися осмисленими в силу їхньої здатності витримувати часткову верифікацію.

Поппер запропонував свій підхід до росту знання, вважаючи, що закономірностей та наслідкового зв'язку не існує.

Також, за Поппером, неможливе  досягнення наукою істини, натомість  можливе створення лише все більш  вірогідних теорій. Цим позиція Поппера  теж корінним чином різниться  від більшості тогочасних наукових поглядів.

В поглядах Карла Поппера  на науку можна прослідкувати вплив таких філософів, як Галілей, Кант, Ньютон, Бекон, Декарт, а також тогочасні експерименти в області фізики. Однак для свого часу погляди Поппера були дуже модерновими, не всі тоді її розуміли, але зараз ця позиція має свій розвиток.

Прагнення спростувати думку  опонента або перевірити свою власну (принцип фальсифікації) лежить в  основі будь-якої суперечки — як побутової сварки, так і філософського критичного дискурсу. 

РОЗДІЛ 2. КРИТИЧНИЙ ДИСКУРС КАРЛА ПОППЕРА

2.1 Філософські  підходи до розуміння сутності  дискурсу.

Поняття дискурсу є одним  з головних понять філософії XX сторіччя, хоча загальноприйнятого визначення цього  поняття поки що не існує. Поняття  дискурсу так само розпливчасто, як поняття мови, суспільства, ідеології.

Термін «дискурс» походить від латинського «discursus», що можна перекласти як «бігання туди-сюди; рух, кругообіг; бесіда, розмова, мова, процес мовної діяльності; спосіб говоріння».

В широкому сенсі слова  дискурс являє собою складну  єдність мовної практики та екстралінгвістичних  факторів, необхідних для розуміння  тексту, тобто таких. що дають уявлення про учасників комунікації, їх установки  та цілі, умови виробництва і сприйняття повідомлення.

Чіткого і загальновизнаного  визначення поняття «дискурс», що охоплювало б усі випадки його вживання, не існує. Це поняття модифікує традиційні уявлення про мовлення, тексти, діалоги, стилі і навіть мову. Найбільш чітко виокремлюються три основні класи вживання терміну «дискурс», що співвідносяться з різними національними традиціями і вкладами конкретних авторів.

До першого класу належать власне лінгвістичні вживання цього  терміна, історично першим з яких було його використання в назві статті «Дискурс-аналіз» американського лінгвіста Зеліга Харріса, опублікованої в 1952 році. З одного боку, дискурс мислиться як мова, вписана в комунікативну ситуацію і в силу цього як категорія з більш чітко вираженим соціальним змістом порівняно з мовленнєвою діяльністю індивіда. З іншого боку, реальна практика сучасного (з середини 1970-х років) дискурсивного аналізу пов'язана з дослідженням закономірностей руху інформації в рамках комунікативної ситуації, здійснюваної через обмін репліками. При цьому, однак, підкреслюється динамічний характер дискурсу, що робиться для розрізнення поняття дискурсу і традиційного уявлення про текст як статичної структури. Перший клас розумінь терміна «дискурс» представлений головним чином в англомовній науковій традиції.

Другий клас вживань терміну  «дискурс», що в останні роки вийшов за рамки науки і став популярним в публіцистиці, сходить до французьких структуралістів і постструктуралістів, і перш за все до М.Фуко. Термін «дискурс», що розуміється таким чином, описує спосіб говоріння і обов'язково має чітке визначення — який або чий дискурс, — бо дослідників цікавить не дискурс взагалі, а його конкретні різновиди, що задаються широким набором параметрів: чисто мовними відмінними рисами, стилістичною специфікою, а також специфікою тематики, систем переконань, способів міркування і т. д. Дискурс в даному розумінні — це стилістична специфіка та ідеологія, що стоїть за нею. Більш того, передбачається, що спосіб говоріння багато в чому зумовлює і створює саму предметну сферу дискурсу (тобто тему даного дискурсу), а також відповідні їй соціальні інститути. Подібного роду розуміння, безумовно, також є в найсильнішому ступені соціологічним. Визначення, «яким» або «чиїм» є дискурс, може розглядатися як вказівка на комунікативну своєрідність суб'єкта соціальної дії, причому цей суб'єкт може бути конкретним (дискурс Пелевіна), груповим (студентський дискурс) або навіть абстрактним (дискурс віри).

Ще один спосіб вживання терміну «дискурс» пов'язаний насамперед з іменем німецького філософа і соціолога Ю.Хабермаса. Воно може вважатися видовим по відношенню до попереднього розуміння, але має значну специфіку. У цьому третьому розумінні «дискурсом» називається особливий ідеальний вид комунікації, який здійснюється в максимально можливому усуненні від соціальної реальності, традицій, авторитету, комунікативної рутини і т.п. і має на меті критичне обговорення та обґрунтування поглядів і дій учасників комунікації [6].

Анатолій Теміргалійович Ішмуратов в своїй статті «Логіка соціального дискурсу» визначає декілька видів дискурсу, а саме — лінгвістичний, прагматичний, побутовий, логічний та соціальний [11].

Лінгвістичний напрямок. Дискурс — це текст, послідовність речень, які мають єдність. Саме пошук того, що. власне, створює цю єдність, і робить специфічним аналіз тексту як дискурсу, сукупності речень. Оповідання — єдність епізодів, роман, дисертація з розділами, Доведення теореми як тексту є дискурсивним завдяки чіткій меті — обґрунтуванню останнього свого речення — теореми. Пошуки єдності змушують виходити в екстралінгвістичну царину, пов'язану не тільки з семантикою, а і з проблемою генерування тексту. створення та мети його використання.

Безпосередньо прагматичний сенс має використання дискурсу в  контексті загальнофілософських досліджень. Понад те, такий напрямок, як комунікативна  філософія, робить поняття «дискурс» узагалі центральним, ключовим. Дискурс розглядається як такий, що взагалі конституює соціум, як спосіб обґрунтування соціальних норм, зокрема, етичних, юридичних, дискурс як концептуальна схематизація демократичної системи, ідеї відкритого суспільства, ідеал вільної комунікації, де учасники є рівними і де імператив І.Канта, про що вже йшлося, модифіковано таким чином: вчиняй так, немовби ти живеш в ідеальному комунікативному суспільстві.

Побутовий варіант уявлення про дискурс — це обговорення соціально значимих проблем у групі; організація цього обговорення.

Логічний смисл терміна  «дискурс» уточнюється, виходячи з більш близького до логіки лінгвістичного тлумачення. Дискурс — це текст. Але мета створення цього тексту знання; соціальний дискурс — це обґрунтування порядку, тобто обґрунтування соціальних норм, соціальних дій, цінностей. Прикладом може бути обговорення закону парламентом та його затвердження, яке набуває чинності з моменту його опублікування, тобто з моменту, коли стає можливим його сприйняття іншими учасниками соціального дискурсу. Таким чином, логіки враховують і суто лінгвістичний, і суто прагматичний варіанти тлумачення дискурсу.

Як ми уже можемо побачити, дискурс має багато видів та класифікацій. Але найвизначнішим, на мій погляд, є соціальний дискурс. Типологія соціального дискурсу може бути здійснена, виходячи з різновидів дій та норм, що їх визначають (політичний, економічний, міжнародний, філософський, етичний, юридичний). Дискурс наявний фактично в усіх сферах нашого життя. Наприклад, А.Т. Ішмуратов зазначав, що судовий процес — це приклад так званого девіантного дискурсу, який, на відміну від «мозкового штурму», являє собою дискурс-суперництво в інтелектуальній діяльності, нормальний дискурс з мінімумом взаємної критики. «Судове засідання відновлює справедливість і побічно підтверджує існування (справедливого) суспільного порядку, значимість судового закону, значимість механізму справедливості, реальність певних політичних, юридичних норм діями, судовими ухвалами. З цієї точки зору соціальним дискурсом є обговорення закону (про смертну кару) в парламенті для його остаточного утвердження (або заперечення). Соціальний дискурс — це імперативний дискурс, але який обґрунтовує оцінки, пов'язані з конституюванням реальності. В романо-германському судочинстві судовий процес може не мати характеру соціального дискурсу, а в англосаксонському варіанті, оскільки рішення суду нормує наступні рішення судових розглядів і тим самим судове рішення конституює соціум, судовий процес з необхідністю с соціальний дискурс» [11, с. 10].

Соціальний дискурс — невід'ємна частина соціуму, яка утверджує соціум як такий, тому дискурс має відповідати соціальним нормам, прийнятим у соціумі. Тому, наприклад, фіктивні, недійсні вибори — особлива проблема відповідності дискурсу соціальним нормам.

Нідерландський філософ  Ван Дейк вказував, що найголовнішим чинником. що впливає на розуміння дискурсу, є його контекст. «Не існує причинно-наслідкового зв'язку між дискурсом та його інтерпретацією: з психології розуміння дискурсу ми знаємо, що дискурс як такий — це один з безлічі факторів, що впливають на розуміння та інтерпретацію; до інших факторів належать контекст читання, існуюче знання та ідеологія читача, його особиста біографія і справжній досвід, його справжні інтенції й цілі, його роль і статус і т.д» [41, с. 7].

Маємо зазначити, що сама необхідність дискурсу задана незгодою (конфліктом, диссенсусом). Відомий вітчизняний філософ А.Т. Ішмуратов пише, що конфлікт — це взаємне неприйняття тези (більш точне знання про вже сформовані легітимні оцінки. Легітимними оцінками, за Ішмуратовим, є «Правильно» чи «неправильно», що відрізняються від логічних понять «істина» та «хиба» і є праксеологічними оцінками. У зв’язку з цим, Ішмуратов писав, що логіка має розуміти дискурс феноменологічно, а саму логіку в даному випадку треба аналізувати інтерсуб’єктивно).